Упродовж тривалого часу Російська православна церква (РПЦ) залишалася для багатьох зовнішніх спостерігачів чимось проміжним між традиційною релігійною інституцією та символічним додатком до державної машини.
Джерело: Центр суспільного моніторингу
Вона була важливою, але нібито передбачуваною: консервативні заяви, ритуальна лояльність до Кремля, участь у внутрішньополітичних кампаніях. Після 2014 року, а особливо після 24.02.2022, ця конструкція почала змінюватися. РПЦ перестає бути лише “голосом традиційних цінностей” і дедалі більше набуває статусу суб’єкта, який формує власну, специфічно церковну версію політичної теології війни, мобілізації та дисципліни. У цьому процесі особливо небезпечною фігурою для України стає вікарій Московського патріарха, архієпископ Зеленоградський Савва (при народженні Тутунов Сергій Андрійович; 19.02.1978, уродженець муніципалітету Вількрен (Villecresnes), регіону Іль-де-Франс, департаменту Валь-де-Марн, Франція; громадянин Франції і РФ) — західноєвропейський та високоосвічений виходець із російської діаспори у Франції, який перетворюється на одного із ключових інтелектуальних й апаратних архітекторів нової моделі “імперського православ’я”.
Йдеться не про чергового радикального медіапропагандиста, а про репрезентанта складного гібридного феномена новітньої РПЦ: людина із французьким бекграундом, університетською математичною освітою та добре інтегрованим досвідом європейського церковного життя стає одним із найпослідовніших носіїв імперської теології насильства та дисциплінарної церковної централізації. Важливо, що імперський шлейф Савви тягнеться не лише від пострадянської Москви, а значно глибше — з емігрантського середовища російської аристократії. По материнській лінії його родинні корені сягають князівських родів Трубецьких і Лопухіних, а дядько був одружений з Олександрою Осоргіною — дочкою відомого емігрантського священника Михаїла Осоргіна, який розглядав імперськість не як політичний, а як онтологічний порядок. Це означає, що з дитинства Савва виховувався у соціумі, де імперська пам’ять, дореволюційна аристократична ідентичність та церковна еміграція переплелися в єдиний наратив “справжньої Росії”, збереженої поза межами радянської держави. У цьому сенсі його повернення до Москви — це не особистий вибір у прийнятті імперської риторики, а символічне повернення частини еміграційної еліти до імперського центру. Він наклав на неї власний досвід емігрантської “вищої” ідентичності, інвестувавши у сучасний “русский мір” легітимізуючий символічний капітал своєї родини.
У цьому контексті особливого значення набуває факт, що Савва, як громадянин Французької Республіки, отримав громадянство Російської Федерації не через звичайну бюрократичну процедуру, а окремим указом президента РФ від 03.12.2007 № 1619. Тут слід пояснити, що у 2007 році, тоді ще ієромонах Савва, який працював у відділі зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату (ВЗЦЗ МП), брав активну участь у роботі із приєднання до Московської патріархії Російської Православної Церкви Закордоном (РПЦЗ), за результатами якої 17.05.2007 у Москві було підписано “Акт про канонічне спілкування між РПЦЗ та РПЦ”. Очевидно, успішна реалізація цього проєкту і стала підставою для дарування Савві російського громадянства. Також слід мати на увазі, що отримання російського громадянства через стандартну процедуру передбачає відмову від попереднього громадянства. Але у випадку, коли громадянство надається іноземцю указом російського президента, людина не зобов’язана відмовлятися від іншого (попереднього) громадянства. Фактично, це означає цілком легітимну наявність у Савви двох громадянств: французького та російського. За такою схемою російське громадянство може надаватися тільки за особливі заслуги перед РФ.
Отже, надання Савві російського паспорту слід розуміти як визнання за ним особливих заслуг перед російською державою, а також як акт персональної політичної милості президента РФ. Водночас це був жест включення до кола довірених носіїв проєкту інтеграції “русского міра” у глобальному церковному просторі, а відтак — підтвердження його статусу як агента ідеологічного відтворення імперської суб’єктності.
