Людмила ФИЛИПОВИЧ, д-р філос. наук, проф., зав. відділенням релігійних процесів Інституту філософії НАНУ
Питання реформування системи освіти в Україні в світлі Болонського процесу, що визначає зміни, які переживає середня і вища школа, з необхідністю поставила перед педагогами, управлінськими структурами в області освіти питання про концептуальне переосмислення підходів до освіти. Стара, радянська система, яка фактично до цього часу збережена в школі, декларуючи в Законі про освіту право на освіту, не передбачає свободи вибору цієї освіти: тому діти вчаться там, за що їх батьки в змозі заплатити, але зовсім не там, де хотілося б. Батьки поставлені у жорсткі умови: або віддати своє чадо до державної школи, можна спробувати до спеціалізованої, але це привілей великих міст, або до приватної, що також можливо лише у великих “вогнищах цивілізації”. Знаючи про системну кризу державної системи освіти (низький рівень викладання, плинність кадрів, корупція, переповнені класи і так далі), кожна думаюча сім’я мріє про приватну школу для своїх дітей. Однак сьогоднішня приватна школа недоступна для більшості українців. По-перше, їх не так багато (наприклад, з 527 загальноосвітніх шкіл (ЗОШ) Києва лише 44 – приватні, тобто трохи більше 8%), а по-друге, висока плата за навчання, яка складає від мінімум 120 дол. до максимум 1000 дол. в місяць за дитину, не всім по зубах.
Останнім часом в Україні все частіше говорять про альтернативну школу, про альтернативну освіту, яка розрахована не на сучасних буржуа, а на середній клас.
У контексті розмови про освіту і релігію альтернативна освіта передбачає наявність такого його сегменту як загальноосвітні школи (ЗОШ), засновані релігійними організаціями. Виходячи з того, що близько 70% населення України ідентифікує себе віруючими людьми (переважно християнами), які мають закріплене Конституцією України право виховувати своїх дітей у дусі власних світоглядних принципів і релігійних переконань, а значить і навчати в тих (ЗОШ), що відповідають вимогам, які віруючі батьки ставлять до освіти своїх дітей. Скажімо, якщо християнин вірить у створення світу за 6 днів, то він в праві чекати, що в школі монопольно не викладатиметься еволюційна теорія.
Крім того, в результаті соціологічного моніторингу стану і тенденцій розвитку релігійності українського суспільства, а також громадської думки стосовно ролі релігії в суспільному житті, проведеного авторитетним Центром економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова в 2007 р., 17,7% опитаних хотіли б, щоб їх діти навчалися у ЗОШ, заснованими Церквою, і ще 33,8% приєдналися б до прибічників такої освіти, якби це залежало від рівня освіти у такого типу ЗОШ.
Тобто більше половини всіх українців підтримує проект створення альтернативної освіти, і конкретно його релігійний, так би мовити, сегмент. Зрозуміло, що найбільша кількість симпатиків такої ідеї на Заході України (відповідно 35,8% і 35,2%), а найменше – Південь України – всього 7% виступили однозначно «за» таку форму освіти, і ще 28,4% згодні підтримати ідею за умови високого рівня освіти в такого типу ЗОШ.
Реалізація цього права батьків і гарантія свободи вибору освіти — непросте питання. З одного боку, є суспільна потреба, конкретний соціальний запит. З іншого боку, відсутня зрозуміла, прозора законодавча база для створення релігійними організаціями ЗОШ. Сьогодні в Україні маємо конфлікт законів: 1) Закону про освіту, який чітко відокремлює школу від Церкви, а Церкву від держави, і 2) Закону про свободу совісті і релігійні організації, який прямо не вирішує створення такого типу установ, але і не забороняє їх створення. Але оскільки, створюючи ЗОШ, фундатори такої школи звертаються до Міністерства освіти, то те керується нормами Закону про освіту, а не нормами непрофільного Закону.
Понад 10 років законодавці не можуть вирішити цей конфліктний трикутник «держава-освіта-релігія». Неодноразово подавалися поправки до нині чинних законів стосовно надання релігійним організаціям права на заснування ЗОШ. Але всякий раз або законопроект провалювався, або Парламент розпускався. Тому нині в Україні будь-яка громадська організація, скажімо, Партія любителів пива, будь-яка приватна особа, скажімо, льотчик або шахтар, має право заснувати ЗОШ, а релігійна організація – ні. Саме цей правовий нонсенс дав можливість свого часу проникнути в школи Сходу України товариству Миколи Реріха, федерації професорів за мир (церква Муна), послідовників діанетики (церква саєнтології), а історичні Церкви залишилися за бортом.
Церкви України, громадські організації, освітні установи, які усвідомлюють необхідність зміни ситуації, що склалася у відносинах між релігією і освітою, розраховують на те, що Україна відмовиться від жорсткої моделі відокремлення школи від Церкви, включить в свою практику кращі приклади історичних і інноваційних, закордонних і власних форм освіти.