Звісно, порівнювати події трьохсотрічної давнини з подіями сучасності було б не зовсім коректним. Все ж таки, Львівська єпархія XVII століття – не сучасна Україна, Шумлянський – не Філарет, а Собеський – не Порошенко. Хіба що Москва мало змінилася з тих часів, і тому слова Шумлянського про те що «наша Русь Москві ніколи н належала» і «Москва порушує наші права» звучать доволі актуально.
Події 2018-2019 років, без жодного сумніву стали переломним моментом в історії українських Церков. Їхнє значення виходить далеко за межі Православ'я – адже така кардинальна зміна релігійної ситуації у країні не може не викликати численні зміни у відносинах та співпраці між усіма релігійними конфесіями України – при чому, позитивні зміни. І, звісно, важко уникнути спокуси відшукати паралелі у нашому минулому. Хтось говорить про події 1917-18 років, хтось – про добу Івана Мазепи чи Сагайдачного, хтось – про Берестейську чи навіть Флорентійську унію. І при цьому мало хто згадує не менш цікавий і не менш важливий епізод з церковної історії – а саме перехід в унію Львівської православної єпархії наприкінці XVII століття, подія яка багато в чому зумовила подальшу історію Галичини. Аналіз того, що відбулося триста років тому допоможе під новим ракурсом подивитись на реалії Незалежної України і краще зрозуміти і мотиви керманичів Церкви, і механізми великих зрушень.
1667 рік став черговою віхою для тодішньої української історії: молоду козацьку державу розділили між собою Московська держава і Річ Посполита. Розділили по Дніпру – але Київ залишився за Московією. Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, розлючений цією угодою, швидко домовляється з турками і йде на Річ Посполиту війною – але розбитий під Підгайцями, змушений замиритися з королем. Планам гетьмана стали на заваді запорізький отаман Іван Сірко (який вдарив на Крим і змусив татар поспішно вертатись додому) та польний коронний гетьман Речі Посполитої Ян Собеський. Слава переможця під Підгайцями відкрила Собеському шлях до нових кар’єрних здобутків. А ще у той час помирає Львівський єпископ Арсеній Желіборський, і на його місце стараннями Собеського обирають його бойового товариша – шляхтича Івана Шумлянського, який приймає чернецтво під іменем Йосиф.
Щоправда, на львівську кафедру претендував ще один кандидат – шляхтич Остап Свистельницький (в чернецтві Єремія). Між двома конкурентами розпочинається боротьба, яка інколи перетворювалась на справжнісіньку війну. І одним з елементів «чорного піару» Свистельницького проти Шумлянського було те, що Шумлянський нібито зрадив православ’я і перейшов на унію. Коли Шумлянський навідався до Галича – у його бік полетіли прокльони і погрози: міщани обіцяли «з Йосифа зробити Йосафата» (тонкий натяк на долю унійного єпископа Йосафата Кунцевича, вбитого опонентами). Дійсно, візит до Галича ледь не став для Шумлянського останньою подорожжю у житті, та й загалом, його боротьба з конкурентом за владу тривала до самого 1674 року, коли Собеський після перемоги під Хотином став королем Речі Посполитої і дав ворогам Шумлянського зрозуміти, що жодного опору своєму протеже він не потерпить. А потім він ще й призначив владику Йосифа адміністратором Київської митрополії та Києво-Печерської Лаври. Тобто, Київський митрополит та Печерська Лавра перебували на теренах, зайнятих Московією, отже, церкви і земельні володіння, які їм підлягали, король передав Шумлянському – щоб гроші не виходили за кордон. Собеський, давній приятель Шумлянського, не забував про стару дружбу. Шумлянський у відповідь завжди допомагав королю: їздив до козаків на переговори щодо спільних дій проти турків, а інколи навіть ходив на чолі сотні панцерників битися проти турків.
Наскільки правдивими були звинувачення Шумлянського в уніатстві? Скоріше за все, жодних підстав для них не було. Майбутній єпископ майже весь час був при війську, а батько його був ревним православним. У старості він навіть прийняв постриг у «домашньому» Гошівському монастирі. Жодних звісток про таємний перехід Івана Шумлянського на унію немає – крім наклепів конкурентів. Але «чорний піар» у ті часи мало відрізнявся від сучасного.
