Такої потужної богословської школи, яку створила УГКЦ, не має жодна інша українська Церква. Другий момент полягає в тому, що УГКЦ не орієнтується на конкретних політиків.
"Sobornews", 15 лютого 2010 року
Як Ви оцінюєте активність церковного життя в УГКЦ на тлі українських Церков Володимирового хрещення за останній рік?
Церковне життя УГКЦ є надзвичайно інтенсивним. Для кожного соціолога релігії абсолютно очевидно, що під цим оглядом УГКЦ випередила інші традиційні Церкви в Україні. Сьогодні УГКЦ розвивається не кількісно, а якісно. Кількісні параметри зростання УГКЦ домінували до середини 90 рр. Церква дуже швидко подолала шлях екстенсивного відновлення своєї інфраструктури на всіх рівнях. Вона не лише досягла довоєнного рівня, а й перевищила його. На відміну від більшості традиційних Церков, які до сьогодні знаходяться на етапі екстенсивного розвитку – ще триває процес збільшення кількості їхніх вірних та організаційних структур, УГКЦ уже давно працює на іншому рівні. Свідченням того є перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва, існування успішного освітнього середовища, харитативна діяльність.
Такий розвиток УГКЦ має своє пояснення. Ця конфесія є найпоширенішою саме на Західній Україні, а на Сході її присутність епізодична. УГКЦ досить швидко освоїла територію свого традиційного поширення, де їй стало тісно, і вона вийшла на всеукраїнський рівень. Відбулося повернення до Київської церкви та київської традиції. Крім того, абсолютна більшість вірних УГКЦ де-факто потрапила під вплив комуністично-атеїстичної ідеології вже після ІІ Світової війни, коли не було таких жорстоких масових переслідувань та безбожних п’ятирічок, як в 30 рр. На заході України і за радянських часів зберігалася духовність та функціонувала мережа релігійних організацій (хоча і Московського Патріархату). За часів радянської влади деканати РПЦ на Західній Україні мали більше парохій, ніж єпархії на сході. Водночас існувала підпільна церква, що стала базою для відновлення УГКЦ, до розбудови якої матеріально і кадрами долучилася потужна греко-католицька діаспора.
Які події минулого нашої Церкви стали, на Вашу думку, основою для такої структури, якою вона є зараз?
Точкою відліку в житті УГКЦ став похід 17 вересня 1989 р. Потужними зрушеннями також стали перенесення праху Патріарха Йосифа та приїзд Папи. Однак основою успішного розвитку УГКЦ є копітка праця духовенства та мирянських організацій.
Які тенденції простежувалися в церковному житті УГКЦ протягом 2009 р.?
В УГКЦ усе очевиднішою стає її орієнтація на поширення на сході України та зміцнення києвоцентричності. Явним вираженням цього стала єпископська хіротонія у столиці Владики Йосифа Міляна. Іншим проявом є участь УГКЦ у діяльності Всеукраїнської Ради Церков, посилення видимої присутності УГКЦ в центральних ЗМІ, все більша зацікавленість Церкви у вирішенні соціальних проблем.
Другою тенденцією є боротьба та неформальна дискусія з кількома опозиційними групами („традиціоналісти” на чолі з о. Василем Ковпаком і так звані догналівці чи підгорецькі отці), які народилися в середовищі УГКЦ. Причиною виникнення цих груп став вплив плюралістичного суспільства, який ще раніше торкнувся Українського Православ’я і спричинив поділ на три основні конфесії. Факт існування цих опозиційних груп свідчить про те, що в УГКЦ є люди, які мають різні бачення діяльності Церкви, її ідентичності. Ці групи однак не є рівноцінними церковній потузі УГКЦ.
Що стало передумовою виникнення цих груп?
Я думаю, що існування таких груп не свідчить про прогалини в церковному розвиткові УГКЦ, а радше про вже констатований вище вплив плюралістичного суспільства. Сьогодні досягнути повної уніфікації не можливо. Це те, що дає нам ідеологія лібералізму, за принципами якої функціонує сьогочасне українське суспільство.
Чи сучасна зовнішня політика УГКЦ є, на Вашу думку, успішною?
Зовнішня політика УГКЦ детермінована реальними обставинами, в яких Церква розвивається. В Україні УГКЦ виявила чимало жестів доброї волі відносно Української Православної Церкви Московського Патріархату(УПЦ), тобто до Церкви, яка спричинилася до її ліквідації. УГКЦ показала досі не знані в Україні моделі примирення й порозуміння. Таким чином, вона засвідчила великий рівень християнських чеснот і прагнення до нелицемірного миру. Так, Кардинал Любомир неодноразово звертався до львівської влади з проханням надати місце для будівництва кафедрального храму УПЦ.
