Якою і для кого має бути сучасна богословська освіта? Про це — бесіда з відомим українським православним богословом, професором Університету Лойоли Мерімаунт (Лос-Анджелес), архімандритом Кирилом (Говоруном).
У секулярному суспільстві ще існують стійкі стереотипи про богословську освіту, що це атавізм та пережиток. Натомість богослов’я продовжує відігравати важливу роль у самоусвідомленні Церкви. Якою і для кого має бути сучасна богословська освіта? Про це — бесіда з відомим українським православним богословом, професором Університету Лойоли Мерімаунт (Лос-Анджелес), архімандритом Кирилом (Говоруном).
Розмова відбулася 6 серпня 2019 р. у рамках програми “Наша освіта”, яка виходить на "Світлому Радіо “Еммануїл” (Київ) у партнерстві з Несторівським центром. До студії запрошують гостей для розмови про освіту, про її сутність, тенденції та головні виклики в освітній сфері в Україні та у світі.
Ведучий програми — директор Несторівського центру, доктор філософських наук Віталій Хромець.
В текстовому варіанті інтерв’ю пропонуємо цікаві моменти, які пролунали в ефірі програми “Наша освіта”.
— Отче, часто на пострадянських теренах ставлення до богословської освіти в самому церковному середовищі є доволі неоднозначним. Є думки, що богословська освіта є вкрай важливою, але,часто чуємо,що головне - це безпосередньо церковне служіння, занурення в церковний контекст. Яка ваша точка зору з цього приводу? Навіщо представникам церкви богословська освіта?
— Стосовно цього питання дивним чином збігаються позиції найзапекліших ворогів богослов’я. Маю на увазі переконаних секуляристів, які вважають богослов’я таким собі атавізмом, пережитком минулого, від якого слід позбутися в нашому сучасному житті. А з іншого боку опоненти секуляристів — релігійні фундаменталісти (фундаменталізм виникає у різних релігійних середовищах якраз для боротьби з секуляризмом) також вважають, що богослов’я є зайвим.
Мені особисто здається, що богослов’я виконує засадничу функцію для церкви. Адже воно допомагає церкві усвідомлювати себе, своє місце у світі, суспільстві, серед людей. Богослов’я створює передумови для церковного спілкування. Можна порівняти його з мовою, словом. Але це не те Слово, що промовляє Бог до людини: Святе Письмо, Одкровення. Богослов’я втілює слово людини про Бога. Це слова, якими обмінюються люди поміж собою, коли мовлять про власний досвід Бога, про своє усвідомлення, розуміння Бога. Можна виділити ще й третій вид «слова» — це молитва. Коли людина промовляє, звертається до Бога.
Якщо брати церковне спілкування, то його повнота здійснюється через одночасне функціонування трьох названих лексиконів: Одкровення — Слово Бога до людей; молитва — слово людини до Бога; і богослов’я — слово людини про Бога. Останнє забезпечує горизонтальну комунікацію між людьми в лоні церкви. Ті, хто заперечує богослов’я, зліквідовують тим самим можливість повноцінної реалізації людини в церкві. Це таке собі маніхейство. Фундаменталісти заперечують богослов’я, тому що вважають, що горизонтальні зв’язки між людьми в церкві не є важливими. Головне, кажуть, — це спілкування з Богом. Без сумніву, спілкування з Богом важливе. Але людина не є відокремленим від інших індивідом. Навіть у спілкуванні з Богом вона має належати до громади-церкви, а отже, я б сказав, людина і у спілкуванні з Богом приречена на спілкування з іншими людьми.
— Дійсно, ви дуже точно змалювали модель церковної комунікації, де маємо два вертикальних напрямки (Бог — людина, людина — Бог) та горизонтальний вимір (людина — людина). Виходить, якщо священнослужителі та віряни не мають компетенції, що її надає богословська освіта, вони, фактично, позбавлені цього важливого досвіду комунікації між собою. Віряни залишаються на рівні «прихожан». Тобто прийшли, долучилися обрядів і пішли. Яким чином можна було б охарактеризувати богослов’я у світлі вашої концепції, де йдеться про природу і риштування церкви?
— Це слушне питання: справді, яким чином класифікувати феномен богослов’я? Відноситься воно до природи чи до риштування церкви? Передусім варто розтлумачити самі ці поняття. Йдеться про те, що у церкві є певні незмінні речі, без яких вона повноцінно існувати не може. Вони закладені самим Христом й існують ще з апостольських часів. До риштувань можуть відноситися речі, які в церкві з’являлися з часом як допоміжні засоби розбудови самої церкви.
