Апостольська Церкви і суспільне служіння православних спільнот у сучасній Україні

Порізнені Церкви в поділеному суспільстві

“Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь” (Мт. 28:19-20), — ці слова лунали для кожного з нас у день хрещення. Ними апостол Матей передає останню настанову Вчителя до апостольської громади, котра повела тарсянина Савла через простори Середземномор’я до спраглих Слова народів, а пізніше скерувала до Моравії слов’янських апостолів Кирила і Мефодія. Церква, яка втрачає апостольське натхнення, губить право зватися Церквою. Позірне збайдужіння постіндустріяльного світу до релігії, як і світоглядний хаос у посткомуністичному суспільстві лише кидають Церкві нові виклики, спонукаючи шукати шляхи нової євангелізації. Християнська спільнота України вийшла з атеїстичної імперії з позірно меншими втратами, ніж Росія чи Білорусь. У повоєнні часи в Україні знаходилася добра половина парафій Російської Православної Церкви, а серед священиків СССР українців налічувалося близько 80 %. Абсолютна більшість семінаристів Москви, Ленінграду, Одеси складали вихідці з України. Традиційний побут зберіг звичаї святкування церковних свят, майже неодмінне хрещення дітей, похорон за християнським обрядом з читанням Псалтиря. Народна мораль спиралася на біблійні заповіді й церковну етику. Але зовнішні ознаки релігійного життя виглядали оманливими. Народна релігійність щодалі більше відходила від релігійності церковної. І цей процес почався набагато раніше за окупацію України большевиками. Падіння суспільного авторитету Церкви й народної довіри до неї відбувалося протягом XVIII-XIX ст., в міру перетворення Церкви на допоміжну ідеологічну структуру московського самодержавства – “Відомство православного сповідання”. Наддніпрянська Україна в ХХ ст. так і не створила національних клерикальних партій. У літературі й фольклорі священнослужитель був майже виключно комічним персонажем, що досить об’єктивно відображало його бачення масовою свідомістю. Спроби реконструювати вільну від хвороб російського синодального православ’я Українську Автокефальну Православну Церкву були епізодичними й не вельми позначилися на загальній релігійній свідомості народу. До того ж, брак канонічного визнання завжди лишався для віруючих людей застережним сиґналом у їхньому ставленні до УАПЦ. Реґіональна специфіка народної релігійности обумовлювалася різними історичними й культурними чинниками, визначаючи помітні відмінності в рівні й характері релігійности Галичини, Закарпаття, Буковини, Волині, Поділля, Київщини, індустріяльного Сходу й Півдня. Якщо в Західній Україні традиційний сільський побут продовжував лишатися живлющим середовищем для плекання християнської віри, то в селах Південної та Східної України, котрі пережили колективізацію, масову міґрацію населення, практично позбулися до кінця ХХ ст. молоді, рівень релігійности був не вищим, ніж у місті. Як і в Росії, християнська традиція тут плекалася радше в містах довкола нечисленних збережених парафій, і не була органічно пов’язаною з феноменом народної релігійности. Активізація церковного життя, що почалася ще за часів СССР, у період “перестройки”, була сповнена прикрих сюрпризів. Попри всю кон’юнктурність церковної номенклатури РПЦ навряд чи хто міг припустити років двадцять-тридцять тому, що РПЦ після падіння комуністичного режиму виступатиме політичним союзником не тільки промосковських правих політиків, що загалом зрозуміло, але й лівих партій – комуністів та соціялістів. Згодившись на певний період визнати нові політичні реалії й навіть прийнявши назву “Українська Православна Церква”, не підкріплену реальним канонічним змістом, єпископат УПЦ-МП у своїй переважній більшості підтримує ідеї відновлення Російської імперії. Причому дехто, як єпископ Тульчинський і Брацлавський Іполіт, безапеляційно повторюють забуті, здавалося б, ідеї російських чорносотенців про “триєдиний руський народ”, заперечуючи