Андрій Шкраб'юк. Поцілунок миру. Його практика в літургії Вірменської Апостольської Церкви та спроби повернення в літургію УГКЦ

В багатьох церквах та спільнотах УГКЦ в останні роки щораз більше стає присутньою практика поцілунку миру (а радше - привітання миру). Якоїсь одної форми цієї похвально відроджуваної практики не існує, священноначаліє на цю тему, ясна річ, мовчить, тож кожен парох/адміністратор/капелан вирішує на свій розсуд, як це практикувати - єлико аще кому Дух по наїтію дхнет...

В багатьох церквах та спільнотах УГКЦ в останні роки щораз більше стає присутньою практика поцілунку миру (а радше - привітання миру). Якоїсь одної форми цієї похвально відроджуваної практики не існує, священноначаліє на цю тему, ясна річ, мовчить, тож кожен парох/адміністратор/капелан вирішує на свій розсуд, як це практикувати - єлико аще кому Дух по наїтію дхнет... Оскільки, як пише Юрій Новосільський, «літургійний дар - дар нечувано рідкісний», нечисленні спроби введення поцілунку миру часто не витримують критики.

В деяких спільнотах усе обмежується потиском руки - наслідуючи римо-католиків - після виголосу «Возлюбім один одного, щоб однодумно визнавати», під час співу «Отця і Сина і Святого Духа, Тройцю Єдиносущну і Нероздільну». Ставлю під сумнів потиск руки - в нашій культурі це занадто формальний жест, який часто нічого не означає, крім сухої ввічливости. З іншого боку, що запропонувати? Цілування один одного в обидві щоки? - підозрюю, що саме з остраху перед двозначністю такої практики поцілунок миру вмер у Візантійській Церкві. На мою думку, найкращою формою, яка не була б сухою і воднораз не надто «ризикованою», було б цілування один одного в плече, як це й роблять священики (за іконостасом поцілунок миру не вмер). Жартома я колись іще назвав це «розминанням голів». Назагал тут принциповою має бути, з одного боку, щирість жесту, з іншого - його благоговійність.

Отже, повторюю, в деяких спільнотах/парафіях це відбувається як дві паралельні акції: після дияконського виголосу «Возлюбім...» окремо вітаються між собою вірні, окремо - священики.

Однак існує також спроба об’єднати ці дві акції. Вона присутня в церкві Блаженних Мучеників на Стрийській 29 у Львові (т. зв. дерев’яна церква УКУ). Введена була ця практика в час, коли Духовно-Пасторальним Відділом керував о. Юрій Щурко, зберігається і досі.

В церкві на Стрийській священики під час промовляння Символу віри (не після «Возлюбім...», а ледь пізніше, після наступного виголосу «Двері, двері! В премудрості, будьмо уважні») виходять ЧЕРЕЗ ЦАРСЬКІ ВРАТА до народу і роблять обхід довкола храму вірних, щоб подати руку кожному з присутніх. Поцілунку не передають, тільки потискують руку. Зробивши обхід, знову ЧЕРЕЗ ЦАРСЬКІ ВРАТА вертаються назад у святилище. Переважно це займає ввесь час, поки промовляється Символ віри. Мені добре відомо, що не всі з ієреїв - працівників УКУ підтримують саме таку практику, хоч, мабуть, серед них нема нікого, хто взагалі заперечував би поцілунок миру на літургії як такий.

Особисто я до саме цієї «стрийської традиції» ставлюся неґативно. І, перш ніж висловлю свої заперечення і пропозиції, одразу передбачаю, що мої арґументи ex spiritu missae ледве чи будуть сприйняті. Тим не менше ось вони в дуже короткому викладі.

По-перше. Входи і виходи ЧЕРЕЗ ЦАРСЬКІ ВРАТА у візантійському обряді не є частим явищем - в сенсі «коли собі схочу, тоді і ввійду, і вийду». Ці входи-виходи завжди маркують особливу вагомість, урочистість моменту. Звісно, поцілунок миру - це теж дуже вагомий момент, не буду заперечувати. Але чи варто задля нього робити після Великого Входу - «Великий Вихід»?

По-друге. Що робити з таким поняттям, як літургійна чистота рук? Священикам байдуже? Ми вже настільки новозавітні, що це поняття викидаємо? Бо ж виходить, що перед самим початком центральної частини Літургії, перед Євхаристійним Каноном, за хвилю перед тим, як священик руками торкатиметься Чаші, він масі народу тисне руки. Якщо ритуальні «обмеження» вже нас не стосуються, то, мабуть, доведеться мені ставати кантором у синагозі. Очевидно, до Новго Завіту я не доріс.

