Архієпископ Ігор (Ісіченко). Євангельський вимір гідности людини
Маршрут і ритм життєвої дороги християнина вказується Христом. У перебігу цієї дороги, схарактеризованої як «несення хреста» (Мт. 10:38), тобто виконання свого життєвого покликання, формується людська ідентичність, здатна вистояти перед спокусами й оманами світу. Чуйне, шанобливе, любовне ставлення до ближнього, починаючи з найдорожчих людей, природно входить до самосвідомості християнина, але не може замінити її. Обернена система пріоритетів, марґіналізація віри здатні зруйнувати не лише людську особистість, але й суспільну мораль.
Попри контроверсійні наслідки «Євро-2012» для української економіки й світового авторитету нашої держави, один позитивний аспект цієї події визнають, напевно, всі мешканці Києва, Харкова, Львова й Донецька. Мовчазна більшість наших городян, чиї етнокультурні стереотипи були сформовані постсовєтською ментальністю та її реліктами на кшталт телеканалу «Інтер», раптом опинилася в ситуації реального діялогу культур. І проблеми цивілізаційного вибору почали втілюватися не в войовничі промови Жиріновського або знущальний антиамериканізм російськомовних гумористів, а в буденні людські контакти.
Споконвічна драма вибору України «між Сходом і Заходом», перекладена політичною новомовою як «змагання геополітичних векторів», вже нібито розв’язалася з приходом до влади промосковських олігархічних кланів. Інформаційний простір нашої держави практично цілком інтеґрувався до медійного фантому, створюваного на замовлення «Газпрому» та Кремля. Нові господарі української економіки вже зважилися позбутися чужої їм державної мови. Масовій свідомості наполегливо нав’язується образ «прогнилого Заходу», опис якого поквапом перекладається з мови контрпропаґандистських аґіток ЦК КПСС кодом православно-монархічної стилістики.
Аж раптом перед тобою опиняються милі й безпосередні шведські, голландські, англійські вболівальники, й ти гостро відчуваєш несподіваний комплекс провини. Провини за невигойне хамство, за мовний аутизм обслуги, за потьомкінські села, зведені напередодні Євро. За вперте прагнення ізолювати себе в ґетто з повною зловісних алюзій назвою «СНҐ».
Найпідступніший винахід прихильників «євразійського союзу», вже нині відверто проголошеного «русским міром», - ідея протиставлення ліберальної, «постхристиянської» Західної Європи «фундаментально православному» Сходові. Війна цивілізацій переноситься у вимір формальної релігійности й суспільної заанґажованости ієрархічних інститутів. Вимірами поляризації культур Заходу і Сходу стають ставлення до політкоректности, одностатевих шлюбів, релігійної атрибутики в державних установах.
Зайве говорити, що для свідомого християнина є принаймні дивним хворобливий острах брюссельських чиновників перед згадками про біблійні засади європейської культури або розп’яттями в публічних місцях. З погляду церковної етики співчуття до психологічних проблем людей із проблемами сексуального самототожнення жодною мірою не може виправдати нав’язливої реклами ґей-культури. І досвід окремих західноєвропейських держав мимоволі застерігає: неоліберальна доктрина здатна переростати в диктат меншин.
Але неспростовною істиною є виростання самої засади толерантности до життєвих позицій обмеженої суспільної групи, етноконфесійної спільноти або окремої особистости з фундаментальних засад євангельського вчення, «Доброї Новини», явленої в Ісусі Христі.
Божий Син, прийнявши людське тіло, прийшов у жорстокий світ, світ імперій і деспотичного насильства державних структур над внутрішнім світом особистости. Саму подію Його воплочення Церква приймає як унікальне послання Творця до творіння. Послання це нагадує про людське покликання – нести в собі знак обраности Богом: Його образ і подобу (Бут. 1:26).
Для суворо єрархічного, стратифікованого античного світу така антропологічна ідея була цілком чужою. Не випадково відразу з’явилися вчення, що намагалися заперечити її або мінімізувати її значення. Це і різного роду гностичні секти, і аріянство. Та маленька й прозора за змістом книжка, в яку Христові учні бережно записали все, що зуміли запам’ятати з навчання й життєвого прикладу свого Равві, неспростовно виявляла головний сенс місії Ісуса з Назарету: відкрити людині її власну гідність, навчити її шанувати себе і ближнього.
Пригадаймо випадок із провокаційними питаннями про найбільшу заповідь. Фарисеї, саме ім’я котрих стало символом зовнішньої, показної релігійности, звикли проводити час у богословських дискусіях, що їх на тисячоліття пізніше могли б назвати схоластичними. Серед предметів таких дискусій була й проблема єрархії пріоритетів серед Божих заповідей Мойсеєві. Яка заповідь найважливіша?
Відповідаючи на це питання, Христос сконцентрував сенс не лише Декалогу, але й усього Одкровення в двох елементарно простих заповідях: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою... Люби свого ближнього, як самого себе» (Мт. 22:37, 39).
Любити Бога і любити іншу людину – дві грані християнського подвигу, які гармонійно єднаються в одне ціле. Причому звернімо увагу на характер Христового пояснення, про якого ближнього йдеться. Учитель із Назарету навів тоді приклад чужинця, зневажуваного представниками панівної нації, якого не допускали не лише в середовище еліт, але й до звичайного побутового спілкування. І ось саме представник етноконфесійної меншини, самарянин, виявився взірцем доброчинности, морально вищим за тих, хто його зневажав (Лк. 10:29-37).
Велич людської гідности Христос відкриває й у розповіді про Останній Суд, де вчить бачити Себе – а отже, Самого Бога! – в марґінальних групах, серед жертв дискримінації та соціяльної несправедливости: голодних, спраглих, міґрантів, в’язнів, хворих. Він закликає з пошаною та доброзичливою увагою ставитися до кожної людської особистости, якою б немічною чи ж нікчемною вона не здавалася.
Та повернімося до двох найважливіших заповідей. У них є один нюанс, на який не завжди звертають увагу. А дарма. Виявляючи в Одкровенні заповідь любови до ближнього - «Люби ближнього свого», Христос додає: «як самого себе». «Як самого себе»! Любов до іншого, респектування його прав невід’ємні, наголошує Спаситель, від пошани до власної гідности.
Євангеліє відкриває дивну, парадоксальну й водночас надзвичайно глибоку антропологічну концепцію. Пізнання своєї ідентичности, відкриття її духовного виміру, неповторного сполучення в ній душевного й тілесного складників, є шляхом до осягнення унікальної цінности людей довкола нас.
Любов до себе вимагає вміння захистити себе, свою гідність і свою свободу. Убогість духом, про яку говорить Ісус на початку Нагірної проповіді (Мт. 5:3), - це вміння критично оцінити себе на тлі величі Бога, вміння перемогти свої амбіції. Але вона не означає потурання хамству, брутальності, несправедливості. Якщо ми любимо ближнього, ми повинні зупинити зло, що зазіхнуло на нашу власну гідність, і відвернути поневолення ним цього ближнього. Інакше, коли ми будемо пасивними, ми виявимося поплічниками зла.
Час від часу мені доводиться давати складні поради. Так років зо три тому двоє наших чудових парафіян, світлі особистості, талановиті митці, звернулися до мене з проханням підказати, чи вдаватися їм до судового захисту своїх майнових прав. В одному південному місті біля успадкованої ними батьківської хати оселився син багатого чиновника з «донецьких». Він захопив частину їхньої земельної ділянки, а коли митці почали боронитися, пригрозив, що відбере все обійстя.
Як тут бути? Може, просто підставити другу щоку (Мт. 5:39) під удар зухвалого сусіда? Але йдеться тут не лише про захист власності й майнових прав. Коли опонента своєчасно не поставити на місце, безкарний мажор продовжить знущатися над безборонними, і трагедії на кшталт загибелі Оксани Макар спадатимуть і на нашу совість. Та й власна деґрадація молодика не зустріне перешкод.
Я порадив молодим парафіянам неодмінно захищатися, сміливо звертатися до суду й пам’ятати, що вони боронять не лише себе, а й інших потенційних жертв злочинця. Не думаю, що я зробив помилку як пастир. Помилкою в подібному випадку була б втеча від боротьби за свої права, за справедливість. Причому треба пам’ятати, що, активно захищаючи справедливість, ми допомагаємо не лише жертвам, але й винуватцям насильства. Так-так, і самим злочинцям ми допомагаємо, коли прагнемо зупинити їх і добитися для них належного покарання. Ми рятуємо їх від влади гріха, від духовної загибелі, ми переконуємо їх в існуванні моральної сили, вищої, аніж спокусливі сили влади й багатства.
І навпаки: коли ми дозволяємо знущатися з себе, зневажати свою гідність, ми діємо на шкоду всьому суспільству. Євангельська порада підставити другу щоку, коли тебе б’ють в обличчя (Мт. 5:39), - це характерна для образної східної мови гіпербола, котра вчить нас стримуватися від помсти кривдникові. Однак захист людської гідности – це не помста. Це врешті решт боротьба за найцінніше в духовному єстві людини – образ Божий.
Як і більшості з вас, мені до метро найзручніше їхати маршруткою. Коли, вже досить давно, були відкриті перші рейси маршрутних таксі до нашого віддаленого району Харкова, вони ходили часто й усі пасажири сиділи. Та ось поволі до мікроавтобусів почали проситися невибагливі попутники, готові їхати в будь-яких умовах, - стоячи, в тісняві, - аби лише дістатися до метро чи пошвидше повернутися додому. Водії не заперечували, а пасажири мовчали. Минув час, і таксі стали подібними до поїздів метро в годину пік. І, зрештою, маршрутні таксі замінили на звичайні автобуси, які не рушають, доки в них лишається хоч клаптик вільного простору. Ціну ж за проїзд підняли.
Ціну за поступливість неодмінно доведеться платити, надто коли йдеться про поступки в принципових, істотних речах, що стосуються наших громадянських прав. Прикладом є розплата за потурання прихованій русифікації, що тривала протягом 1990-2000-х рр. Скасування закону з 1989 р. «Про мови в Українській РСР» і початок офіційного запровадження російської мови як панівної в реґіональному просторі стала наслідком не лише зміни політичної кон’юнктури, але й конформізму кожного з носіїв української мови. Новий скандальний закон 2012 р. «Про засади державної мовної політики» готувався кожним, хто дивився московські телеканали та їхніх доморощених наслідувачів, слухав російський шансон, заводив електронну адресу з закінченням «.ru», використовував російськомовне програмне забезпечення. Кожним, хто лінувався або боявся захищати свою національну гідність при зустрічі з приблудним хамом. Кожним із нас, хто квапився перейти на російську мову, почувши зверхнє: «А по-человечески сказать нельзя?» І коли наші постмодерні письменники насичують текст ненормативною лексикою та суржиком, роблячи літературний терен жертвою своїх провінційних комплексів, то й вони виконують свою роль у мовній політиці зорієнтованих на Кремль чиновників.
Гідність особистости спирається на фундамент традиції, як спирається на камінь будинок із євангельської притчі (Мт. 7:24-25). Деструкція традиції послаблює або й нищить свідомість людської ідентичности. Особливо коли йдеться про такий фундаментальний складник національного культурного коду, як мова. Не випадково більшість авторитарних режимів з імперськими амбіціями прагнули уніфікувати мовний простір на підвладній території. Знебарвлюючи його, долаючи багатоманітність мов і діялектів, диктатори трансформували суспільство, викорінюючи потенційне джерело опору – здорове відчуття національної ідентичности. І коли під час скандального прийняття закону «Про засади державної мовної політики» здавалося, що йдеться лише про передвиборчий PR, то стрімке розгортання кампанії за прийняття реґіональних мов та оперативність уряду Російської Федерації у сприянні зросійщенню наших шкіл переконують: урухомлено далекосяжний план знеосібнення етнокультурного середовища України задля його інтеґрування в задушливий світ апокаліптичного Вавилону (Одкр. 17:3-18).
Почуття гідности людини невід’ємне від її особистої свободи. Ми потребуємо свободи для реалізації наших здібностей, нашого покликання в житті. Потребуємо свободи не лише для себе самих, але й для нашого ближнього. Бо обмеження прав ближнього неминуче обернеться прихованим утиском наших власних прав.
Закономірною оманою будь-якої диктатури є переконаність панівних верств у тому, що коштом обмеження прав підвладного їм населення розшириться сектор свободи для «обраної меншости», яка воліє позиціонувати себе як «еліти». Але зазвичай виходить навпаки. Ситуація реальної несвободи позначається на кожному. Диктатор стає заручником свого становища. Годі уявити, щоб Муáммар Каддáфі або Олександр Лукашенко самі, без охорони, прийшли до крамниці чи театру. Та й розраховувати на те, що міністр із печерських пагорбів сам-один приїде до «могилянки», також не доводиться. І хоча можна з заздрістю припускати, що оазою свободи, якщо не вседозволености, здатен стати власний маєток або офіс, варто замислитися: а чи може бути вільною людина, обмежена в русі, в контактах, у просторі?
Мабуть, кожен із нас звертав увагу, як прагне кожен із східноєвропейських олігархів мати нерухомість на Заході. Це справді парадоксальне явище: штучно зберігаючи релікти тоталітаризму у власних країнах, можновладці рвуться лікуватися, вчити дітей, відпочивати в середовищі, де вони позбавлені особливого статусу й змушені шанувати закони, рахуватися з іншими людьми. Як би ми це собі не пояснювали, не можна не помітити відчуття самими можновладцями психологічного дискомфорту від нездорової суспільної атмосфери, атмосфери взаємної відчужености й браку пошани до людської гідности, що панує в нашому реґіоні. Атмосфери, яка формується не лише олігархами, але й кожним із нас.
Інтегральним складником цієї атмосфери є хамство. Ми зустрічаємося з ним щодня і з часом припиняємо помічати, наскільки воно отруює наше існування, наші стосунки. Лише звільнившись від рідного середовища на якийсь час, ми потім, при поверненні додому, болюче відчуваємо всепроникне хамство, що дається взнаки вже з першої зустрічі з митниками та прикордонниками. Пригадую мимоволі підслухану телефонну розмову сусідки з літака, що готувався вирушити до Лондона. Вона голосно скаржилася знайомій: так скучила за Києвом, але тільки-но вийшла на Хрещатик, зіштовхнулася з реальними земляками, як знов схотілося за кордон. А одна росіянка, що живе в Греції, писала кілька місяців тому в тамтешньому електронному журналі про те, як боляче зустрічати за кордоном земляків – постійно невдоволених, злостивих, швидких на осуд усіх і всього довкола.
Не завадить пригадати етимологію слова «хам». Що вчинив біблійний Хам? Узяв на кпини свого сп’янілого батька, кличучи братів посміятися над його наготою (Бут. 9:22). Духовний спадкоємець невдячного Ноєвого сина формує свою особистість на приниженні чужої гідности, безцеремонному втручанні в чуже життя. Він гордовито підносить себе над оточенням, зневажливо відкидає незрозумілі йому цінності, охоче ображає опонента, висміює все, що виходить за межі його уявлень про світ. Як і його старозавітний попередник, постмодерний хам милується скандальними випадками з життя знаменитостей, охоче відкриває інтимні подробиці їхньої біографії, висміює національні та релігійні святощі. Він з насолодою самостверджується на руїнах чужих доль.
Надзвичайно прикметно, що, навчаючи людину шанувати власну гідність, християнська етика оцінює гординю як найбільший гріх, джерело всіх інших гріхів. Нездорова самооцінка, звеличення власної особистости шляхом приниження інших – підступні вороги людської гідности. Кожне слово, кожен жест зневаги до ближнього в той чи інший спосіб обертається проти нас самих.
Мені все пригадується показова реакція надзвичайно шанованої в Харківському університеті старшої колеґи, колишньої керівниці моєї дипломної роботи, на перші кроки щойно обраного «народного» президента. Вона, глибоко інтелігентна людина, була шокована поведінкою високопосадовця на зустрічі в МВС і схвильовано питала мене: «Як же це так? Ми ж за нього голосували, виходили на майдан, а він так себе поводить…» Тоді ще не набридлий одноманітрою риторикою та нескінченними запізненнями президент приголомшив своїх прихильників підкресленою зверхністю щодо міністра, котрого при підлеглих з притиском називав по імені й на «ти». І добре виховані, чесні люди, котрі повірили в те, що лідер Майдану принесе нову культуру стосунків на печерські пагорби, першими пережили глибоке розчарування.
Ніщо так не принижує людину, не обмежує її внутрішню свободу, як неправдомовство. Недарма з такою однозначністю Христос пов’язує визволення людини з пізнанням правди: «Пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить» (Ін. 5:32). Спільним чи не в усіх тоталітарних культур є творення деформованого, ірраціонального інформаційного простору, який поволі всотує в себе людину, асимілює її свідомість. Бранець суспільних міфів ніколи не відчує себе справді вільною людиною, здатною на творчу, самостійну діяльність. Його психологія близька до ментальности алкоголіка або наркомана, неспроможного звільнитися від своїх узалежнень.
Феномен «homo sovieticus», з якого ми так любимо кепкувати, виростає з павутиння міфів про «владу трудящих», «непохитну дружбу народів», «велику перемогу», «старшого брата», «підступи західних імперіялістів» тощо. Людська свідомість, засмічена архаїчними кліше або ж рекламними слоганами про «подолання руїни», стає, послугуючись кодом притчі про сівача, тим терновим полем, на якому нездатна прорости жодна зернина, посаджена Богом (Мт. 13:7).
Пізнання правди є лише прологом до творення духовно вільної особистости, здатної цінувати й боронити свою гідність. Євангельська антропологічна перспектива відкривається в служінні правді. Не певній суспільній доктрині, партії чи блокові, а власне правді. Ми часто воліємо ховатися від цього християнського імперативу за пілатовою іронією: «Що є правда?» (Ін. 18:38). І з невідворотною логікою Пилата ми тікаємо від імперативу правди все далі й далі шляхом компромісів, що непомітно переростають у зради. Кожна ж зрада руйнує моральні засади нашої особистости.
Руйнівні наслідки брехні для людської гідности часом стають очевидними, коли вже втрачається критична самооцінка. Починається ж усе легко й невимушено, майже грайливо. Коли шукаємо правдоподібних мотивів, аби пізніше повернутися додому з побачення. Коли скачуємо з «Інтернету» реферат на задану вчителькою тему. Коли компілюємо з чужих висловів і думок свою монографію. Аж потім це вибухає експлозією брехні, коли суд виправдовує злочини й карає невинних, правоохоронні органи забезпечують охорону порушників права, а система здобуття вищої освіти й учених ступенів стає нищівною для наукового таланту.
Євангельська порада для збереження власної гідности проста й однозначна: «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого» (Мт. 5:37). Сила, цілісність людської особистости виявляється саме в цьому: в адекватності слів і дій. Ми можемо сховати свою слабкість, свою провину перед ближнім та перед суспільством за шумовинням слів. Але годі сховатися перед Богом і перед відблиском Його світла в нашому серці, який ми називаємо совістю.
Сувора непохитність моральних засад християнства часто інтерпретується секулярною думкою як архаїчна риса, що обмежує внутрішню свободу людини, позбавляє її повноти життя. Нам хочеться думати, що технологічний проґрес змінює людську істоту, вимагає нової моделі поведінки, більш вільних сексуальних стосунків, легшого ставлення до подружніх зобов’язань. Тим часом варто ще раз пригадати, в який світ увійшло християнство. Римський патриціят, спираючись на грецький досвід, навчився був долати всі етичні перешкоди до вдосконаленого мистецтва здобуття насолод. Спраглий хліба й видовищ плебс ладен був підтримати кожного, хто щедро годував його та вмів розважити. Пізньоантичне суспільство, вірніше, його вільна частина, ставало суспільством споживання.
Та гедоністична етика виявилася пасткою, в якій руйнується цілісність людської особистости. Починається деґрадація патриціянських родин, що переростає в демографічну кризу. На престолі опиняються паталогічні особи на кшталт Каліґули та Нерона. Могутність Риму стає все більш примарною. Відчайдушні спроби захистити світ розваг та поетичних міфів від аскетичної релігії рабів завершилися поразкою. І останній імператор-язичник, Юліян Відступник, за легендою змушений був вигукнути: «Ти переміг, Галилеянин!»
Чітка визначеність і стійкість моральних засад описується євангельською притчею як надійна кам’яна підвалина в споруді людської особистости (Мт. 7:24-27). Жоден дощ, жоден буревій неспроможен буде похитнути цю споруду. Натомість легковажність, непослідовність, моральний релятивізм уподібнюються до піску, на якому не встоїть перед випробуваннями жодна споруда.
Ліберальна ідеологія виникла як реакція на панування тоталітарних систем зі властивим їм зосередженням влади в руках нечисленної панівної верстви, поневоленням людської особистости, безоглядним підпорядкуванням особистости системі. І хоча рання Церква чітко позиціонувала себе як духовна альтернатива світові імперій, починаючи з Міланського едикту 313 р. християнська ієрархія дає інтеґрувати себе до державної структури. Це дозволить згодом різного роду протестним рухам у християнській спільноті й поза нею ототожнювати ієрархічну Церкву з деспотичними режимами, декларуючи звільнення особистости шляхом її виходу поза конфесійні границі й обмеженням впливу релігійної етики на суспільство.
Але пригадаймо-но, що з цього виходило. Французька революція проголошує демократичні ідеї, обіцяє громадянинові свободу, рівність і братерство. Перешкодою для цього уявляється Церква, пов’язана з ненависною династією Бурбонів. Обертається ж усе жорстоким якобінським терором, війною у Вандеї та масовими репресіями клиру й мирян.
Комуністична партія, котра організувала найстрашніший в історії геноцид, обрала за свій девіз слова «Все в ім’я людини, все на благо людини». Ідеологи «пролетарського інтернаціоналізму» запроваджували обмеження при вступі до популярних вишів за «п’ятою графою» (за національною ознакою), а евфимістичний термін «воїн-інтернаціоналіст» став позначати учасника завойовницьких воєн, окупанта.
Христос навчав пізнавати фальшивих пророків «по їхніх плодах» (Мт. 7:16), застерігаючи: «Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити» (Мт. 7:18). Ідеї розкріпачення людини шляхом звільнення її від тягарів християнської віри вже цілком викрили себе в європейській історії. Наслідком такого ефемерного «звільнення» практично завжди ставало реальне поневолення особистости панівними структурами та ідеологіями.
І це феномен не новий. Цікава річ: якщо ми приглянемося до античної Палестини часів Ісуса Христа, то помітимо, що найбільшими противниками вчення про Небесне Царство стали представники космополітичних середовищ – сам цар Ірод, його нащадки, вище храмове духовенство й інші члени синедріону, котрі відверто або приховано схилялися перед елліністичною культурою Середземномор’я та колаборували з римською владою. На відміну від радикальних націоналістів-зилотів або фарисеїв вони були толерантними стосовно чужинецьких впливів, самі використовували елементи греко-римської культури в побуті. Але проповідь Назарянина вони ж зустріли непримиренно вороже й зрештою прирекли Христа на розп’яття. У той самий час серед апостолів ми знаходимо і Симона Зилота, і вихованого в суворому фарисейському дусі Павла. Антична ж толерантність обертається терором супроти дисидентів.
Серед євангельських ідей, покладених у фундамент нової європейської цивілізації, звернімо увагу на переконання в тому, що кожна людська особистість є унікальною й неповторною. З непохитною послідовністю Євангеліє протистоїть політичним доктринам, які проголошують людину «коліщатком і гвинтиком» суспільного організму та зводять функції пересічної особистости в суспільстві до ролі статиста. Поширення християнства унеможливило панування античного ставлення до раба як «тварини, що вміє розмовляти». І хоча подолання інституту рабства розтяглося на сторіччя, сáме християнство принесло в собі його альтернативу: «Бо ви всі, що в Христа охристилися, у Христа зодягнулися! Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!» (Гал. 3:27-28). Ідея загальної рівности та спільної участи в управлінні державою виростає з суспільної доктрини християнства. Якою б релігійною риторикою не прикривалися деспотичні, авторитарні форми державного устрою, побудовані на владі меншості (чи то аристократії, чи однієї партії, чи олігархічних кланів), вони завжди протистоятимуть духові Євангелія.
Захист гідности й життя людини Церква поширює на все життя – від моменту зачаття до природної смерти. Тут і найпомітніший конфлікт із неолібералізмом, який воліє вивести з-під законодавчого захисту пренатальний період життя людини та її смерть. Чому всі християнські конфесії такі одностайні в осуді цих тенденцій? Поміркуймо: адже вбивство ненародженої людини не лише позбавляє невинну жертву спасительної опіки Церкви та життєвої перспективи. Воно непомітно втягає в тенета злочину і обох батьків, і лікарів, і суспільство, яке потурає злочинові.
Але хіба вбивство ненароджених дітей є проблемою лише західного лібералізму? Воно й справді, в Україні все ще не проводиться таких діяльних, масштабних кампаній для захисту ненародженого життя, як у країнах Західної Європи або Північної Америки. Але це свідчить не про відсутність проблеми, а про брак усвідомлення її важливости. За вимірами ж убивства ненароджених дітей наша країна насправді перевищує будь-яку європейську державу й посідає одне з перших місць у світі. При частці населення в 0,9 % від світового на Україну припадає 6,6 % абортів. Неофіційна статистика стверджує, що за роки незалежности в нас було вбито до 35 млн. ненароджених дітей.
Ставлення до людської гідности відображається і в суспільному статусі груп, позбавлених можливостей до праці та захисту власних прав. Пенсіонери, неповносправні, невиліковно хворі даються нам за дзеркало для відображення реального стану суспільної психології. Тоталітарні держави кидали ці категорії напризволяще або й позбувалися їх фізично. Відома практика нацистської Німеччини, де діяла спеціяльна програма ліквідації неповносправних осіб. Подібний підхід не раз виявляли й комуністичні режими: нагадаю про виселення з Москви жебраків на час «Олімпіяди-80» або принизливий статус людей з обмеженими можливостями в СССР.
І хоча посткомуністичні режими брутально визискують пенсіонерів під час виборів, як насправді виглядає в нас ця наївна категорія? Жебраками, змушеними захищати номінально належні їм суспільні привілеї від сваволі тих, на чиї плечі держава перекладає тягар реалізації нібито наданих пенсіонерам пільг: «Укрзалізниці», автоперевізників, бюджетних лікарень, муніципальних служб, молодших співвітчизників, фактично вимушених платити за старших земляків. Адже жебраками, цілком залежними від змінюваної позиції влади, значно легше маніпулювати, купуючи їхні голоси за кілограм гречки або збудовану коштом недоданих їхнім онукам зарплат лавочку біля під’їзду!
Ієрархія цінностей складає ментальний кістяк особистости. Формування духовного світу кожного з нас передбачає вміння не лише диференціювати основне й другорядне, але й визначати рівні ціннісних пріоритетів. Любов до Бога перевіряється любов’ю до ближнього. Але й стосунки з ближнім чи, говорячи більш світською мовою, суспільна роль особистості виростає зі ставлення до Бога. Пригадаймо, як тонко Федір Достоєвський помітив тенденції революційних радикалів свого часу. Логіка Родіона Раскольникова випливає з тези «Якщо Бога немає – значить усе дозволено». А звідси один крок до вбивства «в ім’я справедливости».
Пошана до батьків, і, ширше, до традицій попередніх поколінь, є одним із наріжних каменів біблійної етики. Четверта заповідь Декалогу вимагає: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі» (Вихід 20:12). А книга Мудрости Ісуса, сина Сирахового, деталізує цю максиму: «Хто шанує батька, той гріхів збувається. Хто звеличує матір свою, той немов скарби збирає... Усім твоїм серцем прославляй свого батька і не забувай про болі матері твоєї. Пам’ятай, що вони привели тебе на світ: чим заплатиш за те, що для тебе вони вчинили?» (Сир. 3: 3-4; 7: 27-28).
І ось в архаїчній цивілізації стародавньої Палестини, перейнятій пієтетом до батьків, Христос виголошує: «Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може буть учнем Моїм!» (Лк. 14:26). Зрозуміло, що наведені слова можна зрозуміти лише в загальному контексті полеміки Спасителя з закостенілою фарисейською мораллю, побудованою на традиціоналістичній інтерпретації заповідей і заборон П’ятикнижжя Мойсеєвого. Тим не менше, годі заперечити абсолютного пріоритету стосунків із Богом, визначених воплоченням Єдинородного Сина, посланого нам за «дорогу, і правду, і життя» (Ін. 14:6).
Маршрут і ритм життєвої дороги християнина вказується Христом. У перебігу цієї дороги, схарактеризованої як «несення хреста» (Мт. 10:38), тобто виконання свого життєвого покликання, формується людська ідентичність, здатна вистояти перед спокусами й оманами світу. Чуйне, шанобливе, любовне ставлення до ближнього, починаючи з найдорожчих людей, природно входить до самосвідомості християнина, але не може замінити її. Обернена система пріоритетів, марґіналізація віри здатні зруйнувати не лише людську особистість, але й суспільну мораль.
Драмою східноєвропейської православної спільноти є визиск церковної риторики різного роду галасливими політичними середовищами монархічного й шовіністичного характеру. Якось у локальній мережі я спробував шукати фільми на християнську тематику, обравши за ключове слово «православ’я». Чого там тільки не було! І про «триєдиний руський народ», і про царя-страстотерпця, і про підступи масонів та Ватикану. Не було лише свідчень євангельської любови до ближнього…
Спостерігаючи ріденькі колони монархістів з іконами Божої Матері Державної, портретами Миколи ІІ та Йосифа Сталіна, ми звикли бачити порожні очі, фанатизм, зневагу до оточення й ненависть до опонентів. Віруюча людина не може дивитися на подібні видовища без почуття ніяковости й сорому. Але вони впроваджують у суспільну свідомість деформований образ православної громади як групи марґіналів, що беруть участь у мало цікавій рольовій грі у старовину часів опричнини й «Домостроя». Прикметно, що в цьому середовищі виникали навіть ідеї канонізації царя Івана Грозного, а ставлення до інших конфесій плекається тут цілком у дусі вбивць московського митрополита Филипа.
Драма, розіграна в Росії після хуліганського вчинку дівчат з групи «Pussy Riot», позиціонувала ставлення до винуватиць із гідною большевиків примітивністю: жорстокі ортодокси вимагають покарання, а позацерковні, ліберальні кола закликають до прощення. Важко вигадати більш вдалу провокацію для дискредитації Церкви, ніж ця, в якій формально церковні люди бездумно включили свої голоси до хору, що волав до суду: «Розіпни їх!». І дуже втішає, що з середовища клиру різних православних юрисдикцій залунали й тверезі голоси на захист не стільки самих епатажних дівчат, скільки християнського ставлення до них. Саме ці голоси засвідчують моральну силу Церкви, здатної пригадати й повторити слова свого Небесного Глави: «Хто з вас без гріха, нехай перший на неї той каменем кине» (Ін. 8:7). Здатної пробачити, але й застерегти: «Іди собі, але більш не гріши!» (Ін. 8:11).
Суспільний резонанс від суду над Надією Толоконниковою, Катериною Самуцевич і Марією Альохіною вже активно визискують ласі до скандальної слави особи, ототожнюючи опонентів покараних дівчат вже навіть і не з конкретною церковною юрисдикцією, а з християнством у цілому. І замість того, аби підхопити головний месідж, із яким зверталися панк-співачки з храму Христа Спасителя до російської аудиторії – про несумісність політичного устрою їхньої сучасної держави з євангельськими цінностями, - фактично ототожнюють Церкву та російський політичний істеблішмент. Недарма навіть заарештована Марія Альохіна засудила вандалізм київської групи «FEMEN», котра 17 серпня 2012 р. прилюдно спиляла хрест, встановлений 2005 р. біля колишнього будинку ЧК-НКВД («Жовтневого палацу»).
З погляду християнина, для якого хрест є знаком вічного життя, спасіння, знаком перемоги над сатаною, повалення київськими феміністками хреста пам’яти жертвам політичних репресій є абсолютно однозначним символом богоборницького насильства. Символом духовної смерти. І цей символ належить аж ніяк не до коду західної ліберальної цивілізації, а до зловісної мови атеїстичної диктатури, непримиренна стилістика якої ще така жива на Сході Європи.
Євангеліє вчить шанувати життя, боронити його до останку. А в той же час воно вчить не боятися смерти. Відкриття небесної перспективи звільняє християнина від панічного страху перед фіналом земного життя остільки, оскільки воскреслий із мертвих Христос кличе його за таємничу фінальну лінію далі, вперед, до дому Отця.
Немає нормальної, здорової людини, яка б прагнула смерти. Та озброєна євангельською мудрістю особистість знає: є речі, страшніші за смерть. Зберегти гідність, не впасти, захиститися від гріха, принести до престолу Судді чисте сумління – ось що дозволяє захиститися від панічного страху перед фіналом життя, від спокуси уникнути природної зустрічі зі смертю, вдавшись до евтаназії. В таких кризових ситуаціях надзвичайно важливо відчувати поряд присутність Божого Сина, Який воплотився, став одним із нас, людей, аби товаришувати нам на життєвій дорозі. Він промовляє до нас у Євангелії, відкриває Свою присутність у церковних таїнствах, слухає нашу молитву й відповідає в нашому серці. Цього діялогу не варто уникати.
Однак навіть коли Ви не є практикуючим християнином і не вмієте подолати свої упередження, кожному з нас дається непомильний показник духовного здоров’я – наше оточення, люди довкола, котрих Євангеліє називає нашими ближніми. Ставленням до них Христос радить перевіряти, наскільки здоровим є наше почуття людської гідности, наскільки ми вміємо любити себе і Бога. Бо «Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1 Ін. 4:20)» .
Ставлення до ближнього – до співвітчизника, міґранта, сусіда, конкурента – це вимір гідности кожного з нас, незалежно від декларованих нами релігійних переконань. Хай людина скільки завгодно вистоює в церкві перед телекамерами й вкладає гроші в будівництво храмів, - якщо вона здатна безжально нищити конкурентів, організовувати брудні передвиборчі кампанії з метою визискувати комплекси меншовартости суспільної групи, нездатної вивчити другу мову, закривати незалежні телеканали, підкуповувати або залякувати журналістів – вона ніколи не матиме права вважити себе за християнина.
Євро-2012 відкрило перед нами зовсім несподівані плоди християнської традиції. Їх носії не конче є християнами. Складні секуляризаційні процеси на Заході дистанціювали на якийсь час від активного церковного життя значну частину європейців. Вразливі сторони неолібералізму ускладнюють стосунки масової культури та християнської традиції. Однак гуманістична етика, завдяки якій сформувався цивілізаційний простір Європейського Союзу, залишилася християнською остільки, оскільки вона здатна шанувати гідність людини, створеної на образ і подобу Божі.
Ця етика вчить нас посміхнутися при зустрічі, допомогти хворому, якому стало зле на вулиці, поступитися місцем старшій і слабшій людині. Вона застерігає від списування маґістерських тез і крадіжки програмного забезпечення. Гідність людини гармонійно сполучається в ній із громадянською відповідальністю й природною пошаною до чужої гідності, до поглядів і переконань іншої людини, до екологічного й архітектурного середовища.
Очевидна річ: для християнина неприйнятним є процес витіснення Церкви на периферію суспільного життя, обмеження її впливу на масову культуру й штучне стимулювання системи цінностей, альтернативної євангельській. Однак слід поміркувати й над тим, чи не було дистанціювання істотної частини європейців від релігійних інституцій спричинене втратою довіри до цих інституцій, які не зуміли засвідчити вірності декларованим ними цінностям? І чи не є новітній атеїзм реакцією на самозаспокійливу й самовдоволену, апатичну релігійність багатьох християнських спільнот? Адже популярний чеський богослов о. Томаш Галік дуже точно помітив: «Палкий атеїзм протесту проти Бога й віри стоїть на ґрунті віри в божий світ добра й справедливости, а навіть підтверджує й сповідає цю віру саме таким болем і протестом» (с. 110).
Ліберальний, світський гуманізм постмодерного європейця настільки ж чужий екстремістським акціям на кшталт масового вбивства норвезьких дітей Андерсом Берінґом Брейвіком, як і євангельська система цінностей. І однаково дисонують із ними грізні заклики карати дисидентів із усією суворістю закону. Державного закону. Сучасна європейська цивілізація зросла на любові, довірі, відкритості до ближнього, пошані до людської гідності. Ці риси можуть здатися вразливими при зустрічі з аґресивною ідеологією терору. Але вся двотисячолітня історія християнської цивілізації переконує нас у потужній силі скромних євангельських цінностей, здатних вистояти перед викликами найаґресивніших диктатур. Вистояти остільки, оскільки відкриваються в далеку перспективу вічности, несучи на собі її відбиток.
Будь-яка схема спокушає своєю елементарністю. Комусь хотілося б вважати, що кожна дилема розв’язується простим вибором: праві чи ліві, атеїсти чи фундаменталісти, європейський вибір чи «русский мір». Розуміючи це, геополітики систематично ставлять нас перед подібними дилемами, трактуючи їх у дусі хантинґтонової «сутички цивілізацій».
Поставлений перед цим вибором, християнин зобов’язаний за риторичними хитросплетіннями дошукатися суті проблеми й запитати себе: що ближче до Христового Євангелія, - деспотизм і насильство над свободою особистости чи ж пошана до гідности кожної людини як Божого творіння, котре успадкувало образ і подобу Отця? І тільки спроєктувавши проблему в духовний аспект, зважуватися на відповідальний вибір власної життєвої позиції. Вибір, який минулого літа унаочнили для сотень тисяч українців набурмосений міліціонер з одного боку й розкутий уболівальник з іншого.
Лекція архиєпископа Ігоря (Ісіченка) для студентів першого курсу Києво-Могилянської академії (3 вересня 2012 р.)
Джерело: Сайт Харківсько-Полтавської єпархії
