30 років тому, 29 жовтня 1989 року, після 43 років підпілля греко-католики повернули свій Преображенський храм у Львові. Вже через місяць із Москви повідомили про дозвіл реєструвати громади УГКЦ.
Маніфестаційний похід за легалізацію УГКЦ, в якому взяли участь, за різними даними, від 150 до 200 тисяч людей. Львів, 17 вересня 1989 року
30 років тому, 29 жовтня 1989 року, після 43 років підпілля греко-католики повернули свій Преображенський храм у Львові. Вже через місяць із Москви повідомили про дозвіл реєструвати громади УГКЦ. Із 1946-го до 1989 року УГКЦ перебувала у підпіллі. Духовенство і миряни пережили важкі періоди в радянський час. 30 років тому церква вийшла з підпілля і розпочався процес її відродження. Як вплинуло підпілля на розвиток УГКЦ і який важливий урок із минулого винесла?
У серпні 1987 року група духовних осіб оголосила про свій вихід із підпілля і з таким листом звернулась до папи Римського. Тоді до боротьби за відродження УГКЦ долучились українські дисиденти. Люди зібрали десятки тисяч підписів під відкритим листом про вихід церкви з підпілля.
У травні 1989 року греко-католики оголосили голодування на Арбаті у Москві, щоб привернути увагу світової громадськості, і вимагали від Кремля легалізувати УГКЦ. Водночас у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях вірні молились біля зачинених храмів і тих, які відібрала в УГКЦ Російська православна церква.
17 вересня 1989 року у Львові на віче вийшли, за різними даними, від 150 до 200 тисяч людей. Близько 40 священників відправили богослужіння на вулиці, вірні зачитали звернення до генсекретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова з вимогою легалізувати УГКЦ. Місто було оточене танками і військами. Однак депутати міської ради не дозволили пропустити армію у місто. Пішою ходою учасники акції пройшлись до Святоюрського собору, що перебував тоді під РПЦ. Там відбулась молитва за відродження УГКЦ. А ввечері на тротуарах міста львів’яни запалили тисячі свічок на знак протесту проти радянської окупації.
Фотолистівка 1989 року, присвячена подіям 17 вересня 1989 року у Львові. Цього дня, за різними даними, від 150 до 200 тисяч люде взяли участь у ході і богослуженні Української греко-католицької церкви, яка була заборонена за радянського часу
1 грудня 1989-го, після зустрічі Михайла Горбачова з папою Іваном Павлом ІІ було дозволено реєструвати парафії УГКЦ.
«Коли ми говоримо про ліквідацію УГКЦ в 1946 році, це відбулось закриття видимих структур. Церкву як Божу спільноту ніхто не може знищити, бо залишаються люди, які себе визнають віруючими. Вдалося зберегти структуру в умовах переслідування і репресій, бо були єпископи, які дбали про свою церкву, висвячували нових священників, в умовах підпілля вдалося відновити духовне навчання, тобто була розроблена ціла система пошуку нових кандидатів на священство. Діяли підпільні монастирі. Жоден єпископ своєї церкви не зрадив, всі фактично відмовилися від цього процесу возз’єднання, пішли на Сибір. Очевидно, найважливіше – що у підпіллі вдалося зберегти вірних. Бути віруючим у переслідуваній церкві було викликом для людей, і миряни стали головною силою у процесі легалізації церкви», – каже отець Тарас Бублик, науковий співробітник Інституту історії церкви Українського католицького університету.
Зустріч митрополита Мирослава Любачівського, Львів, 30 березня 1991 рік
Намагання знищити УГКЦ у Західній Україні в радянської влади були ще з 1939 року, кажуть дослідники, однак тоді їй цього не вдалось. Бо надто сильною і впливовою серед вірних і у світі була особистість митрополита і провідника УГКЦ Андрея Шептицького. Тоді церква налічувала понад 3,5 мільйони вірних.
Однак внаслідок важкої хвороби митрополит Андрей Шептицький відійшов у вічний світ 1 листопада 1944 року. У той час вже понад 3 місяці вдруге у Галичині були «радянські визволителі».
