Актуальність релігії та сакральних цінностей в постсекулярну добу (європейський та український контекст)

Коротко спробуємо зосередитись на аналізі актуальності релігії та секулярних цінностей у постсекулярну добу. Сам термін “постсекулярна доба” може варіативно прочитуватися, залежно від завдання й акцентування дослідника. В межах нашого тексту під “постсекулярна доба” розумітимуться такі умови для суспільної свідомості, які настають після втоми від тотальної деконструкції основних метафізичних теорій, методологічних програм, глобальних теоретичних моделей, провідних свідомісних ідеологем, ціннісно-смислових універсалій, після “звільнення” людини від зашморгу фундаментальних, щочастіше засвоєних некритичним шляхом, переконаностей і настанов, оманливих міфів та пустих ідолів. Внаслідок послідовної системної деконструкції дискредитованих ідеологічних програм минулого, надміру впевнених у власній універсальності, тотальності та надзверхності всеконтролюючих теологічних доктрин, і обгрунтовуючих такі засадничих світоглядних орієнтирів, припущень, знань, уявлень, стратегій пізнання й організації суспільної дійсності, сучасна людина не лише збагнула наявність світоглядної кризи в інформаційну добу, спричинену відсутністю будь-яких непорушних цінностей, що обгрунтовували її життєву позицію та доцільність, зокрема релігійних, але й зіткнулась з цією кризою цілою низкою соціальних потрясінь. Ці потрясіння стосуються різних шарів життя людини.

Як біологічна істота людина засумнівалась у своїй винятковості й здатності контролювати процес укомфортнення свого існування. Чимраз вирішуючи наявні проблеми свого буття як природної істоти, вона потрапляє у пастку нових (медичні, екологічні, генетичні тощо). Як істота, що удосконалює своє природне існування корисними технологіями, людина побачила, що ці технології можуть приносити шкоду й руйнації, а прогрес зазвичай супроводжується й певним регресом. Як істота, сутнісною ознакою якої є прагнення пізнання, людина побачила, що накопичене людством знання, з одного боку, стало неохопним, а з іншого — виявилось значною мірою гіпотетичним або ж малозастосовним. І чимраз доповнюючи здобуте попередниками знання, людина відчуває загрозу можливого спростування, здавалося б, аксіоматичного набору тверджень. Як істота суспільна людина провалила більшість суспільних експериментів по розбудові ідеального або наближеного до ідеального суспільства. Як істота історична, людина збагнула, що більшість з того, що вона знає з історії людства, може виявитись міфом або ж варіативно тлумачитись залежно від суб’єктивної точки зору інтерпретаторів. Саме поняття правди перетворилось на суб’єктивне свідчення того, хто мав безпосередній досвіт певного історичного факту або ж бере на себе сміливість про це міркувати, а адекватність таких свідчень можна підтвердити лише кількісним переважанням та довірою до джерела.

Та найтрагічніша несподіванка очікувала людину на рівні світоглядному, адже, якщо секуляризація обґрунтовувалась необхідністю захистити людину від пригнічуючого суспільний прогрес догматизму й тоталітаризму найперше — релігійних ідеологій, то зрештою виявилось, що позбавлена міцного світоглядного фундаменту свідомість, водночас стає легкою здобиччю для маніпулятивних зловживань в інформаційну добу. Не маючи глибокого вкорінення в духовний рівень ціннісно-смислового універсуму, засумнівавшись у своїй надприродній унікальності й винятковості, людина втрачає сенс існування, або ж такий профанується до рівня функціональної доцільності індивіда в окремій (земній, кінечній) системі його перебування. Крім того, суспільна свідомість зіткнулась із власною гетерогенністю, поліваріативністю, безсистемністю, шматковістю, фрагментарністю а зрештою – з нігіляцією самої себе. Адже недоречно говорити про суспільну свідомість взагалі, бо ж є велика кількість індивідуальних свідомостей, які, використовують ті чи інші придатні в конкретній ситуації схеми пояснення окремого досвіду, а сформульоване ними виявляється зрештою адекватно неперекладуваним у іншу свідомість. Почали розвіюватись самі засади суспільного порозуміння. Бо ж, якщо не існує Трансцендентного суб’єкта (як гаранта дійсності цілісного людського світу з його доцільним вибудовуванням згідно із його непорушною шкалою ціннісно-смислових орієнтирів), якщо немає достовірних знань, фундаментальних закономірностей, несхиблюваної істини, справжніх цінностей, універсальних відповідей, цілісних людських спільнот, об’єднаних єдиним справжнім світоглядним обрієм, то тоді існують лише окремі індивіди, яких ніщо, крім бажання щонайкомфотніше вижити за будь-яких умов, не споріднює. Але в такому разі сама людина втрачає свої сутнісні характеристики, перестає бути вкоріненою в надприродне, губиться як найменша часточка зоряного пилу у недоцільності власного виділеного в окремішність існування.

Щонайбільше від секуляризації постраждали, звичайно, цінності релігійні (хоча, за нашим переконанням, не так цінності, як ті релігійні інституції, які декларували себе носіями універсальних духовних цінностей, та, насправді, підміняли свідомо чи несвідомо такі окремими відносними та принагідними, часто політично вмотивованими, інтерпретаціями). Але відчутної шкоди завдано і людській свідомості. Адже вона втратила і потужний фундамент світогляду, і стійкий його каркас, й непорушну збалансованість системи світорозуміння, й достовірний дискурс світоусвідомлення. У секулярному світі цінністю стала норма, в основі формулювання якої, звичайно, перебували зокрема і релігійні цінності та правила співжиття, висловлені (з релігійної точки зору) Богом, – не вбий, не вкради, поважай рід, рости гідних нащадків, не нашкодь тому, що сприяє твоєму виживанню, не ідолопоклонствуй тощо (у відмінних варіаціях). Цінністю секулярного світу стали саме норми врегулювання комфортного співжиття репрезентантів різних варіацій цих цінностей. Ці норми спочатку були покликані захистити світоглядні цінності у їх багатоманітті та, щонайбільше, захистити людину в її індивідуальності від узурпації окремої ціннісно-смислової шкали її індивідуального світогляду авторитаризмом якоїсь панівної ідеології, релігії, концепції, парадигми, утопічної універсальної програми “єдиноправильної організації суспільного буття” через утвердження зверхності окремого індивідуального варіанту. Урівняння та врівноваження прав усіх було спрямоване, звичайно, на захист багатоманіття, унікальності й індивідуальності, але зрештою призвело західну культуру до нівеляції цінності самої унікальності в її гбилинно-сенсових вимірах. Багатоманіття як яскравий калейдоскоп індивідуальностей почало шануватись у своїх кількісних характеристиках, а не на рівні фундаментально вкоріненого розмаїття. Світ секулярний є поверхнево врівноваженим. Сутнісно смислові фундаменти світогляду тут стали справою інтимною, непопулярною, що, звичайно, добре, бо знижує загрози світоглядно спродукованих конфліктів, та водночас й погано, бо спрощує унікальність, робить її непомітною, вилущує цінність самої суті світогляду й окремого його носія.

