Буквально днями мені на очі потрапили дві щойно захищені дисертації, де йдеться про «змирщення християнства» та «секуляризацію всіх сторін суспільного буття сучасної України».
Цікаво, що водночас новообраний президент покликається на Божу допомогу, прем’єр-міністр освячує свій кабінет, міністр культури вигонить зі свого духів, в країні щодня створюється у середньому дві нових релігійних громади і зводиться майже 2,5 тисячі храмів, число хрещень у багатьох областях дорівнює кількості новонароджених, єрархи публічно благословляють представників влади й проголошують власний політичний і навіть геополітичний порядок денний… У країні немає жодної публічної постаті, яка б рішуче проголосила себе атеїстом, натомість про свої релігійні переконання наввипередки заявляють і політики, і спортсмени, і зірки шоу-бізнесу. Що ж спонукає дослідників говорити про невідворотну ходу секуляризації?
Видається, передовсім, це невикорінна впевненість у тому, що колись все було інакше, що наші прабатьки, не кажучи вже про пращурів, були не просто набагато побожнішими, але й побожними «по-справжньому». Слід прийняти як свого роду необхідну перемінну ту обставину, що більшість суспільств в оцінці релігійності виходять з уявлення, нібито рівень сучасної їм релігійної культури зазнає послідовної ерозії, побожність занепадає і є незрівнянною у порівнянні з тією, що її демонстрували попередні покоління. Трохи не у кожному столітті ми зустрічаємося з наріканнями на падіння суспільної моралі і зовсім не ту, що «за старих часів», релігійну ревність. Якщо говорити про наших прадідів, то звернімося для прикладу, серед багатьох подібних, до праці А. Шмидта «Материалы для географии и статистики России, собранных офицерами генерального штаба. Херсонская губернія». Автор пише, що релігійний ентузіазм українців Півдня України другої половини ХІХ ст. згас, тоді як забобони розквітають: українець вірить в існування відьом, домових, пристріту, достатньо впевнений у дієвості ворожби. Ще більш критичні зауваження зустрічаємо у записках архієреїв і єпархіальних місіонерів. Вони постійно скаржилися на селян, яких доводиться зганяти до церкви у так звані «царські дні» й які не йдуть до сповіді, і на поміщиків, котрі за бенкетами, полюваннями й веселощами забувають про вишнє.
Американський соціолог релігії Родні Старк у своїй знаменитій статті «Секуляризація: хай упокоїться з миром» (1999), наводить велику кількість красномовних фактів й досліджень, які свідчать: середньовічна і ранньомодерна Європа не знали «золотого віку» взірцевої побожності. Сучасники відзначали і відсутність інтересу простих людей до відвідин церкви, і прагнення аристократії уникнути недільної меси, і гранично слабкі знання священиками основ віри (один з великої кількості приклад: 1551 р. єпископ англійського Глочестеру з’ясував, що з 311 священиків його єпархії 171 не міг згадати всі Десять Заповідей, а 27 – не знали автора Господньої молитви).
Суб’єктивне сприйняття – у тому числі, сприйняття масовою свідомістю, може бути дуже оманливим. Відомий приклад: тоді як засоби масової інформації подавали твердження про постійне, неухильне і стрімке падіння рівня релігійності у післявоєнному французькому суспільстві, дослідження соціологів не дозволяли говорити про це так однозначно. І навпаки, попри те, що переважна більшість жителів цілої низки пострадянських країн вважає, що число релігійних осіб в їхніх країнах неухильно зростає, релігійні практики тут лишаються практично незмінними.
Тепер згадаймо, що являла собою Церква хоча б 200 чи 300 років тому – це був обов’язковий, а не факультативний, сказати б, інститут. Увійти у цей світ, створити сім’ю і відійти до світу кращого поза Церквою було неможливо; Церква для мешканця українського (і, зрозуміло, не тільки українського) села була і загсом, клубом, театром, і засобом масової інформації, і офіційною державною установою. Згадаймо також, що для селянина, який влітку шість днів без перепочинку працював у полі, години недільної Служби Божої, були єдиним, окрім сну, часом перепочинку. Тому, передовсім, до дуже поширеної в нас тези про нинішнє «змирщення» релігії треба поставитися критично. Видається, навпаки: Церква, принаймні в Європі, у минулому сторіччі чи не вперше здобула можливість стати саме Церквою і займатися не поцейбічним, а трансцендентним. Вражаючим, як на мене, слід вважати не падіння релігійних практик, а те, наприклад, що майже кожен п’ятий наш співвітчизник принаймні раз на місяць відвідує церкву. Зважте, сучасний нам городянин, який прямує в неділю на вранішню Літургію, має безліч альтернатив, яких його предок просто не мав. З традиційною Церквою конкурує не лише множинність релігійних і квазі-релігійних вірувань, але й безліч розваг, які доступні людині недільного ранку і купа справ, яку він не встиг зробити упродовж тижня. І зауважте на відсутність жорсткого соціального контролю, який ще сто років тому диктував людині певні норми поведінки й утримував її від несхвалюваних дій.