Якщо говорити про місце богослов’я в цій системі координат, то воно, на мою думку, відноситься до природи церкви. Без нього неможливим є самоусвідомлення церкви, а без такого самоусвідомлення церква існувати не може. Першим богословом можна вважати Христа. Апостоли саме від нього успадкували дар богословствування. Звісно, що з апостольських часів змінилися сама мова богословствування і богословсьска термінологія, змін зазнають матриці мислення, але церква неможлива без осмислення Одкровення і рефлексій на молитву — як вона неможлива без самих Одкровення і молитви.
— З текстів Євангелій ми бачимо, що Христос називає своїх апостолів учнями. Він проповідує у притчах і постійно корегує розуміння сенсу цих притч у діалогах зі своїми учнями. Далі апостоли, проповідуючи Слово Боже, переносять цю модель відносин «учитель — учень» на своїх послідовників, але вони намагаються говорити з людьми мовою цих людей. Тобто для апостолів важливо було досягнути стану розуміння, а не просто повідомити людям про Одкровення. Отже мовою богослов’я може бути будь-яка мова, яка використовується тими, хто проповідує благу звістку.
— Цілком вірно. Якщо подивитися на постать Христа, то вона втілює поєднання зазначених вище трьох видів слова. Сам Христос — це Слово Бога до людини. Поряд з цим він втілює й принцип «слово до Бога», коли наприклад молиться у Гетсиманському саду та звертається до Бога-Отця. У цьому випадку по суті відбувається комунікація між двома природами Христа. Показовим є й те, як Ви вдало відзначили, що Христос, проповідуючи Одкровення людям, по суті звертає людське слово до інших людей. Він, з одного боку, передає той найбільш безпосередній досвід, який людина може мати від Бога, але робить це доступною нам мовою.
Якщо розглядати церкву як подальший розвиток присутності Христа на землі, то у ній також мають втілюватися всі три зазначені вище види слова. Водночас ми бачимо, у які складні структури розвиваються ці слова. Одкровення втілюється у біблійний канон та святоотцівську герменевтику — так витлумачується слово Бога до людей. Слово людини до Бога розвивається в літургійних практиках. Також в церкві розвивається й саме богослов’я. Це зокрема простежується у творах Отців Церкви, в текстах діянь Вселенських Соборів. Відповідно, якщо проводити аналогію церкви з Христом, то відсутність в ній якогось з видів слова порушує її гармонійну цілісність. Іншими словами, церква буде неповноцінною за відсутності якої-небудь компоненти: Святого Письма, літургії, чи богослов’я. У такому разі вона неспроможна продовжувати повною мірою місію Христа.
— Коли я слухав вас, в мене також виникла аналогія. Одкровення являє собою компоненту, що характеризується статичністю, незмінністю. В той час як зверненню людини до Бога у молитві чи богословській комунікації людей більше властива динамічність, адже вони є дуже залежними від культурно-історичного контексту. Пригадую, як на лекціях в Київському літньому богословському інституті Ви неодноразово наголошували, що будь-яке богослов’я, як слово людини до людини, має постійно піддаватися критиці. Ми повинні ставити під сумнів існуючі та працювати над новими богословськими концепціями. Чи можете ви уточнити, підсилити цю тезу?
— Слово Бога до людини є взірцевим, досконалим, в той час як слово людини до людини не може претендувати на абсолютну повноту та непомильність. Навіть слова святих не є досконалими, адже сама людська природа не є досконалою. Це не означає, що критично аналізуючи твори Отців церкви, ми не поважаємо їхню святість. Ті, хто серйозно займається патристикою і розглядає її не лише як корпус благочестивих настанов, але й як частину церковної історії, знають, що будь-який святоотцівський трактат має свої межі. Тому ми маємо звертатися до всього патристичного корпусу — до так званого консенсусу Отців, — щоб мати повніше уявлення про тлумачення Одкровення. Тексти Святих Отців — це не якісь «факси з Неба», а досвід святої людини, артикульований за допомогою мовного та філософського інструментарію відповідного часу і місця. Просто через те, що їх людський досвід Бога повніший за наш, ми їх особливо поціновуємо.