Про кризу секулярного світу свідчать сучасні трагічні події, безпосередніми свідками яких ми стали. Тут доречно згадати нещодавній терак у Франції: 7 січня 2015 року на офіс редакції французького сатиричного щотижневика «Charlie Hebdo» напали терористи[1]. Внаслідок цього теракту загинуло 12 осіб. На перший погляд виглядало так, що ісламські фундаменталісти у цей варварський спосіб намагаються нагадати секулярній Європі, що є непересічні релігійні цінності, зазіхати на які ніхто не має права. У відповідь уся цивілізована Європа консолідувалась у висловленні підтримки й співчуття родинам загиблих та Франції, а 11 січня 2015 року відбулась міжнародна акція єдності проти тероризму під гаслом «Je suis Charlie» («Я — Шарлі»). Цим світське суспільство Європи однак продемонструвало, що навіть після деконструкції й десакралізації чи не усіх суспільно-світоглядних стереотипів, залишилась непорушною найфундаментальніша духовна цінність – цінність людського життя з її атрибутивною характеристикою свободи особистості, яку усталені європейські норми поведінки власне і захищають.

Релігійна спільнота Європи та України (зокрема й мусульмани[2]) однозначно засудила цей теракт, адже зазіхання на життя людини є також і зазіханням на Богом встановлену цінність. Що ж до секулярної точки зору, показовою виявилась реакція одного з колег загиблих карикатуристів на таку консолідацію Європейської спільноти: у репліці журналістам під час маршу солідарності «Je suis Charlie» у Парижі він зізнався, що здивований, адже “те, що ми робили, суперечить тому, що я зараз бачу”. Очевидно малось на увазі, що робота карикатуристів була спрямована на викриття несправжньості суспільних цінностей-ідолів. Водночас спостерігаємо, що, якщо світська частина європейського суспільства однозначно наголошує на непорушності права на свободу слова і висловлювань, то релігійна спільнота бачить цю проблему глибше. Наприклад, папа Франциск, з одного боку, закликав мусульманське співтовариство “засудити будь-які фундаменталістські та екстремістські трактування релігії”, бо “не можна зневажати ані провадити війну в ім’я власної релігії, в ім’я Бога”, а з іншого, наголосив, що крім свободи слова слід поважати і свободу совісті та свободу віросповідань, свободу релігійного самовизначення, бо “Існує межа: кожна релігія має свою гідність. Я не можу жартувати з жодної релігії, яка шанує людське життя і людину”. Крім того і провідні західно-європейські політики розуміють, що в тероризмі не йдеться про захист релігійних сакральних цінностей від десакралізації. Швидше навпаки: терористи, прикриваючись релігійними гаслами, намагаються знищити сакральні духовні цінності, тобто по суті є знаряддям десакралізації. Так, наприклад, канцлер Німеччини Ангела Меркель 15 січня звернулась до Бундестагу, наголосивши, що тероризм не має нічого спільного з релігією як такою, а може стосуватись дуже специфічного розуміння релігії, яке “дозволяє поставити себе на місце Бога, карати і вбивати”. Вона наголосила: “Для мене це, однак, ніщо інше, як паплюження Бога. Справжні ж мотиви тероризму лежать в іншому: це переконання, що ти знаходишся вище інших, що ти намісник Господа, що ти наділений деякою історичною місією, тому-що за своїм віросповіданням, походженням чи статтю ти вище і краще, ніж інші люди”.

Тож ми бачимо, який сплеск у суспільній свідомості єврпейського світу викликало вбивство журналістів-карикатуристів видання “Шарлі” та випадкових мирних жертв цього теракту. Ця страшна трагедія, безумовно, невиправдана й огидна у своїй жорстокості й підступності, була вчинена терористами-ісламістами (як вони себе позиціонували) ніби-то як відплата за зазіхання на їхні фундаментальні релігійні цінності – карикатури на Пророка Мухамеда. Ну і, зрозуміло, з метою залякати європейське надміру легковажне й толерантне суспільство на майбутнє щодо можливості деконструкції та фальсифікації сакральних ісламських символів-цінностей. Та натомість цей терористичний акт об’єднав цілу Європу в усьому її багатоманітті (зокрема і світоглядному, включно із віруючими християнами, іудеями, мусульманами, переконаними атеїстами, лаїстами, сенсуалістами та постмодерністами й деконструктивістами) саме чере зазіхання на найвищу цінність Європейської спільноти – свободу особистості користуватися на власний розсуд своєю совістю, свободу вільно мати і виражати свої (будь-які) переконання; та через злочин перед найсакральнішою цінністю – життя людини, посилив рішучість її захистити. Безумовно, життя та свобода совісті людини — це ті базові цінності, що лежать в основі Європейської цивілізації. Зараз вони перетворились на норму цивілізованого співжиття. І порушення нормуючої співжиття різних індивідів умови – права вільно виражати свої погляди і, між іншим, піддавати критичній верифікації світоглядні настанови, а при виявленні їх хибності – й повному спростуванню, збурило й консолідувало світську Європу. Адже, якщо хтось вважає за можливе позбавити життя того, хто дозволяє собі десакралізовувати релігійні стереотипи, профануючи їх до паперової карикатури, то що утримує людство від війни за цінності (зокрема й релігійні) в час зброї глобального ураження? Порушення цієї норми може призвести до непоправної глобальної катастрофи. Так справедливо вважає секулярна Європа. Тоді знеціниться й найфундаментальніша європейська цінність, що лишилась неушкодженою в часи повної секуляризації – життя людини та її свобода совісті. А це є сакральною основою європейського гуманізму. І нею жертвувати ніхто не збирається, бо ж тоді людське життя втратить сенс остаточно.

Та усе ж зауважимо: секулярний інструменталізм у його крайньому варіанті, що підмінив власне сакральну цінність лише нормою поведінки, схильний і тут вишуковувати будь-які способи для деконструкції й саркастично фальсифікувати глибинні духовні виміри вмотивування Європейської солідарності. Так у статті, опублікованій в першому ж номері після вищеописаних терактів, працівники «Шарлі Ебдо» («Charlie Hebdo») кепкували над громадськими діячами, які публічно висловили їм співчуття, й далі плодили карикатури на релігійні святині: “найбільше нас насмішили дзвони Нотр-Даму, що дзвонили на нашу честь. І ми би хотіли передати звісточку Папі Франциску, який також нас пожалів на цьому тижні: ми приймемо дзвін дзвонів Нотр-Дам лише у тому випадку, якщо дзвонарями будуть активісти Femen”. Вони є послідовними у справі деконструктивізму й відданими фахівцями цього свого призначення – тобто досконалими функціонерами методології секуляризації. Та європейська спільнота натомість продемонструвала рішучість у справі захисту власних фундаментальних сакральних цінностей та цих секулярних деконструктивістів, які своєрідними методами, але також ці цінності оберігають.

Тож загалом на рівні суспільної свідомості європейських країн бачимо повагу до громадянської позиції, яка демонструє визнання сакрального статусу загальнолюдських (європейських гуманістичних) цінностей: так уродженець Малі Лассан Батілі — працівник-мусульманин магазину кошерної їжі (де продовжили вакханалію терористи після «Шарлі Ебдо»), який врятував шістьох заручників, сховавши їх у холодильному приміщенні, позачергово отримав громадянство Франції. Показовим тут є, що європейська спільнота в особі Франції цією дією підтверджує солідарність за визнанням сакральних цінностей (людського життя, свободи совісті, особистісної гідності) понад етнічними й релігійними ідентичностями, бо ж визнання єдиної шкали сакральних цінностей та смислових орієнтирів насправді сьогодні і є передумовою перебування у спільному світі. Адже у наш час кордони між цивілізаціями як певними парадигмами світобачення, світорозуміння та світобудування прокладаються у суспільній свідомості, а не географічно, етнічно чи релігійно. Зрештою, сьогодні цивілізаційний вибір – справа індивідуальної особистісної свідомості, яка здійснює такий не всупереч, а з урахуванням і релігійних, і національних та інших рівнів ідентичності, узгоджено з ними. Однак це твердження стосується відкритого громадянського суспільства, для якого власне і є найбільшою цінністю життя та свобода особистості, її актуалізована гідність, права та можливості їх реалізації. Саме за таких обставин особистісна свідомість стає епіцентром та автором організації власного світогляду й може збалансувати свої цивілізаційну, релігійну, національну, професійну та інші ідентичності адекватно дійсності та загальноцивілізаційних сподівань щодо належного майбутнього. Запропоновані ж, конвенційно встановлені та загальновизнані таким відкритим (щонайперше – інформаційно) суспільством правила співжиття забезпечують особистість достатньою свободою для цього й передбачають її відповідальну співдію з іншими свідомими суб’єктами. Зрозуміло, що для особистісного конструювання світогляду потрібні інтелектуально-інформаційні індивідуальні та контекстуальні передумови, зокрема й наявність системи глибоко вкорінених в свідомісний історичний досвід людства сакральних ціннісностей та смислових орієнтирів і відповідних засобів – критично-аналітичної методології осмислення безпосередньої дійсності та вільнодоступної щонайширшої інформації, щонайперше – перевірених знань, обґрунтованих припущень.