саме право українського народу на існування. Ідея УАПЦ як політичне гасло в свідомості дисидентів-“шістдесятників” не містила в собі реального конфесійного змісту. Християнська віра для більшости дисидентів була лише знаком ідеологічної відчужености від большевицького атеїзму, мала раціональне походження. Доктринальна підтримка відродження УАПЦ зазвичай не сполучалася з особистою побожністю. Священик УАПЦ був потрібен як елемент нового політичного декору, але не міг претендувати на власну активну навчальну місію. В міру становлення УАПЦ як самостійної релігійної структури зростає відчуження від політиків, котрі проголошували себе прихильниками УАПЦ в 1988-1990 рр. І з появою більш зрозумілої й керованої спершу політиками УПЦ-КП симпатії східноукраїнських суспільних діячів практично цілком перенеслися на цю релігійну організацію. Поділ православних церков наклався на суспільні конфлікти, що наростали в Україні. Істотною лишалася реґіональна ознака. УАПЦ до 1992 р. була поширена фактично лише в Галичині й переважно в земляцтвах переселенців з Галичини на решті території Україні. Твердинею УПЦ-КП спершу була центральна Наддніпрянщина й Волинь. УПЦ-МП, маючи цілковиту перевагу майже в усіх областях, крім Галичини, найбільш спиралася на реґіональні еліти Південної та Східної України, чиї економічні інтереси були пов’язані з російським капіталом. Переселенці з інших реґіонів зовсім не обов’язково ставали носіями власної традиції. Більшість з них радше намагалася асимілюватися в культурі оточення. Характерно, що понад половину (а подекуди понад три чверті) священнослужителів РПЦ на Східній Україні складають галичани. Додатковим імпульсом до цього стає масове безробіття. Гірський Турківський район на Львівщині знає дві головні чоловічі фахи: міліціонера й священика. Причому вибір конфесії відіграє далеко не першорядну роль, коли йдеться про пошук праці. В міру складання нової партійної системи різні політичні сили визначають власні церковні уподобання. Практично всі партії, зрослі з КПСС або сформовані колишніми партійними й комсомольськими активістами, декларують свою прихильність до УПЦ-МП або й виключну підтримку її як “єдиної канонічної Церкви”. Цікаво, що захист “єдиної канонічної Церкви” цілком серйозно проголошувався метою чи не всіх кандидатів від Компартії України на останніх парламентських виборах. Народний Рух України, котрий до 1992 р. проголошував цілковиту підтримку УАПЦ й навіть обтяжив УАПЦ сумнівною славою “рухівської Церкви”, після утворення УПЦ-КП переорієнтувався на її підтримку. Цю традицію успадкували й похідні партії – НРУ, УНП. Націоналістичні сили зберігали пошану до УГКЦ та УАПЦ як двох Церков, визнаних ними за національні, але з виникненням УПЦ-КП включили її також у поле своєї підтримки. Серед радикальних націоналістів, однак, набув поширення критичний погляд на християнство, оформлений у дусі РУНВіри. Партії, що зросли з руху дисидентів та з ОУН, спільні в гостро критичній оцінці УПЦ-МП як знаряддя імперської політики Москви. Таким чином, в Україні поділена Церква не лише не подбала про залагодження суспільних конфліктів, а й сама були включена в них. Часто на приклад поділеної Церкви посилаються ворожі політичні табори, мотивуючи свої стосунки. Причому поділ Церкви не обмежується юрисдикційним виміром. Непримиренна суперечка між Церквами широко висвітлюється в пресі. На міжцерковних конфліктах паразитують заанґажовані журналісти й цілі видання та інформаційні служби, утримувані позацерковними кланами (газета “СОС”, прес-служба УПЦ-МП). Формальна належність до релігії любови та миру дивним чином сполучається в багатьох церковних діячів із проповіддю ненависти до представників інших юрисдикцій. Це насичує церковне життя цілком чужими йому ідеями й відштовхує від Церкви – не від окремої юрисдикції, а від Церкви як такої, - найбільш відповідальних і чесних людей, які в релігії шукають щирости, цілісности, жертви.

