Архиєпископ Ґалліксон був нунцієм в нашій країні у найбільш інтенсивний і відповідальний період української сучасної історії (з травня 2011 року): Революції гідності (2013-2014) і війни на сході країни. Своєю чесною і чіткою позицією на боці українського народу, він заслужив велику любов і повагу українців – римо-католиків, греко-католиків, православних і людей доброї волі.
— Це ваші останні дні в Україні. Ваше служіння припало на, мабуть, найбільш важливі роки в нашій сучасній історії. Якимиє ваші почуття сьогодні, коли ви залишаєте цю країну?
— Я прибув сюди у вересні 2011 року, так що загалом я був тут чотири роки. Може тому, що це був такий інтенсивний час для українців і для Церкви в Україні, як Римо-Католицької і Греко-Католицької, це був дуже напружений час так само і для мене. Номінація до України була, звичайно, великим сюрпризом, тому що з низки причин я не був готовий до цього завдання, зокрема якщо йдеться про мову. Часто, особливо на початку свого служіння, я відчував себе безпорадним, проте зараз відчуваю, що сумуватиму за Україною більше, ніж за будь-яким місцем, де я був протягом своєї дипломатичної кар’єри. Мені дуже важко їхати звідси.
— Кого б ви хотіли бачити своїм наступником в Україні, йдеться звісно не про конкретну особу, а радше про її якості?
— Я думаю, що моє керівництво повинне спробувати знайти людину слов'янського походження, оскільки питання мови є великим викликом. Коли я вперше приїхав, я мав кілька дуже серйозних тем, які я хотів обговорити з єпископами особисто, у приватному порядку, адже, на жаль, нунцій не завжди може користуватися послугами перекладача, особливо, якщо справа є складною. На це є дві причини: конфіденційність і специфічність питань. Не кожен може бути перекладачем для нунція. Я мав дуже поганий досвід, пов'язаний з пресою на початку свого служіння. Не через журналістів, але через перекладачів, які їм допомагали і які поняття не мали, про що я говорив.
Тож, я б хотів, щоб це був хтось, хто має слов'янське походження і той, хто міг би, ще більше ніж я, закохатися в Україну і її народ. Проблема полягає в тому, що ми не маємо надто багато людей слов'янського походження для дипломатичної служби Святого Престолу.
— Україна є країною, де дві поруч існують дві католицькі спільноти – латинської і східної традицій. Існує не так багато країн з такою «католицькою конфігурацією». Якою, на вашу думку, є місія східних католицьких Церков в цілому і УГКЦ, зокрема, в вселенській спільноті Католицької Церкви, а також в екуменічному діалозі?
— За винятком Лівану та, ймовірно, Ефіопії, в жодній іншій країні світу не має такої ситуації, де б східна Католицька Церква була більшою від Латинської. Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою Східною Церквою у світі на сьогоднішній день і тому служити тут було для мене дуже цікаво.
Папа Іван Павло II бажав, щоб Церква, як цього прагнув Другий Ватиканський Собор, дихала обома легенями. У самій Церкві ми маємо динамізм, який ми досі намагаємося відкрити. Я не думаю, що ми (і римо- і греко-католики) справді усвідомлюємо наші спільні можливості, щоб досконаліше показувати лик Христа у всьому світі.
Щодо стосунків із православними, однією з проблем є те, що Православ'я саме в собі є поділеним. Якщо ви запитаєте про екуменізм Вселенського Патріарха Варфоломія, то ви отримаєте абсолютно іншу думку, ніж коли б ви запитали болгарського Патріарха. І я думаю, в наслідок цього, головним завданням, яке має Греко-Католицька Церква, є жити своїм життям повною мірою. Завданням греко-католиків в Україні, це бути найкращими греко-католиками. Це стосується всіх рівнів: простих вірян, парафій, священиків, монахів, і єпископів. Бути найкращою Греко-Католицькою Церквою. Ми бачимо, що люди шукають. Люди, які були або й не були охрещені, люди, які можуть декларувати або й не декларувати себе православними, але вони шукають, і ми повинні запросити до найкращого досвіду Церкви, який вони можуть знайти. Українці ведуть себе немов під час «шопінгу», особливо в Києві. Ми повинні запропонувати їм наш досвід, і якщо вони не приймуть нас і скажуть: "Ні, ми хочемо залишитися православними", то це нормально. Але я думаю, що деякі люди можуть прийти до нас. Ми бачили це під час цьогорічного Великодня, багато людей прийшли до греко-католицьких церков благословити кошики. Вони шукають. І моїм побажанням для Церков, щоб в екуменічному дусі вони були кращими представниками своєї традиції.
