Про релігійну свободу та її відстоювання в Україні, про правовий бік діяльності Церков, виклики, на які мусять відповідати Церкви в умовах повномасштабної війни з Росією, загрози діяльності РПЦ в Україні для національної безпеки та інше говорили під час круглого столу «Національна безпека України та релігійна свобода в умовах російської агресії в рамках».
Цим заходом розпочалася міжнародна наукової наукова конференція «Церковна дипломатія і релігійний вимір російсько-української війни», яка відбулась 29-30 червня в Українському католицькому університеті.
Вона була організована в межах спільного дослідницького проєкту Інституту історії Церкви УКУ та Інституту європейських студій Нановіка Університету Нотр-Дам (США) та обʼєднала науковців з України, США, Польщі, Німеччини, Швейцарії, Австрії, Ізраїлю.
За словами директора Інституту європейських студій Нановіка Університету Нотр-Дам Клеменса Седмака, важливо розуміти релігії та релігійність. Релігія має значення. Вона має вплив у питаннях, що стосуються людської ідентичності, поняття обов’язку, наших суджень. Релігія та релігійність є важливими для дослідження зараз, у часі війни з Росією, адже це війна, на якій християни вбивають християн. Церковна дипломатія зокрема відіграє вагому роль у вирішенні складних ситуацій.
Віцеректор УКУ, дисидент, релігієзнавець Мирослав Маринович зазначає, що одним з ключових викликів зараз є захист національної безпеки і, при тому, збереження релігійної свободи:
«Перед нами стоїть епічне завдання: як проскочити між Сциллою і Харибдою? З одного боку, небезпекою є зігнорувати всю потаємну, а часом і відверту шкоду, яку наносять Україні окремі єрархи УПЦ МП й активні адепти «русского міра». Тоді постраждає національна безпека в умовах війни. З іншого боку, ми ризикуємо порушити релігійну свободу, яка є базовою ознакою демократії. І тоді, захищаючи демократію, ми її знищуємо».
За його словами, єрархія УПЦ МП звикла жити в стані правової недоторканности, бо найменша спроба зачепити її інтереси інтерпретувалася як гоніння Церкви. Світ же був готовий сприймати це як правду. Натомість українські уряди воліли не зачіпати УПЦ МП. Таким чином, духовенство цієї Церкви існувало наче поза дією українського законодавства.
«В умовах повномасштабної війни ситуація стала обурливою. Духовенство цієї церкви поширювало інформаційні меседжі держави-агресора, звинувачувало у війні Україну, вдавалося до колабораціонізму з ворогом, вело агентурну роботу, передавало ворогу воєнну інформацію і навіть переховувало в церковних приміщеннях зброю. Імперська ідеологія «русского міра» цілковито підмінила церковну доктрину й стала ширмою, за якою велася пряма антидержавна діяльність. Для мене лакмусовим папірцем стала відмова духовенством УПЦ МП відспівувати загиблих воїнів ЗСУ. Цим вони ніби проілюстрували, що є не представниками українського православ’я в Московському Патріархаті, а представниками російського православ’я в Україні. Це змінює оптику сприйняття нами їх», ― додає пан Мирослав.
Через цю ситуацію 66% українців (за даними опитування Київського міжнародного інституту соціології) вважають, що діяльність УПЦ МП треба заборонити. Рішення про заборону прийняли деякі органи місцевого самоврядування, однак це не входить у їхні повноваження. Понад те, Церкви в Україні не є юридичними особами, тому, згідно із законодавством, заборонити їх неможливо (лише діяльність конкретних релігійних громад, які юридичними особами є).
Є й інша сторона медалі, що робить заборону якоїсь Церкви неприпустимою ― релігійна свобода. Вона є основоположною, без неї неможлива демократія.
«Релігійна свобода захищена низкою міжнародних документів: стаття 18 Загальної декларації прав людини, стаття 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, стаття 9 Європейської конвенції з прав людини (у ній зазначено, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки для охорони публічного порядку, здоров’я, моралі або для захисту прав і свобод інших осіб). Тут не фігурує поняття «національна безпека», позаяк держава не може наказувати людині, у що вона має вірити, та вживати заходів спрямованих на те, щоб змусити її змінити переконання. Тому держава не може посягати на потребу захистити національну безпеку, обмежуючи право особи чи групи осіб сповідувати свою релігію», ― пояснює релігієзнавець і правозахисник.
Заборону УПЦ МП з міркувань національної безпеки однозначно засудили б демократичні країни. Україна була б позбавлена їхньої підтримки у війні з Росією. Високий рівень релігійної свободи також є одним з найбільших досягнень з часу відновлення незалежности.