Натомість в закритих авторитарно-патерналістичних суспільствах особистістісна свідомість може лише бути включеною в систему запропонованих суспільною свідомістю, сконструйованою й керованою панівною ідеологією, світоглядних параметрів, уявлень, сподівань, когнітивних ідентифікаторів дійснісного досвіду, очікувань, норм поведінки та програм життєдіяльності. Особистісна свідомість може стати або ж частиною такої єдиноправильної й єдинозатвердженої суспільної свідомості, погодившись із запропонованими ідентичностями, цілями, критеріями оцінки (стати елементом цієї системи), або ж імітувати таку включеність (бути нефункціональним її елементом), або ж вилучитись із неї (стати світоглядним дисидентом, й, очевидно, ворогом системи). Така світоглядна система виживає за рахунок обмежень: вибірково-доступної та специфічно витлумаченої інформаці щодо дійсності та історії, чітко визначеним авторитетно встановленим набором когнітивних ідентифікаторів, жорстко сформульованої “остаточнодефінійованої” ціннісно-смислової шкали, та “універсальної єдиноправильної” інтерпретативної методології. Зрештою для такої системи людське життя є цінністю настільки, наскільки це життя є її носієм і сприяє її збереженню, а “свобода особистості” підпорядкована системній меті й визначена лише в межах системної доцільності. Про людську гідність тут взагалі не йдеться, така підміняється “цінністю для системи”.

У шкалі ж релігійних цінностей людське життя та його атрибутивна характеристика — свобода совісті — є непорушними цінностями, але не самі собою і не у визначених певною світоглядною ситемою межах та характеристиках, а внаслідок причетності до Божественного, надприродного походження. Саме це Божественне чи надприродне наділяє ціннісним статусом людину, і, підкреслюючи право та обов’язок на свободу совісті, робить її гідною Бога. “За цінності не вбивають, за них віддають життя” – говорять віруючі українські християни, мусульмани, іудеї, які сьогодні добре знають, що життя людини набуває своєї цінності у причетності до вищих вимірів дійсності. І свобода та воля людини є атрибуцією гідності особитості не самі собою, а лише внаслідок того місця, яке займає людина у світовій системі, відцентрованій точкою зору Трансцендентного суб’єкта, Творця та законодавця світу. Світогляд віруючих фундаментально вкорінений у ті духовні цінності, що надихають людину брати на себе відповідальність за розбудову майбутнього, ставати частиною креативної сили світу, діяти як діти Божі, на яких покладено місію доглядати й розбудовувати успадковану Батьківщину.

І в Україні, яка ось уже рік спливає кров’ю від збройної агресії та тероризму сусідньої держави, акція консолідації довкола європейських цінностей «Je suis Charlie» переросла природним чином в акцію “Я – Волноваха”, адже уже 13 січня 2015 року проросійські терористи з російської зброї рострілюючи градами блокпост під Волновахою вбили 13 пасажирів рейсового мікроавтобуса. Ці загиблі українці не брали участі в бойових діях за свою Батьківщину, а просто виявились випадковими жертвами кривавої війни. Однак майже відразу гасло “Я – Волноваха” розширилось у гасло: “Я – Волноваха, Я – Зеленопілля, Я – Савур Могила, Я – Ілловайськ, Я – Донець, Я – Луганськ, Я – Крим”. Ці топоніми позначають місця масових вбивств та катувань (десятками, сотнями) ціннісно вмотивованих гідних синів і дочок України – її захисників та патріотів. І в цьому власне і проявилась відмінність українського світоглядного контексту від Західно-Європейського. Українці добре знають, що за справжні цінності, зокрема і релігійні, не вбивають, за них віддають життя. Адже справжні духовні людські цінності тільки і роблять це життя цінним. Справжні сакральні людські цінності освячені добровільною самопожертвою героїв та самостійно відшуковуються свідомістю гідної особистості при її безпосередньому критичному аналізі дійсності з урахуванням ціннісно-світоглядних здобутків, зокрема й релігійних парадигм та філософських концепцій. А знаряддям кривавого тероризму стають ті запроданці й недолюдки, які не мають у своєму світогляді фундаментальних, зокрема й філософськи верифікованих та релігійно обґрунтованих, сакральних людських (справжніх) цінностей: священності людського життя,  Богом уділеної людської гідності, свободи совісті, необхідної для належної відповіді Богові, патріотизму як запоруки виконання своєї життєвої місії. Ті індивіди, які сліпо довіряються ідеологічно жорстко прописаному баченню дійсності, відмовляються від свободи совісті та критично-аналітичного осмислення силою власного розуму, спростовуючи своє право бути самостійними свідомими свідками історії та знімаючи, таким чином, з себе особистісну відповідальність за її характерний перебіг і наслідки, тішаться своєю належністю до “великої єдино-істинної” ідеологічної системи, функціональними частинками якої лише і є.

Отже, світоглядна криза сучасної України полягає в тому, що тут у відвертій кривавій борні протистоять ціннісно-вмотивовані вільні особистості – будівники й захисники громадянського суспільства України, й представники утилітарно-споживацької, ненависливо-агресивної, рабсько-ідолопоклонницької психології послідовника ефемерного міфологізованого штучно сконструйованого “русского міра”. Якщо спробувати вилучити керівний фактор зовнішньої (російської) військово-інформаційної агресії, то можна сказати, що в Україні протистоять ті, хто має духовно вгрунтовані сакральні цінності, що укорінюють людську ідентичність в дійснісний буттєвий контекст відповідальним суб’єктом розбудови Богом заповіданої України, та ті, хто ненавидить тих, хто такі цінності має. Не сумніваємось, що і Західна Європа, аби буттєва ситуація стала настільки критичною, що довелося б вибирати між сакральними цінностями та їх остаточним винищенням, довелося б вирішувати, чи є заради чого жити у статусі гідної особистості, або ж погодитись на повну нігіляцію вищої людської гідності заради сумнівного “збереження миру і життя будь-якою ціною” та примарного комфорту й належності “універсальній єдиноправильній” ідеології, пожертвувала б комфортом (і не лише) заради актуалізації сакральних цінностей. Людина перед обличчям небуття, перед загрозою особистої смерті чи знищення належного майбутнього має остаточну роскіш вирішити свій статус на рівні екзистенційно-метафізичному, споріднитися з надприродним і врости в сакральне, чи ж лишитись випадковим спогадом знайомих та рідних, іржавим коліщатком всепожираючої ідеологічної машини. Просто Західна Європа на щастя тепер не має такої нагоди.

