Що більше РПЦ підтримує агресора — то менше шансів на майбутнє в цієї Церкви. І не лише в Україні
18 серпня Патріарх Кирил звернувся до Організації Об’єднаних Націй, Ради Європи та в Організацію з безпеки і співробітництва в Європі з листом, присвяченим численним фактам грубого порушення прав духовенства та віруючих Української православної церкви в умовах збройного конфлікту на південному сході України. За тиждень до цього аналогічний лист було спрямовано Патріарху Константинопольському Варфломію та всім православним предстоятелям. Тоді всі коментатори були згідні, що Патріарх Кирил намагається напередодні інтронізації нового глави УПЦ добитися від світового православ’я підтримки своєї версії подій. Версія ця цілком фантастична, як і всі російські інтерпретації того, що відбувається в Україні. Центральний пункт цієї версії такий: «Святійший Патріарх доніс до високих адресатів занепокоєність Руської Православної Церкви спробами уніатів і розкольників завдати шкоди канонічному Православ’ю в Україні, користуючись важкою ситуацією, що склалася внаслідок військових дій на південному сході країни».
Усі факти, наведені в листах, стосуються випадків, коли священнослужителі УПЦ постраждали внаслідок обстрілів чи дій піхоти української армії. До жодного з трагічних випадків не причетні капелани із УГКЦ чи УПЦ КП. Про це є відповідні заяви, цілком достатньо обгрунтовані. Загалом, до капеланської служби залучаються особи, які дають обіцянку Українській державі та Богу турбуватися про загальний добробут усіх, опікуватися тільки своїми вірними й ні ділом, ні навіть словом не допускати нетолерантного поводження щодо представників інших конфесій. Відповідні норми затверджено 5 червня 2013 року на засіданні Ради в справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України. Випадків порушення цих норм не було і до подій на сході, й, тим більше, не існує сьогодні. Навпаки, всі капелани виявляли повну солідарність і взаєморозуміння.
Патріарх турбується про священиків УПЦ, але в подіях на сході значно більше постраждали священнослужителі інших конфесій. Чого вартує лише випадок із вбивством чотирьох протестантських служителів у Слов’янську? Це не смерть в результаті випадкового попадання при обстрілі. Це — цілеспрямоване вбивство цілком у дусі 1937 року. Якщо ж крім політичної мотивації насильства над протестантськими служителями буде доведено ще й релігійну мотивацію — це буде взагалі найчорніший день в історії російського православ’я.
Але, можливо, цей день вже настав? Адже численні перехоплені перемовини терористів із числа співробітників ГРУ, ФСБ, «добровольців» указують на наявність релігійної мотивації. Мало того, ця релігійна мотивація викликає критику в деяких російських спецслужбівстів, які не бажають помирати за втілення ідей «Русского мира» та «православний фанатизм». Ці тверезі голови розрізняють православ’я як таке і ту сектантську ідеологію, яку вбито в голови членам Руської православної армії, російським козакам та індивідуальним фанатикам.
Постає питання відповідальності перед історією та міжнародним співтовариством. Адже не лише маргінальні священики із глибинки та фанатичні публіцисти, що вийшли із товариства «Пам’ять», виховували все це покоління православних сектантів, що вже не вірять у Христове Євангеліє, але вірять у російську імперію як абсолютне добро, а весь інший світ вважають абсолютним злом. Найближчі соратники Патріарха Кирила розробляли ідеологію «православної цивілізації», чиї цінності вищі за загальнолюдські й загальнохристиянські. Це не якийсь священик із глибинки, але сам отець Владислав Чаплін, голова синодального відділу РПЦ, що відповідає за зв’язки із суспільством, придумав формулу: окрема людина — немає ніякої цінності, й вища честь для неї — загинути за православну цивілізацію.