«Чи хочемо ми повернутися в минуле? Адже сам Сталін використав аргумент державної безпеки, коли ліквідовував УГКЦ, пов’язану з «зовнішнім ворожим агентом ― Ватиканом». Чи не турбує нас ця паралель? Окрім того, українські правники роз’яснюють, що слід зважати на норму частини другої статті 61 Конституції України, згідно з якою юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Відтак заборона діяльності релігійної організації, яка задовольняє релігійні потреби багатьох громадян, не є пропорційною відповіддю на встановлення судом факту вчинення злочину одним з її членів чи священнослужителів. Завданням України є чітко розрізнити право особи сповідувати свою релігію і спроби якоїсь особи колаборувати з ворогом», ― підсумовує пан Мирослав Маринович.
Релігійна свобода в Україні виникла внаслідок тривалого й складного історичного, культурного, політичного й суспільного розвитку. Так стверджує д-р Віктор Єленський, голова Державної служби України з питань етнополітики та свободи совісти. Він також додає, що на релігійній карті країни можна відслідкувати кілька центрів релігійної історії. Таким чином жодна з релігійних сил не могла домінувати й пригнічувати меншини.
«Але релігійна множинність не обов’язково еволюціонує в напрямку релігійного плюралізму. Для того, щоб множинність перетворилася на плюралізм, знадобилися конкретні зусилля релігійних авторів і держави. Усі спроби підважити релігійну свободу в Україні, особливо пам’ятні для нас спроби адміністрації Віктора Януковича, провалилися. І Янукович, який підпорядкував собі парламент, практично знищив судову гілку влади й політичну опозицію, зупинився перед особливостями релігійної культури в Україні, яка мала набагато глибше й міцніше коріння, ніж політична культура», ― зауважує він.
2014-го року, коли Росія розпочала війну проти України, релігійний фронт становив значну загрозу навіть попри те, що серйозні виклики були в оборонній, економічній і інших галузях. Люди, що прийшли до влади після Революції Гідности, розширили масштаби релігійної свободи. Тоді ж розгорнулася боротьба за визнання автокефалії Української Церкви та отримання Томосу. Це відкрило альтернативи для українського православ’я. Доктор Єленський додає:
«Важливо те, що українське суспільство впродовж останнього десятиліття продемонструвало, що воно не тільки цінує релігійну свободу (що доводять щорічні дослідження Центру Разумкова), а також і те, що навчилося її захищати. Навіть найменші натяки на появу державної Церкви чи Церкви з особливим статусом викликали ввічливий, але жорсткий спротив з боку релігійних середовищ в Україні».
Діяльність УПЦ МП Віктор Єленський порівнює з корпорацією, керівництво якої з 2014-го року обрало не ту сторону протистояння й відмовилося шанувати українських воїнів. Це організація, що впродовж років поширювала антиукраїнські наративи, що спрямовані проти нашої державности, ідентичности, культури, мови тощо. І справа тут не в десятках колаборантів, яким висловили підозру, а в підривній діяльності всієї «корпорації».
«За цих умов держава звернулася до парламенту України з проханням розглянути законопроєкт, який зазначає, що в Україні неможлива діяльність релігійних організацій, центри яких розташовані в країні, що здійснює агресію проти України (тобто ― у Росії ― ред.). У разі відмови розірвати зв'язок з Церквою, яка стала активним учасником агресії проти України, Державна служба України з питань етнополітики і свободи совісти має право звернутися до суду. За судом ― останнє слово. Це абсолютно демократична процедура й нормальний крок, який робить країна, щоб убезпечити себе.
Цього року під час зустрічі з головою Верховної Ради Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій постановила, що вважає неможливим толерувати жодну організацію в Україні (релігійну чи секулярну), центр якої в країні, що здійснює агресію проти України. Кожна людина, яка вчинила злочин, незалежно від того, носить вона рясу чи ні, повинна за нього відповідати. Українська держава хоче розриву релігійних інститутів з центром у Росії й не хоче, щоб агресор мав канал для діяльности на релігійному ґрунті», ― підсумовує очільник ДЕСС.
Пастор і незалежний дослідник, у минулому професор УКУ Михайло Черенков вже п’ять років працює в Північній Америці. США постійно й послідовно моніторить рівень релігійної свободи у світі. Однак це не означає, що американці не вірять у певні стереотипи.
