Не існує ніяких сумнівів, що зустрічаючись з Патріархом Московським, блискучий єзуїт в Папі Франциску продумує наперед відразу кілька ходів на шахівниці, а з іншого боку, також прораховує всі можливі ризики своїх вчинків. Тож, що насправді відбувається в цій інтригуючій зустрічі?
Франциск в значній мірі зарекомендував себе як лідер, який «готовий сказати все як є». Ця його риса допомогла йому здобути багато симпатиків і одночасно приємно вразити багатьох людей, як всередині, так і за межами Католицької Церкви. Оскільки велика частина ЗМІ немає ніякого розуміння щодо того, чим є Церква, чи що Папа намагається осягнути своїми діями, вони не можуть бути надійними фільтром для зрозуміння того, де Папа діє як голубка, а де як змія. Не існує ніяких сумнівів, що зустрічаючись з Патріархом Московським, блискучий єзуїт в Папі Франциску продумує наперед відразу кілька ходів на шахівниці, а з іншого боку, також прораховує всі можливі ризики своїх вчинків. Тож, що насправді відбувається в цій інтригуючій зустрічі?
Для початку слід з’ясувати кілька важливих речей. Патріарх Московський і Папа Римський не перебували в стані відчуженості протягом тисячі років. Невеликий урок історії не буде тут зайвим. Цей патріархат був створений тільки в 1589 р, згодом ліквідований царями з 1700 по 1917 рр., а пізніше й за допомогою більшовиків з 1925 по 1943 роки. Історичним попередником Патріарха Московського був митрополит Московський. Але навіть цей титул походить лише з 1448 року. Главою Церкви на всій Русі (яка включає в себе сьогоднішню Україну, Білорусію і Росію) був Київський митрополит. Саме через присутність митрополита Ісідора на Флорентійському соборі і його енергійну підтримку Флорентійської унії з Римом, Московія вирішила відокремитись і поставити власного митрополита Московського (невизнаного світовим православ'ям протягом майже 150 років). Якщо росіяни хочуть вважати своєю власною всю попередню чотиристолітню історію Київської Митрополії, їм доведеться визнати, що в середині XV-го століття глава їхньої Церкви був в повному і видимому спілкуванні з Папою Римським.
Київська Церква не зникала чарівним чином. Вона збереглась. Вона як і раніше існує сьогодні, але в чотирьох варіантах. В 1596 році православний митрополит Київський, Михаїл Рогоза, і більшість єпископів цієї Церкви відновили флорентійську модель єдності на Берестейському соборі. Нащадки цього церковного союзу становлять найбільшу з 22 Східних Католицьких Церков, приблизно п’ятимільйонну спільноту, відому сьогодні як Українська Греко-Католицька Церква. Існує також значно більша за чисельністю спільнота українських християн, які ідентифікують себе православними (не в спілкуванні з Римом).
Вони розділені між трьома структурами: Українською Православною Церквою Київського Патріархату (найбільша за кількістю прихильників), Українською Православною Церквою (Московського Патріархату) (найбільша за кількістю парафій) і набагато меншою Українською Автокефальною Православною Церквою. Московський Патріархат бажає, щоб світ вважав, що лише його структури є законними в Україні, висміюючи дві інші Православні Церкви, як розкольників-ренегатів, які не мають божественної благодаті, оскільки їх духовенство і Таїнства, як і Церкви в цілому, є неканонічними.
Москва вважає, що існування Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), є великою раною у стосунках між Католицькою і Православною Церквами, зневажливо називаючи членів цієї динамічної Церкви «уніатами». Московський Патріархат постійно скаржиться на «насильницьке захоплення храмів» в Західній Україні цими східними католиками. Це відбулось після легалізації УГКЦ внаслідок зустрічі 1 грудня 1989 року Михайла Горбачова з Папою Іваном Павлом II. Але Москва не врахувала два дуже важливі моменти. Перш за все, вона забуває, що ці храми належали українським греко-католикам до 1946 року, коли у Львові відбувся ліквідаційний псевдособор. За жодних умов це зібрання не може бути витлумачено як законний Собор, оскільки на ньому не був присутній жоден єпископ Української Греко-Католицької Церкви, всі вони були заарештовані. Цей захід був організований КДБ за наказом Сталіна при безпосередній співучасті Московського Патріархату. Собор нібито розірвав сопричастя цієї Церкви з Римом і «возз'єднав» її з Російською Православною Церквою (РПЦ). Більшість її церковних будівель були передані Московській Патріархії. Таким чином, «захоплення» церковних будівель парафіянами цих самих парафій, які просто заявили про свою вірність УГКЦ в 1989 році, навряд чи можна зарахувати до екуменічних невдач. Я був свідком помилкової спроби деяких "екуменістів" обмежити відродження УГКЦ у 1990 році. Вони сподівалися, що східні католики оберуть або католицизм латинського зразка або православ'я, і таким чарівним чином буде покінчено з «проблемою уніатів». Цей план з тріском провалився просто тому, що мільйони людей явно хотіли бути тим, ким вони вже були: православними в повному і видимому сопричасті з Римом (східними католиками).
Справді, Спільна міжнародна комісія з богословського діалогу між Католицькою і Православною Церквами провела десять років, намагаючись дати адекватну відповідь на реальність відновлення релігійної свободи та відродженої пастирської діяльності декількох Східних Католицьких Церков, зокрема, в Україні і Румунії. Таким чином, шоста сесія діалогу (Фрайзінг, Німеччина, 1990р.), а також сьома (Баламанд, Ліван, 1993 р.), і восьма (Еммітсбург-Балтимор, США, 2000 р.) були повністю присвячені цим питанням. Навіть незважаючи на те, що у 1993 Баламандська декларація засудила підхід уніатизму (відривання шматків однієї Церкви, щоб об'єднати їх з іншою) як метод задля єдності Сходу-Заходу, вона підтвердила право Східних Католицьких Церков на існування і діяльність. Але деякими православними саме існування цих Східних Католицьких Церков розглядається як загроза. Московський Патріархат дотримується саме такої точки зору. Таким чином, протягом багатьох років Російська Православна Церква скаржилися на українських греко-католиків, звинувачуючи їх в тому, що вони чинять не вказані акти насильства по відношенню до православних. На прямі запити і на прохання надати докази конкретних прикладів, Московський Патріархат завжди розводить руками.
І все ж, РПЦ послідовно блокувала можливість зустрічі між Папою Римським і Патріархом Московським, саме на тій підставі, що спершу, як постійно наголошували вони, «необхідно вирішити проблему діяльності УГКЦ і прозелітизму католиків в Росії».
На прес-конференції 5 лютого, 2016 року Митрополит Іларіон Алфєєв, який є головою Відділу зовнішніх церковних зв’язків Російської Православної Церкви пояснив, що зустріч між Папою і російським патріархом пройде незважаючи на «проблему унії», яку він охарактеризував як «незагоєну криваву рану, що перешкоджає повній нормалізації відносин між двома Церквами». Він визнав, що інтенсивні переговори про таку зустріч тривали ще за часів Папи Івана Павла II і Патріарха Московського Алексія II у 1996 році, але «всі ці роки головною проблемою у відносинах між двома Церквами і головною перешкодою для проведення зустрічі їх Предстоятелів залишалася унія».
Митрополит Іларіон також перерахував питання, які, на його думку, загострюють проблеми між Католицькою і Православною Церквами.
1) «Розгром уніатами трьох єпархій Московського Патріархату в Західній Україні на межі 1980-90-х років...». Тут він має на увазі той факт, що отримавши таку можливість, після майже півстолітнього тотального переслідування, мільйони українських греко-католицьких парафіян проголосили , що вони насправді хочуть бути парафіянами УГКЦ, а не Російської Православної Церкви.
2) «перенесення центру Української Греко-Католицької Церкви зі Львова до Києва ..." Українці, звісно, винні в цьому. Вони справді мали нахабство перенести осідок свого глави назад до Києва, яке було осідком митрополита Михайла Рогози і його наступників протягом більш ніж двох століть, і є природнім центром для Церкви, яка не є лише регіональною дійсністю західної України.
3) «поширення місії УГКЦ на традиційно православні землі Східної і Південної України, ...» У все більш мобільному і глобалізованому світі, чіпляння Московської Церкви за поняття «традиційних земель» все частіше скидається на бажання Кремля зберегти або відновити свої геополітичні «сфери впливу». Насправді, Патріарх Кирил був головним рупором, якщо не головним ідеологом, улюбленої кремлівської ідеї «Русского мира», який Володимир Путін використовує задля виправдання свого вторгнення в сусідні країни. Цікаво, що сама РПЦ не вважає за необхідне застосувати такі ж принципи про традиційні землі, коли вона засновує парафій і єпархії в Західній Європі або Латинській Америці, наприклад.
4) «підтримка уніатами розкольників – всі ці фактори лише посилюють проблему» Під підтримкою, митр. Іларіон мабуть розуміє, що греко-католики «не визнають їх неканонічними і тому позбавленими божественної благодаті». Справді, УГКЦ працює дружно з усіма трьома основними українськими Православними Церквами.
Митр. Іларіон також продовжує стверджувати, що
5) «Становище ще погіршилося в результаті подій останнього часу в Україні, в яких представники УГКЦ брали безпосередню участь, виступаючи з антиросійськими і русофобськими гаслами». Безумовно, є окремі українські греко-католики, в тому числі священики і миряни, які відреагували на російську агресію проти України, вживаючи невдалу і навіть нехристиянську мову. Фактом є те, що така реакція з'явилась по обидва боки російсько-української війни. Російські священнослужителі та єрархи дозволяли собі говорити про українців зневажливо, називаючи їх нацистами та антисемітами, дуже мало дбаючи про перевірку фактів. Можна було б припустити, що ці заяви росіян будуть витлумачені як анти-українські і українофобські. Тут слід додати, що на територію Росії не було ніякого вторгнення і жодна частина російської території не була захоплена Україною. Українська армія не воює на території Росії. Ця деталь є дуже важливою. Насправді, представники Московського Патріархату відкрито підтримували агресію Кремля в Східній Україні і його анексію Криму.
Протягом майже півстоліття церковні споруди українських греко-католиків були зайняті Московським Патріархатом (1946-1989 рр.), а після виходу з підпілля вони зіткнулися з безперервним їх паплюженням з боку РПЦ ( як, наприклад, це відбулось під час папського Синоду з питань сім'ї, коли Митр. Іларіон використав своє запрошення в якості спостерігача задля тиради проти українських греко-католиків, чим роздратував чимало присутніх в залі).
Можна було б подумати, що в світлі цих фактів українські греко-католики можуть виступати проти зустрічі Франциска і Патріарха Кирила. Але ні, а радше навпаки. На наступний день після того, як про зустріч було офіційно оголошено, Блаженніший Святослав (Шевчук), глава УГКЦ, зазначив: «Не очікую, що зустріч Папи Франциска з Патріархом Кирилом, яка запланована на 12 лютого, принесе якісь особливі зміни. Хоча добре, що зустріч відбудеться і радію, що нарешті є розуміння з боку РПЦ, що потрібно зустрічатися».
Глава Української Греко-Католицької Церкви додав, що зустріч двох Предстоятелів відбудеться, фактично, напередодні відзначення 70-річчя Львівського псевдособору, на якому було насильно ліквідовано УГКЦ. «Російська Православна Церква, на жаль, ще до сьогодні не засудила проведення цього насильницького акту, який здійснила радянська влада. Сподіваємося, що зустріч Папи і Патріарха створить новий контекст для руху в напрямку до історичної справедливості», – сказав Блаженніший Святослав. На жаль, РПЦ послідовно відмовляється вирішувати питання, пов'язані з цим псевдособором, на якому було ліквідовано УГКЦ і який супроводжувався арештами, депортацією та смертю незліченної кількості віруючих, які відмовилися покинути Католицьку Церкву і перейти до російського православ'я. Можна тільки сподіватися, що ця перша зустріч між главами Церкви Риму і Церквою Москви сприятиме об'єктивному і прозорому дослідженню цієї сумної історії в рамках різних публічних подій .
З огляду на послідовні відмови Московської Патріархії провести зустріч Папи і Патріарха, які звучали протягом двох десятиліть, через «незагоєну кровоточиву рану» Унії, не дивно, що сьогодні багато хто питає себе, а що змінилося? Чому РПЦ раптом хоче провести таку зустріч? Офіційна відповідь полягає в тому, що обидва лідери відклали в бік розбіжності, щоб разом прийти на допомогу переслідуваним християнам на Близькому Сході. Справді ситуація там є катастрофічною, можна говорити навіть про геноцид сирійських християн і представників інших древніх Церков, на що світ не зміг адекватно відреагувати. Можна лише сподіватися, що це і є справжньою мотивацією для зміни позиції Московської Патріархії. Однак, існує низка додаткових фактів, які необхідно врахувати.
Православні Церкви знаходяться в завершальній стадії підготовки свого Великого і Святого Собору, який відбудеться в червні цього року. Це подія, на яку дуже довго чекали: принаймні, тисячу років, як вважає більшість спостерігачів. Сучасні спроби провести його мали місце, починаючи з 1923 року. За останні кілька років Москва робить все можливе, щоб підважити ідею будь-якої першості Патріарха Константинопольського Варфоломія серед православних, навіть як першого-серед-рівних. На думку Москви, лідерство в православному сопричасті повинно перейти до найбільшої і наймогутнішої з Православних Церков, а не належати Патріархові з резиденцією в Стамбулі, який має крихітну паству в Туреччині, країні нехристиянській. Біда в тому, що Вселенські Патріархи, починаючи з Афінагора в 1960-х роках, втішаються все більшим значенням в світі саме завдяки їх постійному покращенню стосунків з Римом, які привели до деяких дуже поважних вчинків з боку Рима по відношенню до Константинополя і православ'я в цілому. Час підтискає Московського Патріарха, який сам бажає натягти мантію лідерства. Багато хто сумнівався, що Великий і Священний Собор справді відбудеться, але тепер до нього залишається всього декілька місяців. Тож Патріарх Московський повинен діяти.
