7 травня в Турині відбулася презентація книги кардинала Герхарда Мюллєра «Папа: місія і служіння», яка вийшла у видавництві «Logos e Persona». Її учасники отримали текст цієї промови, переклад якої РІСУ зробила спеціально для наших читачів, зважаючи на актуальність цього виступу.
Джерело: Silere non possum
Кардинал Ґерхард Мюллєр
Префект Конгрегації Доктрини Віри (2012-2017), тоді ж був головою Папської Біблійної комісії, Міжнародної богословської комсії і Папської Комісії Ecclesia Dei.
Кожен, хто хотів би описати важливість папства для Католицької Церкви, повинен почати з Ісуса Христа.
Справді, лише у світлі Воплоченого Слова «таїнство святої Церкви» відкривається в її заснуванні історичним Ісусом із Назарету. Із встановленням Церкви як видимої спільноти людей у відносинах з Богом через віру, надію та любов у Святому Дусі, Ісус також покликав своїх апостолів бути Його вікаріями.
Єпископи (разом з пресвітерами та дияконами поруч з ними), як наступники апостолів, очолюють «замість Бога Христове стадо», як пастирі в їх проводі, як учителі в проголошенні Євангелія і як священики у богослужінні, тобто в звершенні таїнств, особливо Пресвятої Євхаристії. Після свого Воскресіння з мертвих і через виливання Святого Духа на апостолів і всіх, хто мав прийти до віри, Ісус завершив заснування видимої Церкви на землі.
Католицька [Вселенська] і Апостольська Церква є Сопричастям із Єдиним і Триєдиним Богом і продовженням Місії Христа в історії.
Її завдання полягає в тому, щоб привести всіх людей до віри в Ісуса, Сина Божого, і через сім святих Таїнств до поклоніння і служіння Богові. «Церква є у Христі немовби Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду», як говорить ІІ Ватиканський Собор. (пор. Ів 1, 14)
Свята Римська Церква має особливу роль у сопричасті місцевих Церков, котрі складаються з єпископів, оскільки вона заснована на свідченні слова та мучеництві крові верховних апостолів Петра і Павла. Її єпископ, як наступник святого Петра, є началом та постійним і видимим фундаментом єдності віри та сопричастя.
«З Петром», «у Петрі» та «через Петра» та кожного з його наступників на Престолі Петра, ціла Церква повсякчасно ісповідує, що Ісус є її Божественним Засновником. Він є Словом, що стало тілом (пор. Ів. 1, 14).
Ми, учні Ісуса, не є самі по собі світлом для світу. Але Церква ісповідує, що тільки Слово Боже, через яке все постало, є «світлом для людей» (Ів. 1, 4), яке може освітити темряву світу. Дивлячись на Ісуса, Церква постійно приймає Петрове визнання: «Ти Христос, Син Бога Живого» (Мт. 16, 16).
Симон, чоловік з Галілеї, якого сам Син Божий назвав Петром Скелею (грец. Κηφᾶς), є особою, яка найчастіше згадується в Новому Завіті після Ісуса і завжди стоїть першим у списку дванадцяти апостолів. Він є речником передпасхального кола учнів Ісуса і найвищим представником Колегії Апостолів. Коли воскреслий Господь з’являється Петру, який у своїй особі представляє цілу Церкву, Христос робить його найважливішим свідком своєї місії перед Отцем (пор. 1 Кор. 15, 5), а також встановлює для нього центральну позицію в ранній Єрусалимській Церкві. Вона є ядром вселенської (=католицької) і апостольської Церкви, яка походить від неї в усі часи і в усьому світі. Неперервність Церкви в мінливих часах і зміні поколінь випливає з того, що всі віруючі в Христа залишаються «витривалими в апостольській науці та в спільності, в ламанні хліба (Євхаристії) й молитвах», тобто в Божественній Літургії (Дії 2, 42). Під «апостольською наукою» ми, очевидно, маємо на увазі не філософську ідею чи наукову теорію, а скоріше проповідь і свідчення апостолів, які «були від початку наочними свідками й слугами Слова» (Лк. 1, 2).
«Слово» (Логос, який є самим Богом) — це Божественна Особа, тобто Ісус Христос, Єдинородний Син Отця (Ів. 1, 14-18), який з Ним і зі Святим Духом є єдиним Богом. Від Своєї матері Марії (Гал. 4, 4; Мт 1, 18; Лк. 1, 35) він прийняв нашу людську плоть і кров і людську душу (= людську природу) (Євр. 2, 14).