Та особливість світоглядної кризи сучасної України спричинена й конкретними історичними передумовами. Ми є безпосередніми свідками ціннісно-смислового розшарування суспільної свідомості, її розколу за рівнем вмотивованості духовно-екзистенційно-сакральними фундаментальними цінностями, чи ж утилітарно-споживацькими інтересами, варіативним набором пріорітетних ідентичностей, сформульованих у різній історично-дійснісній перспективі чи ж сконструйованих політичними ідеологіями та поширених в інформаційному полі з маніпулятивною метою в розрахунку впливати на фундаментальноневкорінену свідомість. Ціннісно вмотивованою, зокрема і релігійно, виявилась українська Революція Гідності зими 2013-2014 року[3]. Започаткована як суспільно-громадянський рух у Європу з її секулярними нормами суспільного співжиття та захищеністю особи в її гідному статусі (атрибованого свободою совісті) подалі від панування авторитарно-тоталітарного "Русского міра" (з його шовіністичною псевдорелігійною ідеологемою “Масква – Трєтій Рім”, набором примітивних брехливих суспільно-історичних міфів, гнилих псевдо“духовних скрєп”, які використовуються кримінально-військовою диктатурою для легітимізації загарбницько-імперських амбіцій, з довершеною методологією агресивного пропагандистсько-маніпулятивного керування свідомістю), ця подія стала стрибком духовного зростання українців та історичною актуалізацією глибоко вкорінених сакральних духовних цінностей. Подив викликав у представників західно-європейської секулярної спільноти той факт, що активними повноцінними суб’єктами громадянського суспільства у цій події виявились українські церкви. Світська та релігійна українська громада консолідувалась на захист Гідності Людини.

Різниця між західно-європейським світом та українським контекстом сучасного протистояння тих, хто сповідує вищі сакральні духовні цінності, та тих, хто ненавидить носіїв цих цінностей, сформувалась внаслідок відмінних шляхів секуляризації у Західній Європі та в Україні. Зауважимо, що, незважаючи на європейськість й європоцентричність сучасної України, історично вона мала унікальний досвід секуляризації. Бо ж якщо секуляризація у Західній Європі керувалась метою захистити й визволити людину “від опіки релігійного контролю та від метафізичних понять світу, що надто закриті в собі”[4], то секуляризм у формі войовничого атеїзму, поєднаного з історичним матеріалізмом, став тією уярмлюючою людину ідеологією, якій довелось протистояти і релігійним і світським громадянам України протягом минулого століття. Як наголошує український богослов І.Ортинський, якщо секуляризація є процесом вивільнення людського індивіда від фундаментальних духовно-ідейних вкорінень, то секуляризм є цілою ідеологією “яка є новою системою світу; він виключає всі інші концепції, стає нетерпимим щодо інших. Секуляризм, таким чином, є тоталітарною настановою”[5].

Світоглядна секуляризація значною мірою є необхідним процесом верифікації світоглядних цінностей, їх перевіркою на “справжність”, ефективність й адекватність в історично та культурно трансформованому супільному контексті. Пустотілі світоглядні ідоли повинні знищуватись в процесі їх критичної деконструкції, від них має систематично очищатись суспільна свідомість саме для того, щоб людське суспільство керувалось справжніми духовними цінностями й сенсами, сакральне не підмінялось профанним, життєнеобхідне не нищилось споживацько-утилітарним. Насправді ж вищі духовні людські цінності не можуть бути десакралізованими без знищення цінності самої людини з її правом на життя, свободу вибору й гідність бути відповідальним суб’єктом творення майбутнього. Та іспит секуляризацією можуть не витримати й певні релігійні інституції, якщо справжні сакральні цінності підмінюються у них земними ідолами конкретного історично-ідеологічного (політичного) походження. Тоді такі релігійні інституції стають внутрішньо секуляризованими, провідниками земних ідеологем, носіями політичних ідеологій, зрештою —  знаряддям секуляризму.

Послідовний жорсткий секуляризм є найнебезпечнішою ідеологією людства, адже спочатку, відсепаровуючи різні форми суспільної свідомості від самої людської свідомості, різні стратегії освоєння й перетворення світу від самого світу й суб’єкта функціонального впливу, різні сфери життєдіяльності від самої людини, а потім, редукційно підміняючи цінності окремими оцінками, ідеали – їх пласкими зрізами-ідолами а сенси – їх приватним особливим витлумаченням, зрештою — заперечує й надприродне вкорінення людини та сакральну цінність її життя. Людина, в його розумінні, стає лише знаряддям для здобуття влади, комфорту, безвідповідальним споживачем усього довкола. Людина тоді не має власної (природно даної та надприродно визначеної) цінності, але може такою себе наділити самовільно. І людська сваволя стає провідною методологією керування світом. Послідовний секуляризм веде до відкинення не лише релігійності та надприродного виміру дійсності, але й, як наслідок, самих смисложиттєвих основ людини.

Тому, розрізняючи секуляризацію та секуляризм, отець Іван Ортинський наполягає: “секуляризація є закликом для християн відкинути все недобре та звернутись до доброго, яке є сенсом нашого існування. Щоб стати на прю з лукавим, нам насамперед слід відкрити те, що в світі, який гряде, постає знаком часу. Тому й у секуляризації є моменти, що повинні нас повести до замислення та до нової обновленої діяльності”[6]. Та і світоглядна секуляризація має визнати межу, за якою не можна руйнувати сакральне, бо тоді знеціниться й сам предмет її захисту. А послідовний секуляризм, як і будь-яка інша ідеологія, має слабке місце у самому своєму фундаменті: “розчарування ідеєю прогресу виявляється тяжким ударом для секуляризму, ламає йому хребет. … Зневіра в поступ та чудо науки й техніки є тільки симптомом справжнього загального падіння секуляризму, яке виявляється все виразніше. Криза в кризі, що позначає наш час та гарячкове шукання виходу не є тільки ознакою нашого часу. … Якщо вони сьогодні стали більш докорінними, більш очевидними та загальними, то це означає, що сьогоднішня людина з більшою настійністю переживає потребу віднайти ту основу свого існування, яка дасть цілющу зрівноваженість, в якій криється загадка її буття: визволитель, що визволяє любов’ю”[7].

Отже, постсекуляризм це такий етап самопереосмилення людства (людських спільнот), який настає після зневіри в ідеологію секуляризму і характеризується вмотивованим пошуком духовних сакральних засад людського життя та метафізично-екзистенційних ціннісно-смислових орієнтирів життєдіяльності. Власне українська Революція Гідності продемонструвала, що суспільство, яке сформувалось у спротиві агресивному секуляризму (у формі комуністично-атеїстичної ідеології), звільнення вбачає в утвердженні людської гідності бути вільною особистістю, яка має непересічну цінність (за релігійного тлумачення — адже наділена такою самим Богом).

Особливістю української ситуації є й те, що тут від цього агресивного секуляризму також потерпала і філософія як методологія вільномислення, опертя на критичний розум і логічне міркування, філософія в аспекті її сократичної діалогічності, безкінечної мінливості й багатоманіття, поміркованості, відповідальності, гіпотетичності й відкритості до наступного переосмислення черговим запитанням. Як релігія, так і філософія впродовж минулого сторіччя змушені були або ж пристосовуватись до панівної ідеології і ставати її прибічниками, прислужниками та носіями, чим дискредитували власний статус, або ж винищувались чи продовжувати існувати у підпіллі, тобто ледь жевріли на загальному ідеологічно вивіреному тлі. Водночас сьогодні релігія в особі тих релігійних організацій, що стали дієвими суб’єктами громадянського суспільства, реабілітувалась й заново утвердилась у статусі духовно-практичної, світоглядно фундуючої, сакрально-ціннісно-мотивуючої, інспіруючої суспільну та особистісну свідомість сили. Справа залишилась за філософією. Власне саме для того, щоб втиснути суспільну свідомість в окрему “єдино-правильну універсальну” шкалу ціннісно-смислових орієнтирів (їх фіксованих визначень), непорушний фундамент вихідного аксіоматичного базису “остаточного” знання про світ та достатніх обріїв його належного стану, панівна ідеологія комуністично-атеїстичного секуляризму намагалась винищити релігійну і національну ідентичність та критично мислячого креативно філософуючого суб’єкта.