Якщо ж брати єпископів, священиків або богословів серед вірян, то вони тим більше можуть помилятися у своїх богословських судженнях, оскільки їх досвід Бога не такий повний, як у Святих Отців. У такий спосіб утворюється поле для критики. Критикуючи, ми ніби порівнюємо слово людини про Бога зі словом Бога до людини. Критик відстежує, чи зберігається відповідність між цими двома видами слова, і знаходить прогалини між ними. Критика покликана долати відстань, яка виникає через невідповідність між цими двома видами слова. Я вважаю цю функцію богословської критики у церкві дуже важливою.
— Ви щойно наголосили, що в історії розвитку богословської думки неодноразово відбуваються зміни богословської мови. Так склалося, що дуже часто у православній церкві патристичні твори прирівнюють до Святого Письма. Ви щойно докладно пояснили, чому дана позиція є хибною. Як ви вважаєте, а чому взагалі існує така тенденція?
— Мені здається, що така ситуація виникає зазвичай тоді, коли люди зовсім не читають Отців Церкви, або читають їх поверхнево. В церкві завжди були популярними тематичні збірки, компендіуми святоотецьких текстів. Уже в V - VI століттях нашої ери з’являються так звані флорилегії — збірки з Отців Церкви на певні теми. Звісно, читання Отців Церкви через збірки є досить поверхневе, хоча воно і має право на існування і часом дає поживу розуму й серцю. Водночас такого типу читання не дає всебічно заглибитися у тонкощі святоотцівського письма. Саме патристика як наука дозволяє реалізувати цей всебічний підхід до спадку Святих Отців, виявити багатовимірність їхньої думки, що є контекстуально обумовленою.
Також варто уникати такого явища, як створення власної святоотцівської традиції. Це відбувається тоді, коли авторитетним святим приписують думки, що їх хотіли б від них почути. Часто фрази Святих Отців вихоплюють з контексту, щоб аргументувати власну позицію. Тут має місце інструменталізація святоотцівської думки.
Якщо ретельно вивчати патристичні тексти, з повагою до висловленого, то перед нами відкривається справжня поліфонія цієї літератури. Причому важливо уважно дослухатися, про що мовить кожен з Отців Церкви. Не обов’язково їхні погляди щодо окремих питань будуть збігатися. Але це є нормальним явищем, яке зайвий раз доводить, що ми маємо справу з мовою людини, хоча й богонатхненної. Простежувати та аналізувати цю поліфонію звучання окремих святоотцівських мислителів якраз і покликане богослов’я.
— Ви щойно вказали на те, що богословські концепції можуть змінюватися, тому їх можна і навіть потрібно критикувати. Богослов’я — це слово людей про Бога, спрямоване до інших людей. Це останнє судження видається самоочевидним, коли ми говоримо про тотальну релігійність, принаймні зовнішню релігійність, яка актуалізувалася на момент встановлення чітких кордонів, співвіднесення окремої країни з певною конфесією. Поштовхом до політичної секуляризації стала Велика французька революція. З того часу в публічний дискурс увійшло розмежування двох сфер: релігійної, церковної та світської, нецерковної, інколи навіть антицерковної. Я знаю, що ви на даний момент працюєте над богословським проектом і принесли на наші терени термін «публічне богослов’я». Ми в Україні маємо наразі двох суб’єктів громадянського суспільства: світське і церковне. Чому виходить так, що сьогодні церкві потрібно звертатися не лише до церковної громади, але й до представників світського суспільства?
— Хоча б тому, що мову богослов’ю надає у тому числі оточуюче суспільство. Так трапилося й з класичним християнським богослов’ям, яке оформилося у IV столітті. Цей період називають ще «золотою добою» святоотецької думки. У цей час було сформульовано і закарбовано основні християнські постулати і терміни. Тогочасна церква запозичила термінологію для розвитку богослов’я саме зі світської сфери. Хоча остання не була світською у нашому розумінні, адже термін «секулярність» (як простір вільний від релігії) є сучасним — тоді такого поняття не існувало. Радше, тут йдеться про культурний нехристиянський простір, де панував політеїзм. Саме цьому простору ми завдячуємо сьогодні, послуговуючись такими християнськими термінами, як «іпостась», «природа», «воля», «енергія» та багатьма іншими. Всі ці поняття були запозичені ззовні і використані для опису світу божественного, постаті Христа. Дотепер ми оперуємо словами з язичницької теології та філософії, яка, до речі, теж не була вільна від релігії.
Сьогодні ми робимо те саме у публічній теології. Ми запозичуємо зі світської царини терміни для того, щоб описувати сучасною мовою ті явища, які ми як люди церкви спостерігаємо у довкіллі. Нам уже не потрібно, як першим християнам, занурюватися в язичницьку атмосферу для цього. Зараз домінує світська сфера, і ми запозичуємо її лексикон для налагодження комунікації. Ми часто використовуємо термінологію світського середовища, щоб поділися власним досвідом, передати церковний досвід людям світським.
Хочу зробити маленьку ремарку. Всередині богослов’я можна розрізняти різні моделі спілкування. Наприклад, богослов’я, яке функціонує в межах однієї конфесії, використовує звичну для нього термінологію, яка вже є не зовсім доречною для комунікації з представниками інших конфесій чи з секулярною більшістю, що нас оточує. Варто також наголосити, що запозичення мови з нерелігійного або іншорелігійного середовища не є механічним. Запозичені поняття у творчий спосіб синтезуються з мовою релігійної традиції. Більше того, синтеза різних мов не лише сприяє «зовнішній» комунікації, але й дозволяє в межах церковної традиції освіжити її саморозуміння. Дуже часто в церковній практиці ми оперуємо усталеними поняттями, виразами, вже не замислюючись над їхніми значеннями. Інколи потрібен ось цей погляд з боку — для прояснення забутих значень. Нерідко філософський, секулярний дискурс уможливлює реалізацію процедури кращого розуміння власної традиції. Тому я часто порівнюю це секулярне середовище з дзеркалом, в якому певна релігійна традиція може бачити себе. Останнє часто не тотожне тій картині, яку церква сама змальовує про себе. Наше уявлення про себе як членів церкви носить доволі суб’єктивний характер. І це уявлення часто потребує сторонньої оцінки, у тому числі інколи для того, щоб з’ясувати, чи ми відповідаємо основним постулатам Євангелія. Наскільки наше уявлення про себе відповідає Одкровенню, заради якого ми й зібралися в церковну спільноту? Ось у такий спосіб церковне богослов’я долає власні межі. Часто у прагненні поділитися власним досвідом з позацерковним середовищем, ми, як представники церкви, більше дізнаємося про себе. Я люблю повторювати, що під час діалогу ти можеш дізнатися більше про себе, ніж про свого співрозмовника. Для церкви комунікація з секулярним суспільством виконує функцію радара, що посилає сигнал далеко у інше середовище і чекає його відлуння: вона допомагає церкві краще здійснювати навігацію у власному смисловому просторі.
— Ми з вами прояснили, що богослов’я, як слово людини про Бога, звернене до іншої людини, сприяє самоусвідомленню церкви. Богословська освіта, як і освіта загалом, виступає засобами того, що ми транслюємо, передаємо іншим. В даному випадку вона транслює це узагальнене самоусвідомлення церкви, яке вона має на сьогодні. Я знаю, що ви викладали у незліченній кількості богословських центрів: Київська духовна академія і семінарія УПЦ, загальноцерковна аспірантура і докторантура Кирила і Мефодія РПЦ в Москві, школа теології в Єлі, в Колумбійському університеті, Стокгольмська школа теології в Швеції, університет Лойоли Мерімаунт в Лос-Анджелесі, Мюнстерський університет — ось неповний список локацій, де ви читали лекції. Моє запитання стосуватиметься наступного: чи є щось спільне, універсальне, притаманне богословській освіті незалежно від країни, мови, культури? І чим вирізняються богословські освіти між собою, якщо брати світовий контекст?
— Мій досвід викладання у різних контекстах, власне, й надихнув мене на міркування, що богослов’я є людським феноменом, який надихається релігійним досвідом. Взагалі в богослов’ї важко встановлювати межі, розділяти людське і божественне, стале і контекстуальне. Цікава особливість богослов’я, яка не є водночас самоочевидною, полягає в тому, що його, насправді, можна викладати в будь-якому контексті. Освітні системи деяких країн взагалі заперечують можливість викладання богослов’я, як, приміром, у Китаї. Тим не менш, я майже щороку відвідую Китай і читаю у китайських університетах богослов’я. Щоправда воно там замасковане під інші курси, як, наприклад, порівняльне літературознавство, де досліджуються різні сакральні тексти у порівнянні.
