Андрій Баумейстер. Становлення схоластики: дискусія про предестінацію
Авґустин і Боецій, у перехідну епоху між пізньою Античністю і раннім Середньовіччям, запропонували два різних приклади, як можна поєднувати віру і розум, і в який спосіб можна раціональними засобами прояснювати істини віри. Вплив цих авторів на християнську теологічну думку Заходу був потужний і тривалий. На їх тлі автори VII-ІХ століть (хіба що за винятком Йоана Скота Еріуґени) здаються дрібними і другорядними. Проте саме в цей період заняття діалектикою становлять підґрунтя освітньої системи більшості відомих шкіл того часу. І от настав час, коли ці діалектичні студії почали поступово виходити за межі шкільних стін і королівського двору, і заявили про себе як про успішне і корисне знаряддя розв’язання загально-церковних проблем. Першим прикладом таких над-регіональних дискусій із застосуванням діалектики був спір про предестінацію, що розігрався у середині ІХ столітті.
Готшалк з Орбе (Gottschalk або Godescalcus) (приблизно 803-869), під впливом Ісидора Севільского і спираючись на пізнього Авґустина, виступив з тезою про «подвійну предестінацію» (gemina praedestinatio): Бог від початку світу праведних призначив до спасіння, а грішних – до вічної смерті. Буквально це звучало так: Gemina est praedestinatio, sive electorum ad requiem, sive reproborum ad mortem. Один з учнів Алкуїна Рабан Мавр (Hraban Maur або Hrabanus Magnetius Maurus) (780-856) разом із архієпископом Реймсу й видатним теологом Гінкмаром Реймським (Hincmarus Remensis) (806-882) побачили у цій тезі небезпечний підтекст: так інтерпретована доктрина про перед-визначення звільняє людину від відповідальності і знецінює роль Церкви у справі спасіння. Не другорядним історичним фактом є та обставина, що Готшалк був відданий його батьком, саксонським графом, монастирю у Фульді як жертва (oblatus) за його (батька) гріхи. Абатом же цього монастиря і був Рабан Мавр.
В трактаті De praedestinatione Dei et libero arbitrio (849) Гінкмар захищає тезу, що існує тільки одне перед-визначення Бога – до спасіння. Цікаво, що всі троє диспутантів отримали вишкіл в рамках artes liberales (отже всі троє – прямо або опосередковано пов’язані з Палатинською школою і навчанням Алкуїна). Нарешті з ініціативи Гінкмара до дискусії, що отримала великий розголос і викликала навіть два помісних Собори (у Майнці і Кьєрсі, відповідно – у 848 і 849 роках), долучився ще й ірландський монах Йоан Скот Еріуґена (810-877), котрий щойно прибув з Ірландії до континенту. До речі цей факт є достатньо промовистим: Гінкмар, попри церковний осуд позиції Готшалка, потребував ще наукової експертизи.
Свої погляди Еріуґена виклав у трактаті De praedestinatione (850). Нас має зацікавити передусім спосіб його аргументації і підкреслення єдності віри і раціональності, що пізніше стане таким важливим для Ансельма. Ірландський монах стверджує, що «істинна релігія є істинною філософією і навпаки» (Conficitur inde, veram esse philosophiam veram religionem, conversimque veram religionem esse veram philosophiam). У своєму трактаті «Про поділ природи» він називає діалектику «матір’ю наук» (mater artium). Проте Еріуґенів спосіб застосування розуму (діалектики) до істин віри і висновки, що з цього випливали, виявилися радше протилежними до позиції Гінкмара. Наприклад, для Еріуґени, несуперечливе висловлювання про певну істину віри свідчить про її істинність. Проте цілком можливо, що несуперечлива істина віри Х може суперечити іншій несуперечливій істині віри Y. Позиція Гінкмара схоже виходила з іншого засновку: вчення віри у цілому, в його систематичній єдності, має бути несуперечливим і концептуально визначеним [Schrimpf 1987: s.7].
Отже, учасники дискусії мали різне бачення науки (діалектики). Спільною для них була позиція, що істини віри можуть бути точно визначені і прояснені тільки за допомогою раціонального міркування (посилання на авторитет розглядалося як один з елементів раціональної дискусії). На цьому треба особливо наголосити, бо існує досить поширена думка, ніби в цей період будь-яка аргументація велася як апеляція до auctoritas, а метод solo ratione чи не вперше з’явився у Ансельма. Суть же дискусії полягала не у питання, чи застосовувати діалектику до прояснення істин віри, а радше у тому – яким чином правильно користуватися діалектикою у таких важливих справах. «Вивчення логіки отримує все більшу вагу в рамках студій artes liberales. Приблизно з кінця Х століття зростає роль Боецієвого спадку — так званої logica vetus. С тих пір формально-засаднича функція логіки стосовно всіх наук поступово стає загальноприйнятою в освічених колах» [Schrimpf 1987: s.8].
Сказане дає нам можливість стверджувати, що саме теологічна дискусія про предестінацію була чи не першою над-регіональною дискусією, в якій програма Боеція (логіка на службі теології) отримала творче і плідне застосування. Це був яскравий приклад розвитку ранньосередньовічної раціональності.
Література
Flasch Kurt. Kampfplätze der Philosophie. Große Kontroversen von Augustin bis Voltaire. – Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann. – 2008.
D’Onofrio Giulio. Historia teologii II. Epoka średniowieczna. – Kraków: Wydawnictwo M. – 2005.
Schrimpf Gangolf. Bausteine für einen historischen Begriff der scholastischen Philosophie. // Philosophie im Mittelalter. Entwicklungslinien und Paradigmen. Herausgegeben von Jan P. Beckmann, Ludger Honnefelder, Gangolf Schrimpf und Georg Wieland. – Hamburg: Felix Meiner Verlag. – 1987. – S.1-25.
Джерело: Сайт Андрія Баумейстера