«Вони не дуже розуміють, чим Україна відрізняється від сусідніх країн, у тому числі ― в моделях релігійної свободи. Хоча вона демонструвала й оберігала унікальну модель релігійної свободи з 1991-го року. Американці також вважають, що багато знають про автентичну православну духовність, яка є справжньою, на відміну від духовного занепаду Заходу, і яку буцімто утискають в Україні. І ось ці два міти діють у парі проти нашої держави», ― зазначає д-р Черенков.
Україна мала небачений рівень релігійної свободи, була світовим лідером. Так, іноді це призводить до анархії ― це один ризик. Однак інший ризик ― державний контроль релігії. Михайло Черенков переконаний, що Україна знайшла правильний маршрут для уникнення цих крайнощів.
«Для протестантів, а я є представником баптистської традиції, релігійна свобода є ключовою цінністю. Комбінація релігійної свободи, персональних відносин з Богом і активної місії є дуже важливою. Через це ми давно побачили, яку фейкову релігійність і церковність представляє МП. Церква, яка відмовляє іншим конфесіям і іншим Церквам не тільки у свободі, але й у праві на існування, не може бути справжньою. Церква, яка відмовляє персональному виміру віри, релігійності й церковності, не може бути справжньою. Церква, яка оберігає свою канонічність так, що врешті-решт заперечує право на існування й місійну діяльність інших Церков, також не може бути справжньою. Отже, ми розуміли, що це фейковий тип церковності й релігійності. Для нас залишаються відкритими питання: як зберігати духовну безпеку нашого суспільства від фейкових, агресивних проявів релігійності, які відмовляють іншим Церквам і релігіям у праві на існування, які руйнують духовні підвалини нашого суспільства й релігійну свободу, що є наріжним каменем для всіх інших свобод у нашій країні?», ― зауважує Черенков.
Представник з Німеччини ― незалежний дослідник Крістіан Вайзе зазначає, що для німців релігійна ситуація в Україні досить далека й незрозуміла. Для них говорити про релігійну свободу й національну небезпеку в одному вимірі ― уже недоречно, це тема XVII-XVIII століть, але не сучасности.
«30 років уже тривають специфічні дискусії, на яких ідеться про церковну дипломатію. Для нас у Німеччині ця тема вже є досить далекою. Ми не дуже розуміємо конфлікти на релігійному ґрунті, як і не розуміємо, чому велика частина українців говорить російською.
Погано, що загальна дискусія є на не дуже цікавому шляху, бо є інші філософські й богословські теми, які можна обговорювати, не лише про безпеку, свободу й так далі. Однак у православ’ї вони досить закриті», ― каже Вайзе.
Попри те, питання свободи для країни, що протистоїть російській агресії, залишається одним з ключових. Майбутнє ― за вільним світом, за демократіями. Лакмусовий папірець демократії ― релігійна свобода. Її, на відміну від демократії, можна вивчити, дослідити, визначити її рівень. Так вважає протоєрей Олекса Петрів, голова Департаменту зовнішніх зв’язків Української Греко-Католицької Церкви.
«УГКЦ знає, що таке несвобода. Тому всі її дії від виходу з підпілля ― у напрямку зміцнення високого рівня релігійної свободи. Закон України визнаний дуже демократичним, таким, що відповідає найвищим критеріям релігійної свободи. Коли виникає питання, як пройти між Сциллою і Харибдою, у нагоді стає мудрий вислів: не знаєш як чинити ― чини за законом. Нема за законом можливости ліквідувати цілу Церкву, тому що вона не є юридичною особою. Але релігійну організацію ― можна», ― каже о. Олекса.
Діяльність Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій ― це велика частина народної дипломатії. Рада (громадська, а не церковна спілка) є частиною громадянського суспільства і говорить від його імені. Члени Ради не мають жодних політичних амбіцій, не потребують електорального зиску, тому, за словами о. Петріва, це справжній голос громадянського суспільства, до якого дослухаються у світі.
Серед запрошених мав можливість висловити свою позицію священник УПЦ МП Олександр Сорокін, директор благодійного фонду «Фавор». Він родом з Херсону, дев’ять років служив у Авдіївці на Донбасі. З 2015-го року мешкає з родиною у Києві, є кліриком Київської Єпархії УПЦ.
«Я маю честь бути одним з чотирьохсот священників, які в березні 2023-го року підписали звернення до Пентархії щодо суду над патріархом Кірілом через єресь «русского міра», який він просуває у світі. Я є також одним з підписантів десяти запитань митрополиту Онуфрію щодо статуту, статусу й майбутнього УПЦ. Патріотів у лавах УПЦ МП дуже багато: як священників, так і мирян. Але їм зараз непросто, вони відчувають шалений тиск, перебувають під ризиком заборон і церковних репресій. Становище священників-патріотів зараз як у рядках Івана Франка: мусимо «лупати сю скалу» як ззовні, так і зсередини, щоб вона дала тріщину, щоб українське православ’я було єдиним, у розумінні й співробітництві», ― розповідає о. Олександр.