«Навчання апостолів», яке як ісповідання віри («Вірую» = символ віри) є основою видимої та сакраментальної Церкви, детально описане в першій проповіді Петра після сходження Святого Духа під час П’ятидесятниці на апостолів і на усіх тих, які, починаючи з цього оголошення Слова Божого, були охрещені, щоб бути частиною спільноти первісної Церкви (Дії 2, 14-36). Петро, насправді, разом з іншими одинадцятьма апостолами піднявся і представив Ісуса слухачам, які походили з усіх народів, що зібралися в Єрусалимі, як сповнення всієї Божої історії спасіння для Ізраїлю та всього людства: «Нехай, отже, ввесь дім Ізраїля напевно знає, що Бог зробив Господом і Христом оцього Ісуса, якого ви розіп'яли» (Дії 2, 36).
Отже, Петро, разом з іншими апостолами, є гарантом і свідком ідентичності історичного Ісуса аж до його смерті на хресті та Христа віри завдяки пасхальній події. Відповідно, Петро також представляє перед-пасхальну єдність кола учнів і після-пасхальної Церкви, яку Бог покликав до життя на основі події П’ятидесятниці.
Хто був той Симон, якому Ісус дав ім’я Петро?
За фахом Симон був простим рибалкою на Галілейському морі. Ісус кликав учнів, яких хотів зробити своїми апостолами (посланниками, місіонерами), не з кола могутніх, впливових і мудрих світу (пор. 1 Кор. 1, 26-31), а з покірних і віруючих простих людей. Насправді ні в кого не повинно було бути можливості вихвалятися своїми заслугами і, отже, зачаровувати слухачів демагогічною риторикою та пропагандою. Апостоли не повинні привертати увагу людей до себе. Навпаки, вони повинні скеровувати слухачів своєї проповіді до Христа, правдивого «Спасителя світу» (Ів. 4, 42). Тому що «нема ні в кому іншому спасіння, бо й імени немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися». (Дії 4, 12).
Не був Симон Петро також людиною з залізними нервами, яку, у його стоїчному самовладанні, ніщо не могло похитнути. Ісусові часто доводилося різко дорікати йому за безрозсудний ентузіазм і поразницькі спокуси. Він докоряв йому навіть як недругу, який перешкоджав Ісусовій місії, що мала здійснитися не в блиску золотих палат, а в соромі Голгофського хреста (пор. Мт. 16, 21-23). Перед лицем Ісусових страстей, Петро, апостол найвищого рангу, навіть тричі боягузливо відрікся від Ісуса зі словами: «Я не знаю Цього Чоловіка» (Мт. 26, 74).
Тому воскреслий Господь нагадав Петру про це відречення біля Тиверіадського моря, тричі запитавши його: «Чи ти любиш мене більше, ніж вони?» (Йо. 21, 15-19). Тому що ця любов до Ісуса також спричинила Його навернення (Лк. 22, 32) і показала глибину сопричастя з Христом як джерело і центр Петрового служіння.
Це також стосується його наступників на Престолі Петра у служінні єпископа Риму. Коли Христос називає Симона скелею, на якій Він будує Свою Церкву (Мт. 16, 18), це також є прообразом місії та влади Римського Архиєрея.
Папство, у своїй найбільш глибинній суті, є служінням єдності всієї Церкви в істині Євангелія. Служіння Петра — це не світська посада правителя на зразок королів-абсолютистів і самодержавних царів, а пасторально-духовне служіння. Єпископи і папи не повинні наслідувати приклад світських правителів, які гноблять і експлуатують свої народи. Навпаки, вони повинні відзначатися більшою відданістю справі вічного спасіння віруючих. Насправді Ісус сказав апостолам, які сперечалися про те, хто з них має бути першим: «...як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга. І хто б хотів у вас бути перший, нехай стане вам за раба. Так само Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох». (Мт 20, 26-28).
Титул, який, ймовірно, найглибше виражає сутність папства, походить від папи Григорія Великого (590-604), який називав себе Servus servorum Dei (Слуга слуг Божих) на противагу могутньому та показному патріарху тодішньої імперської столиці Константинополя.
На відміну від наймита, доброго пастиря впізнають по тому, що він як Ісус віддає життя за своїх овець. Справді, Ісус, будучи справжнім Пастирем Церкви та всіх людей (Ів. 10, 11; 1 Пт. 2, 25; Євр. 13, 20), аж тричі сказав Петрові: «Паси ягнят Моїх та овець Моїх» (Ів. 21, 15-19). Жертвування своїм життям є також внутрішньою суттю кожного душпастирського служіння єпископів і священиків (1 Пт 5, 2; Дії 20, 28; Євр. 13, 17). У горниці Ісус доручає Петру постійне завдання «утверджувати своїх братів», тобто у їхній вірі в Ісуса, розп’ятого і воскреслого Господа (Лк. 22, 32).