Постсекулярна доба, це доба, що настала внаслідок розчарування ідеєю прогресу, соціальними утопіями (руйнація СРСР, в якій намагались реалізувати утопійний Комунізм), внаслідок дискредитації ідеології секуляризму. Тож постсекулярна доба настала і в країнах Західної Європи, адже “й утопія добробуту, який дає технологічне суспільство зі все новішими своїми пропозиціями, по суті не задовольняє людину, бо вона – скоріше чи пізніше – бачить, що це не те, чого вона в дійсності жадає”[8]. І хоч “людина ще не вийшла зі стану одурманення, але її вертіння та розчарування ставлять питання сенсу життя і стремління не залишають її в спокої. Вона далі думає, глибше шукає, все більш жадає. Вона не стоїть на місці, вона ще далеко не дійшла, але починає дивитись далі. Саме тут виявляється дія Бога, що не залишає людину напризволяще сліпій долі”[9]. Тож сьогодні людина, можливо як ніколи раніше, потребує і оновленої сакралізації екзистенційних цінностей, і філософського пошуку та обґрунтування як метафізичного фундаменту світогляду, так і духовних орієнтирів життєдіяльності, обрію надприродно належного, сутнісно бажаного. Це не просто необхідність реабілітації авторитету та традицій, але й розважно-помірковане, зокрема й філософське, переосмислення таких, обережна, методологічно вивірена, але й достатньо критична їх реконструкція.

Ворогом гуманізму й секулярного суспільства є не релігійна, а антигуманна секулярна тоталітарна ідеологія, яка, до речі, може прикриватись найрізноманітнішими гаслами. Ворогом релігії є не секулярне суспільство, а та ж сама антигуманна секулярна тоталітарна ідеологія, яка може втискатись в шкіру й релігійних інституцій. Якщо послідовна секуляризація рухалась шляхом розділення та очищення різних форм суспільної свідомості та сфер людського життя, що передбачало зокрема й сепарацію ідеології від релігії та філософії, то секуляризм став ідеологією яка спробувала підім’яти під себе усі ці різні форми суспільної свідомості (зокрема й філософію та релігію), примусити їх обслуговувати себе. Такі речі потребують глибокого філософського (зокрема й філософсько-релігієзнавчого) осмислення з метою виявлення подібних небезпек в майбутньому.

Повноцінна постсекуляризація започатковується на грунті розчарування людства в ефективність й ідеологій, усвідомленні хибності їх фундаментальних настанов, злочинності “тотальної” дієвості, підступності “універсальних” пропозицій, небезпеки “глобальних” намірів. Дещо редукційно можна сказати, що у вітчизняній історії спостерігаємо почерговість провідної ролі релігії та філософії у спробі виконання ідеологічної функції: в дорадянський період ідеологічні функції виконувала релігія, в радянський – діалектично-матеріалістична філософія перебрала на себе функцію продукування й обґрунтування провідних ідеологем, в пострадянський період за цю справу вирішила знову взятися релігія (певні релігійні інституції: РПЦ з її сотелітами)[10]. Та сьогодні такі спроби є непродуктивними. Сучасність вимагає абсолютно інших підходів.

Замість взаємопоборювання за звання головної прислужниці панівної ідеології зацікавлені продуценти суспільно-світоглядних ідеологем (зокрема значимі репрезентанти релігійної, філософської та політичної світоглядних форм) мали б навчитися кооперувати свої зусилля й створювати ситуативно-принагідний союз в конкретних випадках з метою вироблення придатних засобів подолання того чи іншого аспекту суспільно-світоглядної кризи, знешкодження шкідливих для суспільної свідомості тенденцій маніпуляції нею, захисту справжніх сакральних цінностей, покликаних оберігати життя, свободу та гідність свідомої особистості від їх підміни сумнівними ідеологічними сурогатами. Та для цього релігії доводиться долати свій авторитаризм у тлумаченні дійсності й відмовлятись від універсально-ексклюзивістського характеру, відмовлятись від спроб конфесійної приватизації “точки зору Бога” та зазіхань на керування усіма сферами людського життя. Натомість філософії варто б відмовитися від закоханості у власний елітаризм й спуститися до безпосереднього аналізу дійсності та потреб не загальнолюдського чи теоретичноопредмеченого суб’єкта, а живої безпосередньо екзистенціюючої людини, що сьогодні в Україні перебуває у ситуації загрози знищення не просто сенсу, але й самого життя, причетного до сенсу.

Надія Савченко, незаконно викрадена з України до російської в’язниці українська льотчиця, подолавши усі застереження інстинкту самозбереження та аргументи “здорового глузду”, висловлені зокрема й очільником УПЦ МП у листі-зверненні до неї, голодує із 13 грудня 2014 року (більше 45 днів на момент написання статті). Це вольовий акт заперечення доцільності організму людини виживати у будь-яких умовах і за будь-яких обставин. Свідома відмова зберігати невільне, негідне існування, спосіб чинити спротив безглуздю контексту з його цинічно-брехливим фальсифікатом дійсності — заради збереження вищих цінностей та сенсу життя. Це дієва декларація спростування негідного існування, боротьба з абсурдом і безсенсовістю в ім’я утвердження людських сакальних цінностей – правди, справедливості, особистісної гідності, свободи совісті, патріотизму, права вільно жити на своїй землі, захищати й розбудовувати власну Батьківщину. Надія Савченко голодує проти спотворення правди та порушення справедливості на рівні особистісної ідентичності та ідентичності громадянської: не тільки проти її викрадення та незаконного ув’язнення, але й проти ведення війни Росією в Україні. Вольовий акт сумління особистісної свідомості українського офіцера проти російської тоталітарної репресивної системи, відверта брехня й імперська ідеологія якої підміняють дійсність її особливою “російською” інтерпретацією. Це те, що справді потребує сьогодні філософського аналізу.

Доцільним здавалося б в добу постсекуляризації повернення до традиційних духовних глибин ціннісно-смислових орієнтирів. Але до яких саме і в який спосіб? Можна сказати, що у сучасному світі, а зокрема в європоспрямованій Україні, секуляризація не зупинилась на вимиванні з суспільного буття релігії, її вилущуванні аж до рівня “приватної теми”, захопленість якою не личить демонструвати в публічному місці. Секуляризація зрештою наздогнала і філософію. Тут філософія несподівано стала “приватною темою” в системі вищої освіти. Та опинившись в схожих умовах і релігія, і філософія, якщо вони усвідомлюють своє призначення щодо людини та її світогляду, починають замислюватись над можливістю  повернення у суспільну свідомість глибоких джерел духовних цінностей, які вони покликані віднаходити, обгрунтовувати та верифікувати. Але не варто забувати, що конкретні традиційні філософські й релігійні парадгми вичерпали себе як універсальні метадискурси і метанаративи, як тотальні методології й глобальні пропозиції. Не завдання релігії обслуговувати й легітимізувати якусь земну ідеологію. Не завдання й філософії творити й пропагувати окрему ідеологію. Завдання релігії – ставити людину з її життєвою ситуацією у співвідношення із трансцендентним свідком – Богом. Завдання філософії – сприяти глибині й змістовності осмислення людиною її місця у світі, забезпечувати придатними засобами адекватного усвідомлення людиною світу та себе й критеріями співставлення їхніх мисленнєвих образів із дійсністю. Зрештою її актуальне завдання — бути одвічним інтелектуальним верифікатором усіх (будь-яких) світоглядних пропозицій. Цим вона і може сьогодні бути цінною. І філософія і релігія повинні забути про свої функціонально-глобальні амбіції й стати на сторожі духовної цінності живої людини, полюбити й захистити її від сваволі безглуздої дійсності та тоталітарних бездушних антигуманних ідеологій.

