100 років тому: як постала УАПЦ

100 років тому, у другій половині жовтня 1921 року, у Києві відбувся Всеукраїнський православний церковний собор. У результаті його роботи постала Українська автокефальна православна церква. Власне, автокефалію проголосили дещо раніше, але то була радше декларація про наміри. А натомість сама структура УАПЦ була створена 100 років тому. Зокрема, 23 жовтня 1921 року всі учасники Собору висвятили першого предстоятеля УАПЦ митрополита Василя (Липківського).

Дмитро Шурхало

Більше про Собор та про український православний церковний рух на початку ХХ століття «Історичній Свободі» розповіла дослідниця цієї теми, історик Тетяна Євсєєва.

– Після Лютневої революції 1917 року православна церква також переживала внутрішню революцію. Зокрема, наприкінці того ж року в РПЦ відновили патріаршество, скасоване ще за Петра І...

– Переживати революцію церква почала трохи раніше. До 1917 року Російська імперія жила за єдиним церковним державним правом. Конфесійна приналежність впливала на юридичну дієздатність підданих імператора. «Позавіросповідний стан» не допускався, шлюб мав бути церковний. Пріоритет надавався православ’ю, і перехід з православ’я, «совращєніє» в термінах того часу, в інші конфесії заборонявся. Винуватці каралися конфіскацією майна, дітей, виправними роботами.

Революція 1905 року примусила розглядати закон про віротерпимість і дати громадянам свободу вибирати віру, і не карати їх за «отпадєніє от православія». В 1906 році в Росії провели опитування єпархіальних архієреїв, які висловилися за відновлення патріаршества. Натомість Микола ІІ під час одного з прийомів членів Синоду запропонував свою кандидатуру на патріарха.

– А як це так? Він же ж не духовна особа!

– А там же ж єдине церковне і державне законодавство, відповідно до якого цар – «верховний хранитель віри». Один із компонентів «симфонії влади» – «священство і царство».

Синод у відповідь на пропозицію дружно опустив очі долу, поколупав ніжкою паркет і промовчав. Микола ІІ не подарував цього і помстився: заморозив усі церковні реформи, які запропонувала думська комісія в 1906–1912 роках.

А відновити патріаршество спромоглися аж під час роботи Всеросійського собору у грудні 1917 року. Але до скликання Установчих зборів визначити місце церкви в державі не змогли ні Тимчасовий уряд, ні Собор. Бо, як казали його делегати, «невідома майбутня фізіономія держави». Пізніше більшовики на контакт з Всеросійським собором взагалі не пішли і не реєстрували РПЦ та її парафії як релігійні організації аж до 1927 року.

– А яким у цей час було церковне життя на українських землях?

– Київська митрополія після анексії та синодальної реформи Петра І, яка закріпила цю анексію всупереч канонам, втратила статус матері-церкви Московського патріархату. Хоча київський митрополит, разом з московським і петербурзьким, був постійним членом Синоду, вдома він користувався лише правами єпископа Київської єпархії.

Змінився також національний склад духовенства. З-поміж усіх єпископів українських єпархій тільки три архієреї були етнічними українцями: Канівський – Василій (Богдашевський), Уманський – Димитрій (Вербицький), Катеринославський – Агапіт (Вишневський). І тільки катеринославський владика був повноправним єпархіальним архієреєм, а решта – заступниками. І вони, наскільки вдалося документально прослідкувати, були цілком проросійськи налаштовані.

Серед священства і ченців етнічні росіяни в кілька разів переважали українців. Лише військове духовенство, священники-капелани, ще з часів Петра І переважно набиралися з «малоросів».

– Які зміни в церковному житті на території України відбулися в 1917 році?

– Жоден з українських урядів не ставив питання про відокремлення церкви від держави. Але Центральна Рада, де переважало соціалістичне спрямування, не приділяла цьому достатньої уваги. Генеральний секретаріат церковних справ з’явився аж у грудні 1917 року, коли вже йшла повним ходом підготовка до Всеукраїнського собору.

Найбільше в цій царині зробив гетьман Павло Скоропадський. Він тоді був єдиним українським державним керівником, з яким єпископат і контактував. І гетьман, і Директорія вважали, що відокремлювати церкву від держави не на часі. Допоки українська державність не зміцнилася, цього робити не можна з міркувань національної безпеки, як ми тепер можемо сказати.