Особистий патронаж Путіна над процесом надання громадянства створив для Савви унікальний режим довіри: він входить у дуже вузьке коло церковних діячів, визнаних Кремлем не лише ідеологічно, а й персонально-державно. Від цього моменту його місія перестає бути внутрішньоцерковною. Він стає носієм політичної лояльності, гарантованої самим центром російської влади, і його подальше кар’єрне зростання у структурі РПЦ органічно накладається на траєкторію політичного укріплення авторитарного режиму із виразними фашизоїдними рисами (путінізму) у Росії. Саме тому його імперська теологія не є випадковою чи ситуативною. Вона є логічним продовженням моделі, в якій емігрантська аристократична пам’ять, дисциплінарна церковна бюрократія, персональний патронаж Кремля зливаються в єдиний політико-релігійний проєкт, покликаний забезпечувати символічну легітимізацію війни, імперського реваншу та централізованої авторитарної системи.
Саме життєва та інституційна траєкторія архієпископа Савви, яка об’єднала європейську освітню підготовку, досвід російської діаспори, державний патронаж Кремля та участь у побудові дисциплінарної моделі РПЦ, вибудувала парадоксальну комбінацію — західна освітня матриця, діаспорний аристократичний бекграунд і радикальний російський реваншизм — робить Савву небезпечним не тільки як індивідуального ідеолога, а як модель майбутнього кадрового ядра РПЦ. Він уособлює не “простонародне” імперство, а патріархальну, оновлену версію імперського класу, який повертається до Москви із переконанням, що саме йому належить право артикулювати “історичну місію Росії” — тепер уже у союзі з авторитарною державою XXI століття.
Кар’єрний шлях архієпископа Савви виявляє складну й багатошарову траєкторію поступового переходу від діаспорної автономності до апаратної централізації Московської патріархії. Вирісши у передмісті Парижа у родині російських емігрантів, він входить у церковне життя через російську традицію Константинопольського патріархату, як парафіянин бере участь у житті Собору Олександра Невського у Парижі та здобуває математичну освіту в Університеті Paris-Sud XI. До середини 2000-х років Савва лишається принциповим прихильником Константинопольської юрисдикції і, завершивши навчання у Московській духовній академії (МДА) у 2005 році, повертається до Франції із намірами побудувати церковну кар’єру у Парижі. Однак уже менш ніж за рік він остаточно переїжджає до Москви та входить до команди митрополита Кирила (Гундяєва) у ВЗЦЗ МП. 2006 року митрополит Кирил (Гундяєв) особисто висвятив Савву в сан ієромонаха.
Захист кандидатської дисертації із канонічного права на тему реформ єпархіального управління Собору 1917-1918 рр. зафіксував його сприйняття Церкви передусім як системи управління, де право та дисципліна виступають інструментами влади. Саме у такому ракурсі проявляється наступний поворотний момент: після смерті патріарха Московського Алексія ІІ у 2008 році Савва увійшов до передвиборчого штабу Кирила (Гундяєв). Включення до цього вузького апаратного кола стає точкою неповернення — після обрання 27.01.2009 Кирила (Гундяєва) предстоятелем РПЦ Савва входить у центральний апарат Московської патріархії та поступово перетворюється на одного із ключових технократів дисциплінарної вертикалі.
Еволюція церковно-адміністративної ролі архієпископа Савви демонструє не лише вертикальне кар’єрне зростання, а формування особливої позиції — стрижневого оператора патріаршої дисциплінарної системи, без якого нинішня модель управління РПЦ втрачає керованість. Обійнявши патріарший престол, Кирил (Гундяєв) поступово “зачистив” майже усіх тих людей, хто допоміг йому стати патріархом: митрополита Іларіона (Алфеєва), протоієрея Всеволода Чапліна, протодиякона Андрія Кураєва та інших ключових фігур. Вони були або відсторонені від влади, або маргіналізовані. На цьому тлі Савва залишається чи не єдиним стабільним членом “команди старту патріархії”, зберігаючи прямий доступ до ядра прийняття управлінських рішень. Це створює специфічний ефект персональної незамінності: дисциплінарна вертикаль РПЦ значною мірою персоніфікована саме у ньому.