Це змагання за увагу, стає також все більш важливим для Москви в світлі постійно наростаючих закликів до автокефалії (незалежності) Православної Церкви в Україні. О. Джон Хрісавгіс нещодавно написав на First Things, що на Синаксисі Предстоятелів Православних Церков в Женеві в минулому місяці «Патріарх Кирило в своїй громовій тираді підняв питання щодо спірного статусу Української Церкви, на що Варфоломій відповів спокійно і безкомпромісно» Він додав, що Вселенський Патріарх «підкреслив своє історичне і канонічне право реагувати на звернення або проблеми православних в Україні як «дочірньої Церкви» Константинополя». В тій же статті, Хрисавгіс пояснює, як Москва намагалася закрутити події. Важко сказати, в якому напрямку ці питання можуть розвинутись у найближчі місяці. Здається малоймовірним, що Православні Церкви пожертвують успіхом довгоочікуваного Собору заради питання автокефалії Української Православної Церкви від Москви, так як всі рішення будуть вимагати консенсусу, відповідно до тих правил, які вони самі ж узгодили. Проте, Москва, схоже, більш нервує щодо проблеми лідерської ролі Вселенського Патріарха, ніж будь-коли раніше, а це цілком може бути однією з причин, чому Москва повинна зміцнити свої відносини з Римом.
Зрештою, сумним фактом є явне підпорядкування Російської Православної Церкви світській владі. Тому неможливо уявити, що крок до знакової першої зустрічі з Папою Римським, був зроблений без явного благословення Володимира Путіна. Тому, необхідно поставити наступне запитання: що ця зустріч означає для Путіна? Чи не може бути, що міжнародна ізоляція Росії після її кримських та донбаських пригод, в поєднанні з катастрофічно низькою ціною на нафту, яка є економічною опорою Росії, а також через погано замасковані бомбардування, задля підтримки Башара Аль Асада в Сирії і закріплення російської присутності на Близькому Сході мають в контексті цієї зустрічі неабияку вагу. І Путін хоче вийти з цієї ситуації, придбавши собі амплуа «захисника переслідуваних християн»? Чи хто-небудь має серйозні сумніви, що власне це й відбувається на наших очах?
Коли минулого тижня було офіційно оголошено, що зустріч таки відбудеться, низка коментаторів почали з ентузіазмом міркувати про майбутнє возз'єднання між Католицькою і Православною Церквами. Інші ж припустили, що можливість зустрічі християнських лідерів приведуть до узгодження загальної дати святкування Пасхи. Мало хто звернув увагу на консервативні заяви з російського боку, які зробив митр. Іларіон. А саме, що на зустрічі не буде спільної молитви, і що сама зустріч відбуватиметься в світській атмосфері залу очікування аеропорту в Гавані. Патріархові Кирилу пощастило, оскільки в його Церкві є чимало таких, які вважають, що католиків необхідно повторно охрещувати, і загалом відкидають всіляке розуміння Риму, як "Церкви-сестри", що має дійсне священство і Таїнства. Тому для Патріарха Московського є немислимо молитися разом з Папою. Оскільки, ці ж дуже голосні сили в середині його Церкви засуджують екуменізм, як остаточну «всеєресь».
Багато залежатиме від того, як ця зустріч буде презентована загалу. Але я не думаю, що Франциск дозволить себе обдурити чи переграти в Гавані. Він надто розумний, щоб дозволити цьому статися. Але моя впевненість у здатності Ватикану протистояти пропагандистській машині Кремля є набагато слабшою. Занадто багато є ще там таких, які залишаються відданими безнадійній застарілій Ostpolitik.
Варто пробачити не надто високі очікування від цієї зустрічі з огляду на увесь той складний багаж проблем, які передували їй. І все-таки, здається, що Франциск сподівається, що зустріч буде результативною. Що є ще більш важливим, я гадаю, що Святий Дух може здивувати нас усіх, незалежно від того, які людські розрахунки стоять за лаштунками планування цієї зустрічі. Це та голубка, яку я хотів би побачити під час цієї історичної зустрічі. Окрім того, якщо що-небудь може бути зробленим, задля полегшення становища християн на Близькому Сході, то і католики, і православні повинні підтримувати її своїми молитвами.
о. Андрій Чировський є професором східно-християнської теології і духовності в університеті Святого Павла в Оттаві (Канада), а також головним редактором журналу східно-християнських студій «Logos».
Першоджерело: Crux, 11 February 2016. Переклад українською РІСУ