«Жодного Патріярхату не творив ні Собор, ні Папа, але їх признавали, як це було з Патріярхатом Антіохійським, Олександрійським, Царгородським, Єрусалимським та іншими…Національна Церква й Держава проголошують їх, а інші, навіть Папа римський їх з часом признавали. Така доля й нашого Патріярхату», Патріярх Йосиф Сліпий, Посланіє до українців на Різдво 1975 року
Українські християнські демократи ще у 1993 році зверталися до державних чиновників і політичних партій, депутатів Верховної Ради, вищого духовенства, до Римської курії та папи Івана Павла ІІ з проханням підтримати їхню ініціативу про присудження УГКЦ Нобелівської премії. Як далі рухалася «нобелівська» справа УГКЦ у напрямку нагороди невідомо, але, очевидно, все-таки зайшла в глухий кут, бо Премію Церква таки не отримала і донині, хоча направду 20 століття для неї виявилося суцільною Страсною П’ятницею.
Направду з роками імена багатьох провідників Української Греко-Католицької Церкви ставали символами мудрості та духовності. Особливо пошанування її очільникам стала виражати молода суверенна Українська Держава, в тому числі і перший її Президент. Так, Леонід Кравчук 29 серпня 1993 року взяв участь в Урочистій Академії Львівському театрі опери та балету імені Івана Франка на честь перенесення праху Патріарха Йосифа з чужої до рідної землі. Промова Леоніда Макаровича була схвильована і правдива: «В час відродження України до неї повертаються її діти, її гордість і слава, повертаються в рідний край її мислителі і пастирі… Повертаються, щоб допомогти нам своїм духом, своїм прикладом будувати нову незалежну державу… Патріярх Йосиф Сліпий був зразком справжнього українського патріотизму. Він залишив за собою урок любові до України і урок цивілізованості у виборі методів боротьби за неї… Патріярх дав світові, Вселенській Церкві свідчення, що український народ, Українська Церква – повноправні категорії людського суспільства. Сьогодні ми вправі говорити про уроки Сліпого, уроки любові, людські, настановчі уроки єдності народу й екуменічності Церков, зразки державного мислення і національного патріотизму…». Вже тоді слово Леоніда Макаровича було сприйнято у залі стоячи рясними аплодисментами. Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський) подякував Главі Держави за виявлену таку повагу: «Ви, пане Президенте України, своєю присутністю засвідчили, що вертається справедливість та публічне визнання УГКЦ».
Це правда, що історія моєї Церкви, як і України зрештою, не проста. Це правда, що УГКЦ є наслідком великого розколу, і головне, що Церква таке не тільки не заперечує, а свідомо визнає, а тому всіляко закликає до єдності Київської Церкви. Блаженніший Любомир, роздумуючи про повернення до первісної єдності, що існувала за часів рівноапостольного князя Володимира, найперше наголошує: «До якої з чотирьох гілок київського християнства можна зарахувати Христову Церкву за часів Володимира? Кожний з нас свято переконаний, що до його конфесії. А ще хтось забажає додати Московський патріархат, який також тепер висуває претензії на приналежність до Київської Русі».
З історії пам’ятаємо, що У 988 році київський князь Володимир запровадив християнство як державну релігію Київської Русі, і запровадив в його східному (візантійсько-слов’янському) обряді. Безумовно, що Хрещення Київської Русі – велике таїнство українського народу. Зауважено, що літописці спеціально підмітили для нас, як типовий поганський володар, із властивим для осіб його кола способом життя, прийнявши це святе таїнство, просвічений світлом Христового Євангелія, стає новою людиною: суворою до себе, лагідною супроти інших. Направду Святе таїнство Хрещення має благодатний вплив не тільки на життя людини – Святе Хрещення здатне перемінити долю цілих народів.