Йдеться не лише про адміністративний досвід та формальний статус. Савва — це гарант апаратної спадкоємності і носій інституційної пам’яті: він добре знає слабкі місця єпархій, персональні конфлікти, канонічні досьє, механізми внутрішніх санкцій і способи їхнього політичного застосування. Контрольно-аналітична служба (внутрішній “інквізиційний” орган), яку він очолює від моменту її формування, працює як церковний аналог дисциплінарно-наглядового органу держави (прокуратури і слідчого комітету РФ), де канонічне право виконує функцію управлінської примусовості. Це робить Савву не просто адміністратором, а гарантом постійності дисциплінарної доктрини РПЦ — інструменту, що забезпечує лояльність єпископату, приборкання інакодумства та інтеграцію церковної вертикалі із державною владою. в Управлінні справами архієпископу Савві доручають найбільш чутливі напрямки — нагородну політику, міжсоборні комісії, а згодом і створену під патріаршим патронатом контрольно-аналітичну службу. Саме там він отримує унікальний набір повноважень: аналізувати, розслідувати, ініціювати покарання, формувати дисциплінарний ландшафт РПЦ і готувати матеріали для Вищого церковного суду.
Важливою рисою його позиції є свідоме уникання публічної першості в управлінській вертикалі. Можемо припустити, що Савва не прагне посади керуючого справами Московської патріархії — його амплуа полягає у тому, щоб залишатися першим заступником, але при цьому повністю контролювати процеси. За час існування сучасної моделі Управління справами його очолювали вже кілька ієрархів, однак саме Савва залишався незмінним апаратним ядром, яке вибудовує й утримує внутрішню інфраструктуру управління.
Фактично нинішня конфігурація Управління справами МП є продуктом його роботи. Саме Савва був введений Кирилом (Гундяєвим) у цей блок у 2009 році — тоді керуючим справами був митрополит Варсонофій, який не мав достатнього розуміння функціональності патріаршої адміністрації, і саме Савва де-факто вибудовував для нього систему, поступово формуючи модель апаратної централізації. З того часу керуючі справами змінювалися — однак Савва залишався стабільним оператором, який забезпечує безперервність управлінських практик, дисциплінарних процедур та комунікаційної архітектури між єпархіями і центром. Нинішній керуючий справами митрополит Воскресенський Григорій (при народженні Петров Андрій Володимирович; 26.12.1974, уродженець м. Любім Ярославської обл., Росія) опинився у своїй посаді значною мірою за рекомендацією Савви та не приймає ключових рішень без його погодження. Це створює ситуацію подвійного керівництва, в якій формальний керуючий справами Московської патріархії виконує публічну роль, тоді як стратегічна координація, операційний контроль та дисциплінарні контури зосереджені у руках його першого заступника.
З огляду на особливості характеру Кирила (Гундяєва), Савва діє у своєрідній “півтіні” — максимально обмежуючи публічну видимість власного впливу, але водночас акумулюючи контроль над ключовими рішеннями. Саме завдяки такій тактиці він посідає унікальну позицію: його непублічний вплив на процеси часто переважає роль значної частини офіційних, публічно видимих фігур РПЦ. У сукупності це робить Савву не просто адміністратором патріаршої системи, а гарантом дисциплінарної доктрини та стабільності апаратної вертикалі РПЦ, чия функціональна незамінність формує довгостроковий ризиковий потенціал у разі транзиту влади або зміни керівного центру.
Поворотним моментом стає 24 лютого 2022 року. Якщо раніше Савва був передусім архітектором дисциплінарної системи, то після початку повномасштабної агресії проти України він входить у роль публічного теолога війни. Його телеграм-канал (https://t.me/kartezianec) із понад 31.000 підписників стає майданчиком, де Росія зображується не як агресор, а як ініціатор “останнього бою”, який може стати фінальним актом “історії створеного світу”. У цій риториці війна перестає бути злочином, навіть перестає бути політичною катастрофою — вона набуває рис есхатологічної місії. Путін у цьому дискурсі постає як “Верховний” — не просто глава держави, а фігура, що тяжіє до квазібогословського статусу носія особливої волі.