Тут доречно буде згадати, що релігія, представлена різними українськими конфесіями, у проповіді простих життєвих фундаментально-світоглядних одкровень (сакрального статусу Божої Істини, виявом якої є адекватна дійсності правда, священності людського життя та свободи совісті, покликання плекати власну домівку згідно з Божими настановами та жити згідно з Божою волею, захищати свою Батьківщину від окупанта а свідомість — від уярмлення тоталітарною ідеологією, що підміняє сакральні духовні цінності — людського життя, свободи совісті та людської гідності — потворами штучних “скрєп”, які насправді прикріплюють індивіда до земного тимчасового виміру), щиро й гідно виконує своє покликання. Українські релігійні організації, попри їх різноконфесійність, спроможні об’єднати власні зусилля разом із зусиллями громадянського суспільства України в напрямку обґрунтування й сакральної інспірації розбудови майбутнього України таким чином, щоб людина, з усіма її різнорівневими та різновекторними ідентичностями (релігійною, національною, мовною, професійною тощо) була захищеною від сваволі тоталітарних ідеологій та репресивних систем, почувалась гідною, відповідальною особистістю, стала не об’єктом зловживань чи інформаційно-пропагандистських маніпуляцій, а свідомим суб’єктом екзистенційні-метафізичного й життєдіяльного самовизначення, співавтором розбудови комфортного співжиття.

Й не випадково марш єдності проти російської військової агресії та тероризму 18 січня 2015 р. в Україні очолили релігійні діячі. Кожен з них, з точки зору власної теології, обґрунтовував непорушність цінності людського життя, гідність та свободу особистості жити в своїй державі й нести відповідальність за таку. Ці релігійні лідери наголосили, що українці хочу миру, але не будь-якою ціною і не будь-якого миру. Рабське впокорення перед агресором не є миром, до якого слід прагнути. Бо віруючий є рабом лише Бога-Творця, яким людина наділена і достатньою свободою для виконання своєї життєвої місії у відповідь на Божу волю. Цінність і гідність кожної людини встановлена самим Богом, адже людина є Його образом і подобою, найгіднішим сотворінням у світі. Блюзнірством вищого рівня є чинити тероризм, прикриваючись ім’ям Божим. А вмотивовувати псевдорелігійними “духовними скрєпами” загарбницьку війну проти сусідньої держави – блюзнірство найвищого ґатунку. Україна – батьківщина вільних людей, які хочуть жити в мирі з Богом, між собою та із сусідами. Гідні вільні громадяни України незалежно від релігійної чи національної ідентичності готові боронити й розбудовувати свою Батьківщину, яка заповідана їм Богом як домівка для їхніх дітей. А найвищим виявом любові, до якої закликає людину Бог, є самопожертва життям героїв за ближніх, свою країну, майбутнє України, її цілісність, соборність й відповідність задуму Бога, очікувань й сподівань предків, сучасників та нащадків. І ця жертва є сакральною основою розбудови високодуховного суспільства. Ми переможемо, бо з нами Бог, адже Бог завжди там, де правда, там, де йде боротьба за сакральні цінності в ім’я гідного надприродновкоріненого життя вільної людини. Правда не може бути на боці агресора, на боці тоталітарної земної ідеології, що стверджує право якоїсь імперської сили загарбувати сусідні держави і підкорювати сусідні народи зброєю, брехнею, зрадою задля потішення земних глобально-цивілізаційних амбіцій самозакоханого тирана.

Сьогодні Україна є місцем боротьби за сакральні духовні цінності проти світового зла, уособленого військовою агресією, брехливою міфотворчістю та блюзнірським лукавством, адже недаремно так дратуються представники й прислужники тоталітарної ідеології гідністю вільної особистості, що чимраз потужніше утверджується громадянською спільнотою нашої Вітчизни. Гідна, вільна, свідома, ціннісновкорінена особистість – вершина людськості, яку не здолати штучним ідеологемам. Й не випадково 22 січня у день Соборності України, до відзначення якої долучились представники усіх українських церков спільно з усім громадянським українським суспільством, оскаженілі прислужники російської імперської ідеології розіграли пропагандистський трагіфарс з терактом на зупинці мирного транспорту в захопленому російськими терористами Донецьку і наступним піар паплюженням гідності героїв – “кіборгів”. Теракт був спланований так, щоб розпалити ненависть між вільними громадянами Соборної України та мешканцями окупованого Донецька, щоб розколоти саму ідею соборності, в основі якої має бути очевидно визнання спільних ціннісно-смислових орієнтирів, й розтоптати гідність в її найнескореніших проявах, підмінивши її публічним приниженням. Актори-свідки — добре відомі обличчя на пропагандистських ресурсах, що неодноразово розповідали про “звірства української хунти” й закликали врятувати “русскоговорящіх жителів Донбаса”. Сам теракт є жахливим криваво-кривим віддзеркаленням теракту у Волновасі з перенесенням місця події в окупований Донецьк – ті самі 13 (чи близько того) загиблих мирних мешканця. Символізм з підміною значення та перенесенням акцентів із цінності людського життя на “ненависть до кривавої української хунти”. Бутійний контекст цієї трагедії вказує на її символічне значення для імперської ідеології: 18 січня 2015 року на марші єдності проти тероризму та військової агресії Росії  громадянська спільнота нашої держави, включаючи й духовних провідників, очільників різних конфесій, представників різних національностей, різномовних, різнополітичноорієнтованих громадян, продемонструвала свою консолідованість у спротиві зовнішньому агресору, свою відданість конвенційно встановленій ціннісно-смисловій шкалі та світоглядному обрію, свою незалежність й відділеність від території контролю “русского міра”. 22 січня 2015 року – День Соборності України, річниця від переломного моменту Революції Гідності – загибель перших героїв Небесної Сотні –  Сергія Нігояна (вірменин з дніпропетровщини), Михайла Жизнєвського (білорус), Юрія Вербицького (науковець зі Львову) – день спомину й міжконфесійної молитви за найвищу сакральну жертву у фундамент майбутньої України. Цього ж ранку оскаженілі бойовики, остаточно розбомбивши нескорений новий терміна аеропорту Донецька, де 242 дні героїчно в оточені ворогів захищали свою Вітчизну “кіборги”, беруть їх поранених у полон, щоб вивести на фарс-піар-дійство “параду ганьби” під прицілами російських кінокамер, як злочинців, які ніби й винні у тих мирних жертвах донецького теракту. Цим піар-пропагандистським цинічним актом російська імперська ідеологія продемонструвала свою зневагу до людини, життя якої стає лише засобом її пропаганди та поширення, а щонайбільше – глибоку патологічну ненависть до гідності людини, адже гідна людина – це вільна відповідальна особистість, унезалежнена від маніпулятивних впливів власною ціннісно-смисловою мотивацією, глибоким духовно вкоріненим світоглядним фундаментом та критично відповідальним підходом до осмислення дійсності.