Однак такі дії УГКЦ не викликали належного відгуку в УПЦ. Як наслідок, греко-католики переорієнтувалися на відносини із двома іншими православними конфесіями та на активну участь у діяльності Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій. Це викликало ряд звернень до Ватикану з боку УПЦ. Проте Ватикан виявився неформально (без демонстрування зовнішніх елементів підтримки) толерантним до цієї зміни зовнішньої політики греко-католиків. В українському суспільстві домінує орієнтація на автентичні українські цінності, і в цьому контексті УГКЦ бачить себе партнером Церков, які орієнтуються на такі самі цінності.
Чи призведуть відносини УГКЦ із православними конфесіями до її участі в утворенні єдиної Помісної Церкви?
Одна справа співпраця, а інша – утворення Єдиної Церкви. Для євхаристійного поєднання потрібен єдиний погляд на принципові богословські питання. УГКЦ часто бере участь у спільних молебнях з різних нагод, але жодного разу не було євхаристійного співслужіння. Українцям важливо, щоб церква була проукраїнською, і байдуже, православна вона чи греко-католицька. Тому, я думаю, відповідний діалог буде. І УГКЦ прагне цього діалогу. Однак перейти богословський рубіж буде дуже складно. Для УГКЦ єдність з Римом є фундаментальною духовною цінністю, тоді як православні Церкви будують свою ідентичність на опозиції до Ватикану. На півночі та сході України значимим елементом православної свідомості є саме антикатолицькість. Отже, сьогодні існує велика різниця в цьому принциповому питанні. На сьогоднішньому етапі я не бачу механізмів для вирішення відповідної проблеми. Занадто довго українські Церкви існували окремо, а тому такі різні свідомості та еклезіологічні цінності передавалися з покоління в покоління. Зрештою, сьогодні неможливе абсолютне порозуміння навіть серед православних юрисдикцій.
Як сприймають УГКЦ Церкви Володимирового хрещення?
Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП) та Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) ще в середині 90 рр. задекларували визнання УГКЦ спадкоємицею Київської Церкви. Натомість для УПЦ, сам факт існування УГКЦ став найбільшою проблемою. Жодні церковні переговори не відбувалися без згадки про так званий розгром трьох православних єпархій в Україні, тобто відродження УГКЦ. Однак ті православні, які зорієнтувалися на утворення єдиної Помісної Церкви в Україні, пройшли суттєву ціннісну еволюцію. Вони також вийшли з православного середовища РПЦ і на перших етапах не розуміли місії та суті УГКЦ. Проте в другій половині 90 рр. і УПЦ КП, і УАПЦ побачили, що вони ідеологічно, культурально є набагато ближчими до УГКЦ, аніж до УПЦ. Ця тенденція згодом лише посилилася. Греко-католиків і києвоцентричних православних єднає набагато більше, ніж православних києво- та москвоцентричної орієнтованості між собою. Себто, головна лінія поділу в українські церковній спільноті пролягає не в конфесійній площині, а в площині ідеологічно-цивілізаційній.
Як на УГКЦ позначився візит патріарха Кіріла?
Він якимось принциповим чином не позначився ані на житті УГКЦ, ані на релігійній ситуації в Україні загалом. Цей візит УГКЦ пережила як сторонній спостерігач, хоча цього мабуть і не бажала. Вона хотіла взяти участь у діалозі, принаймні, прагла започаткування діалогу. Але відгуку знову не було. Опосередковано цей візит також спричинився до поглиблення та інтенсифікації відносин між києвоцентричними Церквами. У прикінцевому варіанті, як бачимо, вийшов зовсім протилежний ефект до того, якого прагнули організатори візиту. У свою чергу, УГКЦ ще раз переконалася у правильності своєї орієнтованості на києвоцентричні церкви.
Яких заходів сьогодні варто вжити для активного розвитку УГКЦ у майбутньому?
Я думаю, що УГКЦ уже дуже багато зробила для цього. Такої потужної богословської школи, яку створила УГКЦ, не має жодна інша українська Церква. Другий момент полягає в тому, що УГКЦ не орієнтується на конкретних політиків. Ще на початку 90 рр. було вирішено співпрацювати з різними проукраїнськими політичними силами, але не підтримувати конкретних осіб. Зараз цю позицію розділяють також інші києвоцентричні церкви. Третій момент – це активна соціальна діяльність. В Україні інтенсивною соціальною діяльністю займаються також протестанти, але їхні структури є локальнішими, з одного боку, а, з другого боку, ці структури суттєво розпорошені в масштабах усієї України. Отже, сьогодні УГКЦ слід працювати над удосконаленням і поглибленням тієї діяльності, яку вона вже здійснює. При цій нагоді не хочу говорити про недоліки, бо дуже часто те, що сьогодні здається недоліком, завтра може виявитися благом.