Найнебезпечнішим виміром богословської доктрини архієпископа Савви є не просто спроба виправдати російську агресію, а системне формування “російської теології війни”, яка перетворює насильство на сакралізований обов’язок. Зокрема, у публічному виступі Савва відкрито звеличує фігури, пов’язані із пропагандою війни — убитих Дар’ю Дугіну та Владлена Татарського (Максима Фоміна) — як символи “жертовного служіння”. Далі він формулює ключову тезу: “Война — это то, что нас связывает с другим миром. Мы устремляемся туда, куда наши ребята ушли — в мир иной”, тим самим надаючи війні не лише політичного, а й есхатологічного змісту. У межах дискусії “Русская теология войны” Савва вибудовує хибну лінію тяглості від текстів Старого Завіту (“истреби женщин и детей… разбей младенцев Вавилона о камень”) та апостола Павла (“начальник… носит меч для убиения врагов”) до канонів Афанасія Великого, інтерпретуючи їх як легітимацію вбивства на війні. Він прямо артикулює: “Человек, который убил на войне, фактически пожертвовал собой, причиняя грех своей душе. Наши воины причиняют ущерб себе, убивая ближнего, чтобы спасти многих”. Таким чином конструюється образ “воїна-жертводавця”, який нібито бере на себе гріх вбивства заради спасіння інших і тому заслуговує на похвалу та сакралізоване виправдання. На додачу Савва підхоплює й розвиває риторику верховного головнокомандувача РФ про готовність “положить души свои за други своя”, трактуючи участь військовослужбовців РФ у війні як “одноосібну жертву”, де готовність убивати інших подається як форма духовної самопожертви “заради спасіння багатьох”. Фактично йдеться не про маргінальну радикалізацію, а про системну інверсію християнської етики, у якій вбивство перетворюється на акт сакральної доблесті, а насильство — на богословськи легітимовану норму.
Симптоматично, що та сама логіка мобілізаційної теології проступає в його роботі як голови Синодального місіонерського відділу. У 2025 році під його керівництвом місіонерський відділ підготував для РПЦ спеціальні “просвітницькі матеріали” до Дня народної єдності, який святкується у Російській Федерації 4 листопада як державне свято. Тут слід нагадати, що цей івент було офіційно встановлено 2004 року з ініціативи тоді ще митрополита Кирила (Гундяєва). Це був один із перших випадків прямого впливу Церкви на державне законодавство у РФ. У брошурах, виданих місіонерським відділом до цього свята у 2025 році, вірянам пропонують сприймати цей день не як нейтральну світську дату, а як подію із виразним релігійним змістом: акцент робиться на Казанській іконі Божої Матері, ролі патріарха Гермогена і “соборності” ополчення Мініна та Пожарського. “Соборність” тут тлумачиться як “особлива якість російського народу”. Вона полягає у тому, що “люди об’єднуються заради спільної мети, жертвуючи особистими інтересами”. Формула “єдності” для сучасної РФ у цих текстах означає вже не плюралістичне громадянське співжиття. При цьому православ’я оголошується “стрижнем російської цивілізації” й “ключем до єдності багатонаціональної держави”. Рекламуючи ці “просвітницькі матеріали”, архієпископ Савва зізнається, що не любить словосполучення “многонациональный народ”. Він вважає цей вислів “семантично помилковим”. Отже, у цій акції місіонерського відділу Московська патріархія пропонує релігійну рамку для державного свята, наповнюючи громадянську “народну єдність” конфесійно-православною ідентичністю. У такій конструкції церква ще тісніше переплітається із державною системою, стаючи її інструментом нормативної інтерпретації історії та сучасності.
Особливо небезпечним виміром діяльності архієпископа Савви стає системне зближення з ультраправою мережею “Русская община”. Він — не лише її публічний симпатик, а де-факто церковний куратор цієї структури, яка виступає інкубатором націоналістично-політичного активізму та каналом радикалізації частини церковного середовища. Ця структура, що поєднує націоналістичні мережі, вуличну мобілізацію та антиміграційну риторику, отримує через Савву вихід на патріарший рівень. Кульмінацією стає 07.09.2025 хресний хід у Москві, який, за повідомленнями низки джерел, виходить за межі погодженого сценарію. Те, що мало бути “звичайним церковним заходом” за участі 20.000 людей, раптом перетворюється на де-факто “російський марш” — із скандуванням “Мы русские! С нами Бог!!!” за кілька кілометрів від Кремля, активною участю організованих груп та виразною антимігрантською повісткою. Традиційні богомольці стають просто фоном для пасіонарних молодиків, які несуть на собі вже не тільки церковні, а й політичні символи. Церковна процесія перестає бути безпечною ритуальною практикою і перетворюється на майданчик націоналістичної мобілізації. Для Кремля це подвійний сигнал: з одного боку виявляється реальна сила вуличних емоцій, які можна спрямувати проти мігрантів як “резервного ворога”; з іншого — стає зрозумілим, що повний контроль над цими процесами не гарантований, навіть коли вони маскуються під церковні заходи. Для Савви ж це своєрідна лабораторія: тест, чи можна під церковним дахом акумулювати радикальну енергію без негайної реакції держави.
У 2025 році відбувається подальша інституціоналізація зв’язку РПЦ із російським націоналістичним середовищем. Синод ухвалює рішення про закріплення у кожній єпархії відповідальних за роботу із “Русской общиной”. Церковна ієрархія переходить від неформальної взаємодії до формального включення у політичні мережеві структури.
Ще виразніше роль архієпископа Савви проступає у роботі Вищої церковної ради — виконавчого органу при патріархові й Синоді, де збирається апаратне ядро РПЦ. На засіданні 15.04.2025, де Московський патріарх Кирил (Гундяєв) говорив про “шкоду міграції, неоязичництва та окультизму”, архієпископ Савва дистанційно виступив із двома ключовими доповідями: про діяльність “Русской общины” та про створення міжвідомчої групи із профілактики неоязичництва. Фактично він переносить ультраправу мережу із маргіналу до напівлегального церковно-інституційного поля. Поруч із ним презентує “огляд ризиків міграції” голова синодального відділу із взаємин Церкви із суспільством та ЗМІ Московської патріархії Лєгойда Володимир Романович (08.08.1973, уродженець м. Кустанай, Казахстан), а третім виступив “єдинорос”, міністр внутрішньої політики Калузької області Калугін Олег Анатолійович (04.12.1973, уродженець м. Калуга, РФ), який публічно закликав радикально обмежити чисельність мігрантів і переглянути всі видані за останні десятиліття громадянства. На одному столі сходяться церковна дисципліна, ультраправий активізм і регіональна адміністративна влада. Це вже не випадкове перетинання сфер, а нова конфігурація: РПЦ пропонує державі появу сакралізованої ідеології соціального контролю, де Церква не просто благословляє політичну лінію держави, а стає одним з її генераторів та отримує простір для посиленого контролю над “духовними загрозами” — неоязичництвом, окультизмом та, фактично, будь-якими альтернативними формами релігійності. При цьому Савва виявляється центральною фігурою: він легітимізує націоналістичну мережу перед патріархом, формує концепцію спільної боротьби із “небажаними культами” та пропонує модель церковно-державного “співробітництва”, де права людини й релігійний плюралізм зникають із горизонту.
У цьому ж конфесіоналістському ключі показовою є позиція архієпископа Савви в історії зі схіігуменом Гавриїлом (при народженні Георгієм Віноградовим-Лакербаєм; 31.05.1958 р.н.), який публічно принизив іслам і вступив у конфлікт із заступником начальника головного воєнно-політичного управління міністерства оборони РФ, командиром чеченського воєнізованого формування “Ахмат” генерал-лейтенантом Алаудіновим Апті Ароновичем (05.10.1973, уродженцем с. Горний Предгорного району Ставропольского краю Росії). Після звільнення Гавриїла з посади настоятеля сочинського подвір’я Валаамського монастиря архієпископ Савва різко критикує це рішення, заявляючи, що воно “своєчасне господарське, але абсолютно не враховує суспільного контексту” й сприймається як поступка Алаудінову. Він наголошує, що “Православ’я — абсолютна істина, а іслам — помилкове сповідання Бога”. Паралельно рух “Сорок сороков” вимагає кримінального переслідування самого Алаудінова та його усунення із посади. У цій конфігурації Савва виступає не лише як ідеолог війни, а як фігура, що посилює конфронтаційний християнський ексклюзивізм, підштовхуючи церковні й радикальні середовища до конфлікту із впливовими силовими групами ісламського походження.