Велика обітниця Ісуса Петру в Євангелії від Матвія також є написаною на куполі базиліки Святого Петра над могилою апостола. «Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі» (Мт. 16, 18-19).
Ці слова Ісуса не можна релятивізувати, кажучи, що Ісус прямо не говорив про наступника в Римі, або ставлячи під сумнів історичну присутність і мученицьку смерть верховного апостола у Римі. Це радше було провидінням, що вселенська місія Петра сповнилася у його кривавій мученицькій смерті в Римі за часів Нерона. Справді, той Інший (Ів. 14, 26), який приведе Петра туди, куди він не хоче йти, — це Святий Дух, який допомагає йому, щоб він міг «прославити Бога своєю смертю» (Ів. 21, 19).
Католицька Церква завжди сприймала слово самого Ісуса як основу Римського примату і як духовну основу для його здійснення. Завжди категорично відкидалися виправдання, які базуються на політичному статусі Риму як столиці світової імперії або на прагматичному міркуванні, що серед єпископів має бути почесний президент (primus inter pares) на підставі прав людини.
Служіння Петра та його наступників у єпископах є істиною, відкритою Богом, яку ми приймаємо з надприродною вірою. Петро і Павло є засновниками Римської Церкви, оскільки їхнє апостольське вчення та кривава мученицька смерть дали цій єдиній Церкві першу апостольську основу. «З цією Церквою, власне, через її вищу владу повинна бути у згоді кожна Церква, тобто вірні всього світу, оскільки в ній збереглася апостольська традиція». Для тодішніх учнів і для всієї Церкви аж до кінця часів Петро визнає, що Ісус не є пророком і не засновником якоїсь релігії, а «Христом, Сином Бога Живого» (Мт 16, 16). .
Це судження не випливає з чисто людської логіки, але було відкрито Петру та всім віруючим «Небесним Отцем» Ісуса у силі Святого Духа (Мт. 16, 17).
Це той самий Христос, котрий перед тим, як піти до Отця, у спасительній події Вознесіння зібрав навколо себе апостолів, щоб послати їх до цілого людства в усі часи та кожне місце на землі. Воскреслий Господь підходить до одинадцяти учнів і каже їм: «Дана мені всяка влада на небі і на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я вам заповів. І ось Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 18-20).
Що стосується Православних Церков і протестантських спільнот, примат Папи з доктриною непомильності в рішеннях ex cathedra і примат у вселенському церковному управлінні (юрисдикційний примат) часто сприймається як «камінь спотикання», перешкода, оскільки окремим місцевим Церквам заборонено йти власними шляхами віри, пристосовуючись до власної культури та державних інтересів. Але саме примат Римської Церкви дає божественну гарантію того, що Католицька Церква залишається вселенською Церквою і не розпадеться на автокефальні національні церкви.
Національна Церква зі своїм власним Символом віри подвійно суперечить вселенській єдності всіх охрещених у Христі.
По-перше, нації, народи, культури та мови не створюють ані суб’єктів, ані пасивних мембран, здатних перетворити «божественний фоновий шум» у людську мелодію, приємну для сучасників.
По-друге, Слово Боже об’єднує віруючих у Духа П’ятидесятниці Отця і Сина в одну Церкву, навіть через культурні відмінності.
На противагу фундаментальній фальсифікації християнських таїнств єдності та триєдиності Бога, воплочення, сакраментальності Церкви та тілесності відкуплення наприкінці другого століття Іриней Ліонський підкреслював проти гностиків свого часу і всіх часів єдність (unitas) і сопричастя вселенської Церкви на основі апостольської традиції. «Справді, Церква, хоч вона й розпорошена по цілому світі аж до краю землі, отримавши віру від апостолів та їх учнів, (...) береже це проповідування (...) і цю віру (...) турботливо, так, ніби мешкала б в одному домі, вірить однаково, так, ніби має одну душу й одне серце, і проповідує їх, викладає і передає одноголосно, наче володіла б одними вустами» (Св. Іриней Ліонський, Проти єресей, 1, 10, 1-2.). […] Бо, хоча мови відрізняються у різних частинах світу, проте непохитність Передання одна і та сама. І ні Церкви, встановлені в Німеччині, не мають іншої віри або іншої Традиції, ні ті, що в Іспанії, ні ті, що в кельтів, ні Церкви Сходу, Єгипту, Лівії, ні ті, що встановлені у центрі світу...»".