Тепер звернуся до практики Вірменської Апостольської Церкви. По-перше, тому, що добре її знаю, по-друге - і це особливо важливо - поцілунок миру з вірменської літургії ніколи не зникав, відповідно вірменам-християнам не треба було його відроджувати, вигадуючи при цьому різні чудасії.

У вірменській Божественній Літургії (по-вірм. Сурб Патараґ) після Великого Входу є коротка єктенія, а відтак диякон, вийшовши на середину простору між вівтарним підвищенням і храмом вірних, дуже урочисто виголошує розспівом: «Привіт передайте один одному в поцілунку святому, а ви, що не можете причащатися, відійдіть до дверей і моліться!» (всюди з давньовірменської - мій дослівний переклад). Хор починає співати спеціальний гімн поцілунку миру св. Нерсеса Благодатного, диякон хвилю чекає на благословення ієрея з вівтарного підвищення. Отримавши благословення, він (диякон) іде до вірних і обіймається з ними по черзі (практикується поцілунок у плече, про який я згадував вище). Вірні в геометричній прогресії передають поцілунок миру навзаєм один одному. Натомість літургісант - чи священик, чи єпископ - з вівтарного підвищення не спускається. Він «передає» благословення на поцілунок від престолу. Якби не було диякона, то замість нього перед вівтарне підвищення виходить один із старійшин-мирян, він же, отримавши благословення з вівтаря, йде передавати поцілунок народові Божому. Заувага: усе це, як я вже написав, відбувається під спів спеціального піснеспіву, який триває достатньо часу, щоб вірні могли обійняти один одного.

Неможливо передати той дух взаємної радости і благодаті, який панує на вірменській літургії саме в час поцілунку миру. Піснеспів св. Нерсеса - віршований і римований:

Крістос і медж мер гайтнецав,
Вор Енн Аствац аст базмецав,
хагагутян дзайн гънчецав,
сурб вогджуні граман тъвав...

Переклад піснеспіву на поцілунок миру:

Христос посеред нас явився,
Сам Сущий Бог між нами возсідає,
Миру голос зазвучав,
дано веління про святий поцілунок.

Церква єдиною душею стала,
поцілунок дано для повного її єднання.
Ворожнеча щезла,
Любов усеохопна розлилася!

Ну ж бо, служителі, піднесіте голоси!
Воздайте хвалу єдиними устами
Єдиносущному Божеству,
яке священнословлять серафими!

Як можна було б - на мою нескромну думку - використати цей вірменський досвід - досвід Церкви, яка, будучи Східною, ніколи поцілунку миру з літургії не тратила?

Моя пропозиція така:

Диякон: Возлюбім друг друга, щоб однодумно визнавати.

Люди співають: Возлюблю Тебе, Господи, кріпосте моя, Господь – твердиня моя і прибіжище моє. Отця, і Сина, і Святого Духа, Тройцю єдиносущну і нероздільну.

Якщо є диякон, він виходить на солею, обертається лицем до престолу і чекає на благословення священика. Священик благословляє його. Тоді диякон «іде в народ», обмінюється з людьми (найближчими до нього, не конче з усіма) поцілунком у плече. Руки не подає! До закінчення співу «Возлюблю Тебе, Господи...», об’єднаного з наступним: «Отця і Сина і Святого Духа...» він повертається і виголошує:

Двері, двері! В премудрості будьмо уважні.

Вірні - Символ віри

Якби не було диякона, то ПЕРЕД солею (не на неї) стає хтось із старших і шанованих у парафіяльній спільноті мирян. ВІН отримує від священика благословення і йде в народ.

Заувага: звичай співати стишок «Возлюблю Тебе, Господи...» існує в греків, щоправда для архиєрейських літургій. Вони мають для нього масу розспівів, коротших і довших.

Ще одна заувага: на великі свята замість стишка «Возлюблю Тебе, Господи...» можна було б співати щось інше. Приміром, на Пасху - стихиру «Воскресіння день, і просвітімся торжеством», на Різдво - стишок «Все днесь радістю сповняється: Христос родився від Діви». Пропозиції на цю тему стосовно кожного великого свята я легко міг би розробити.

Для ілюстрації, як це відбувається на вірменській літургії, подивіться ось це відео. Обряд поцілунку миру - від 12-ї хвилини: