Моє знайомство з Білою Церквою почалося несподівано і, правду кажучи, вимушено — після того, як метастази «русского мира» перекинулися на Донбас.
До літа 2014-го Біла Церква була для мене просто точкою на мапі, причому де саме вона розташована, я достеменно не знав. На жаль, мої перші враження безнадійно змазані — тоді мене набагато більше переймало, що коїться на Донбасі, а не навколо. Звідтоді минуло достатньо часу, щоб робити певні узагальнення, але замало, щоб претендувати на об’єктивність та глибину, тож претендувати на щось більше, ніж суб’єктивні нотатки, цей текст не може. Але годі про мене — давайте вже про Білу Церкву.
Чимало українських містечок — це по суті «ес-ем-те», яким статус міста пожалували з якихось адміністративних міркувань. Немало і таких, що на «ес-ем-те» перетворюються: містотвірні підприємства зупиняються, молодь тікає в мегаполіси, а все те, що відрізняє місто від села, поступово хиріє та зникає. Словом, такі собі пост-міста. Ані до перших, ані до других Біла Церква не належить. І за формою, і за змістом це повнокровне, впевнене у собі повітове містечко, яке давно переросло свої генпланові межі і продовжує рости. Так, Біла Церква аж ніяк не «маленька Швейцарія» — неремонтованих мостів, обшарпаних будівель та інших занехаяних закапелків тут можна знайти чимало, але мерзоти запустіння в місті не відчувається. Так сталося, що відкривати Білу Церкву я почав із так званого «Рибхозу» – певно, найменш презентабельного і облаштованого району на околиці. Але, наскільки пам’ятаю, найбільшою проблемою були компанії, які літніми ночами влаштовували дебати просто під моїм вікном — слухаючи їх, я зрозумів, наскільки видатним співцем нашої епохи є Подерв’янський.
Звичайно, місцеві охоче розкажуть вам про тотальне зубожіння, але, дивлячись на те, як почувається білоцерківська сфера торгівлі та обслуговування, розумієш, що це явне перебільшення. Мережеві супермаркети, готелі, ресторани, нічні клуби й торгові центри свідчать, що грошенята в місті таки є. Так, місцевий (колись навіть містотвірний) промисловий гігант «Росава» переживає не найкращі часи, але 200-тисячне місто, здається, вже давно від нього не залежить — зокрема й тому, що під шаром «білого» виробництва ховається товстий «жирок» тіньової економіки. Так чи інакше, громадський бюджет у Білій Церкві більший, ніж у Вінниці.
Замкова гора. Фото Романа Наумова
Білоцерківський архітектурний ландшафт безумовно урбаністичний, хоча від тисячолітньої історії міста лишилося не так багато, як хотілося б. Біла Церква — явно не місто-музей, але в центральній його частині все ще помітний зріз місцевої історії. Осердям міста вважають Замкову гору — пагорб, на якому Ярослав Мудрий збудував форпост і церкву, – від неї буцімто й походить сучасна назва міста. Фундаменти фортеці та храму археологи знайшли й заховали під скло, а от щодо назви міста історики сперечаються і досі.
Церква на Замковій горі є й сьогодні, притому аж дві: старовинний костел Св. Іоанна Хрестителя та храм Св. Георгія Побідоносця — симпатична новобудова, яку легко прийняти за автентичну пам’ятку княжих часів. Під горою тече Рось, а з іншого боку розкинулася Соборна площа. Собор там і справді є — Спасо-Преображенський, який збудували майже одночасно із костелом православно-католицьке подружжя Браницьких. За собором причаїлася маленька Микільська церковця, зведена на сотню років раніше гетьманом Мазепою. У колишньому єзуїтському колегіумі тепер розташований аграрний університет, у хоральній синагозі — коледж, у графському палаці — школа мистецтв.
Суворий білоцерківський Кобзар. Фото Романа Наумова
За прямим призначенням використовуються Торгові ряди, збудовані у ХІХ ст. за проектом Луїджі Руска — того самого, що проектував Гостинний двір у Києві. Уцілів і комплекс споруд пошти, зведених у 1830-х — зокрема, трактир, у якому зупинявся Тарас Шевченко. Бувши не в дусі, Кобзар вередував, діймав персонал забаганками і дуже здивувався, коли йому подали англійський портер, якого «і у столиці самій не дістанеш». Сьогодні в цій будівлі розташований ресторан — цілком пристойний, хоча портеру там і не подають. Ну а злегка набурмосений бронзовий Кобзар стоїть тепер поруч із Преображенським собором. Подейкують, що МП-шна братія від цього сусідства не в захваті, та й сам Кобзар позирає на них без особливої теплоти.
Олександрійський бульвар. Фото Романа Наумова
Від Соборної площі починається Олександрійський бульвар — зелена притока знаменитого дендропарку «Олександрія». Через реконструкцію, що наразі триває, бульвар стає дедалі менш придатним для заклопотаних марш-кидків із пункту А до пункту Б. Простуючи ним, мимохіть починаєш думати, що справи справами, але присісти на лавку зі стаканчиком кави — це твій прямий гедоністичний обов’язок. Не знаю, як решта, а я потрапляю у цю пастку зі страхітливою регулярністю, особливо тепер, коли згори не капає, а знизу не хлюпає. Утім, і на такий випадок є варіанти, бо кав’ярень уздовж 4-кілометрового бульвару розкидано понад два десятки (!).