Зате відомо, що палким прихильником переходу православних на унію був Собеський, відданий католик. Його можна було зрозуміти – після численних козацьких повстань та Хмельниччини за Православ’ям укорінилася репутація «наливайкової віри». Недарма козацька риторика базувалася на «захисті Православ'я», та й самого Хмельницького під Берестечком (де Собеський, між іншим, бився і був поранений) опоясав освяченим мечем грецький митрополит Йоасаф, а Царгородський Патріарх прислав йому грамоту з благословенням проливати кров заради істинної віри. Коли Київ опинився під владою козаків, Київський митрополит в усьому підтримував козацьку політику, а після Переяславської Ради місцева православна еліта розробляла новий національний міф – про возз’єднання розділеного руського народу (див. «Синопсис Київський» І. Гізеля). Інший центр Православ'я – Константинопольський Патріарх – залежав від турків, ще одних ворогів Речі Посполитої – та й цілого християнського світу. Отже, Собеський — як гетьман, а потім і король Речі Посполитої — хотів відгородити своїх православних підданих від впливу цих двох церковно-політичних осередків. У цій ситуації приєднання православних до унійної єрархії було би ідеальним вирішенням проблеми. Оскільки Собеський з Шумлянським були близькими друзями, цілком можливо, що майбутній король відкривав майбутньому єпископові свої плани і очікував, що він, його ставленик, цим планам сприятиме.
Про ставлення власне Йосифа Шумлянського до унії судити важко. Але яким би воно не було, єпископ мусив відштовхуватись не стільки від власних вподобань, скільки від реалій, у яких доводилося працювати. А реалії були доволі складними: хиткий мир між Варшавою і Москвою у будь-який момент міг обернутись новою війною, адже і поляки, і московити, і гетьмани обох берегів мріяли володіти цілою Україною (тоді так називали землі від Збруча до Десни і Донця). Водночас, небезпека від турків змушувала Польщу і Московію триматись разом і разом підтримувати низових запорожців.
Така геополітична ситуація відбивалась і на реаліях церковних. Україна разом з Церквою була розділена навпіл: Києво-Печерська Лавра, Могилянський колегіум і духовний начальник львівського владики, Київський митрополит — перебували по інший бік кордону, але зв’язок з ними підтримувати було необхідно. Більш того, львівське ставропігійське братство отримувало великі прибутки від продажу книг до Московії, а деякі галицькі монастирі залежали від пожертв царів (Крехів, Почаїв) чи прибутків з земельних володінь у Валахії (Манявський скит). Водночас, важливим для Речі Посполитої моментом була лояльність православної шляхти – це гарантувало спокій на теренах Русі (тобто, на землях від Збруча по Сян). Відчувши наступ на свої права в галузі релігії, шляхта могла б і не підтримати короля у разі чергового конфлікту з турками чи Москвою. Так само могли ополчитись проти Польщі Москва (разом з Лівобережною Україною) і запорожці. Крім того, Собеський виношував плани відродження знищеної війнами повноцінної правобережної козацької держави – а для цього теж потрібно було стабільне положення православ'я у Речі Посполитій. Ну, і нарешті, слово «унія» стало в Галичині серед православного населення ледь не лайкою – недарма вороги Шумлянського називали його «уніатом». Одним словом, навіть якби Шумлянський був палким прихильником приєднання своєї єпархії до унії, прийняти її у 1670-х чи 1680-х роках він ніяк не міг.
Але він чудово розумів, що тодішня геополітична ситуація була досить хиткою. У будь-який момент вона могла змінитися: Московія могла посилитись чи занепасти. Турки могли захопити Львів чи Київ – або навпаки, Собеський міг відвоювати Правобережжя і вигнати турків за Дністер. Запорожці могли виступити проти короля, чи навпаки, на його боці. Більш того, Собеський не міг жити вічно, новий король міг би бути менш прихильним до православ'я, а католицькі магнати та шляхта могли посилити антиправославну риторику. А значить, треба було уважно дивитись в усі боки і з усіма підтримувати добрі відносини.
Саме такою і була політика Шумлянського у 1660-х, 1670-х і у першій половині 1680-х років. Папському нунцієві він казав, що сам може приступити до єдності хоч зараз (і навіть підписував таємну згоду), але проголосить це публічно лише коли побачить готовність своїх парафіян піти за ним. Королям (Михайлу Вишневецькому та Яну ІІІ Собеському) він казав про умови майбутньої унії, але звертав увагу на те, що схилити серця православних до унії буде легше, якщо вони бачитимуть прихильність монархів до них. Так, у 1670 році він змусив короля Михайла Вишневецького звільнити руське духовенство від численних податків та юрисдикції місцевих урядів, а куничний збір, який йшов місцевим панам, скерував до єпископської казни. Водночас, у листах до козаків та Москви він представлявся твердим оборонцем православ'я (і навіть закликав царя захищати права православних церков на польських теренах).