— Під час візиту Ad Limina Франциск зазначив, що українські єпископи двох обрядів могли б мати трохи кращі стосунки…
— Коли я був призначений в Україну, під час аудієнції Папа Бенедикт XVI дав мені одне завдання - спробувати покращити стосунки між Греко- й Римо-Католицькою Церквами. Але ми ще не досягнули цього.
— Але розбіжності між єпископами існують і в інших країнах…
— Це, як правило, питання конкретних осіб, але в Україні проблема полягає в тому, що ці міжособистісні непорозуміння переносяться на ціле тіло Латинської або Греко-Католицької Церков. Можливо, це не справедливо, і ми повинні сказати, - ні, це Томас, який має непорозуміння з Григорієм, однак ми не маємо такої можливості з огляду на те, ким ми є як Церква. Тому за нинішніх обставин в кінцевому підсумку непорозуміння постає як конфлікт між «латинянами» і «греками». Звичайно, є й греко-католики, які не ладять один з одним, і те ж саме стосується латинян, але з цього не зробиш новини (сміється).
— Отже, Ви виконали Ваше завдання?
— Ні, мені не вдалося (сміється). Але ця зустріч монашества (РІСУ розмовляла з архиєпископом Ґалліксоном під час Асамблеї монашества у Львові, організованій спільно Римо-Католицькою та Греко-Католицькою Церквою) – це вікно можливостей, і дуже добрий досвід для самих богопосвячених осіб, і я думаю, це також може стати творчим поштовхом для вирішення цих проблем.
— Іноді створюється відчуття, що Папська комісія зі сприяння єдності між християнами, зокрема та її частина, яка працює в діалозі з православними Церквами знаходиться занадто далеко від самої точки дотику між католиками і православними. Працюючи нунцієм в Україні, Ви бачили православний світ лицем до лиця, то ж, якими є Ваші думки з цього приводу?
— Серед речей, на яких наголошував Другий Ватиканський Собор, це «субсидіарність», проте однією з перших помилок, зроблених після Собору, була централізація багатьох процесів, включаючи екуменічні ініціативи. Хто повинен бути головним рушієм екуменізму? Чому Католицька Церква не може бути членом Всесвітньої Ради Церков? Завжди звучить відповідь, що таке членство було б асиметричним. Папське служіння не має аналогів і тому він не може належати до ВРЦ. Але чому сам Папа повинен брати участь у Всесвітній раді Церков?
На мій погляд, практичний екуменізм повинен втілюватись на місцевому рівні. Святіший Отець повинен призначити главу Церкви тут, Верховного Архиєпископа, щоб вести діалог з православними в Україні, і екуменізм повинен реалізуватись на цьому рівні. Так само в інших місцях. У Сполучених Штатах Конференція єпископів повинна вирішувати, хто буде мати справу з різними видами діалогів. І це має бути останньою інстанцією в плані спілкування. Вони повинні інформувати Святішого Отця, щоб він пам’ятав про ці справи у своїх молитвах та навчанні. Але фактично, екуменізм має відбуватися на місцевому рівні, а не на рівні Вселенської Церкви. І це не суперечливе твердження: основною точкою, від чого я відштовхуюсь, є II Ватиканський Собор і принцип субсидіарності.
— Яким був Ваш найбільший виклик під час служіння в Україні, коли Ви намагались донести інформацію про Україну до ширшого світового загалу?