Узагалі, кав’ярень у місті не просто багато, а дуже багато: від кавоналивайок до закладів, де «зависає» хіпстувата молодь та релаксує пригламурена публіка. За кількістю білоцерківські кав’ярні поступаються хіба що аптекам та ломбардам, але значно випереджають бари та пивниці. З бульвару можна звернути на узбережжя Росі, яке останнім часом обростає охайною набережною та всім, що треба для приємного байдикування. Згалом, близькість річки (точніше, двох річок — Росі та Протоки) у Білій Церкві досить відчутна. На Росі, що протинає більшу частину міста, купаються, рибалять, плавають на човниках, а уздовж неї — гуляють, ганяють на велосипедах або просто кубляться у відпочинкових зонах.
Дендропарк Олександрія. Фото Романа Наумова
Простуючи набережною, потрапляєш до парку «Олександрія», розташованому на берегах Росі. Парк додає місту легкої курортної атмосфери. На 400-х гектарах, вигадливо засаджених усякою зеленню та помережаних потічками та озерцями, є де погуляти, але туристи переважно товчуться на невеликій ділянці, де здебільшого зосереджені усілякі архітектурно-мистецькі об’єкти: містки, ротонди, статуї тощо. Але, щоб розшукати всі примітні закапелки 230-річного парку, потрібен не один день, тим більше, що кожної пори року «Олександрія» набуває інакшого вигляду. До речі, місцеві користуються парком не менше, ніж туристи. Одні — розпашілі і захекані — вправляються у швидкості та витривалості, інші — пікнікують, а більшість просто гуляє, насолоджуючись морозивом та запашним повітрям. Словом, усе як на пляжі, тільки замість медуз та інших слизьких почвар «Олександрія» населена білочками, качечками та різними приємними створіннями. Напевно, найбільш мальовничий краєвид відкривається з Палієвої гори — урочища, у якому колись таборували повстанці Семена Палія. А якщо не зупинятись і йти уздовж Росі далі, то парк плавно переходить у заміські поля. Цікаво, що підходи до річки у жодному місці не перекриті, хоча подекуди — вже за містом — берег зайнятий приватним сектором.
Палієва гора. Фото Романа Наумова
Утім, спадщиною епохи Браницьких принади Білої Церкви не вичерпуються — сучасники докладаються до розвитку міста не менше, ніж попередники. Тут є цілком непоганий музей, театр, кінотеатр, книгарні, бібліотеки, органний зал, спортзали, гастрономічно-розважальні заклади якого завгодно профілю, нічні клуби — коротше, все, що треба для нормального життя. До речі, один з клубів — притому з досить бешкетною репутацією — стоїть спина до спини з РАЦСом.
Ураховуючи близькість до Києва, Біла Церква може стати хорошим місцем для туризму вихідного дня — про це вже давно говорять і місцеві чиновники, і громадсько активна публіка. Щоправда, під час туристичних набігів важко вловити головне — повітовий дзен, розлитий у атмосфері міста. Це не апатичне очманіння, яке нападає у депресивній провінції, а скоріше екзистенційна рівновага. Затримавшись у Білій Церкві, я непомітно для себе відвик метушитися й поспішати, бо тут усе більш-менш поруч. Потім розучився маневрувати у людських потоках, бо тут вистачає місця всім (підтримувати тонус змушують хіба що маршрутки, але то як недоліки клімату — дратують усіх, але куди подітись?). А з часом звик до розміреного життя настільки, що вогні столиці видаються дедалі менш привабливими. Бо бонусом до тих вогнів іде гамір, штовханина, ревище метро — коротше, все те, що кияни давно перестали помічати.
Фестиваль повітряних куль «Олександрійська феєрія». Фото Романа Наумова
Усе-таки із Києвом Біла Церква пов’язана досить міцно. Відстань у 80 км не дає змоги їй стати пригородом мегаполісу (Богу подяка!), але тисячі місцевих мешканців працюють та навчаються у Києві — щодня Одеською трасою курсують цілі каравани маршруток, не рахуючи приватних авто, електричок, блаблакарів і т. ін. Частина мандрівників пускає коріння у столиці, а решта повертається додому, привозячи з собою не лише набуті у Києві гроші і знання, а й звички та смаки. Хтозна, наскільки цей вплив відчутний (і наскільки позитивний), але провінційності у Білій Церкві не більше, ніж десь на Святошині чи на Берестейській. Зате у мовному плані Біла Церква позбавлена київської роздвоєності — тут безсумнівно і тотально панує центральноукраїнська говірка, яку сноби називають суржиком. У тому, хто говорить більш нормативною українською, тут можуть побачити галичанина. Мене самого — смішно сказати — декілька разів ідентифікували, як людину «звідкілясь із Західної України». А от нечисленних російськомовних, за моїми спостереженнями, тут найчастіше рахують за заїжджих киян. Стереотипи про місто гопників та бариг, можливо, і свідчать про колись актуальний стан, але сучасна Біла Церква явно його переросла. Так, тут є і злодії, і наркомани, і жлоби, і люмпени, але не скажу, що саме вони визначають образ тутешнього життя. Бозна, чим стане Біла Церква у майбутньому, але перспективи у цього симпатичного містечка однозначно є і вони зовсім не видаються похмурими.
Фото Романа Наума