Звернімо увагу й на інше. Пострадянські суспільства, які пройшли через експеримент з викорінення традиційної інституційної релігійності і де участь релігійних інститутів у процесі соціалізації принаймні трьох поколінь була зведена до мінімуму, висувають завищені вимоги до релігійності своїх співгромадян. Так, дійсно, у науковому вивченні релігії практично класичними стали запроваджені Чарлзом Глоком п’ять вимірів релігійності: релігійна віра, релігійний досвід, релігійні знання, церковно-ритуальна практика та вимір етичних наслідків віри. Навколо цих вимірів існує тривала наукова дискусія, але мабуть тільки в пострадянських країнах шкала Глока сприймається не як інструмент операціоналізації релігійних виявів, а як такий собі стандарт, котрому начебто має відповідати досліджуваний носій релігійності. В масовій свідомості вкорінено образ «справжнього віруючого», який послідовно виконує всі релігійні приписи, беззастережно вірить у фундаментальні догматичні положення своєї Церкви, регулярно відвідує богослужіння, має ґрунтовні релігійні знання і демонструє високоморальну поведінку. Недосяжність такого «ідеального типу» навіть у якомусь наближенні формує уявлення про «неповноцінність» релігійності українців. В реальності ж, якщо ми підійдемо з такими вимогами до багатьох ченців й черниць, то й ті можуть виявитися «несправжніми віруючими».
Насправді, інтегрований показник релігійності українців (релігійна поведінка, релігійне знання, індивідуальна побожність, релігійно-інституційна залученість), покладений в координати центрально- та східноєвропейських суспільств, свідчить про «нормальність» цієї релігійності. Україна поступається, звісно, Угорщині та Словаччині, не кажучи вже про Румунію і Польщу, але випереджає Чехію, Латвію, Естонію і Білорусь.
Далі: з тієї емпіричної бази, якою оперує сучасна нам соціологія релігії, зробити висновок про те, чи підриває модерність релігію, чи ні, неможливо; уявлення про лінійний історичний занепад релігії також не є підтверджений дослідженнями. Відомо, до прикладу, що громадяни США у 1800 р. відвідували церкву рідше, ніж вони це роблять зараз. Відносно минулого можна говорити також про кілька хвиль «релігійних повернень»; одне з яких розпочалося в останній чверті ХХ ст. і дотепер великою мірою визначає світовий релігійний розвиток; це «повернення» включає в себе піднесення консервативної хвилі у світовому протестантизмі, фундаменталістські хвилі як у великих (іслам, буддизм, індуїзм), так і в національних (сикхізм та юдаїзм) релігіях, ісламську революцію в Ірані, вибух народного, спрямованого проти правлячих режимів, католицизму в Південній і Центральній Америці, Польщі на Філіппінах та у Південній Африці; стрімке поширення новітніх релігійних рухів у Північній Америці та Західній Європі, а також перетворення релігії на вагомий чинник національної та культурної мобілізації в пострадянських країнах, у тому числі і в Україні.
Нелінійність релігійної поведінки притаманна і суспільствам, і окремим людям. Жорстка розрізнення «віруючий – невіруючий» не може вважатися коректним і придатним для наукового вжитку. У певних життєвих ситуаціях людина звертається до релігії або, навпаки, відвертається від неї. За певних обставин цілі суспільства видобувають з релігії сенс, рушії свого розвитку, символи і демаркаційні маркери. Такі звернення ми бачимо у англійців XVIII-XIX ст., які відокремлювали себе власним пуританізмом від «французької фривольності і розбещеності», чи у ірландців, чиє націєформування супроводжувалося «побожною революцією». З іншого боку, суспільства здатні відмовлятися від релігійних мотивів навіть тоді, коли релігія складала ядро колективного міфа й була головним чинником, що протягом століть вирізняв спільноту з-поміж інших (як це було в процесі формування модерної турецької нації, наприклад). Падіння комунізму, яке супроводжувалося ерозією старих ідентичностей, викликало звернення до релігії як до надійної системи цінностей і національно-культурного депозитарію. Водночас, такі звернення здатні змінюватися (і реально змінюються) періодами «релігійного охолодження».
Людина, як колись афористично зазначив хірург Микола Амосов, це не тільки те, чим вона є до пояса, а й тим, чим є нижче від нього. Ми всі, звісно, занепалі створіння, і всі несемо у собі відблиск Божої подоби. Те, що «нижче», бореться із тим, що «вище» і ця боротьба триватиме, очевидно, всю людську історію.