Змагання за вплив на суспільні еліти

Головним напрямком суспільної діяльності Православних Церков в Україні стала боротьба за вплив на політичні й економічні еліти. Церкви використовували тут два головні знаряддя: наявні кошти та електоральний потенціял. Правда, згодом виявилося, що архиєрейські заклики голосувати за певного кандидата або підтримуваний ним блок не вельми впливають на вибір парафіян. Тарас Чорновіл розповідав про кумедний приклад несподіваного наслідку передвиборчих ігор. Одна впливова особа з оточення президента надала російському жіночому монастиреві допомогу в обмін на обіцянку підтримки пропрезидентського блоку. Ця особа навіть облаштувала в монастирі окрему виборчу дільницю. Але після виборів виявилося, що підтримані нею монахині майже одностайно проголосували ... за Компартію України. Маємо й свіжий приклад з УАПЦ, коли перед останніми парламентськими виборами в двох галицьких областях СДПУ (о) обдарувала архиєреїв автомобілями, а священиків – грошовою винагородою. Та на симпатіях вірних це практично не позначилося. Кошти Церков, використовувані в корумпованому світі за його законами, також мали недостатні виміри, щоб істотно впливати на збагатілі економічні клани. Вони використовуються для підкупу дрібніших чиновників, для розв’язання окремих перешкод на шляху будівництва абощо, але не є достатніми для переорієнтування суспільних еліт. Інша річ – потенціял суспільної довіри, що його має Церква. Позбавлені довіри елітні верстви вельми охоче приймають від Церкви символи визнання своїх християнських чеснот. Найпопулярнішою формою свідчення такої довіри стало нагородження найрізноманітнішими церковними орденами, у встановленні яких змагаються між собою різні релігійні організації. Скажімо, сучасний прем’єр-міністр України нагороджений трьома орденами РПЦ. Не певен, що Церкви, нагороджуючи державних мужів, політиків, бізнесменів з різних нагод, міркують категоріями, ширшими за тактичні. Адже за своїм задумом церковна нагорода ґарантує відповідність дій нагородженої особи суспільній доктрині Церкви, засвідчує її християнські чесноти. Вручення, скажімо, президентові горілчаного концерну ордену праведної Анни, може, й не виглядає помітною подією в духовному житті, однак привертає увагу широкого загалу й формує бачення Церкви громадською думкою. Тож і така форма винагороди жертводавців або просто вигідних осіб може коштувати Церкві набагато більше, ніж вона здобуде за винайдений орден.

Доброчинність

Організована церковна доброчинність була суворо заборонена совєтським законодавством і каралась як злочин. Хоча завжди при храмах сиділи групи професійних жебраків, які часто сплачували за це настоятелеві певний внесок. В міру лібералізації режиму храми почали відвозити або до в’язниці, або до казарми, або до пансіонату літніх людей частину пожертвуваних на панахиді продуктів, пасок на Великдень, фруктів на Преображення. Зі зняттям заборон і обмежень доброчинна праця поступово повертає питоме місце в побуті християнського храму. Але виникає принаймні три важкі проблеми. Перша з них – стихійний характер доброчинности й брак досвіду в її організації. Кожна православна парафія переживає постійний тиск різного роду професійних жебраків і авантюрників. Вони приходять зі своїми леґендами: відстав від потягу й не може купити квиток, вийшов з ув’язнення й не може знайти роботу, вигнаний з дому батьками, потребує ліків і не має грошей тощо. Бувають леґенди, що заслуговують на свого видавця. Мені доводилося чути цілий роман про те, як наївного селянина завербували підступні фермери, відібрали документи, змушували працювати цілий день і він ледве втік і потребував грошей дістатися на батьківщину, щоб врятуватися. І коли виділяти кошти цим особам, виявиться, що не такі вже й багаті пожертви на Церкву перемандровують у злочинний світ або використовуються для горілки чи наркотиків. Друга проблема – спокуса доброчинними надходженнями з-за кордону. Мені доводилося зустрічати громади, які були духовно зруйновані, коли почали розподіляти гуманітарну допомогу й цілком занурилися в цю працю. Причому завжди знаходилося чимало невдоволених, підозрілих, або й охочих використати гуманітарну допомогу на власні потреби. Третя проблема – небезпека потурання психології соціяльного утриманства, котра розвинулася в часи Совєтського Союзу й паралізує ініціятиву й пошук сучасних українців. Часто-густо в моїй практиці доводилося зустрічатися з таким розумінням Церкви: церковна влада має знайти священика, зареєструвати громаду, побудувати храм, забезпечити священика з родиною житлом і платнею, а тоді вже люди подивляться, чи ходити до цього храму, чи ні. Фатальна для сучасної України суспільна апатія, котрою вдало користаються окремі політичні сили й чужоземні підприємці, може тільки підживлюватися церковною доброчинністю. Ключовими для подолання цих проблем виглядають: 1. Створення спеціяльних церковних інститутів, покликаних надати доброчинній пра ці організованого й систематичного характеру. 2. Підпорядкування доброчинної праці загальній меті духовного оздоровлення суспільства, коли і жертводавець, і об’єкт гуманітарної допомоги сприйматимуть її як заохочення до реалізації таланту любови до ближнього, закладеного в кожного християнина.