Ще один важливий вимір — пастирсько-економічна та мілітаризована функція парафії як елементу патріаршої системи лояльності. Храм пророка Іллі у Черкізові, настоятелем якого Савву призначив Кирил одразу після обрання патріархом Московським, має характер своєрідної “апаратної синекури” — парафіяльного “маєтку”, що забезпечує стабільну ресурсну базу для впливових фігур патріархійного кола. У московських церковних реаліях цей храм виконує не лише духовну, а й важливу інституційну функцію: він є частиною неофіційної “феодально-патронажної моделі”, за якою провідні члени апарату отримують парафії із високим фінансовим потенціалом в обмін на політичну лояльність та апаратну ефективність. Саме через такі парафії формується простір автономного ресурсу, який дозволяє діячам на кшталт Савви залишатися впливовими навіть за формальної непублічності їхньої ролі.
На цьому тлі додаткового значення набуває пряма мілітаризація діяльності парафії. Парафія храму пророка Іллі у Черкізові офіційно отримала подяку від в/ч 67606 — 127-ї окремої розвідувальної бригади ГРУ, дислокованої в окупованому Севастополі. У документі прямо йдеться про “участь у долі військовослужбовців, що виконують бойові та спеціальні завдання”. Це не епізодична “допомога армії”, а системна взаємодія з конкретним розвідувальним підрозділом, задіяним у війні проти України. Сам Савва публічно звітує про збір більше мільйона рублів на закупівлю дронів для “ведення бойових дій” однією з бригад спецпризначення, із великою ймовірністю — тією ж 127-ю бригадою. У своїх повідомленнях він наголошує, що гроші збираються для “воцерковлених бійців”, які виконують “бойові завдання”, а придбане обладнання потрібне “для безпеки людей на всьому просторі історичної Русі від бандитів і безбожників”. Ці формулювання демонструють, що архієпископ Савва виступає одним із ключових ідеологів, які забезпечують церковне прикриття російської агресії, окупації та воєнних злочинів. Його роль поєднує три виміри — богословське визнання і підтвердження законності насильства, апаратний контроль над дисциплінарною вертикаллю РПЦ та практичну мілітарну підтримку розвідувальних й спеціальних підрозділів РФ. У такій конфігурації Савва має розглядатися як структурний учасник війни проти України, а не як абстрактний церковний діяч.
Через цю призму стає зрозуміло, чому архієпископ Савва є одним із небезпечних для України єпископів РПЦ. Йдеться не лише про його публічну підтримку повномасштабного вторгнення. Набагато важливішим є те, що він контролює внутрішню “чистоту” ідеологічного простору РПЦ, формує богословську основу воєнної політики, пов’язує церкву із радикальними націоналістичними структурами, інтегрує церковну вертикаль в антимігрантський і конфесіоналістський дискурс та, водночас, забезпечує практичну мілітарну підтримку розвідувальних і спеціальних підрозділів, задіяних в агресії проти України. Додайте до цього його роль у координації “допомоги” окупованим єпархіям України — і стане зрозуміло, що Савва включений у церковний блок окупаційної політики не як випадковий адміністратор, а як системний архітектор.
У середньостроковому горизонті 2026-2030 рр. його вплив, ймовірно, зростатиме. Якщо система патріарха Московського Кирила (Гундяєва) збережеться, Савва буде одним з її ключових “операторів змісту”: тим, хто перетворює політичні установки Кремля на цілісну церковну доктрину й тримає духовенство у межах дозволеного. Якщо ж РПЦ увійде у фазу транзиту, саме фігури такого типу — із західним бекграундом, інтелектуальною підготовкою, глибокими апаратними зв’язками й перевіреною лояльністю — можуть претендувати на роль тіньових архітекторів перехідного періоду. Він не обов’язково стане патріархом; однак цілком реалістично, що опиниться у позиції, де без його участі не ухвалюватимуться ключові стратегічні рішення.
Для України та її партнерів архієпископ Савва є індикатором того, куди рухається РПЦ як інституція. Його феномен свідчить: Москва більше не задовольняється церквою як символічним ресурсом. Вона вибудовує модель, в якій церква стає повноцінним інструментом мобілізації, контролю та зовнішнього впливу. Західноосвічений виходець з європейської діаспори, з імперсько-аристократичним шлейфом родини та глибокою інтегрованістю в емігрантське церковне середовище, перетворюється на одного із найпослідовніших носіїв імперської теології насильства та дисциплінарної централізації. Саме у цьому полягає його стратегічна небезпека для українського церковного, суспільного й безпекового простору.