У 1054 році в історії церкви відбувся великий церковний розкол, і Київська Церква, яка тоді успадкувала традиції візантійського Сходу і була частиною Константинопольського патріархату, також залишалася у повній сопричасній єдності із латинським Заходом і його патріархом - Папою Римським. Далі були тривалі постійні суперечки Константинополя і Риму, неодноразові намагання київських ієрархів утримати таку хитку християнську єдність. Не вийшло, - мусимо визнати. З часом Синод Церкви приймає рішення про перехід під юрисдикцію Римського престолу, забезпечивши при цьому збереження традиційної східної обрядовості та власної Церковної і етнокультурної самобутності. Таку модель церковної єдності було утверджено на соборі 1596 року в Бересті, від якого й починається інституційне існування Греко-Католицької Церкви в Україні, а в Київській Церкві розкол: частина ієрархів та вірних Київської митрополії наполягала на дотриманні канонічної приналежності до Константинопольського патріархату. Згодом центральна та східна частина України перейшла під «високу руку єдиновірного московського правителя». Невдовзі й православна Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові (1686 р.). Ще й нині отой давній розкол ой як відчувається! Коментуючи листа Патріарха Варфоломія до Папи із рекомендаціями, що він, Святіший Отець, повинен зробити все, щоб зменшити Греко-Католицьку Церкву, поміркований Любомир Гузар навіть не стримався: «Яке він має право так говорити? Ми тут. Ми зробили цей вибір. Якщо б я жив 400 років тому, я безумовно не зробив би вибір, який був тоді зроблений... Але ми діти минулого. Ми не відповідальні за нього, але ми є тими, ким ми є».
Не завдяки, а, певно, всупереч Церква весь цей час виживала. І навіть мала в різні історичні періоди неабиякий авторитет, в тому числі і завдяки своїм харизматичним лідерам. Завдяки Божому Провидінню упродовж 20 століття Церкву очолювали одні з найвизначніших постатей української історії: Митрополит Андрей Шептицький (1901-1984), Патріарх Йосиф Сліпий (1944-1984), Архиєпископ Володимир Стернюк, виконував обов'язки голови Української Греко-Католицької Церкви в Україні (1972-1991), Блаженніший Мирослав Іван Любачівський (1984-2000). 21 століття для Церкви розпочав Блаженніший Любомир Гузар (2001-2011). Якщо у цифрах, то, наприклад, у 1939 році УГКЦ мала 4283000 вірних, 3470 священиків в 3040 парафій, 4440 церков і каплиць, 195 релігійних домів, 327 шкіл та освітніх інституцій, 41 товариство, 36 газет і журналів, 35 видавництв та друкарень, 1090 монахинь, 540 семінаристів-студентів теології. Все те було в п’яти дієцезіях, якими управляли 10 єпископів.
Українську Греко-Католицьку Церкву було легалізовано 1 грудня 1989 року. Сама Церква у суверенний період розпочала свою офіційну діяльність із тривалого та глибокого підпілля. Я не старосвітська, але добре пам’ятаю свою сільську церкву, яка була закрита саме як греко-католицька, і яку треба було і вдень, і вночі охороняти. По селах та містах більшість церков та монастирів не функціонували: деякі, як наша, були закриті; в інші перемістилися музеї (в кращому випадку)! То називалося добове чергування: від кожної хати мусило бути по декілька люду. Групи людей змінювалися, і на випадок появи чи то міліцейського воронка, чи голови колгоспу, одні чергувальники били в дзвони, інші – репетували на поміч. Я не пам’ятаю, відколи то було, але, пригадується, на першу Матку 1990 року Церкву відкрили, і сільський священик дав перший в селі церковний шлюб молодій парі. Відтоді і розпочалася інша історія Української Греко-Католицької Церкви. У моєму селі, звісно. Така своя сільська церковна історія є в кожному селі Калуського району. І вона по всіх селах Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей. Є вона і у Криму та на Донбасі, бо, там також вимушено появлялися в різні періоди української історії її вірні.
У легальний новітній період, а це трішки більше за двадцять років, УГКЦ істотно утвердилася саме як Церква. Коли Блаженнішого Любомира запитали, що йому як Главі Церкви вдалося, то кардинал, не задумуючись, відразу виділив, що старався, щоби нашій Церкві надати певну спрямованість: «Своєрідний лозунг: «Святість об’єднаного народу». Це є і програма, і підсумок», - наголосив Блаженніший. Своєму наступнику дав всього дві поради: втримати внутрішню єдність Церкви, яка присутня не тільки в Україні, та зберегти здатність бути Церкви бути Церквою.