Митрополит Андрей Шептицький
У 1945 році був виданий таємний припис Кремлем про заходи «щодо відриву Греко-католицької (Уніатської) церкви в СРСР від Ватикану та подальшого її приєднання до Російської православної церкви». У 1945 році почались масові арешти духовенства за звинуваченнями у «контрреволюційній діяльності».
8 березня 1946 року у соборі Святого Юра у Львові відбувся так званий псевдособор, на якому, за наказом Йосипа Сталіна, заборонили УГКЦ. Псевдособор узаконив репресії проти греко-католиків, церкву насильно приєднали до РПЦ.
Митрополит Йосиф Сліпий, владики Миколай Чарнецький, Никита Будка, Григорій Лакота, Іван Лятишевський, Йосафат Коциловський, священники, монахи були арештовані. Протягом 1945–1946 років, за інформацією Інституту історії церкви, НКВС арештував понад 800 греко-католицьких душпастирів на термін від 10 до 25 років таборів у Мордовії, Сибіру, Казахстані.
Кримінальна справа отця Климентія Шептицького
1 травня 1951 року у Владимирській в’язниці у Москві помер рідний брат митрополита Андрея Шептицького, архимандрит Климентій Шептицький, якого НКВС арештував у 1947 році, звинувативши «в антирадянській діяльності та співпраці з Організацією українських націоналістів і Ватиканом».
Сталінський період. кажуть дослідники, був найжорстокіший для УГКЦ.
У час так званої «хрущовської відлиги», зокрема з середини 1960-х років, духовенство і мирян переслідували за кримінальними статтями, тобто «за порушення релігійного законодавства».
Не припинилось знущання з греко-католиків і в час керування компартійця Леоніда Брєжнєва. У «брєжнєвський» період – а це 1970–80-і роки – чинився психологічний тиск, і тоді переслідували дуже активно молодь, яка долучалась до підпільної церкви. У цей час було кілька гучних вбивств за віру, розповідають дослідники.
27 лютого 1980 року, за їхніми даними, у селі Томашівці Івано-Франківської області спалили у власній хаті літнього священника Анатолія Гургулу з дружиною. Офіційно слідство констатувало самопідпал.
29 вересня 1982 року в під’їзді будинку у Львові кадебісти, за даними дослідників, вбили молоду мирянку Марію Шведу, яка поверталась з таємної служби Божої. У її торбині були ризи, молитовник – тобто речі для богослужіння, які вона забрала від підпільного отця, щоб його врятувати. Ці дві справи вивчаються роками, щоб визнати їх мучениками церкви.
Речі для богослужіння у роки підпілля
Так виглядав престіл на підпільній квартирі
У роки підпілля, з 1945-го до 1989-го, в умовах таємності висвячено 15 підпільних єпископів, десятки молодих священників. Серед них – і отця Севастьяна Дмитруха, який у 1978 році вступив у підпільний студитський монастир УГКЦ.
«Моє підпілля почалось у селі Добряни, коли у моєму селі нищили церкву у 1961 році. Тоді я мав 6 років і бачив, як улітку люди після колгоспних робіт із вилами і косами бігли під церкву, бо там нищили її – гаками здирали ікони, кидали до підлоги розп’яття. Люди з плачем, болем і криком, з ненавистю до тих, що так робили, обороняли і рятували церкву. Такі напади були у 1964–1968 роках. Священника Богдана Сенету арештували на 25 років Сибіру. До 1961 року церква була закрита, а тоді люди зробили ключ – бічними дверима заходили і молились. У 1980 році поставили комуністи пломбу на церкві, у 1982 році знову опечатали, сказали, що робитимуть похоронне бюро. 18 грудня 1984 року, а мої свячення були 30 грудня, міліція оточила храм, стояли там із фотоапаратами і фотографували людей, лякаючи, що виганятимуть із роботи, шкіл. Міліціонери викидали все з церкви, ламали вівтар і вивалювали ломами, кидали на вантажівку і вивезли. Люди відстежили куди. Були великі переслідування священників, яких били, мордували, переслідували, запроторювали у психлікарню. Але підпілля було досить активне. Миряни брали дуже активну участь, у себе приймали священників і монахів», – розповідає отець Севастьян Дмитрух.