Навчальна місія

На час проголошення самостійной Української держави на терені, окупованому большевицькою Росією в 1919-1921 рр., вже відійшла у вічні оселі остання ґенерація, що вивчала релігію в школах. У Галичині, Буковині, на Волині та Закарпатті цей процес завершувався. Релігійні уявлення переважної більшости парафіян Московського Патріярхату, єдиної дозволеної в УССР Церкви східного обряду, відзначалися еклектичністю й браком надійної богословської підоснови. Серед мотивів належности до Церкви домінували традиціоналізм та праґматичне очікування відчутних Божих ласк уже в земному житті. Знаковою для релігійної місії останніх років совєтського режиму й початку української державности була постать о. Олександра Меня – чудового проповідника, відкритого до найрізноманітніших аудиторій, наділеного даром сповіщати Євангеліє зрозумілою, сучасною мовою. Але не менш знаковою стає й трагічна загибель провідного російського місіонера ще 1990 р. Разом зі зникненням перешкод до навчання релігії священиків починають активно запрошувати до шкіл, лекційних залів, телестудій. І відразу ж з’ясовується, що осіб, здатних проповідувати зрозуміло й переконливо, не ображаючи гідности носіїв інших світоглядів, серед них вельми небагато. Однобічна семінарська освіта більшости тих, хто її мав, не передбачала виховання педагогічних навичок. Крім того, нагальна потреба рукоположення тисяч нових священнослужителів до парафій, відкритих протягом кількох років, змушувала допускати до свячень осіб, цілком позбавлених богословської освіти, а часто й малограмотних. Та й священик, який живе з треб, не мав ніякої матеріяльної зацікавлености у викладанні. А для більшости клиру це було дуже й дуже вагомо. Мода на присутність священика в класі швидко згасає. Учні зазвичай втрачали зацікавлення священиком уже на третій-четвертий урок, коли відкривали, що за церковним вбранням приховується брак не тільки педагогічної компетентності, але й знання Біблії, церковного передання, а часом і справжніх релігійних переконань. Натомість відкритістю школи до релігійної проповіді скористалися місіонери новітніх деномінацій, що активно поширювалися наприкінці ХХ ст. в Україні. У середині 90-х рр. налагодилася надзвичайно активна співпраця Міністерства освіти й багатьох педагогічних колективів із “церквою об’єднання” Муна, котра навіть відкрила безкоштовні курси для вчителів у Криму. Все це зрештою змусило Міністерство освіти й директорів багатьох шкіл обмежити або й заборонити використання шкіл для проповіді релігійних вчень. Переваги підходів Католицької Церкви виявилися в оперативному налагодженні нею підготовки професійних катехитів, викладачів релігії, що здобувають паралельно з богословською також світську педагогічну кваліфікацію. В школи направляються монахині, які часто мали світську педагогічну освіту, й не були матеріяльно залежні від парафіяльної праці. Три галицькі області знайшли вихід в офіційному запровадженні в школах предмету “Християнська етика”, програма якого була узгоджена УГКЦ з УАПЦ, УПЦ-КП й навіть УПЦ-МП. Виготовлено підручники для різних класів, упорядковано методичні посібники. Але й досі викладання християнської етики мало поширилося поза межами Галичини. Викликає певне застереження в інших реґіонах безперечне домінування Греко-Католицької Церкви в розробці методик і упорядкуванні підручників, а також у підготовці викладачів. Російська Православна Церква домоглася в РСФСР запровадження в школах іншого предмету, покликаного неофіційно надавати базові релігійні знання, — “Основи православної культури”. Зараз УПЦ-МП намагається поширити цей досвід в Україні. Оголошено конкурс на упорядкування відповідного підручника. Але й тут слід очікувати цілковитої конфесійної монополії на викладання. За таких обставин навряд чи можна розраховувати на позитивний ефект запровадження в тій чи іншій формі викладання релігії в державних загальноосвітніх школах. І очікування багатьма православними діячами саме такого законодавчого шансу в майбутньому тільки паралізує пошук інших форм релігійного навчання. Тому сьогодні створюється вакуум у початковій і середній релігійній освіті: відкрито низку богословських шкіл (14 –УПЦ-МП, 17 – УПЦ-КП, 7 – УАПЦ, 12 – УГКЦ, 7 – РКЦ), є можливість продовжувати навчання за кордоном, захищати дисертації, а ось мережі шкіл, де б загальна освіта сполучалася з систематичною релігійною, все ще бракує. Законодавчі ж можливості вже існують, хоча реально здобути їх все ще вельми важко. Мається на увазі відкриття приватних загальноосвітніх шкіл. УГКЦ вже відкрила власні чоловічі ліцеї у Львові та Бучачі. У Харкові маємо юдейську загальноосвітню школу. Але приватних православних церковних шкіл бракує. Щоправда, в Києві працює гімназія російського православного спрямування, але навіть її директорка завжди скаржилася на бюрократичні проблеми, що їх доводиться долати на кожному кроці. Тож на практиці загальна релігійна підготовка дітей і дорослих здійснюється в парафіях у формі недільних шкіл – фактично гуртків для вивчення катехизису, без жорсткого контролю відвідування й успішности, заняття яких проводяться у час, вільний від праці й навчання в державних школах. Часом заняття в них веде священик, але більш успішною є практика праці мирян-катехитів, котрі мають педагогічну освіту або принаймні покликання. Методи навчання, навчальна література – все це перебуває ще на стадії експерименту, який надто затягнувся й створює сумнівну перспективу дальшого панування в Церкві верстви хрещених, але не воцерковлених осіб, вразливих до різного роду забобонів, езотеричних вчень і впливу новітніх сект. Для українських Церков існує небезпека відтиснення релігійного чинника на другий план і домінування чинників патріотичних і традиціоналістичних.