Щоправда, самі ідеологи не спішать в окопи Донбасу. Туди посилають обдурених і принижених. Ще 2008 року РПЦ ухвалила документ про свободу і права людини. У цьому документі прямо говорилося про те, що не всі мають однакому свободу. Що не у всіх мають бути однакові права. У релігійній оболонці воскресала стара радянська схема. Нібито й всі рівні, але деякі «рівніші», а деякі — «щепки, що летять при рубці лісу». Люди різних сортів, із різною свободою. Яка нібито залежить від праведності. А праведність у тому, щоб пожертвувати собою заради тієї самої православної цивілізації.
Якщо виправдання та оспівування рабства стало офіційною ідеологією РПЦ, чому тепер дивуватися появі тисяч фанатиків із Росії, готових померти за ідею? Дивно, що цих фанатиків не мільйони. Слава Богу, що «Євангеліє від Чапліна» не надихає православний народ України та Росії. Адже перший пункт кредо цього дивного речника РПЦ полягає в тому, що «нам можна все, а вам — нічого». Чаплін виправдовує будь-яке багатство церковного начальства. А його друг отець Димитрій Смирнов радить бідним парафіянам жертвувати РПЦ усе, що вони мають. На телебачення до отця Димитрія Смирнова дзвонить слухачка й запитує: «У Біблії написано, що потрібно давати десятину, але Православна церква не вимагає цього, а скільки ви благословите пожертвувати?» — «Усе!» — «Як усе?» — «Усе, що маєте, я ясно сказав!» Отже, керівництву РПЦ можна дозволити собі будь-яке багатство, а бідна жіночка має пожертвувати всім.
У цьому дивному світогляді народ — ніщо. І окремі священики не мають насправді жодних прав, а мають бути «рядовими церковної армії», з якими Патріарх та єпископи можуть робити все що завгодно. І роблять. Достатньо подивитися на сотні й тисячі випадків у Росії немотивованого позбавлення парафій, священного сану, заборон у служінні.
Звісно, сьогодні керівництво РПЦ розгнівано. Православні предстоятелі не підтримують версії МП про те, що на сході України йде війна. Тому РПЦ протестує самостійно, надсилаючи листи в ООН та інші міжнародні організації. Завдання-мінімум — щоб світові ЗМІ не говорили про малайзійський літак, але — про протест РПЦ. Завдання-максимум — збурити православний народ закликом: «Наших б’ють!»
Якби останнє вдалося, то в Україні спалахнув би релігійний конфлікт на зразок югославського. А саме: люди, які найменше ходять до храмів, але мають культурний тип причетності до УГКЦ та УПЦ КП, з одного боку, та УПЦ — з другого, мали б битися в новому протистоянні. Однак ідеологи РПЦ не враховують кількох українських реалій. Порівняно із 1990-ми виросло в сотні разів толерантне ставлення між вірними та священиками різних конфесій. «Промивання мізків» не працює, якщо ти з представником іншої Церкви працює разом, твої діти ходять до тієї ж школи, ти зустрічаєшся на весіллях і хрестинах. Врешті-решт, ти з іншим воюєш у одному окопі, й більшість серед військових на сході — це православні з УПЦ!
Не спрацьовує навіть намагання знищити толерантність через ототожнення УПЦ із РПЦ, через розпалювання боротьби «москальської Церкви». По-перше, УПЦ займає власну позицію, реалістичну й проукраїнську. Речники УПЦ заявляють про необхідність повернення Криму до України. Собор УПЦ закликає до розслідування всіх випадків агресії проти служителів усіх Церков і релігійних організацій. По-друге, народ на місцях розуміє — навіть якщо покинути УПЦ і перейти до УПЦ КП, то це потрібно робити спокійно й толерантно. Усі випадки переходів, крім одного (а таких фактів поки що лише п’ять!), були взірцем спокійної й достойної поведінки священиків і мирян. А тому релігійної війни в тилу армії немає і не буде!
Що більше РПЦ підтримує агресора — щоправда, в основному непрямо, — то менше шансів на майбутнє в цієї Церкви. І не лише в Україні. А й у Росії та по всьому світові.