За його словами, поки що нічого позитивного не відбувається. Керівництво УПЦ МП обмежилося цілковитим мовчанням щодо перебігу війни. Однак не час опускати руки, адже Церква ― це не лише духовенство, але й віряни.
«Торік я потрапив на парафію, де вже під час повномасштабного вторгнення поминали патріарха Кіріла. При мені припинили. Потім додалася молитва за українське воїнство, за Україну, за перемогу. Люди це позитивно сприймають і все розуміють. Священник, який був до мене, боявся щось змінювати, бо так було “споконвіку”. Але кінця світу не відбулося. Люди мають очі й розум. Коли поза богослужінням ми спілкуємося про ситуацію в Україні, на фронті, то в усіх цілковито патріотична позиція.
Мій погляд на ситуацію такий: заборони нічого не вирішують. Це конкретні живі люди, з якими можна й потрібно працювати. Усіх колаборантів ― під суд без помилування. Але, будь ласка, дайте нам можливість зробити свою роботу, бо люди нас чують, вони йдуть за нами, відчувають, на якому боці правда. Дуже багато священників і мирян мовчать та бояться відкрито доєднатися до нашої діяльности, але пишуть нам повідомлення: “Ми з вами!”», ― ділиться поглядом зсередини о. Олександр.
У сучасних реаліях важливо розрізняти поняття толерантности, релігійної свободи індивіда й організації. Протоєрей Богдан Огульчанський, вчений секретар Відкритого Православного Університету Святої Софії, слушно зазначає, що в Україні чудово діє толерантність. Наприклад, у лавах ЗСУ є мусульмани, юдеї, представники різних конфесій, атеїсти, але всі вони ― українці й діють згідно з Євангелієм: проявляють найвищу любов, бо віддають себе за інших.
Щодо релігійної свободи, то слід говорити окремо про свободу організації у її діяльності й особисту свободу вірян.
«Є релігійні структури, які не заохочують особисту релігійну свободу, а хочуть мати духовну владу над мирянами. У церкві є поняття авторитету, він властивий і Східній, і Західній гілці. В окремих випадках цей авторитет в історичному вимірі може обмежувати особисту релігійну свободу індивіда. Тобто може бути релігійна свобода, яка дозволяє релігійній організації командувати своїми вірянами, щоб вони ходили кроком руш. Є така держава, у якій люблять ходити кроком руш, ― вона з нами воює. Релігійна свобода організації ― це не завжди ознака релігійної свободи всередині організації», ― пояснює о. Богдан.
Окрім того, свобода нероздільна з відповідальністю. Згідно з українським законодавством, релігійні організації оплачують комунальні послуги за мінімальними тарифами, держава зовсім не втручається у фінансові справи. Однак є й прогалини у правовому аспекті, адже такі умови створюють шляхи для незаконного збагачення представників духовенства. Є й інша сторона: священники не можуть відстояти свої права як працівники, адже не входять до профспілок.
«Чому, наприклад, держава не регулює ці стосунки? Де свобода священника, якщо він не має права відстоювати свою професійну діяльність? Непрозорість фінансових стосунків у церквах ― це також тема свавілля, а не свободи. Якщо віряни не знають, куди йдуть кошти, якщо архиєреї не звітують, немає фінансової прозорости ― то чи це є ознакою релігійної свободи?
Тепер про національну безпеку. Якщо релігійна організація є ексклюзивістською, а всіх інших називає єретиками, то чи не є це мовою ворожнечі? Чи є це ознакою релігійної свободи? Якщо наша сусідня держава вирішила, що буде воювати, а її представники в Україні мовчать, то чи це є ознакою релігійної свободи? На мій погляд, треба розрізняти, що є релігійною діяністю, а що ― ні. Багато вірян УПЦ МП перебувають в інформаційних бульбашках, які були створені, коли Кіріл став патріархом, а то й ще раніше. Бачимо, як саме створювалася нерелігійна пропаганда, і який величезний вплив вона має досі. Чи можна допускати таку релігійну свободу, яка може нашкодити національній безпеці?», ― запитує о. Огульчанський.
Це питання, про які українському суспільству ще доведеться поміркувати.
##DONATE_TEXT_BLOCK##