Гідна свідома особистість, вільна й ціннісно вмотивована – найстрашніший ворог авторитарної тоталітарної ідеології. Й ідеологічна імперська машина намагається винищити цю сакральну цінність, спаплюжити значення самопожертви героїв, затулити любов до людини та прагнення до вищого сенсу ненавистю до ворогів системи. Інсценування ж “масової ненависті” до героїв-“кіборгів” перед камерами російських ЗМІ є свідченням слабкості ідеологічної машини, що не має інших аргументів проти дійсності та ціннісно-смислової вмотивованості вільних особистостей, крім брехні, підтасовки фактів, фальшування подій, інформаційної симуляції. Вчинити злочин й перенести відповідальність за такий в інформаційному просторі на гідних ціннісновмотивованих героїв – ось методологія саморепродукування тоталітарної імперської російської ідеології. Поширитись, використовуючи найниціші людські інстинкти та фальсифікуючи дійсність її ідеологічно правильною інтерпретацією, така ідеологічна система може лише за відсутності свідомих гідних особистостей.   Тому, чим активніше демонструє свою дієвість в Україні громадянське суспільство, тим більше “ураганів”, “градів” та снарядів, найманців та терактів з боку Російської федерації, цинічніше брехня в інформаційному просторі, контрольованому її імперською ідеологією, менше відповідності “правильних” інтерпретацій до дійсності. Ідеологія, що контролює велику імперію, відірвала її населення від дійсності й переселила цих своїх об’єктів впливу-маніпуляції у штучно створену пропагандистами віртуальну реальність. Ідеологія прагне вижити будь-якою умовою. Вільна і незалежна особистість їй заважає. І ця драма боротьби живої гідної особистості й постсекуляної громадянської спільноти із ідеологічно керованою тоталітарною імперією розгорається тут і зараз. Це велика світова війна, війна за свідомість людини, війна між сакральними цінностями й трансцендентно вкоріненими метафізично-екзистенційними сенсами, якими може керуватись свідома особистість, та секулярною штучно сконструйованою імперською тоталітарною ідеологією – “єдино правильною” інтерпретативною системою, що вимірює дійсність та людину доцільністю для свого виживання.

Не вбий, не вкради, не бреши, не лжесвідчи, не ідолопоклонствуй, не зраджуй, піклуйся про предків та нащадків, дій з любові — це ті прості релігійновстановлені норми поведінки, які є актуальними і сьогодні. Вони випливають із тих теологічно обгрунтованих фундаментальних сакральних цінностей, що безпосередньо  визначають місце людини в цілісній картині світу з урахуванням й надприродного, позаумовного рівня, що підвищує відповідальність особи за своє життя. Натомість філософія мала б згідно із своїм функціональним призначенням забезпечити адекватною методологією знаходження та обгрунтування суспільних сакральних цінностей, розширеним горизонтом світобачення суспільну свідомість, необхідним інструментарієм як для верифікації на “справжність” цінностей та сенсів, так і критичного встановлення межі між життям гідним/негідним існуванням, брехні/правди, ідолів/ідеалів. Бо до кожної доби й окремої культурної спільноти ці цінності, норми та сенси мають доноситись в індивідуальний спосіб, кожен окремий культурно-інформаційний контекст потребує своїх критеріїв оцінки та правила верифікації на адекватність дійсності. Це та функція критичного переосмислення, аналізу, систематизації, яку має постійно виконувати філософія, бо вона є елітним мудрствуванням щодо вічних екзистенційних, метафізичних, онтологічних, аксіологічних питань. І цими усіма засобами та методами обґрунтування та верифікації й має поділитись філософія з релігією. Вона повинна постійно вказувати на проблемні пункти суспільного житя, допустимі межі варіативних тлумачень правди, нагадувати про гіпотетичний статус раніше встановлених парадигм та відносність методологій, висловлювати більш адекватні припущення щодо суспільної дійсності в її цілісності й окремих виявах, ставити незручні питання, примушувати сумніватись в єдиноістинності, аби ніхто не забаг впасти в остаточний авторитаризм і нав’язати свою волю іншим, мотивуючи це “божественним правом” рятувати всіх заради вдоволення особистісних профанних зисків. Лише таким чином співдія релігії та філософії зможе побороти загрозу тоталітарних ідеологій, знешкодити підміну ідеалів ідолами, знань – міфами, цінностей — ціною.

Честь — це право людини поважати себе за гідну позицію (метафізичну, екзистенційну, патріотичну). Допомогти людині чесно визначити себе у системі вищих категорій і є завданням, яке релігія та філософія можуть виконувати співпричетно. Щоб світ з його тимчасовими спокусами не завів людину в глуху облуду остаточного знікчемнення, самознеціннення, самознищення, не спаплюжив її гідний статус сенсокреативуючої особистості мерзенним ідолопоклонством.  Саме шляхом підміни понять, значень, цінностей вартостями, ідеалів ідолами і провадиться диктатура панівної ідеології. Театр абсурду й гра симулякрів проти дійсності та правди адекватного її сприйняття безпосереднім свідомим свідком. Філософія мала б сьогодні забезпечувати свідомість дієвими ефективними методами верифікації адекватності інтерпретації дійсності, спростування її фальсифікату.

Звичайно, не час для теоретичного моделювання та філософського конструювання, коли на голови мирних українців сипляться “гради” загарбників, і небуття збирає свій кривавий врожай десятками чи й сотнями життів щодня (відразу після серії цинічно-блюзнірських терактів, інспірованих експансивною тоталітарною ідеологією “русского міра” злочинців, почались масові бомбардування мирних міст Україи. 24 січня 2015 року під час ранкового обстрілу з градів Маріуполя – міста, що консолідувалось на самозахист від агресора і дієво проголосило “Маріуполь – це Україна”, загинуло 30 мирних мешканців, 102 поранених). Це час для дії, а не міркувань, або час для миттєвих діяльних міркувань, час для відвертого дієвого самовизначення людини: хто я? Безневинна випадкова жертва? Слабкий втікач? Безвільний заручник? Жертва в ім’я гідного майбутнього? Жертва через непоступливість перед окупантами затятих у своїй гідності й вільному самовизначенні українців? Свідома відповідальна особистість, що самоутверджується, вдивляючись в пусті очі безглуздої ненависті зазомбованих ідеологічною пропагандою ідолопоклонників, намагаючись утриматись у вирі хаосу, посіяного глобально-політично-владними амбіціями божевільного тирана, силою здорового глузду та пошуком непересічних цінностей та остаточних сенсів?

Остання мить свідомої особистості – це так близько від Бога та вічності, або ж від божевілля й небуття. Релігія, дієва жива релігія, супроводжує людину в цю мить, пропонує їй таку світоглядну диспозицію й інспірацію життєдіяльності, де можливе адекватне самовизначення в цю мить. Перед обличчям Бога, Батьківщини, предків та нащадків, дітей, батьків, сусідів, колег —  близьких та віддалених свідків життя цієї особистості – з одного боку, та перед пусткою небуття, мізерних людських слабкостей, індивідуальних амбіцій, хибних ілюзій, штучних міфів, фальшивих ідолів і всепожираючої ненаситності величезної ідеологічної машини, озброєної не лише словом, але й летальною зброєю – з другого. Ця мить – усе, що є в такої людини для того, щоб зізнатись собі: я є і є епіцентром любові та джерелом життєтворчості; або ж: мене немає, бо лукавство та ненависть людська мене знищили. Релігія в цю мить каже: зараз ти між Богом та сатаною, між життям та смертю – вибирай. Якщо ти з Богом та життям вічним, тоді відкрий своє серце для Його волі й стань знаряддям любові та життя, справедливості та милосердя. Це остаточний шанс події зустрічі людини з її сенсом життя.

