Більшівці: святе місце з кривавим минулим

Більшівці: святе місце з кривавим минулим - фото 1
Неподалік від Галича, який за княжих часів був столицею руських земель, а тепер є районним центром в Івано-Франківській області, у межиріччі річок Гнила Липа і Нараївка розкинулося мальовниче селище Більшівці, історія якого сягає тисячоліть.

Крем’яні знаряддя праці, що їх археологи знайшли ще у минулому столітті, свідчать про те, що люди тут жили ще 6 тис. років тому. Однак саме селище, а тоді ще – містечко розпочинає свою історію у часи пізнього Середньовіччя. Перша згадка про нього датується 8 березня 1402 р., коли Агнета, вдова галицького старости Павла Сокирки, видала грамоту про надання містечка Малий Бовшів (пізніше – Бовшовець, а відтак – Більшівці) на вічні часи Галицькому архиєпископу Якову Стрепі, який своїми зусиллями переніс центр єпископства з Галича до Львова та почав будувати катедральний собор у Львові, який наразі є головним храмом Львівської архидієцезії Римо-Католицької церкви в Україні.

Вперше у книгах галицького суду Більшівці згадуються 12 березня 1436 р. (Bolschow Minor).

Що цікаво, про назву Більшівців існує кілька версій. Місцеві жителі жартома розповідають, що тут завжди було багато шевців, тому і назвали «Біль-шівці». Краєзнавець і колишній директор Національного заповідника «Давній Галич» Олександр Береговський пов’язує назву села із нащадками старозавітного Ноя. За його словами, коли Ной вийшов із ковчега, то розійшовся зі своїми синами у різні кінці світу шукати землі, на якій вони могли б жити. Через багато століть правнуки Яфета прийшли в межиріччя Дністра та Липи і заснували там свої поселення. Називалися вони Буш та Вец. І відтоді цей терен носить назву Бущівець (Болшовець, Більшівці).

Але найбільш правдоподібна версія набагато простіша. На думку дослідника Михайла Худаша, первісна назва Болшовець – «маленький Болшовь» – говорить про те, що поселення заснували вихідці із села «Болшовь» (сучасний Бовшів). Спочатку поселення ще не мало своєї назви, і навколишні люди могли для зручності так і казати – «піти до бовшівців». Пізніше назва закріпилась як офіційна.

Наприкінці XIX ст. Більшівці стали типовим ремісничо-торговельним містечком. Тут були млин, гуральня, броварня, двокласна школа. У 1860-х рр. містечко мало власну печатку з зображенням перехрещених граблів, коси та серпа.

За часів Першої світової війни тут було сформовано один із загонів Січових Стрільців. Війна завдала великої шкоди селу. Повоєнною відбудовою займався новий власник містечка Корнелій Кшечунович. За його ініціативи реконструйовано млин, споруджено електростанцію, відкрито сироварню.

Свого часу, як і більшість західноукраїнських міст, Більшівці були єврейсько-польсько-українським містечком, де національні громади мали власні квартали, святині, місця відпочинку, але ніколи не ворогували. Власники Більшівців – Казановські, Яблоновські, Малецькі та Кшечуновичі — робили все, аби життя мешканців містечка було мирним. Останній власник Більшівців Корнель Кшечунович, який відбудував містечко після Першої світової війни, за переказами мешканців, щотижня відвідував як римо-католицьку, так і греко-католицьку церкву, часто вчащав навіть і до синагоги.

Про мирне співіснування жителів Більшівців та відсутність експансії з боку тієї чи іншої національної громади свідчать документи про членів місцевого магістрату 20 рр. ХХ ст., де було три українці, три поляки і три євреї. Станом на 1939 рік у Більшівцях мешкало 4,906 осіб.

Пам'ятник жертвам Більшівців

Опісля Другої світової війни, масових винищувальних нацистських та радянських акцій проти євреїв, українців та поляків, чисельність жителів зменшилася удвічі. За місцевими переписами зараз у Більшівцях офіційно проживає приблизно 2,5 тис. осіб.

Санктуарій Матері Божої, Цариці миру і поєднання

Санктуарій Матері Божої, Цариці миру і поєднання

Головною святинею селища є Санктуарій Матері Божої, Цариці миру і поєднання. Таке звання може отримати не кожен храм, а лише дійсно величне, Богом обране місце, в якому відбуваються чудесні зцілення вірних і до якого регулярно здійснюються паломництва. Власне, саме таким був і досі залишається храм у Більшівцях.