Таким чином, єпископ представляє у своїй особі також діахронічну та синхронічну єдність Церкви в наступництві апостолів і внутрішню безперервність Церкви з її початком у Христі та в апостолах. Оскільки лише Єпископ Риму є особистим наступником Петра, тоді як інші єпископи є наступниками апостолів у всій їхній колегії, прерогативи Симона в його служінні Петра, як скелі, на якій Христос, Син Бога Живого, збудує Свою Церкву, дійсні також для Єпископа Риму. З часом титул «Папа» розвинувся для того, щоб охопити одним терміном основні елементи Петрового служіння римського єпископа.
Але між апостолами та єпископами залишається суттєва відмінність. Апостоли з Петром на чолі були безпосередніми одержувачами та носіями повного самооб’явлення Бога у Христі. З іншого боку, єпископи і Папа пов’язані за змістом зі сповненням Об’явлення у Святому Письмі та Апостольській Традиції. «Завдання ж автентичного тлумачення записаного чи переданого Божого слова довірено одному лише живому учительському уряду Церкви, яке здійснює свою владу від імені Ісуса Христа. Цей уряд не стоїть понад словом Божим, а йому служить, навчаючи лише того, що було передано, бо з Божого доручення і під проводом Святого Духа побожно слухає це слово, свято зберігає та вірно викладає; і все, що учительський уряд Церкви подає до віри як божественно об’явлене, черпає з цього єдиного депозиту віри.»
Навіть якщо доктринальні рішення Церкви в окремих випадках безпомилково відображають одкровення, оскільки скріплені даром Святого Духа, все ж вони вимагають найкращої людської підготовки та вимагають ревнивого збереження та вірного викладу, і як Папа, так і єпископи зобов'язані робити це по совісті. Навіть для загального управління Церквою Папа має спочатку довіритися Колегії Кардиналів, яка, зрештою, представляє Святу Римську Церкву і – як пресвітери радять єпископу – радять Папі колегіально/синодально. Як і в усіх випадках, консультативний орган, що утворений вищим керівником відповідно до критеріїв власних уподобань та кумівства, є мало корисним і приносить більше шкоди, ніж користі тому, хто при владі. Останній потребує не похвал, які лестять людському марнославству, але критичного досвіду співробітників, які зацікавлені не в доброзичливості настоятеля, а в успіху його служіння, тобто понтифікату, задля Церкви Єдиного і Триєдиного Бога.
Дивлячись на людські слабкості, які можуть неминуче вразити його, як це сталося у випадку Симона Петра, Йозеф Ратцінгер говорив з точки зору історії Церкви також про те, що навіть папи можуть слугувати приводом для скандалу. Тому що, будучи людьми, вони вважають, що можуть заради здобуття популярності у суспільстві прокладати популістський шлях, але який в той же час суперечить духу Христа.
Кожен Папа повинен чітко розрізняти між своїм божественним мандатом і собою як особистістю з усіма її обмеженнями. Він не повинен нав'язувати іншим християнам свою особисту думку щодо політики, економіки та небогословських наук.
Ані Папа, чи єпископ, чи інший вищий церковний керівник не може зловживати довірою, яку йому охоче уділяють у братерській атмосфері, задля того, щоб надати некомпетентним чи корумпованим «друзям» церковні добра або, всупереч божественному праву, свавільно зміщати єпископів, які йому особисто не імпонують, або безпідставно втручатися в звичайне душпастирство єпархіального єпископа.
Якщо серед апостолів, обраних Ісусом, був зрадник, і навіть Петро зрікся Ісуса під час Страстей, тоді ми знаємо, що навіть представники Церкви в історії та в сьогоденні можуть зазнати невдач і зловживати своєю посадою в егоїстичних або обмежених цілях.
Ми також маємо приклад цього в питаннях віри, враховуючи, що Павло відкрито опирався Петру, коли той дозволив собі небезпечну двозначність у «правді Євангелія» (Гал. 2, 11-14). Наша емоційна та ефективна прив’язаність до Папи та нашого єпископа чи пастиря не має нічого спільного з негідним культом особистості світських автократів, але є братерською любов’ю до брата-християнина, якому довірено найвищу відповідальність у Церкві. У цьому він також може зазнати невдачі. Тому любляче напоумлення сприяє Церкві більше, ніж рабське лицемірство.
Але найкращий спосіб допомогти Папі та єпископам – це молитва. Ми довіряємо Ісусу, Господу Церкви, який перед своїми Страстями сказав Симону, скелі, на якій збудує свою Церкву (Мт. 16, 18): «О Симоне, Симоне! Ось Сатана наставав, щоб просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів.» (Лк. 22, 31-32).
Віра Петра є вірою всієї Церкви, «що Ісус — Христос, Син Божий, а вірувавши, — щоб мали життя в його ім'я» (Йо. 20, 31).