А що ж лишається філософам і філософії? Називати речі властивими іменами – перше призначення філософії. Спростовувати міфи, задавати незручні уточнюючі запитання, прагнути вловити суть і проявити потаєнне; сформулювати відповідну дійсності модель та провадити наступну мисленнєву роботу на її удосконалення; верифікувати усвідомлене та методологічно допомагати адекватно усвідомлювати дійсність і визначатись особистості у її відношенні до цієї дійсності та того образу належного світу, який обґрунтовано видається найприйнятнішим з точки зору загальнолюдського суб’єкта; підійматися над конкретикою окремої буттєвої ситуації для того, щоб визначити усі її очевидні й приховані чинники на різних етапах та рівнях, та збагнути, чи була можливість відвернути негативні наслідки цих чинників і яким чином; заглиблюватись у цю ж конкретну ситуації для того, щоб усвідомити її дійснісний сенс на рівні глобальному й індивідуальному, історичному й свідомісному, в аспекті конкретних сплетінь ідентичностей та прагнень особистостей та людських спільнот – те, до чого покликана філософія.

Безумовно, вилучення з переліку обов’язкових дисциплін у ВНЗ України фундуючих світогляд гуманітарних галузей, включно із історією України, мовою, філософією та, раніше -релігієзнавством — є злочином проти майбутнього України, знищенням її світоглядного вкорінення у суспільній свідомості. Громадяни стануть лише мешканцями на території. Але ця проблема є наслідком неефективного відслідковування такої тенденції раніше. Ця проблема є величезним прорахунком й недопрацюванням філософії попередньо. Ця проблема може стати катастрофою в майбутньому. Але ж сучасна катастрофа також має світоглядні приводи. І ми про це знаємо. Чи могли філософи зупинити розростання потворного монстра тоталітарної ідеології? Чи бачили вони його? Чи спостерігали за тим, як ця імперська ідеологічна людиноненависницька машина пожирає світогляд величезної кількості індивідів? Чи розуміють, як цей ідеологічно-імперський бовван зараз намагається перекроїти світ, отруюючи суспільну свідомість поступовим впирскуванням чергововинайденого пропагандистського ферменту?

Сьогодні на лінії вогню є місце для кожного, хто вирішив зупинити глобальну катастрофу й захистити людину з її фундаментальними сакральними цінностями: життя, свободи совісті, гідності. І значення релігія чи філософія мають не самі собою, і функціональне призначення не щодо себе, а лише як засоби спасіння людини —  через причетність до Бога і вічного життя чи сенсовмотивоване самовизначення особистості. Філософія як теоретична препарація дійсності, може бути засобом її забалакування, або ж — адекватної діагностики. Ідеологія користується філософією як методом забалакування дійсності аж до її підміни симулякром. Тож філософам слід бути обачними у своєму прагненні стати корисними не людині, а державі, владі, політикам, ідеології. Релігія в особі українських церков уже збагнула, що її призначення стосується Людини, а не ідеології. І саме у служінні Людині у властивих їм функціональних особливостях (релігія – створюючи диспозицію для адекватного самовизначення особистості у складних обставинах її життя – із включенням трансцендентного суб’єкта – Бога та врахуванням його точки зору щодо світу та людини; філософія – забезпечуючи людську свідомість ефективними засобами та методами усвідомлення й верифікації для адекватного дійсності та фундаментальним ціннісно-смисловим орієнтирам самовизначення) варто шукати шляхи взаємодії релігії та філософії сьогодні – в добу постсекуляризму та в час глобальних світоглядних потрясінь й екзистенційно-бутійних загроз до знищення самого життя. 

Тож в постсекулярну добу (після деконструкції провідних традиційних ідеологем та метапрограм – зокрема й релігійних та філософських, що служили дієвими поводирями в історії людства) і філософія, і релігія втратили можливість зазіхати на роль безумовних фундаторів організації людського світогляду та істинних адекватних регуляторів людської свідомості (ціннісно-нормативна система). І філософія, і релігія виявились у ситуації, коли ніхто не сумнівається у їхній потрібності, однак постійно верифікується адекватність пропонованих ними шляхів, моделей належного майбутнього, способів його досягнення. Така верифікація здійснюється безпосередньо дійсними обставинами та потребами реальних людей (особистостей та спільнот), в ці обставини занурених. Тож мова сьогодні як для філософії, так і для релігії може йти лише про ефективність висловлених ними пропозицій, артикульованих ідей, про ситуативну принагідність й дієвість запропонованих способів подолання проблемних явищ та формулювання відповідних ціннісно-смислових орієнтирів. Зрештою, жодна з них не може сьогодні бути дороговказом, а лише засобом людського самозростання.

[1] Напад спричинив як мінімум 12 смертей (серед яких два поліцейських). Територія теракту поширилась і на магазин кошерного харчування. Показовим є, що цей сатиричний щотижневик систематично друкував карикатури, зокрема й на релігійну тематику, демонструючи безглуздість поширених релігійних “міфів” та “догм”. Терористи були мусульманами, й вмотивували свій напад образою Пророка Мухамеда. Бойовики Ісламської держави Іраку і Леванту схвалили теракт, проте свою причетність до події якийсь час заперечували. Незважаючи на це, один з сирійських представників ІГІЛ повідомив агентству Reuters, що задоволений тим як «леви ісламу помстилися за пророка». Натомість лідер шиїтського угруповання Хізбалла Хасан Насралла заявив 10 січня, що ісламісти, які вбивають заручників звірячими способами, завдали набагато більших збитків репутації ісламу, ніж карикатури на релігійні теми.

[2] Муфтій ДУМУ "Умма" Саід Ісмагілов висловив співчуття родичам усіх загиблих журналістів, підкресливши, що такі питання, як образа релігійних почуттів вірян мають вирішуватися у правовому полі кожної окремої країни, а іслам не дозволяє влаштовувати насильство, вбивства і беззаконня. Тому, за його словами, мусульмани Європи засуджують такі дії. Далі, він як муфтій мусульман країни, прохає не слідувати закликам тих, хто пропонує у всіх країнах публікувати карикатури на пророка Мухаммада, особливо в Україні, де взаєморозуміння і дружба між українцями є дуже важливою на тлі війни проти нашої країни. Попрохав журналістів бути коректними і через злочин окремих осіб не розпалювати образи всередені країни, а також висловив готовність пояснити позицію ісламу.

[3] Горкуша О. Євромайдан як індикатор трансформації релігійної функціональності або Революція Гідності як ситуація сповіді перед Богом, Україною та Людиною // Майдан і Церква. Хроніка подій та експертна оцінка. – К.: Самміт-Книга, 2014. – 656 с. – С.61-75.

[4] Ортинський Іван. Християнство в його виявах і сьогочасних проблемах. Вибрані твори/ Упорядник, науковий редактор і автор вступної статті проф. Анатолій Колодний / Серія «Мислителі української діаспори». — К.:УАР, 2014.— 905с. — С.620-621.

[5] Там само.

[6] Там само. — С. 622.

[7] Там само.—  С. 630.

[8] Там само.— С. 631.

[9] Там само.—  С. 631.

[10] “Сьогоднішня релігія – це лише інструмент управління масами людей в корисних цілях” – пише російський мислитель про спроби РПЦ “лікувати” хвороби сучасної Росії. [Иноземцев В. Власть – от Бога, а Бог – от власти! Откровенное признание. // Релігійна панорама. / Інформаційно-аналітичний журнал. — Київ, №4, 2011.— С.51-55.]

Оксана ГОРКУША

К.філос.н., ст.наук.співробітник Відділення релігієзнавства
Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України