бр. Теодор Дутчак, ЧСВВ. Роздуми над теологічно-політичним трактатом Б. Спінози

25.03.2014, 14:03

Під Богом (Deus), я розумію абсолютно нескінченну істоту, тобто субстанцію, що складається з нескінченних атрибутів, кожен з яких виражає вічну і нескінченну сутність"

Б. Спіноза

Спіноза - воістину великий філософ, і дуже цікава особистість. «Розумом дехто і перевершив його, але в етиці він найдосконаліший» - говорить Б. Расел. Він створив метафізичну систему, разючу за своєю красою і пишністю, але той факт, що вона не ґрунтувалася ні на особистому досвіді, ні на реальності, що його оточувала вражає ще більше. Кажуть, що Спіноза був глибоко віруючою людиною, але, мабуть, не сповідував ніякої певної релігії, Бог йому суддя. Євреї вигнали його з кагалу «ніхто не мав права наближатись до нього більше ніж на три лікті» - говорилося у так званій «анафемі» проти Спінози. І навіть, коли пройшло вже триста років після його смерті, не знаю хто, але просив про зняття цього прокляття, проте євреї відмовилися.

О. Герцен назвав Б. Спінозу «дійсним і всебічним батьком нової філософії», Л. Фойербах — «Мойсеєм сучасних вільнодумців та матеріалістів», К. Маркс — «посередником і головним джерелом гегелівської системи», К. Фішер — «філософом — самітником завтрашнього дня». Ці вислови, а перелік відгуків про Б. Спінозу та його вчення можна було б продовжити, свідчать про велич філософа, його авторитет у науково-філософському світі, соціальне та світоглядне значення його концепції не лише в розрізі історичного часу його життя, але й у наші дні.

Найбільшими авторитетами — сучасниками були для Б. Спінози у філософії Р. Декарт та Т. Гоббс. Від першого Б. Спіноза перейняв симпатії до раціоналістичного методу, від другого — ідеї службово-функціонального призначення релігії та суспільного договору. Проте вважати філософа послідовником Р. Декарта, як і учнем Т. Гоббса, не слід. Б. Спіноза вийшов за межі філософських побудов цих мислителів, створив власне вчення, що ґрунтується більшою мірою на запереченні, ніж на продовженні концептуальних засад своїх знаменитих попередників.

Виходячи з Р. Декарта й водночас заперечуючи його дуалізм, Б. Спіноза доходить висновку про тотожність Бога та природи, дарує філософській громадськості славнозвісний принцип: causa sui — «природа Бог» є «причиною самої себе». «Треба визнати, писав з цього приводу Ф. Енгельс, — величезною заслугою тодішньої філософії, що вона, починаючи від Б. Спінози й закінчуючи великими французькими матеріалістами, наполегливо намагалася пояснити світ з нього самого, залишивши детальне виправдання цього природознавству майбутнього».

Прочитавши «Теологічний-політичний трактат» Спінози, виникають різні думки стосовно Бога та релігії. Тому на основі прочитаної книги намагатимусь дещо розміркувати про Бога.

На думку Спінози Бог є іманентною, внутрішньою, а не трансцендентною причиною всіх речей. Все перебуває в Богові і в ньому зазнає руху. Природою філософ називає «всі речі» або «все». Субстанцію мислить як єдність і необхідність існування в ній. Атрибути Бога є одночасно і атрибутами природи. У філософії Спінози панує ідея Бога, він пантеїст і критикує схоластику і він вперше піддав науковій критиці Святе Письмо. З ним можна багато в чому сперечатись, але він був людиною свого часу і розкритикував Біблію, дійшовши висновку, що її не можна розглядати як слово Боже, продиктоване Богом. Але це не заважає їй лишатися словом Божим в істинному значенні цього слова, тобто, що в ній проповідується істина релігія. Але зрозуміло, чому він так твердив, бо дотримувався думки, що релігія не може надати людям повної свободи думки, оскільки теологія не має нічого спільного з філософією.

Попробую помислити над першим і другим розділом трактату. У цих розділах автор твердить, що пророцтва, які пророкували пророки були уявними. Бо коли Бог говорив через пророків, то вони чули уявний голос і сприймали божественні одкровення тільки за допомогою уяви. Але ми знаємо, що пророки – це були особи натхнені Святим Духом, які говорили про речі, які мають відбутися і які, як ми знаємо з Біблії відбувалися. Далі, заторкуючи Мойсея, Спіноза говорить, що він не сформував в умі образу Божого, це все уява. Мойсей бачив палаючий кущ, прийняв на горі Синай 10 Заповідей і чув Його голос. Без Бога і віри в нього він не вивів б ізраїльський народ із неволі. Мойсей не уявляв Бога, а Бог був з ним. Звісно він Його не бачив, « бо Бога людям неможливо бачити…» (Вихід 33, 12). Якщо пророцтва були уявні, значить для нього і Христос був уявним, але це не можливо, бо Христос є знаком сповнення пророцтв. Пророцтва не були уявні, бо пророки пророкували під дією Святого Духа і не могли собі самі на уявляти різні речі. Хіба, що лжепророки. Тому я вірю в Христа, який є знаком сповнення пророцтв, бо ще у Старому Завіті пророки проповідували про прихід Месії, а значить вірю у пророцтва і пророків і не погоджуюсь , що вони сприймали божественні одкровення за допомогою уяви. Хоча Спіноза твердить, що ми не знаходимо у Біблії жодних інших засобів. Я не філософ і можливо не вмію відстояти свою думку стосовно певних речей, які автор висвітлює у своїй праці. Бо з іншої сторони пророки були мрійниками, Ісая мріяв про новий Єрусалим, Єремія бачить новий союз, а Єзекиїл проголосив про долину повну сухих костей, які мали ожити. Тому включення у процес цих мрій уяви є не виключений.

Живучи на землі, людина напевно не один раз задумувалася чи існує Бог? Біблія говорить, що нам слід приймати факт існування Бога: « Без віри неможливо догодити Богові. Тим які приходять до Бога, треба вірити, що Він є і що винагороджує тих, які Його шукають (Євр. 11:6). Бог якби хотів, то міг би просто з’явитися і довести усьому світові, що Він насправді є. Але, якби Він це зробив, то більше не було би потреби у вірі. Постає питання, що ж таке віра? І кожен дає різні визначення: Катехизм говорить, що «віра – це прийняття за правду того, що Бог об’явив а Церква подає для вірування». Блаженніший Любомир Гузар каже: «Віра – це дар, який дається не кожному». Є багато людей, які мають віру, а є багато які і не знають, що це таке. Тоді ті хто одержав цей дар від Господа повинні ділитися з іншими, тими хто не погоджується з існуванням чогось вищого. Часто у нашому житті трапляються різні ситуації, які можуть бути пояснені лише існуванням Бога. Ми живемо у постійній метушні, кудись спішимо, не знаючи куди. У нас постійно мало часу, а найбільше мало часу для Бога. Не раз трапляються ситуації і ми не розуміємо, що з нами діється за даних обставин нашого життя. І все це тому, що ми забуваємо або в більшості випадків не знаємо про мету нашого життя. Не знаємо і навіть не думаємо, що наше земне життя тимчасове, як кажуть, ми на землі як у гостях, а домівка наша – на небесах. Візьмімо наприклад зробімо опитування людей, ставлячи питання, для чого ти живеш? Який сенс життя людини? Думаю, що багато не зможе відповісти на це питання. Бо людина, як білка в колесі, біжить не задумуючись над тим, що рано чи пізно ця біганина закінчиться.

В одному монастирі було зібрання монахів і обговорювались різні питання про харчування, про розпорядок дня, про те щоб поїхати кудись відпочити. Кожний мав можливість висловити свою думку. Заслухавши все протягом двох годин, настоятель сказав: «Мені приємно слухати, як всі діляться своїми думками і обговорюють ті чи інші питання, але ніхто не сказав одного, яка наша мета всіх тут присутніх, які живуть у монастирі? Мета – Царство Боже».

Хтось сказав, що життя – це нескінченний циклічний процес, що життя було, є і буде. Але в більшості люди асоціюють це слово із словом «існування». Один філософ говорив, що «треба жити, а не існувати». На мою думку, слово існувати більше може відноситись до предметів, а не до живих організмів. А «життя» відноситься більш до живих істот, це щось красиве, радісне. Життя – це дар, це – радість, яка радість, коли в сім’ї народжується маленька дитина.

Сенс нашого життя, мати наснагу до нього, хотіти жити, мати якийсь сенс. Бо якщо нема сенсу, то це не життя, це існування, як якогось пам’ятника чи архітектурної споруди тощо. Ми живемо, дякуємо Богові за цей дар життя, хоча в більшості випадків забуваємо дякувати, як співається у пісні: « ну що ж про вдячність забувають люди…». Інколи здається, що життя іде як по маслу, але не завжди все так гладко. Бо коли друзі відвертаються від тебе, не підтримують тебе у твоїх спробах змінити спосіб життя, то воно починає втрачати сенс і навіть може привести до трагічного кінця. Але знову ж таки забуваємо про те, що коли всі друзі, знайомі відвернулися від нас, то Бог ніколи не відвертається від людини. Він завжди з нами, Він ніколи не покине нас. Знаємо ще із Старого Завіту, що Бог завжди перший виходить на зустріч людині і скільки разів людина не відверталася від Нього, Він прощав, бо Бог – люблячий і милосердний батько, який хоче спасти кожного з нас. Бог – любов, то хіба любов бажає зла? Ніколи, бо апостол Павло виразно говорить, що «любов не задумує зла». Спасіння дане кожній людині, але не всі спасуться, бо не всі приймають Його волю, Його Слово, не всі вірять у Нього. Чеський богослов і філософ Томаш Галік каже: «Всім запропоноване спасіння, але нікого не можна змусити».