Гетьманський уряд намагався вплинути на позицію проросійськи налаштованого єпископату і досягнути проголошення автокефалії найвищим органом церковного управління – Всеукраїнським собором. Упродовж 1918 року відбулися три сесії. І гетьман на той момент ще не був готовий все єдиним натиском зробити. Робили все поступово.

Восени 1918 року голова гетьманського уряду Федір Лизогуб разом з міністром віросповідань Олександром Лотоцьким пробували натиснути на Всеукраїнський собор під час останньої сесії, щоб ті проголосували за автокефалію. Тут зчинилася величезна буря, оскільки проросійська позиція домінувала. Представники єпископату навіть звертали увагу Лотоцького на те, що є більшовицький закон про відокремлення церкви від держави, і церква може робити все, що захоче. У відповідь Лотоцький запропонував перебратися до Росії, а тим, хто залишиться, припинити державне фінансування. І в останній день Собору цю позицію автокефалії не закріпили. Не встигли в це останнє віконце можливостей вписатися, зробити це на соборі.

Коли війська Директорії увійшли до Києва, то в перший же день заарештували Київського митрополита Антонія і Волинського архієпископа Євлогія. Це був грудень 1918 року. Міністерством культів в уряді Директорії продовжував керувати Олександр Лотоцький. Ухвалюється закон, який констатує: влада в церкві має належати Всеукраїнському соборові, а між соборами має керувати синод єпископів. Проте арешт митрополита Київського на єпископат справив таке враження, що вони поклялися, що жодних справ з Директорією не матимуть. І виявилося, що Директорія ухвалила закон тільки у царині держави. Згоди церкви на це не було, контакту з церквою не було.

Невдовзі військові обставини склалися так, що Директорія мусила відступати з Києва. І справу автокефалії довелося переносити на розгляд вселенського православ’я – відправити Лотоцького дипломатичним представником Директорії у Туреччині, у тому числі при Вселенському патріаршому престолі.

Проблема полягала в тому, що церковні канони в питаннях автокефалії вимагають утворення нової держави і згоди церкви. Натомість єпископат залишився абсолютно проросійським. Для Вселенського патріарха повна відсутність канонічного підґрунтя для розгляду просто знімала питання української автокефалії. Залишилася пам'ять про те, що Київ – це канонічна територія Вселенського патріарха, але реальних наслідків не було.

– Закон «Про вищий уряд Української автокефальної православної церкви», який Директорія УНР ухвалила 1 січня 1919 року, мав якісь наслідки?

– Ні, звісно. Єпископат відмовився, а без єпископів церкви немає, немає повноти православ’я. Церква не зверталася з вимогою автокефалії, а на Соборі в 1918 році закріпили єдність з Всеросійським патріархом. Все – питання було закрите. Закон, можливо, мав би якісь наслідки, якби збереглася українська держава, а відтак велася би робота з церквою. А оскільки держава не втрималася, то і питання знялося.

– А в той період виникало питання канонічності проголошення автокефалії?

– Так, в 1917 році всі українські організації Російської імперії звернулися до Центральної Ради з вимогою автономії України і автокефалії церкви. Але в 1917–1918 роках вирішити це питання на Всеукраїнському соборі не змогли – єпископат був різко проти.

Українська церковна партія, яка складалася з військового і парафіяльного духовенства, оформила у грудні 1917 року Всеукраїнську православну церковну раду. Туди входив і майбутній митрополит УАПЦ Василь (Липківський).

Вони намагалися ще у 1918 році вирішити питання автокефалії, але програли. Проросійський єпископат зробив все, щоб їх, по-перше, витіснити з собору, по-друге, позбавити архієреїв. Єдиний єпископ Олексій (Дородніцин), який попервах ніби погодився очолити цю Раду, надавши їй канонічності, під тиском інших єпископів відмовився. І він же перший висловив ідею апеляції до Вселенського патріарха.

Проблема анексії Київської митрополії Москвою ніколи не випадала з уваги в церкві. І навіть раніше до цієї теми поверталися. В 1910 році Харківський архієпископ Антоній, майбутній митрополит Київський, звернувся до Вселенського патріарха за отриманням повноважень екзарха Вселенського патріарха для православних на території Австро-Угорщини.

Якби Київську митрополію Константинополь передав Москві, то не було би потреби просити Константинопольського патріарха. Адже Галичина і частина Польщі, які тоді були у складі Австро-Угорщини – все це була територія Київської митрополії. Тобто про неканонічність підпорядкування Київської митрополії Москві ніколи не забували. І звертатися до Вселенського патріарха за дозволом архієпископ Харківський міг тільки з санкції імператора через оберпрокурора Синоду.

