Знекровлення духу
Доля українських культурних цінностей в Росії є однією з найболючіших сторінок вітчизняної історії. Вона пов’язана з тією духовною даниною, яку Україні доводилося сплачувати протягом багатьох століть імперського панування над її територією та над її народом через колонізаторську централістичну політику спочатку Російської імперії, а згодом й імперії радянської, яка у вигляді колишнього СРСР продовжила вивозити українську культурну спадщину до колишніх імперських столиць — Москви та Петербурга. Це було цілеспрямоване та систематичне обезкровлювання українського народу, привласнення його історії та культурної спадщини. Форми і методи такого цинічного пограбування лишалися практично незмінними впродовж усього часу перебування України під гнітом російського імперського чобота. І конкретні факти це засвідчують беззастережно та однозначно.
1. У КІГТЯХ ДВОГОЛОВОГО ОРЛА
Переміщення та втрати культурних цінностей із сучасної території України було історичним явищем, притаманним різним історичним епохам та періодам. Зафіксовані у писемних джерелах факти вказують на широке коло обставин, за яких відбувалося їх вивезення або й фізичне знищення. Українська історія зберегла чимало прикладів того, як уже в давні часи звичайною практикою було пограбування та вивезення визначних реліквій внаслідок нескінченних війн та битв. Так, одна з найбільших світових православних реліквій — Вишгородська ікона Божої матері — була вивезена з передмістя Києва і потрапила на сучасну територію Росії ще у ХІІ ст. Її привезли до Києва у 1129 або 1130 році, за правління великого князя київського Мстислава Великого, і встановили в монастирській церкві Вишгорода, де розміщувалася великокнязівська заміська резиденція. У 1155 р. син Юрія Долгорукого, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, під час нападу на Київ зруйнував частину Вишгорода та, пограбувавши його, поміж іншого викрав цю ікону і вивіз її спочатку до своєї резиденції — в село Боголюбово, а пізніше — до Володимира-на-Клязьмі, де вона стала головною святинею збудованого Боголюбським Успенського собору. Згодом ікона Вишгородської Божої матері була перевезена до Москви під назвою Володимирської ікони Божої матері і перебуває там дотепер.
Чимало старожитностей ставали жертвами неосвіченості та некультурності у ставленні до них. Так, біля міста Путивль, яке з 1500 р. входило до територій, контрольованих Московським царством, у 1626 р. в стародавньому кургані внаслідок грабіжницьких розкопок було викопано велику кількість золотих і срібних предметів, імовірно І тисячоліття нашої ери. Всі знайдені артефакти були переплавлені на золоті та срібні злитки, які передали «на церковне будівництво».
Але особливо значних втрат культурних цінностей було завдано Україні Московським царством, а згодом Російською імперією.
Ще у другій половині XV ст. основою офіційної ідеології московських царів стала ідея «київської спадщини», яка полягала в декларуванні спадкоємних родинних зв’язків московських царів із Великим князем Київським Володимиром Мономахом (1053 — 1125). Незважаючи на її необґрунтованість та міфічно-леґендарний характер, Москва починає наполегливо претендувати на землі колишньої Київської Русі — могутньої середньовічної держави з центром у Києві, що обіймала землі від Північного до Чорного морів. Зручний час для реалізації московських задумів настав під час великої війни українців за визволення з-під влади Польщі в середині XVII ст., коли український гетьман Богдан Хмельницький офіційно звернувся по допомогу до московського царя і у січні 1654 р. на раді в Переяславі було ухвалене рішення про перехід України під його зверхність на засадах якнайширшої автономії українців. Однак, відкинувши власні зобов’язання, Московія розгорнула цілеспрямований наступ на їхні права та свободи, на повну ліквідацію автономії України. Спроби українців досягти волі жорстоко придушувалися.