Закономірно, що відразу опісля легалізації Церкви досить чутно заговорили і про патріархат для греко-католиків. Між іншим, про патріархат для УГКЦ говорять віддавна: у 30-х та 40-х роках минулого століття вже говорили дуже чітко, проте у вузьких колах. Упритул до патріархату Церква наблизилася у 1963 році, коли на Другий Ватиканський Собор прибув Патріарх Йосиф Сліпий, якого завдяки чи то втручанням Папи Івана XXIII та президента США Кенеді, чи завдяки єпископам Церкви, які висунули жорсткі умови участі представників Російської Церкви та радянської преси лише у випадку звільнення свого Патріарха, було спеціально звільнено у тому ж році для участі у Соборі. Усі тоді очікували, що гнана і практично винищена Церква отримає за своє гоніння патріархат в компенсацію. Проте тоді такого суверенного для Церкви дива не сталося.
Напередодні візиту Папи Івана Павла ІІ до України заговорили про можливе проголошення патріархату УГКЦ під час візиту Святішого Отця. На жаль, в Україні для декого тоді до Києва збирався приїхати «предтеча Антихриста». Що там дивуватися, коли Глава Російської Православної Церкви розгадав таємне значення приїзду Папи Римського до України як… «Ватикан підтримує дії греко-католиків, які в кінці вісімдесятих - початку дев'яностих років на хвилі дикого націоналізму розгромили православні єпархії у Львові, Тернополі та Івано-Франківську». Візит попри всяке тоді відбувся. Іван Павло ІІ поговорив з Україною українською мовою. У Львові навіть заспівав, проте очікуваного патріархату для Церкви не надав.
6 вересня 2004 року Блаженніший Любомир виголосить окреме Пастирське послання «Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви», в якому деталізує розуміння Церквою свого патріаршого устрою. Цей окремий документ має вступ, історичні аспекти, власне розуміння ідеї патріархату. У ньому також деталізовано, хто встановлює патріархат, як відбувається управління патріаршою Церквою. У Посланні Блаженніший зупинився на деяких критеріях патріаршого устрою та проаналізував, чи відповідає УГКЦ зазначеним критеріям. Окремий розділ Пастирського послання про екуменічні обставини із детальною характеристикою наявних різних закидів, які призводять подеколи до хвилевих протестів. Навів Блаженніший Любомир у Посланні й різні погляди з приводу патріархату УГКЦ. На завершення про завдання Божого Народу УГКЦ на майбутнє та про призначення богоявлення. Наприкінці Його Блаженство застановляється, що патріарший статус Церкви – «це не тільки декрет Синоду Єпископів, підтверджений визнанням Святішого Отця. Це передусім преображене життя Божого народу, який усвідомлює свої нові обов’язки та відповідальності».
21 серпня 2005 року, було здійснено перенесення осідку Верховного Архієпископа Української Греко-Католицької Церкви зі Львова до Києва, який сприйняли неоднозначно насамперед деякі православні Церкви. Блаженніший Любомир, коментуючи цю подію, неодноразово зазначав: «Прошу пам’ятати, ми не прийшли до Києва, ми повернулися, звідки нас насильно вигнали двісті років тому». З нагоди започаткування повернення осідку митрополита до Києва Глава Церкви 13 квітня 2004 року виголосив своє послання «Один Божий народ у краї на київських горах» з прицілом на майбутню єдину Київську Церкву. Це окрема цікава праця не тільки релігійного характеру. Блаженніший Любомир відразу ж зазначив, що "згадуючи зі щирим жалем трагічний досвід, ми все ж не хочемо бути заручниками дня вчорашнього, а маємо будувати нове прийдешнє» і далі навів слова римського паломника до України Івана Павла ІІ, коли, відвідавши українську столицю, сказав: «Видіння, яке мав апостол, стосується не тільки вашого минулого; воно спрямоване також і в майбутність країни». Цю майбутність ми, українські християни, покликані «очима серця» побачити і добрими своїми руками виплекати. І далі Блаженніший роздумує над усвідомленням, що оте нове сяйво слави Божої «на нашій – уже своїй – землі» може і повинно променіти з єдиної Київської Церкви. До екуменічного діалогу очільник греко-католиків звертатиметься не раз. Так, 26 квітня 2008 року у часі Великодніх Свят Любомир Гузар звернувся до Блаженнішого Митрополита Володимира, Предстоятеля Української Православної Церкви із пропозицією у ці благодатні дні «спільно дати благословення новому творінню – воскресінню єдиної помісної Церкви в Україні». У листі Блаженіший роздумував над історією Київської Церкви, а нині вважає, що «тепер приходить час «триденного воскресіння», щоб, подібно до Христа, злучити всіх розділених у єдине воскресле церковне Тіло».
