Проблема не в тому, у кого більше грошей і хто яскравіше чи цікавіше побудує, а в тому, наскільки українське суспільство є частиною цього процесу і частиною дискусії про нього, наскільки воно розуміє і приймає цей об'єкт і каже: ось це наша пам'ять. І зрештою наскільки цей проєкт не зовнішній для українського суспільства, а внутрішній. Таке не можна нав'язати і купити не можна.
Джерело: Історична правда
Ольга Духніч
Я також напишу про статтю в Ліга.нет, присвяченій Бабиному Яру. Постараюся бути об'єктивною. Спочатку про хороше.
Це перша на моїй пам'яті спроба тексту, присвяченого темі "Чому у нас досі не з'явився меморіал Бабин Яр". Так її назвав автор. Зазвичай, тексти були про те, хто винен.
Тепер ж про інше.
1. Чому у нас досі не з'явився меморіал Бабин Яр, дійсно складне питання, і, на мій погляд, журналіст не зміг на нього відповісти, а знову відповів в результаті на питання "хто винен". Дискусія за межі цього питання поки не вийшла.
2. Коли ми говоримо про меморіали, проєкти пам'яті, важливо пам'ятати, що процес майже завжди важливіший, ніж результат.
По-перше, цей об'єкт важливий і складний для всіх євреїв світу, кількість загиблих у Бабиному Яру євреїв робить його потужним місцем пам'яті всього єврейського народу. Повинна бути проведена масштабна робота з вивчення місця трагедії і всіх смислів, пов'язаних з нею.
По-друге, це меморіал, який повинен постати в центрі української столиці, має стати результатом складної й тривалої праці українців зі своїм минулим. Українців – над своїм минулим і з виходом на більш широку аудиторію.
Проблема не в тому, у кого більше грошей і хто яскравіше чи цікавіше побудує, а в тому, наскільки українське суспільство є частиною цього процесу і частиною дискусії про нього, наскільки воно розуміє і приймає цей об'єкт і каже: ось це наша пам'ять. І зрештою наскільки цей проєкт не зовнішній для українського суспільства, а внутрішній. Таке не можна нав'язати і купити не можна.
По-третє, цей меморіал повинен стати частиною вже проробленої довгої й складної роботи всього світу над пам'яттю Голокосту.
На перетині цих трьох ліній повинно виникнути щось несуперечливе, інакше своїх функцій меморіал виконувати не буде.
Тож не дивно, що проєкт йде довго. Але він йде вкрай недовго, якщо зрозуміти рівень проблеми.
При цьому він йде хаотично, плутано, відірваний від суспільної уваги і зовсім йому не зрозумілий.
Але все описане визначає і людей, які повинні говорити про меморіал і коментувати його. Це не тільки Йосиф Зісельс, діючі творці меморіалу, чи попередники.
Інакше ми знову обговорюємо будівлю, а не процес.
Але ж навіть синагога не храм, а більше міньян (збори віруючих), якщо вже йти в філософію питання.
Тепер до статті
Вона побудована на опозиції Зісельса і послідовно всіх, хто намагався будувати меморіал. Але, напевно, чи в реальності це не так. Думаю, і навіть знаю, що колективних та індивідуальних суб'єктів в цьому процесі багато.
Дуже мало місця відведено тим, хто робив меморіал до нинішньої команди, чому вони пішли, яка їхня точка зору. Всіх замінив Зісельс. Скотилися на персоналії.
І публіка поділилася на тих, хто за Зісельса і проти Хржановського, і навпаки.
Тепер про фігури, які зовсім не показані в тексті як фігури і про можливі лінії напруги, які можуть додавати процесу складнощів, а тексту об'єктивності.
Наприклад, в статті я не побачила українських істориків, які вивчали трагедію Бабиного Яру й українських інтелектуалів, які говорять про меморіал як включений або виключений з контексту української пам'яті й української історії. Наприклад, Антон Дробович пише яскраву колонку-відповідь на інтерв'ю Сергія Лозниці, мав відношення до меморіалу, але його точку зору не запитали.
Немає в статті й думки кураторів, і творців сучасних меморіалів в інших країнах світу, що вони думають про концепцію меморіалу.
Далі – складніше. Є таке не нове в етнопсихології явище, як етнос в нації. Недаремно Парфьонов знімає цикл фільмів про російських євреїв.
Є російські євреї, є навіть лондонські російські євреї, є канадські українці (причому різні покоління міграції – це різні канадські українці), є українські євреї.
Кожна з цих груп стає носієм цінностей своєї політичної нації, не тільки етнічної цілісності. І зі своєю політичною нацією у них часто більше спільного і досвіду, ніж з етносом, який залишається уявною більшістю.
І кожен раз це окрема група зі своїми інтересами, зі своїм баченням, і своїм розумінням процесів.
Можу помилятися, але здається Ярослав Грицак писав про виникнення українського єврейства як однієї із ознак формування української нації.
Так ось, коли ми говоримо про меморіал Бабин Яр, ми повинні розуміти, що і ті євреї, як для прикладу група стейкхолдерів проєкту всередині розпадається на російських євреїв, ізраїльських євреїв, українських євреїв, а ті, в свою чергу, теж дуже складний механізм, зі своїми точками зору й інтересами. У статті навіть не відзначені всі ці групи інтересів, а вони важливі.
Є загальна рамка, в якій в Росія воює на території України, і ця війна вже давно не просто війна територій і людей, це війна смислу і цінностей, і є зрозумілі побоювання з боку небайдужого українського суспільства щодо інвесторів і нинішнього менеджменту меморіалу, яким потрібно дуже добре відпрацьовувати, розуміючи, в якому контексті вони працюють.
Поки в статті немає всіх цих точок зору, різних контекстів і рамок, її складно назвати об'єктивною і зваженою, при всій повазі до автора Любові Величко, Бориса Давиденка, і видання.