Багатовікові політичні та економічні утиски України доповнювалися обмеженнями і переслідуваннями української мови і культури, що мало на меті не лише повне поглинання українських земель імперією, а й нівелювання базових ознак автентичності й самобутності українського народу та його денаціоналізацію, колонізацією й асиміляцією. Ще у 1718—1721 роках цар Петро І видав укази, котрі забороняли друкування в Україні будь-якої літератури, крім релігійної. При цьому релігійні книги мали друкуватися за російськими зразками, «дабы никакой розни и особливого наречия в оных не было». Ця політика отримала новий імпульс 1863 року, коли було видано відомий циркуляр міністра внутрішніх справ Росії Валуєва, схвалений імператором, де проголошувалося: ніякої української мови «не було, нема і бути не може». Заборони щодо книгодрукування українською мовою та ввезення українських книжок з-за кордону, інші дискримінаційні дії витікали також із указів 1876, 1894, 1895, 1905 років. А під час проведення у Києві археологічного з’їзду було дозволено читати доповіді усіма слов’янськими мовами, крім української.
Українська культурна спадщина розглядалася лише крізь призму посилення великоруського впливу. В імперській битві за «київську спадщину» Російська імперія прагнула привласнити собі історію Київської Русі, в той же час намагаючись відсікти від неї українців. За допомогою простої формули «Русь — це Росія і росіяни» українському етносу не знаходилося місця ні як спадкоємцю історії й культури Київської Русі, ні після неї на територіях, де він споконвіку проживав впродовж багатьох століть. Для цього було розгорнуто боротьбу за надбання культури на теренах України, що уособлювали тотожність українського народу, зокрема за пам’ятки старовини і мистецтва як матеріальні свідоцтва історії його розвитку. Показовим є гасло, під яким представники російської влади намагалися спрямовувати діяльність Подільського єпархіального статистичного комітету: «... Це є доказ в пам’ятках нашої країни, що з докором будуть їм казати: не чіпай — це російське!»
Цей процес став складовою частиною та одним із основних інструментів формування імперської політики від самих початків. Створення та наповнення фондів багатьох найбільших музеїв, архівів і бібліотек Москви та Петербурга стало можливим лише завдяки систематичному знекровленню культурної спадщини багатьох народів, втягнутих в орбіту російської. Безліч підтверджень тому має історія України. Її культурні та історичні цінності, ніби величезною губкою, вбиралися столицями метрополії — Москвою та Петербургом. Це відбувалося різними шляхами.
Намагаючись придушити опір українців на чолі з гетьманом Іваном Мазепою російській експансії, цар Петро І запровадив на території України режим жорстокого терору. Сучасник тих подій німецький діяч Вебер у своїх спогадах зазначив: «Московський генерал Меньшиков приніс на Україну всі страхіття помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчесно катовано. Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства переможців». Цивілізована Європа була шокована звірствами російської армії в гетьманській резиденції — місті Батурин, яке, за свідченнями англійського посла лорда Ч. Вітворта, «було взяте і спалене, і понад сім тисяч чоловік було вбито незалежно від віку й статі». При цьому були повністю розграбовані величезні колекції старожитностей і книжкове зібрання Мазепи, про які француз Жак Балюз після зустрічі з гетьманом писав: «Він показав мені збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки». Відомо, що в подальшому згадана колекція зброї склала основу приватної збірки Меньшикова, яка розміщувалася у його палаці на набережній р. Неви у Санкт-Петербурзі. Тут же, у домовій церкві князя, знаходилися срібний хрест з ім’ям легендарного українського гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, срібна дарохранительниця, два Євангелія — львівського друку 1644 року та друку 1698 року — в дорогоцінних оправах і два позолочених вінці. Згодом ці речі перебували в розташованому в будинку Меньшикова Першому Кадетському корпусі, звідки потрапили частково до Ермітажу, частково до інших музеїв Петербурга. Захоплення та руйнування Запорозької Січі в 1709 р. також супроводжувалося перевезенням до Москви та Петербурга як трофеїв козацьких клейнодів: у офіційних документах згадуються 13 прапорів та понад 60 гармат. Така ж доля спіткала реліквії козацької церкви на Січі — за даними джерел, російське військо захопило і вивезло з неї «іконостас різьблений з царськими вратами та з поставними іконами, і з деісусом та з іншими поставними іконами, котрі писані на дошках і на полотнах... Три хрести залізних великих з церкви,.. святе Євангеліє, в ящик не в палітурках...».
Початок. Продовження
Сергій КОТ, кандидат історичних наук