На підставі вищезазначеного у короткостроковій перспективі слід виконати низку практичних завдань. По-перше, формування окремого індивідуального санкційного треку стосовно Савви на рівні ЄС, G7, Ради Європи та національних санкційних режимів (зокрема України) з акцентом на його внесок у: легітимацію агресії через “російську теологію війни”; публічну підтримку російських військових і спецпідрозділів; участь у мілітаризованих церковних проєктах. По-друге, системний моніторинг та документування його діяльності, пов’язаної із забезпеченням 127-ї розвідувальної бригади ГРУ та інших “воцерковлених” підрозділів (кампанії зі збору коштів, закупівля дронів, публічні звіти, парафіяльні зв’язки), — як елемент доказової бази для міжнародних кримінально-правових дискусій, у т.ч. щодо сприяння веденню агресивної війни.
Окремий трек — робота із церковним виміром окупаційної політики РФ. У межах цього підходу Савва має розглядатися як один із центрів координації лояльних Москві структур на території України, насамперед у частині “допомоги” окупованим єпархіям, кадрових рішень, контролю над “допущеним” духовенством та включення церковної інфраструктури у репресивний і пропагандистський контур. Фіксація та аналітичний опис цієї ролі є важливими як для національної безпекової стратегії України, так і для міжнародних партнерів, які вибудовують політику щодо РПЦ та пов’язаних структур.
Подвійний статус Савви як громадянина Франції та Росії, який публічно підтримує агресивну війну, бере участь у формуванні “російської теології війни” та збирає кошти на дрони й інші засоби для російських спецпідрозділів, створює серйозний виклик для внутрішньополітичного та правового поля Франції. Йдеться не лише про питання політичної оцінки, а й про потенційні юридичні наслідки: від аналізу відповідності його діяльності французькому законодавству до обговорення можливості застосування обмежувальних заходів на національному та європейському рівнях.
Для ЄС і Франції доцільно ініціювати цільовий аналіз мережевих контактів Савви у західноєвропейському церковному, культурному та діаспорному середовищі. Його багаторічна інтеграція в російську діаспору Франції, аристократичні кола та церковну спільноту створює потенційний канал впливу РПЦ й Кремля на православні парафії, культурні асоціації, освітні та аналітичні структури в Європі. Для французької й європейської політики це означає потребу у: включенні Савви до порядку денного із протидії іноземному впливу; перегляді форм співпраці з інституціями, де він має формальний чи неформальний вплив; оцінці ризиків для внутрішньої безпеки й суспільної згуртованості (особливо на тлі міграційних і конфесійних ліній напруги).
Для церковних, академічних і аналітичних середовищ Заходу архієпископ Савва має бути позначений не як “черговий представник РПЦ”, а як ключовий носій і концепт-мейкер “російської теології війни”. Саме він виробляє мову, якою сакралізується насильство, нормалізується вбивство на війні й перевертається базова християнська етика. Це вимагає зміни оптики: діалог із Саввою та його колом — це не класичний міжцерковний / міжконфесійний діалог, а взаємодія з ідеологом, який інтегрує богословські схеми у гібридну стратегію держави-агресора.
На практиці це означає, що: 1) західні церковні інституції мають чітко артикулювати несумісність доктрини Савви із фундаментальними християнськими принципами (у публічних заявах, богословських документах, академічних дискусіях); 2) аналітичні центри, що займаються безпекою й релігійною політикою, мають включити Савву до списку ключових персональних індикаторів еволюції РПЦ та її участі у гібридних операціях; 3) міжконфесійні та екуменічні платформи повинні враховувати, що участь у них представників РПЦ, орієнтованих на Савву й подібних до нього ієрархів, є не лише богословським, а й політичним питанням, яке потребує прозорих рамкових умов та обмежень.
У довгій війні, яку веде Росія проти України й Заходу, такі фігури стають не другорядними коментаторами, а інженерами середовища. Вони творять мову, якою виправдовують агресію; структури, якими утримують лояльність; мережі, через які здійснюється вплив. І поки Савва продовжує зміцнювати свої позиції всередині РПЦ, його траєкторія повинна бути не лише предметом фахової заінтересованості, а й об’єктом системного моніторингу — як один із маркерів того, наскільки глибоко релігійний фактор інтегровано в гібридну стратегію Кремля проти України та її партнерів.