Блаженнійший Любомир кардинал Гузар: Церкву потрібно рятувати
- Ваше Блаженство, оскільки наша розмова відбувається тоді, коли ще не готовим є Ваше Великоднє звернення, скажіть, що би Ви найдужче хотіли донести до вірних у переддень цьогорічного свята? - Передвеликоднє моє звернення буде і цього року, маю таку надію в Бозі. Але я б дуже бажав, щоби люди серйозно застановлялися, що властиво, для них значить Великдень. Бо це є таке радісне, екстравертне свято, де люди більше виходять з себе, виходять на двір, зустрічають весну. І мені здається, люди, на жаль, не досить часто застановляються над тим цілим комплексом правд релігійних, які становлять Страсний тиждень і Світлий тиждень. Бо це речі, які не тільки є дуже глибокого релігійного змісту, але й які мають надзвичайно важливий також аспект, що стосується цілого нашого життя. Я би дуже бажав, щоби люди користали з тих днів, вільних від праці, хоч, може, не настільки вільних, як би хотілося. І все ж таки переживали не тільки емоційно, а насправді застановлялися, витягали щось для себе, робили певні висновки. Я думаю, це би було так дуже поважано і корисно. - Цього року православний та католицький Великдень збіглись у часі. Таке рідко трапляється. Чи можемо бачити у цьому для себе якийсь знак? - І Богу дякувати, що збіглись. Але на жаль, наступного року буде аж п'ять тижнів різниці. З одного боку, воно би було так гарно, щоби ми щороку святкували разом. Всі християни. Але ми ще трохи зв'язані з певними такими звичаями, це навіть традицією назвати дуже трудно, бо є побудовано на більш чи менш докладному численні часу. Це не є побудовано на якихось дуже тривких основах. Цей звичай є старим і має за собою рішення синодів, але чи справді він є за своєю суттю традиційним? Я думаю, що ні, бо його можна змінити, оскільки ми удосконалюємо свої знання законів природи. Треба дуже подумати над тим, що у нашому житті є найважнійшим. Чи справді слід зберігати звичай, який свого часу був кроком вперед, а сьогодні, бачимо, не є так досконалим, і що, властиво, ще можна краще удосконалювати календар, чи то пак числення часу? Чи не було би найважливішим, щоби ми разом святкували, ми -- християни. Є інші релігії, які мають свої важливі свята в інші періоди. Але ми, християни, маємо одну базу, одну віру, і було б дуже побажаним, якщо ми незгоджуємося на цей так званий Григоріанський календар, пошукати кращого. Є вже певні наукові напрацювання на більш досконалий календар. Тут календар як спосіб числення часу є цілковито другорядним. Мені здається, що важливішим повинно бути для нас, щоб ми вибрали будь-який час, але щоб він був спільним. - Владико, наближається планований Вами переїзд до Києва. Звістка про таке Ваше рішення свого часу шокувала галичан, і частина з нас досі не може із ним змиритися... - Бачите, галичани тішилися 200 років тому, коли митрополит з Києва приходив до Львова. То є така річ, ну, Боже милий, мусимо подивитись не на якісь там престижеві аспекти, але, властиво, на те, що є кориснішим для нашої Церкви. Перенесення до Києва зі Львова не значить, що це кінець Львова. Зовсім ні. Львів має свою особливість, яку мусить плекати, якою мусить жити, і немає потреби відчувати якесь ущерблення з такого переносу. Львів завжди залишиться дуже поважаним церковним центром. Може, канонічно, може, структурально буде інакше. Але не від якості уряду залежить релігійний центр, а від якості віри і християнського життя людей, які там живуть. - Але Львів -- це місто, яке, мабуть, заслуговує на особливий статус. Нинішня українська держава де-факто не визнає за ним права бути реґіональною столицею, й тому, чи не єдиним, що досі тішило наші амбіції, було те, що Львів є столицею УГКЦ... - Люди чомусь не роблять порівнянь і висновків. Пригадуєте, ми дуже недавно, в січні, святкували злуку українських земель. Наші діди 1918 року створили Західну Українську Народну республіку. Центром був Львів. Але вони відчули, що є в цьому якась певна недосконалість, що чогось бракує. І тому 1919 року того ж дня прийшло до злуки українських земель. Це був, як мені здається, надзвичайно правильний і мудрий крок. Бачите, своїм переносом до Києва ми хочемо, якщо можна так образно казати, засипати річку Збруч. Не зі злої волі засипати, а щоби вона перестала бути кордоном, щоби взагалі не було такої межі, щоби Україна відчула свою єдність. От за це нам розходиться. Наші діди то розуміли. Вони за то боролися в своїх визвольних змаганнях. Щоби у Києві була наша столиця. Вони не цуралися того, щоби йти боронити Київ. А ми, галичани, є трошки схильні до провінціалізму. Нам потрібно трошки часу, щоби з певними думками згодитися, зрозуміти їх. Але я думаю, що кожен галичанин, якщо добре застановиться, то побачить в тому велику користь