Формування християнина

Навчання – лише один із шляхів впровадження людини в церковне життя. Формування християнина складають і його життя в сім’ї, і участь у громадському житті, і фахова діяльність, і відпочинок. А для специфічних суспільних середовищ на кшталт учнівських або студентських колективів, військових підрозділів, пацієнтів лікарень або мешканців госпісів формування набуває безпосередньої залежности від устрою та звичаїв цієї спільноти. Криза родини виявляється в українських реаліях надзвичайно гостро. Руйнується понад дві третини родин. Кількість вбивств ненароджених немовлят приголомшує. Хоча після економічної кризи число народжень дещо зросло, але воно далеко не сягає числа смертей. Для сільських парафій показові такі, скажімо виміри за рік: сорок похоронів, три хрещення, жодного вінчання... Велику проблему складають пияцтво та наркоманія. Хоча одностатеві шлюби ще офіційно не є дозволеними, але проблема сексуальних меншин існує і в Україні, як у решті європейських держав. Масові виїзди заробітчан за кордон різко загострили кризу родини. На молодих жінок чатує небезпека сексуальної експлуатації. Але навіть без цього послаблення сімейних зв’язків через тривалу розлуку подружжя провокує непорозуміння, конфлікти, розлучення. Православні Церкви виявилися неготовими до протистояння цим процесам. Бракує підготовки молодих подружжів до шлюбу, винахідливости в забезпеченні пастирської опіки родин. Не відреґульовано канонічні правила розторгнення церковного шлюбу. На жаль, і священичі родини далеко не завжди дають взірець теплих і щирих подружніх стосунків. Відчутний брак праці з рідними та хрещеними батьками немовлят, що готуються до хрещення. У більшості лікарень, в’язниць, у деяких військових частинах і навіть школах останнім часом з’являються власні каплиці або навіть церкви, здійснюється щось на кшталт капеланської опіки. Щоправда, на перешкоді розвиткові справжньої капеланської служби стоять невідреґульованість чинного законодавства, міжцерковний конфлікт, який вносить у справу душпастирювання нездоровий елемент змагання за вплив на суспільні середовища, а також – і це головне! – неготовність посттоталітарного суспільства визнати пріоритетність особистого вибору громадянина в справі організації його духовної опіки. До солдата, студента чи в’язня допускають того священнослужителя, який належить до протеґованої владою конфесії, підтримуваної через службове становище й керівником відповідної установи. Це обумовлює величезну перевагу УПЦ-МП в душпастирській присутності у різних державних установах. Політичні завдання цієї релігійної організації визначають використання нею своїх переваг для підміни духовного формування людей аґітацією за зближення з Росією, поширенням антиєвропейської й антизахідної ідеології. По суті сьогодні Православна Церква в Україні й перетворюється на носія цієї ідеології. Недержавні середовища, зокрема громадські організації та політичні партії, досить часто залучають священнослужителів до своїх проектів. Однак приклади дійсної душпастирської опіки цих середовищ знайти все ще важко. Церква сприймається й досі як частина декору, певний ідеологічний знак, але не як оздоровчий чинник, необхідний для забезпечення духовного зростання членства цих організацій. Маємо фатальні приклади еволюції окремих з правих організацій, які виникали з благословення національних Церков, у напрямку фактично антихристиянському. Окремі обласні організації “Просвіти” стали центрами поширення т.зв. РУНВіри та інших подібних доктрин. Большевицькі закони категорично забороняли утворення при Церкві будь-яких мирянських організацій. Цей період відійшов у минуле. Законодавчих перешкод для діяльності мирянських організацій не існує. Але і Церква ще не може похвалитися досвідом вмілого душпастирського очолювання й продуктивного використання потенційних можливостей активної частини своєї пастви. Нерідко священики бояться організованого мирянського руху, вбачаючи в ньому небезпеку для свого ієрархічного авторитету. Адже співпраця з мирянським активом вимагає власної активности, ерудованости, душпастирської зрілости. Для частини ж священства – і зовсім не обов’язково старших отців, що прийняли свячення за Совєтів – ідеалом парафіянина лишається покірна бабуся, яка з захватом ловить кожне слово священика й готова покірно виконувати будь-яке парафіяльне доручення. А головне – має дар не ставити незручних запитань. Є однак і ще одна велика небезпека для мирянських рухів: його політизація. Церква зазвичай не має коштів для фінансування світських організацій. А багаті жертводавці неодмінно переслідують власну політичну мету, що полягає в боротьбі за владу або за вплив на неї. Вкладаючи кошти в громадські організації, вони очікують відповідного кореґування ідеології цих організацій, їхнього впливу на електорат або й на владу. Найбільш небезпечні постійні намагання зарубіжних держав використати православні громадські організації України для поширення новітніх версій панславізму, ідеології новітньої Російської імперії. Союз православних громадян, Союз православних братств та інші організації, формально пов’язані з УПЦ-МП, цілком підпорядковані подібним політичним замовленням. Церква в такому разі використовується лише як юридичне прикриття, без якого діяльність подібних антидержавних організацій мала б бути припиненою відповідно до чинного законодавства.