Богослов’я — це «слово», яке можна викладати в будь-якому академічному просторі. Така його властивість свідчить, що воно надзвичайно гнучке і може підлягати як синтезі, так і аналізу. З богослов’ям можна робити всі академічні вправи, що й з рештою дисциплін. Мова богослов’я може бути строго академічною, але також пієтичною, моралізаторською, літургійною тощо. Богослов’я можна викладати в конфесійному навчальному закладі, і тоді воно набуде більш виразних конфесійних рис. Але його можна дещо в інший спосіб викладати й у світському освітньому закладі.
Саме розуміння богослов’я як слова людини до людини уможливлює його академічність. Рівень академічності залежить від конкретного викладача чи закладу. Важливо, щоб викладання богослов’я не перетворилося на проповідь чи якесь моралізаторство. Богослов’я є ще й історичним феноменом, що має свій розвиток. Історія богослов’я може бути окремою дисципліною для викладання.
Богослов’я є і синтезою різних мов: біблійної (яка сама є синтезою) та філософських мов. Знову ж таки, можна вивчати історію цієї синтези. Наприклад, у IV столітті богослови синтезували мову середнього платонізму і мову Святого Письма, а у V столітті синтезували мову неоплатонізму і містичний досвід єгипетської та сирійської пустелі. У своїх книгах я теж намагаюся синтезувати нові мови богослов’я. Приміром, це спроба синтезувати еклезіологію з феноменологією, аналітичною філософією, структуралізмом, та постструктуралізмом. Ось таке потенційне налаштування на синтезу робить богослов’я сприйнятливим для академічного середовища, від контактів з яким богослов’я лише збагачується. Це уможливлюється завдяки критичному підходу. Завдання університету полягає, передусім, в здійсненні критичного аналізу.
— Якщо повернутися до практичної площини, то ми прояснили, навіщо богослов’я потрібне. Але залишається питання, навіщо його транслювати через богословську освіту? Хто є «споживачами» богослов’я в богословській освіті?
— В ідеальному випадку споживачем богословської освіти може бути кожен свідомий християнин. Важливим духовним завданням християнина є дотик до всіх трьох видів слова: Святого Письма, молитви та літургійної практики, і до богослов’я, — як це ми описали на прикладі постаті Христа і церкви.
Але наразі найбільш поширеним є уявлення, що богословська освіта потрібна, передусім, священнослужителям, пастирям, які далі навчатимуть богослов’ю свою паству. Але мені таке уявлення здається занадто звуженим.
— В контексті нашої розмови зауважу, що створена нами освітня платформа nestor 4.0 покликана робити богословську освіту більш доступною. Завдячуючи сучасним технічним засобам стала можливою богословська освіта онлайн. Наша мета полягає в наданні пересічному віруючому можливості отримати богословські знання для подальших обговорень зі священиком. Ми переконані, що це може якісно вплинути на розвиток громади; допоможе священику збагнути важливість діалогу з вірянами на богословські теми. Адже сьогодні часто доводиться спостерігати, що священик розглядається, як оракул: коли він говорить, віруючий має мовчати і слухати.
— Саме так. Богослов’я, яке існує в церкві на рівні священика чи єпископа, що проголошують різні максими, які мають сприйматися паствою беззаперечно, без належного осмислення, — дуже обмежене. Подібно до цього й богословська освіта, яка викладається винятково у семінаріях та духовних академіях, обмежує саму природу богослов’я. Освітні платформи, на зразок nestor 4.0, курси, які допомагають зануритися в богослов’я якомога ширшому колу людей, більше відповідають самій природі богослов’я, ніж клерикальне, семінарське, яке пропонується лише окремим групам всередині церкви. Богослов’я важливе для всієї церкви і для кожного її члена.
— Цікава річ: у давній церкві, коли обряд хрещення здійснювався лише над дорослими людьми, освіта в катехитичній школі була здебільшого обов’язковою для прийняття хрещення. Перед тим як виголосити Символ віри, людина має розуміти, що означає «Бог-Отець», «Бог-Син», «Бог-Дух Святий»… Тобто молитва має промовлятися осмислено.
— Більше того, найкращі зразки богослов’я давньої церкви з’явилися саме в межах катехитичних шкіл — тобто таких, в яких простих людей готували до хрещення. Відома Олександрійська школа, яка подарувала світу Оригена, Климента Олександрійського і ще цілу плеяду відомих інтелектуалів та святих, працювала як катехитична школа підготовки до хрещення. Ми бачимо, як кращі зразки богослов’я органічно випливають із зібрань, що охоплюють всю церкву!