Освячений він 20 травня 1624 року, коли до нього було урочисто внесено чудотворну ікону Матері Божої Більшівцівської. Існує декілька версій про віднайдення ікони. За однією з них, її знайшов гетьман коронного польського війська Мартин Казановський, коли воював з турецько-татарськими загарбниками. У час, коли здавалося, на порятунок та перемогу уже не було жодної надії, гетьман почав ревно молитися. Від цього його собака зіскочив у воду та приніс до пана згорток, у якому був чудотворний образ Богоматері з дитятком. Це було справжнім чудом для війська, адже після чарівної знахідки, військо з успіхом перемогло нападників. Приїхавши додому, Мартин Казановський помістив ікону в каплиці свого палацу, але потім вирішив виставити її для вшанування усім людям. Для цього звів дерев’яну церкву і передав її та ікону у власність ордену кармелітів.

ікона Матері Божої Більшівцівської

Будівництво мурованого храму, який зберігся і досі, розпочав 1718 року Ян Ґалецький, полковник Війська Коронного, на вдячність за чудотворне оздоровлення. Згідно з наданим привілеєм папи Климентія XIII 18 серпня 1777 року відбулася урочиста коронація ікони Матері Божої. Визнання головою Католицької Церкви чудотворності ікони Матері Божої Більшівецької ознаменувалося найважливішою подією в історії цього святого місця. Відтак саме після цієї події храму надано статус санктуарію.

ХХ століття стало найважчим періодом для храму – дві Світові війни та атеїстично налаштована радянська окупація довели храм до повної руйнації. 1945 року радянська влада ліквідувала монастир, а ченців вигнала із Більшівців. З собою вони взяли чудотворний образ, який вивезли до Ґданська, де він і досі зберігається у храмі св. Катерини.

Фотоархів відновлення костелу

1947 року храм заборонили використовувати для богослужінь. За часів СРСР святиня пустувала, а над її приміщенням радянська влада не раз вчиняла наругу. Спершу із храму зробили хлів для свиней. Існує навіть легенда, як після війни радянські окупанти поставили стерегти свиней у храмі дуже релігійного полоненого католика. Люди розказували, як було чути його плач і молитви. За пів року свині чудесним способом виздихали, а католику вдалося повернутися додому. Потім храм став місцем прийому металобрухту та склотари, його старі фрески замалювали агітаційними гаслами та лайливими словами. У планах «визволителів» у 80 рр. ХХ ст. було влаштувати тут музей атеїзму, однак вони не встигли.

Після проголошення Незалежності України почалося відродження санктуарію. 28 січня 1992 року храм повернули церковній владі. 2001 року церкву взяли під свою опіку ченці ордену францисканців, які і розпочали відбудову та реконструкцію храму та монастиря.

інтер'єр костелу

Що цікаво, Яків Стрепа, якому на вічні часи передали Більшівці, належав також до францисканського ордену. Отці-францисканці, які приїхали до Більшівців, навіть не підозрювали, що насправді є історичними власниками Більшівців.

Їхніми зусиллями храм у Більшівцях не лише реставровано, але й відновлено його колишню велич – сюди щороку на храмове свято приходять прочани, тут часто відбуваються реколекції та зустрічі молоді, а Санктуарій є добре знаним не лише в Україні, а й за її межами.

Санктуарій Матері Божої, Цариці миру і поєднання

31 травня 2017 року архиєпископ Мечислав Мокшицький видав декрет про відновлення Санктуарію Матері Божої Більшівцівської і титулує її Царицею Миру і Поєднання.

28 листопада 2017 року кармелітанський провінціал о. Богдан Мегер за згодою Провінційної ради офіційно передав давній храм та монастир у власність братів францисканців.

Пам'ятник Папі

2019 року до Більшівців повернулася копія чудотворного образу Матері Божої, яку урочисто інтронізував у неділю, 14 липня, голова Конференції Єпископату РКЦ в Україні єп. Броніслав Бернацький. Ікона з’явилася завдяки старанням архиєпископа Мечислава Мокшицького. Львівський митрополит РКЦ бажав, аби образ був найточнішою копією оригіналу XVI століття. Після виготовлення копії, за східним звичаєм, відбувся «поцілунок образів», тобто копія ікони торкнулася оригіналу. Це відбулося в храмі святої Катерини у Ґданську.

Краєвид з санктуарію на церкву

Церква Різдва Христового

Іще одною, не менш шанованою святинею Більшівців, є греко-католицька церква Різдва Христового, парафіянами якої є майже всі жителі селища. Збудована вона за ініціативи місцевої української громади ще 1905 року на місці старої дерев’яної церкви, яка існувала з 1782 року. Її проектував відомий український архітектор Василь Нагірний. Спонсорував будівництво церкви тодішній власник містечка Валеріан Кшечунович. 1906 року церкву освятив сам митрополит Андрей Шептицький.