Плекання миру

“Сіль добра річ. Коли ж сіль несолоною стане, чим поправити її? Майте сіль у собі, майте й мир між собою!” (Мк. 9:50). Пояснюючи ці слова Спасителя, наведені лише євангелистом Марком, російський коментатор пише: “Адже недарма ще в Старому Завіті будь-яка жертва солилася сіллю – це мало особливе духовне значення, бо сіль надавала певний смак жертовному м’ясу. Так і в Христових послідовниках має зберігатися сіль самозречення, без котрої їм не знайти благовоління в Бога. Коли це самозречення зникне, то християнське життя занепаде. А маючи самозречення, християни будуть здатні мати й мир між собою, не вивищуючись один перед одним своїми перевагами” Сучасна українська дійсність вимагає від Церкви повсякчасного свідчення правдивости її віри. Крах імперії зла й викриття фальшивої природи комуністичної ідеології залишили в суспільній свідомості болючі рани та почуття пустки. Непослідовність і праґматизм українських політиків, доктринальні зміни в концепціях владних сил лише поглибили недовіру загалу до публічної пропаґанди й сучасних суспільних діячів. Найбільш гострий дефіцит, який відчуває сьогодні українське суспільство – дефіцит правди, принциповости, вірности власним переконанням за будь-яких обставин. Саме цього чекають від Церкви. І хоча більшість суспільства (на серпень 2003 р. – 67 відсотків) проголошує себе віруючими людьми, але вона все ще відчужена від інституційованого християнства. Реґулярним церковним життям зі щотижневим відвіданням храму, щорічною сповіддю й причастям живе не більш як 5 % українців, що вважають себе віруючими. Ставлення більшости до Церкви далеке від сліпої довіри. Воно швидше вичікувальне. І від того, наскільки Православні Церкви України усвідомлять ідентичність своєї правдивої місії, наскільки вони зможуть нести мир і засвідчувати мир Божий своїм власним життям і словом, наскільки Церква буде євангельською сіллю, що надає відповідного смаку християнському життю народу, залежатиме їхня реальна перспектива в дальшому розвиткові держави. Перспектива, яка і сьогодні все ще виглядає досить тьмяною.
http://www.uapc.org.ua/innews/Mission.htm