— Це виклик, який був спільним для багатьох послів. Багато послів змушені прориватись не лише крізь пропагандистські заслони, але й цілу низку упереджень про цю частину світу. Деякі з послів, звичайно, не досягли великих успіхів, але багато з них, є дуже чудовими людьми, які розуміють проблему і роблять все можливе, щоб інформувати свої столиці, про те, що відбувається тут і те, що поставлено на карту. Подібним, але по-іншому, звичайно, було й моє завдання в якості дипломата Святого Престолу, щоб заохотити людей в Римі (так само, як хтось намагається заохотити людей в Мадриді, в Парижі, або ж в Берліні), щоб вони поглянули по-новому на цю реальність і сказали: «Можливо варто переглянути упередження, ідеї, звички, які виробились з моменту здобуття незалежності Україною, після розпаду Радянського Союзу. Необхідно ще раз подивитися і знайти інший спосіб ставлення до цієї частини світу".
— Революція гідності була викликом для Вас. Що, на Вашу думку буде викликом для наступного нунція?
— Ви хочете, щоб я поглянув у свою кришталеву кулю?
Є багато різних речей. Моїм великим бажанням є мир і стабільність для цієї країні. Тому що є великий ризик, і я говорив про це в різних контекстах, для Римо-Католицької Церкви тут, в Україні. Бо тут Римо-Католицька Церква має ту ж вікову структуру, як і всюди в Європі. Більшість людей належать до старшого покоління. Є порівняно мало молодих людей і дуже мало дітей. Коли ці діти завершують свою школу батьки часто відправляють їх до Польщі на навчання. І вони ніколи не повертаються. Це ставить нас в дуже ж ризиковану ситуацію, як сталося наприклад з вірменами-католиками при комунізмі. Через два покоління, якщо ми не матимемо миру і розумного рівня добробуту (щоб люди мали гідне життя) Римо-Католицька Церква зникне в Україні.
Тому нунцій повинен зробити все, щоб сприяти миру.
Іншою справою, окрім війни, з огляду лише на церковні справи, якщо взяти до уваги питання Української Греко-Католицької Церкви, я б хотів бачити більше прогресу у справі реалізації цією Церквою свого потенціалу. Коли я говорю з Блаженнішим Святославом про речі, які я хочу від цієї Церкви, він посміхається і каже: "Ваше Високопреосвященство, повільніше! Ми будемо там!» Наприклад, УГКЦ повинна мати той же канонічний статус, який мають Патріархати, не обов'язково, щоб була така ж назва, але обмеження канонічного права, які стосуються Верховного Архиєпископа, повинні бути зняті, і він повинен мати той же статус як Патріарх. Я сподіваюся, що мій наступник буде розуміти ці речі і просунеться трохи далі в цьому напрямку.
Біографія
Томас Ґалліксон народився в Су-Фолс, Південна Дакота, США 14 серпня 1950 року. Був висвячений на священика 27 червня 1976 року. 11 листопада 2004 був висвячений в сан єпископа в його рідному місті та отримав титулярний осідок Бомарцо.
Свою дипломатичну службу при Святому Престолі розпочав 1 травня 1985 і працював з дипломатичними місіями в Руанді, Австрії, Чехословаччині, Єрусалимі, Ізраїлі та Німеччині.
Має науковий ступінь з канонічного права. Володіє англійською, італійською, французькою та німецькою мовами.
Першим місцем служіння в якості Апостольського нунція були Тринідад і Тобаго, Антигуа і Барбуда, Барбадос, Співдружності Багамських Островів, Співдружності Домініки, Гренади, Гайани, Ямайки, Сент-Кіттс і Невіс, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадини і Республіка Суринам - тобто дванадцять незалежних держав у регіоні.
Він також був Апостольським делегатом у регіоні Антильської єпископської конференції, яка включає англійську, французьку (за винятком Гаїті) і данські території в Карибському басейні, в цілому двадцять два острови з власними урядами. Загалом там діє вісімнадцять єпархій і дві місії Sui iuris. Архієпископ Ґалліксон був п’ятим нунцієм в цьому регіоні.
21 травня 2011, Святіший Отець призначив його апостольським нунцієм в Україні. 5 вересня 2015, Архиєпсикоп Томас Ґалліксон був призначений Апостольським нунцієм в Швейцарії та Ліхтенштейні.