і для Галичини. Ми не хочемо ділити Україну на, як колись казали, Галичину і Велику Україну. Є одна Україна, і Галичина є її дуже важливою частиною. - Останнім часом, Владико, в середині УГКЦ один за одним спалахують конфлікти. І це вже починає виглядати як тенденція. Чим Ви її бодай для себе пояснюєте? - Трудно мені сказати, чому так стається. Я нікого не суджу за злу волю, я думаю радше, що є люди, яким здається, що треба рятувати Церкву. Але Церкву треба рятувати завжди. Церква завжди потребує реформи, потребує оживлення -- це не є щось нового для нас, сама структура Церкви є такою, що потребує завжди бути в стані реформи. Але ці люди стараються рятувати Церкву в дивні способи, не подумавши про наслідки. Люди, на жаль, не читають історії. Не вчаться з неї. Роблять ті самі дурниці, які робили в інших державах чи культурах. А тим часом з історії ми могли би дуже добре навчитися, що не можна рятувати Церкви, розколюючи її. Богу дякувати, що ці люди хочуть рятувати Церкву, але якщо хочуть щось рятувати, де є спільнота, то треба бути у цій спільноті, а не ззовні. - Знаєте, мені доводилося чути дві кардинально різні думки, якими намагаються пояснити причину внутрішніх церковних конфліктів. Одна -- Блаженнійший Любомир кардинал Гузар є надто жорстким керівником, і це обурює церковнослужителів. Друга -- він є занадто м'якою людиною, аби тримати Церкву в дисципліні. Як Ви гадаєте, котра є ближчою до правди? - Я думаю, що я занадто м'який. Мене так виховували. І це, мабуть, є проблема вдачі і виховання. Люди, які мають відповідальність, повинні трошки більше застановлятися, думати, а не тільки робити все емоційно. У нас страшно багато емоцій. Українці є емоційні. Нам абсолютно замало розуму, такої, розумієте, задуми. Не є так, щоби нам бракувало розуму. Ми люди здібні, тільки не задумуємося. Люди не дивляться, не намагаються зрозуміти ситуації. До того ж, ми живемо в таких обставинах, де, можливо, й справді треба було б деколи гримнути макогоном по голові, щоби доходило. Я маю такі випадки, коли певні люди кажуть: "А Ви нам не наказали!". А чи все треба наказувати?! А чи не мають люди свого розуму?! Ми ж не є громада якихось недолітків чи недорозвинутих людей. Люди повинні думати самі. Я не є призвичаєний гримати. Мене так не виховували і мені то дуже трудно приходить. Але, може, воно так і треба було б. Знаєте, є така приказка: "Хлопа не бий -- хлоп слабий". От коли людину притиснеш, то вона вже й робить те, що треба. А я, знаєте, грішу м'якістю, браком твердого п'ястука. - Попри таку свою м'якість, Вам завжди вдавалося вистояти перед тиском багатьох поважних політиків, які, я знаю, приходять до Вас і просять про підтримку на виборах. Говорю зараз про це, бо Україна вже почала жити передчуттям президентських виборів, що відбудуться 31 жовтня... - Я наводжу політикам свої пояснення, і вони не можуть остаточно їх заперечити. Я нікому не кажу "Ні", радше стараюся пояснити, чому я не буду робити жодних кроків, щоби ту чи іншу особу підтримати. Різні люди тут у мене бували -- це правда. І всі вони наприкінці спокійної розмови розуміли, в чому наша позиція є. Позиція Церкви. Можливо, всім їм було неприємно. Можливо, вони всі хотіли користати з нашої підтримки, але я переконався, що кожен, хто тут був, має голову на карку, бо визнав нашу рацію і погодився з нею. - Ваше Блаженство, але Ви, мабуть, навіть краще за інших розумієте важливість для України того вибору, який усі ми маємо зробити цієї осені. Не маю сумніву в тому, що цей вибір робитимете й Ви. Як вдається Вам опертися спокусі не вказати нам шлях, який Вам особисто видається правильним? - Першедусім тут є дві речі. Перша, що я не знаю, що є краще. І боюся, бо з досвіду знаю, що люди в одній ситуації поводяться так, в іншій -- інакше. Щоби ставити на якусь людину, треба ту людину надзвичайно добре знати. Я нікого так не знаю, чи то є президент, чи то є депутат, чи то є інша виборна особа. Як я знаю, що він направду буде кращим? Є така старовинна латинська приповідка, яка каже, що почесті міняють поведінку. Людина може бути дуже гарна, добра на певному становищі, а підійде на вище становище -- може цілковито зіпсуватися. Дуже мудро каже інша латинська приповідка: влада нівечить людей, а абсолютна влада -- нівечить абсолютно. Це є одна річ, а друга полягає в тому, що я стараюся дуже свідомо не виявити своїх преференцій. І мені то не приходить так дуже трудно. - Себто, Владико, Ви усвідомлюєте, що можете помилитися, і боїтеся цього? - Так, у цьому немає ані найменшого сумніву. Я не знаю людей. А щоби не помилитися, треба знати людину в дуже різних обставинах. А того, що ця людина сама про себе каже, замало. Розмовляла Тетяна НАГОРНА
http://postup.brama.com/dinamic/i_pub/usual.php?what=22827