Яскравим прикладом поведінки Шумлянського може бути собор у Любліні у січні 1680 року – перший собор, на якому вперше за півстоліття разом зібрались уніати і православні. Собор був ініційований Собеським і не поїхати Шумлянський не міг. Але спочатку він з своїми делегатами просто сидів у Любліні без діла, ухиляючись від запрошень уніатів, а коли унійний митрополит таки виманив його до себе, львівський владика замість диспуту — влаштував спільний з уніатами бенкет. Після учти, коли представник короля запитав Шумлянського до яких висновків вони дійшли, православні делегати написали подяку «королеві за заступниче дбання про збереження і потвердження прав та свобод народові руському грецької релігії, що віддавна їм служать» і прохання «щоб король зволив народ руський заховати при тих-таки правах, привілеях, свободах і звичаях релігії, щоб вони, як і здавна, лишалися» і «щоб отці уніати жили з ними, православними, в найбільшій згоді» (цитується за літописом Самійла Величка).
Але така позиція владики Йосифа не означала, що він сидів склавши руки. Навпаки, він розглядав різні варіанти. Його улюбленою мрією було створення окремої Галицької митрополії, яка була б де-факто незалежною від Москви. Він навіть намагався залучити до цього проекту запорожців. Зберігся уривок з його заклику до козаків: «Чи не краще в Києві мати свою голову? Старша бо свята Софія на багато сот років, ніж соборна церква у Москві!»
Водночас він активно працював по цілій єпархії: висвячував парафіяльних священиків, засновував монастирі, спілкувався з шляхтою, співпрацював з існуючими монастирями. За кількадесят років в єпархії його знали і любили і як дбайливого служителя (у літописах його потім з добрим гумором називали «бодрий пастир»), і як реформатора та просвітника. Не припиняв він спілкуватись і з Собеським. Братчики писали, що і тижня не проходило, щоб він не приїхав до короля у Жовкву. Крім особистого шарму, Шумлянський причарував короля вірною службою – він приводив запорожців для походів та й сам бився під Журавном та Віднем. То ж і король, і паства цінували єпископа і готові були підтримати будь-яке його рішення.
І ось, у грудні 1694 року Шумлянський збирає єпархіальний собор, на якому відкрито висловлюється на підтримку унії. Про цей собор згадував і Самійло Величко, і документи Почаївського монастиря. Свої аргументи владика Йосиф виклав наступним чином: «без патріарха, без зверхності і без церковного права ми перетворимось на лютерів і кальвінів і втягнемося в різні конфлікти». Тобто, українській Церкві (принаймні, Львівській єпархії, за яку відповідав Шумлянський) потрібен патріарх, на якого можна було б орієнтуватись. «А також я маніфестуюся», — продовжував єпископ, — «що я прихилятись до Московського патріарха не буду – бо до нього наша Русь ніколи не належала». Так само «не хоче» Шумлянський підлягати новому Київському митрополитові – «бо він не є нашим вибраним первоєрархом». Тобто, не ми його обирали, а Москва його нам згори прислала, «через що Москвою були порушені наші права». Ну, а бути під Константинопольським Патріархом Шумлянский «не може» бо він є під турецькою владою і там тривають внутрішні негаразди. Промову свою він завершив такими словами: «Заявляю вашим милостям, що сам піду тією дорогою, яку мені вказує король. Хто хоче йти за мною – нехай йде, а хто не хоче – його воля».
Львівські братчики, частина православної шляхти і делегати від великих монастирів просто вийшли з церкви, залишивши Шумлянського наодинці з тими, хто таки вирішив піти за ним. А були це представники Унівської Лаври на чолі з Варлаамом Шептицьким, давнім приятелем нашого героя, монахи невеликих монастирів (на зразок обителей в Бесідах, Крилосі чи Жовкві) і парафіяльні священики з сіл та містечок. Не слід забувати – у селах у ті часи мешкала переважна більшість населення, і саме парафіяльні священики становили абсолютну більшість духовенства у Львівській єпархії. Принаймні, так сталось після того, як Шумлянський за двадцять з гаком років не один раз об’їхав свої володіння, висвятив чимало єреїв та ще й не обділяв їх увагою і турботою. Ідею церковної унії вони підтримували через те, що довіряли своєму єпископові. Отже, єпископ з прихильниками увійшли до каплиці при Святоюрському соборі – улюбленій каплиці Шумлянського, що він звів її для Теребовлянської ікони Богородиці – і присягнулись у своїй готовності приступити до унії. На цьому собор закінчився – Самійло Величко констатував: «і не завершивши справи, усі роз’їхались».