Церква Різдва Христового

Ще 1832 року церква мала 651 парафіянина. В 1911 році, через 6 років після зведення мурованого храму, чисельність парафіян досягла 1670 осіб.

Особливої руйнації церква зазнала за часів Першої світової війни, адже у Більшівцях проходила лінія фронту. Храм, звісно, відбудували. У 1944 році, коли у Більшівцях проходила каральна нацистська акція вже проти українців, саме ця церква стала прихистком безневинних людей. Приводом для такого розбою стало вбивство німецького солдата. Підозра впала на українське підпілля, що мало криївки недалеко від селища. За один день було розстріляно кількасот невинних жителів. Більшість з них – старші люди та молодь.

Церква Різдва Христового

Не зважаючи на ліквідацію Греко-Католицької Церкви у 1946 р. та радянську антицерковну пропаганду, храм Різдва Христового завжди залишався місцем особливої святості в очах місцевих жителів.

Пам'ятник репресованій УГКЦ

Станом на сьогодні храм також проходить етап реставрації. За свідченнями очевидців, до Другої світової війни у церкві був дерев’яний іконостас авторства Антіна Монастирського – різьблений, позолочений. Однак після приходу радянської влади він зник, а на його місці постав зовсім інший іконостас.

У церкві також досі зберігаються шість стародруків: Октоїх (Львів, 1687), Тріодъ Постна (Львів, 1987), Тріодъ (Львів, 1688), Псалтир (Львів, 1783), Апостол (Львів, 1772), Апостол (Львів, 1830).

Церква, інтер'єр

Церква, інтер'єр

Синагога та єврейський цвинтар

У міжвоєнний час єврейське населення у Більшівцях сягало близько 2 тис. осіб, тому не дивно, що містечко мало свою синагогу. Та що цікаво – не одну, а цілих три, однак від двох з них не залишилося і сліду. Єдина, що вціліла, не зберегла свого первісного вигляду – її радянські окупанти дещо перебудували та перетворили на народний дім, що і досі є чинним. Танці та розваги у колись святому місці – дивна та незрозуміла практика, а особливо для ХХІ ст.

Синагога в Більшівцях нині

Збудована синагога ймовірно у ХVIII ст. У ХІХ ст. її дещо розширили. За переказами, вона мала не тільки чоловіче, але й жіноче приміщення. Мистецтвознавці запевняють, що побудована вона була у класицистичному стилі.

Залишки старого юдейського цвинтаря

Неподалік від синагоги збереглося ще декілька мацев (надгробних плит) з єврейського цвинтаря – буквально 5 штук. Решту нацисти розбивали та забирали використовувати у будівництві концентраційних таборів. Радянська влада, що прийшла у селище після Другої світової війни, місце, на якому стояв цвинтар, зорала та віддала на власність колгоспу як земельний пай.

Вже пізніше, коли люди наткнулися на закопані мацеви, місце колишнього кладовища залишили, землю вирівняли і лише випасають там худобу. Зусиллями єврейської сім’ї Попик, що колись проживала у Більшівцях, чудом врятувалася та переїхала до Ізраїлю, на цвинтарі встановлено меморіал у пам'ять про тих євреїв, що тут жили і тут загинули від рук нацистів. Більшість з них відправили до концентраційного табору Белжец, частину, за спогадами очевидців, змусили роздягтися та повзти на цвинтар, де їх розстріляли. Їх було 1914 осіб.

Мацева

Мацева

В Більшівці варто приїжджати – тут неймовірне поєднання мальовничої галицької природи з її лісами, річками та пагорбами та величної архітектури, що захоплює і досі. Тут справді концентрація святих місць. Сюди приходять та приїздять люди з різних куточків України і знаходять тут розраду. Тут подих історії перетинається з віяннями сучасності. Однак тут доволі родюча земля несе на собі криваві рани минулого, які навіть в дечому відбилися на місцевому менталітеті. І про це не можна мовчати, про це варто говорити і це потрібно досліджувати – на пам’ять про тих, хто тут був, жив, мирно співіснував, тих, кого знищили, та тих, чию свідомість викривили у час тоталітарних пропаганд, а також для тих, хто тут живе і ще житиме, аби вони нарешті вивчили уроки минулого та вже із розв’язаними руками рухалися у майбутнє.

Краєвид з санктуарію