Отець Севастьян Дмитрух
У Львові були сотні помешкань, де люди збирались невеликими групами на таємне богослужіння, розповідали очевидці. У квартирах вінчали, хрестили, проводили богословські студії, висвячували священників і єпископів, приймали монаші обіти. Звісно, що господарі дуже сильно ризикували життям.
Бандура, яку ножем вирізьбив отець Володимир Чучман на засланні
Підпільна церква була сильна історичною пам’яттю і кадрами, наголошує Радіо Свобода доктор соціальної економіки Папського Григоріанського університету Зиновій Свереда. Адже до 1946 року Греко-католицька церква мала потужну духовну формацію, освітню і організаційну. Більшість людей у підпіллі були виховані у структурах церкви, яку створив митрополит Андрей Шептицький.
«УГКЦ унікальна в тому, що мала митрополита Андрея Шептицького, і майже за 43 роки підпілля не вдалося зруйнувати цю церкву. Дуже багато документів УГКЦ, зокрема і митрополита, знищені або вивезені в Росію. Найбільша чистка була за Хрущова у 1960–1961 роках. У 1990-х, коли в кінці перебудови держава визнає права церкви, ми отримали, з одного боку, велику радість, а з іншого, кілька викликів. Один із них – підготовка і наявність фахівців, тому що церква, як будь-яка інша структура, потребує управлінців, повинна мати дипломатичні кадри. Тобто, все те саме, що мали за митрополита Шептицького. Радянська влада конфіскувала майно церкви. На жаль, ми недооцінили ситуацію в 1990-х роках, не сформували концепцію повернення майна, тому що всі тодішні уряди були проти, навіть проукраїнські. Українська держава продовжила керуватись «совком», екскомуністи, які були антиклерикалами у своїй глибокій душі, а максимум, вони були тими, хто ходив у Московський патріархат. 1990-і роки були періодом відродження, але ми не до кінця зуміли побудувати цілісну інфраструктуру.
У роки підпілля греко-католики були більш вільні, бо мали мету – відродження церкви. У таємності було велике таїнство, коли молились по хатах. Чому тоді було таке єднання людей, бо ми мали чіткого зовнішнього ворога. Ніщо так не єднає людей, як наявність конкретного зовнішнього ворога, зрозумілого людям, який їх переслідував, який далі залишався. Проблема інша: чи ці люди, які були у підпіллі, а їх була маса, чи вони зуміли передати своє переконання своїм дітям. Перше завдання церкви – це домашня церква, значить щось не спрацювало. Сучасна система не виліковує сучасні хвороби. Вона робить на них бізнес. Є псевдоцінності, не бажання працювати над собою, консумізм, бажання швидкого прибутку – все це захопило людину. І єдиним засобом, який мав би оздоровити людину, є також здорові релігійні інституції. Щоби вони були сильні, вони повинні мати професійні кадри, а для цього потрібно мати соціальні бази, утримувати їх. Коли забрали майно церкви, винищили покоління професорів, священників, катехитів, це дуже важко відгукнулось у сучасних умовах.
Церква має бути у проводі, давати системну науку. А якщо цього немає, то забирають людей гуру, шамани. Простий факт – ворожбити, маги лише на Львівщині отримують прибуток утричі більший, аніж вся архиєпархія. Ті самі люди ходять і до магів, і до церкви. У церкву 2 гривні дають, а ворожбитам – 300-400. Реально ці речі треба лікувати, а вони лікуються вірою і наукою», – говорить про виклики УГКЦ після відродження Зиновій Свереда.
Таблиця, встановлена на Преображенському храмі у Львові
Підпілля зберегло віру. Переслідування показувало суть людини, яка змушена була визначитися зі своїми цінностями та їх захищати, ділячись шматком хліба з ближнім. У час заборони, наголошують дослідники, УГКЦ втратила багато майна, був перерваний розвиток церкви, якій митрополит Андрей Шептицький присвятив своє життя, також був перерваний і зв’язок зі світом.
Водночас репресії, гонитва і переслідування за віру заклало фундамент для розвитку церкви. Говорячи про урок катакомбної церкви, вірні і духовенство виокремлюють духовний елемент, що у час заборони все будувалось на вірі, і цей урок важливо продовжувати сучасній УГКЦ.
Під час відзначення свята Водохреща Українською греко-католицькою церквою на площі Ринок у Львові, 11 квітня 1990 року