Що спонукало Шумлянського змінити своє ставлення до унії? Власне, це можна почути у його промові на соборі: Київський митрополит не є обраним предстоятелем Української Церкви, а ставлеником Москви, до якої «наша Русь ніколи не належала». Після того, як у 1686 році Київська митрополія була передана до Московського патріархату, московська держава почала планомірно наступати на права Української Церкви. Уніфікація книг та церковних практик, заборона на використання народної мови, переселення численних вчених до Московії, а головне – скасування виборності митрополита. Відтепер Київська митрополія все більше перетворювалась на безправний придаток Московської Церкви. А значить – слід було подбати про майбутнє і унеможливити таку саму долю для Львівської єпархії. Йосиф Шумлянський зробив свій вибір.
Але знов-таки, у 1694 році про рішучий перехід в унію говорити було ще зарано. Не уся Львівська єпархія готова прийняти його рішення, а значить, були можливі і внутрішні конфлікти. Та й про можливу агресію з боку Москви, яка вже тоді декларувала свій статус захисника прав православного населення, слід було пам’ятати. А у 1696 році помирає король Ян ІІІ Собеський – головний ревнитель унії. Почались вибори нового короля, потім на трон Речі Посполитої сів саксонський курфюрст Август Сильний, байдужий до релігійних справ. То ж, коли в рік смерті короля Київським митрополитом став Варлаам Ясинський, Шумлянський писав до нього, що «зі смертю короля померла унія», а він, Шумлянський, є «правдивим сином Церкви Божої православно-східної».
Щоправда, тут на Шумлянського образились унійний митрополит Кіпріан Жоховський і римо-католики. Вони вирішили нагадати єпископові про його обіцянки і занесли у 1697 році до гродських книг Луцька і Львова акт про те, що Шумлянський ще у 1677 році прийняв унію. Теоретично цей крок мав би заплямувати єпископа перед братчиками, монастирями, Московією і Лівобережною Україною. Але Шумлянський написав безпосередньо до Папи Римського – про те, що у теперішніх умовах його перехід під зверхність Риму викличе війну з Москвою. Папа, дивлячись по усьому, аргументи Шумлянського зрозумів, і більше католики його не допікали.
А потім у 1698 році Август Сильний і Петро І укладають у Раві Руській угоду про спільні військові дії проти Швеції. Це значило, що Московія втягується у довгу війну і потребує допомоги поляків, а значить якщо Шумлянський перейде в унію, цар не завітає з гарматами під Святоюрську гору. І ось, 6 червня 1700 року Йосиф Шумлянський у Варшаві офіційно приймає особисто зверхність Римського Папи. На цій урочистості були присутні папський нунцій, король Август ІІ Сильний, сенат у повному складі. Через тиждень король зрівняв у правах греко- і римо-католиків на усіх землях Речі Посполитої. І тільки Шумлянський проголосив про єдність своєї єпархії з Римом.
Дії Шумлянського на перший погляд тяжко зрозуміти: він то намагався спустити питання унії на гальмах, використовуючи при цьому суто військовий спосіб ігнорувати накази командира, то навпаки, агітував за єднання з Римом. При чому, його погляди залежали від геополітичної ситуації. Все це давало привід одним дослідникам вважати його противником унії, який був змушений не прийняти її, іншим – безпринципним прагматиком, а третім – ідейним уніатом, який ледь не з пелюшок мріяв знищити православ’я на Львівщині. Ані тим, ані тим, ані тим Шумлянський не був. Він був шляхтичем, людиною з феодальним мисленням — на єпархію свою дивився як на свій феод, земельне володіння, свою маленьку державу, яку слід було оберігати та плекати. І цей зв'язок феодала зі своєю землею був значно важливішим, ніж його відносини з сеньйором. Якщо сеньйор порушує права – васал має право шукати іншого сеньйора. Духовний зверхник для Львівської єпархії міг бути будь-ким – аби лише він шанував права і підтримував своїх духовних підлеглих. Поки Київський митрополит залишався таким зверхником – Шумлянський вірно слухався його і друкував герб митрополита поруч зі своїм на книжках, які писав та видавав. Поки Москва знала міру, шанувала права Києва, надавала Русі-Україні підтримку та допомагала бити турків – Шумлянський вихваляв «благочестивих царів» у своїх книгах. Змінилася політика Москви – змінилася і позиція Шумлянського. Підкорення чи непідкорення Римові для Шумлянського не було «артикулом віри», а значить і принциповим питанням. А ось свобода і права своєї Церкви, а також мир в єпархії – були.