Безперечно, що перенесення осідку Глави УГКЦ - акт важливий не тільки для греко-католиків, які проживають на території України, а й для вірних нашої Церкви усіх куточків світу, адже він став символом єдності. Матеріальним виразом такої єдності постав Патріарший Собор Воскресіння Христового, що його споруджують на Лівому березі у столиці. Нагадаю, що спочатку задумувався Патріарший Собор в іншому місці і на честь Пресвятої Богородиці. Так, 18 липня 1993 року планувалося освятити площу для збудування майбутнього Патріаршого Собору Успення Пресвятої Богородиці УГКЦ. Цей чин мав провести кардинал Мирослав-Іван Любачівській в присутності дипломатичного корпусу, представників чужоземних держав та Нунція Ватикану, численного католицького духовенства, єпископів та представників державної влади України.
Любомир Гузар як Глава Церкви за Собор взявся відразу. Якось Глава Церкви пригадав один життєвий епізод, коли він, відвідуючи своїх вірних, був заскочений підписом шестикласниці під малюнком «Хочу бачити Собор». Блаженніший щиро зізнався: «Я поставив сам собі запитання: чому дівчина третього чи четвертого покоління українців у Канаді це сказала, яке значення для неї може мати цей собор?».
Синод Єпископів ще Львові 16 травня 2002 року постановив підготувати та провести 21 червня 2002 року у Києві тендер фірм на будівництво Патріаршого Собору. 27 жовтня 2002 року у м. Києві вже було освячено наріжний камінь, а 10 жовтня 2004 року було освячено та закладено хрести Патріаршого собору Воскресіння Христового.
«Цей храм тут, на Лівому березі Дніпра, особливий, – неодноразово наголошував Першоієрарх Церкви. – Тому що це не храм тільки для Києва. Цей храм – символ єдності нашої Церкви. Ми є в усій Україні, в кожній області, але ми також є і в Західній Європі, Канаді, США, Бразилії, Аргентині та Австралії. Багато нашого народу зараз є в Італії, у Греції, у Португалії, в Іспанії. Цей храм має бути символом єдності українських греко-католиків усього світу… Проте наш ідеал — одна помісна церква і один патріарх, який засяде у Святій Софії в Києві», - не раз наголошував Любомир Гузар. З думкою про єдину Київську Церкву Блаженніший і тоді, коли пише відкритого листа Президенту України Віктору Януковичу стосовно пропозиції Гуманітарної ради при Президентові України щодо передачі собору Софії Київської заповіднику «Києво-Печерська лавра», бо "бо говорячи про Київську Церкву, маємо на увазі Церкву, що народилися з Володимирового хрещення та до 1620 року мала одного Предсьоятеля, який кермував нею зі стольного города Києва".
З усіх очільників Церкви найбільше прагнув для своєї Церкви патріархату, певно, Йосиф Сліпий. Між іншим, його не інакше, як Патріархом, не вважають як і Церкві, так і поза нею, а його «Заповіт» просякнутий такою ідеєю: «Тому заповітую вам: Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогучий Господь пошле його нашій Церкві й об’явить його ім‘я! Але наш патріярхат ми вже маємо!».
Наступники Патріярха Йосифа добре розуміли, що потрібно докладати надзусиль, щоб УГКЦ ставала насамперед Церквою. Одне на сьогодні очевидне: Церква утверджувала належні патріархальні структури та патріархальну свідомість, щоб, коли молитва за патріарха і патріархат УГКЦ, піднесена до Бога устами його обручників, буде Ним почутою, наш патріархат не став раною в тілі Вселенської Церкви. А тому Блаженніший Любомир своєму наступнику дав усього дві поради: утримати внутрішню єдність Церкви, яка присутня не тільки в Україні, та зберегти здатність Церкви бути Церквою. Блаженніший Святослав не скриває, що має сильне бажання привести Церкву до Патріархату. А щоби ще більше скріпити патріарші структури Церкви, Синод Єпископів УГКЦ утворив три нові митрополії, а саме: Львівську, Івано-Франківську і Тернопільсько-Зборівську . Ці рішення поблагословив і схвалив Святіший Отець Венедикт XVI. УГКЦ направду прямує до затвердження патріаршого устрою, і слушність цих старань, як бачимо, визнають Римські Архиєреї. НАРЕШТІ!