Ці проблеми актуалізувалися в 1917 році, коли постало питання про автокефалію. В дискусіях, які велися православним духовенством і мирянами, згадували про канонічні підстави – Україна може отримати автономію, а відтак має право вимагати автокефалію.

– Як тоді розуміли канонічність?

– Що таке канонічність? Звернення і від держави, і від церкви. Оце вам канонічна автокефалія. До матері-церкви, в цьому випадку до Вселенського патріарха.

Всеукраїнська православна церковна рада програла у 1918 році змагання за автокефалію. В 1919 році вони збираються знову і вже намагаються українізувати церкву, засновувати свої парафії на підставі радянського законодавства: на підставі закону про відокремлення церкви від держави і на підставі того, що радянська влада офіційно не реєструвала РПЦ. У них з’явилося правове вікно, якщо можна так сказати. Відтак УАПЦ звинувачували в тому, що вони ще й ніби спираються на радянське законодавство.

Єпископів вони все рівно не змогли отримувати – росіяни відвернулися. У Константинополь вони звернутися не могли, бо не було української держави. Намагалися в Грузії висвятити двох кандидатів, але в той час туди просто не змогли дістатися. І довелося їм самим вирішувати цю проблему на Всеукраїнському православному церковному соборі.

– Власне, наскільки представницьким був Собор, який 100 років тому проголосив УАПЦ?

– В 1921 році український автокефальний рух не був аж таким потужним і всеукраїнським. Він набирав обертів поступово. Але головне, що вони зробили – провели Собор. На Собор зібралося 412 делегатів, з яких 127 мирян. Висвята митрополита Київського Василя (Липківського) відбулася спільним покладанням рук пресвітерів і мирян, оскільки не було жодного єпископа.

Попервах кандидатів було кілька, але інші кандидати через таку ось цю висвяту відмовилися. Бо за канонами висвята – це передача благодаті Святого Духа від Христа апостолам, а від апостолів єпископам. І ця традиція вже 2 тисячі років триває.

Пошуки канонічних підстав і можливостей велися буквально до останнього дня і навіть на самому Соборі. На Собор, який відбувався 14–30 жовтня 1921 року, прийшов екзарх України від РПЦ Михаїл. І Собор зробив останню спробу зі згоди московського єпископату висвятити єпископів для українських парафій. І паства попросила слізно єпископа для українців: «Не давайте у відповідь на благання людям гадюку замість риби». Проте екзарх Михаїл на це відповів, що він «гадюк» не висвячує і залишив Собор.

І довелося висвячувати за чином давньої Олександрійської церкви, де існували так звані сільські єпископи. Вони керували сільськими парафіями, але зі згоди свого правлячого єпископа. Вони висвячувалися за єпископським чином. Але на Соборі 1921 року Всеукраїнська православна церковна рада не мала можливостей висвячуватися єпископським чином, довелося скористатися всесоборною висвятою духовенства і мирян. Через такий неканонічний спосіб висвяти їх потім називали «липківцями» і «самосвятами».

УАПЦ залишилася історичною частиною церкви, яка не була визнана повноправним компонентом української автокефалії. І коли в 1942 році прийшла формація, висвячена в межах Польської автокефальної православної церкви, то духовенство приймали в сущому стані як виняток, а загалом все-таки пересвячували.

– У той час більшовики, конфліктуючи з РПЦ, підтримували всілякі, як тоді казали, «обновленські» церковні рухи. І я так розумію, що вони скористалися і українським православним рухом для того, щоб послабити позиції РПЦ.

– Так, всі церковні рухи, які утворювалися в межах РПЦ, були чинниками розколу і важелем для провокацій, сварок між духовенством та для дискредитації церкви. І більшовики робили все, щоб воно так і відбувалося.

Крім того, в 1921 році більшовики не мали ні кадрових, ні матеріальних можливостей створити державний апарат з реальної ліквідації церкви.

Ба більше, в 1920 році комітети незаможних селян, а це наймасовіші прихильні до більшовиків організації, на своїх конференціях вимагали українізації церкви і підтримки української церкви навіть на партійних з’їздах! І більшовики в 1920 році відступили від ідеї боротися з автокефалію українською, а в 1921 році були більше зайняті тим, щоб стримати НЕП в Україні і ліквідувати за рахунок українських ресурсів голод у Росії.