Цим пояснюються дії єпископа і у подальшому. В цілій єпархії не прийняли зверхність Риму лише три автономні монастирі (Крехівський, Почаївський і Манявський), а також львівське братство. При чому, монастирі продовжували брати активну участь у єпархіальному житті, приймали єпископських посланців, голосували (не перебуваючи у єдності з Римом) на виборах нового унійного єпископа. Лише львівське братство демонстративно не йшло на компроміси та порозуміння з єпископом. Одного разу вони навіть зачинили брами перед Шумлянським і його гостями, і той дав волю емоціям та вибив двері. Проте братчики пішли на компроміс, коли зайшла мова про їхню монополію на друкарство. А монастирі (крім Манявського) прийняли унію, коли у 1720-х роках пожертви з Росії припинилися. Отже, крім одинокого інциденту з вибиванням дверей у братській церкві перехід Львівщини на унію пройшов мирно.
* * *
Звісно, порівнювати події трьохсотрічної давнини з подіями сучасності було б не зовсім коректним. Все ж таки, Львівська єпархія XVII століття – не сучасна Україна, Шумлянський – не Філарет, а Собеський – не Порошенко. Хіба що Москва мало змінилася з тих часів, і тому слова Шумлянського про те що «наша Русь Москві ніколи не належала» і «Москва порушує наші права» звучать доволі актуально. Але в обох випадках можна побачити зміну юрисдикції важливої церковної одиниці у складних політичних умовах. Тому приклад Шумлянського може допомогти краще зрозуміти механізми та чинники, завдяки яким відбувся перехід Львівщини на унію – і відбувається формування Помісної Церкви в наші дні.
По-перше, зміни у церковному житті такого масштабу завжди є політичною подією. Більш того, їхній політичний вимір зазвичай є не менш важливим, ніж вимір релігійний. Собеському потрібна була унія на Львівщині, щоб забезпечити себе від «п’ятої колони» в Галичині та на Волині. Шумлянському була потрібна унія, щоб зберегти важливі для нього цінності – стародавні права і свободи своєї Церкви. Інша справа в тому, що наслідки таких подій відбиваються і у релігійному вимірі. Наприклад, єднання з Римом і незалежність від Москви допомогли греко-католикам провести низку позитивних реформ, зробити релігійне життя парафіян більш насиченим та впорядкованим, зберегти народну мову у церковному житті, розвинути парафіяльне духовенство, а потім і чернецтво. Водночас, незалежність від Москви дозволила українській Церкві залишитись українською та орієнтуватись не на царя, а на народ. Через це вплив Унійної Церкви на народне життя, її авторитет у Галичині був значно сильнішим, ніж вплив Православної Церкви у Російській імперії.
По-друге, зміни такого масштабу завжди проходять повільно. Слід підготувати паству і дочекатись на правильний момент. Шумлянський чекав кілька десятиліть щоб оголосити унію, і ще кілька десятиліть окремі монастирі та львівське братство цю унію не приймали. Якби єпископ поспішив – це могло б викликати внутрішні конфлікти чи війну з боку Москви чи Туреччини. Якби єпископ тиснув на монастирі та братство занадто сильно – це теж могло викликати внутрішні конфлікти. Тим не менше, Шумлянський вмів чекати – і це стало запорукою успіху його справи.
То ж немає нічого дивного в тому, що і у наші дні питання приналежності та підпорядкування українського Православ'я настільки тісно пов’язане з питаннями політичними – якщо, звісно, правильно відносити до політики українську Незалежність. І у тому, що церковні питання допомагають вирішувати світські правителі. І у тому, що у подібних питаннях вагому роль відіграють зовнішні фактори, наприклад, поведінка сусідніх держав. І у тому, що митрополити і патріархи, приймаючи (або не приймаючи) важливі рішення, оглядаються на королів чи паству (точніше, думають про наслідки) і міняють думки залежно від обставин. А також – у тому, що такі серйозні зміни, як перехід Львівщини на унію або проголошення помісної Церкви готуються десятиліттями, і ще десятиліття йдуть на те, щоб процеси ці набули завершеної форми.
Митрополит Андрей Шептицький (а також численні греко-католицькі священики до нього) порівнював розбудову нації з будівництвом хати. Продовжуючи цю аналогію, можна додати: коли будуєш на віки – поспішати не варто.