Бог створив людину на Свій образ і подобу, дав їй розум і свобідну волю. Іди живи, дій, не гріши, маєш Заповіді, маєш все тільки не сиди на місці. З неба нічого не впаде, Бог за нас нічого не буди робити, поки ми самі не почнемо діяти. Він з нами завжди, але не буде керувати нами як у ляльковому театрі. Ми самі собі режисери, як складемо сценарій так і будемо по ньому жити. Не потрібно жартувати, тим більше з Богом. Часто буває так, що ми бавимося, на тобі Боже це, а дай мені це. Ставимо Богові умови, якщо зробиш так, то я зроблю так. Хіба Христос ставив умови? Ні такого не було, Він виконував волю Свого Отця, що на небі кажучи: «Нехай не моя, а Твоя буде воля». Христос помер за нас, визволив від неволі гріха, але потім воскрес у славі і сів праворуч Отця, подолавши смерть, даруючи нам життя вічне.

Наше життя переповнене різними хвилюваннями, бурями, смутками, печалями, ненавистю, гнівом. Бувають такі моменти, що нам і це не так, і те не так. Ми як у лабіринті якогось хаосу. Але якось потрібно з нього вийти, бо інші виходять, значить і я можу. Потрібно прагнути щастя. Це питання дуже цікаве, ще давні філософи не могли дати одно згідної відповіді та й тепер для одних щастя у грошах, для інших в розвагах тощо. Але що варті гроші коли людина хвора, не має здоров’я а має все будинок, машину, купу грошей. І що? Звичайно гроші потрібні у житті. За гроші ми купимо хліба, але вони не допоможуть, наприклад вивчити на пам’ять вірш чи ще щось інше. У світі побутує думка, що за гроші можна придбати все і здоров’я, хоча наша медицина така, що як нема грошей, то тебе ніхто не буде лікувати. Але чи допоможуть гроші, коли вже ліки безсилі? Тому, як говорила колись моя прабабуся: «за гроші все купиш, тільки розуму не купиш».

Ми завжди шукаємо щастя. Ще ніхто не говорив, що життя людини полягає у пошуку нещастя. І малі, і старі, багаті, бідні, бездомні, сироти – всі хочуть щастя. Що ж то таке щастя? Де його взяти? З чим його їдять? Щастя – це коли людина почувається спокійною, радісною, вдоволеною своїм життям або як ми кажемо щасливою. Але для кожного це поняття щастя, як і поняття добра чи зла різне. Дехто каже, «для мене щастя, що я здоровий», «для мене, що я здав екзамен» тощо. Кожна людина розуміє по своєму, але як певний ідеал, щастя в земному житті неможливе. Бо на землі воно проминаюче, але може бути досягнуто в якості нагороди за земні справи в загробному житті. Згідно з Арістотелем щастя є дією відповідно до своєї природи. Риби щасливі плавати, а птахи — літати. Натомість, природу людини характеризує здатність мислити й творити політичні організації, відтак найщасливішим є філософ і державний діяч. Арістотель однак і применшував роль фізіологічних потреб (він відчував, що щаслива людина повинна бути добре нагодована). У нас є різні забобони, які як вірять люди приносять щастя. Наприклад, якщо з'їсти конюшину, яка має чотири листочки — то пощастить, якщо знайдеш квітку бузку з п'ятьма пелюстками — то на щастя тощо. Все це – поганське.

Найбільше щастя – бути з Богом, бо «все марнота марнот», як говорить Еклезіаст. І воно має бути вічним, неминущим. За вченням Ісуса Христа таким щастям є Царство Боже. Тільки тоді людина буде істинно щаслива, коли буде жити в мирі з Богом, коли стане членом Царства Божого. Тоді Господь буде піклуватися про таку людину й буде задовольняти всі її потреби та бажання. І така людина ні в чому не буде знати потреби і буде захищена рукою Господньою від бід і страждань. «А Бог має силу збагатити вас великою благодаттю, щоб ви, завжди і в усьому маючи всілякий достаток, були багаті на всяку добру справу» (2 Кор. 9: 8). Шлях у Царство Боже починається вже тут в земному житті людини, а продовжується і остаточно завершується на небі, у вічності. Щастя в Царстві Божому не має кінця, воно не тимчасове, як людські короткочасні радості, а вічне і досконале. Його ніхто не може забрати або вкрасти в людини, воно не залежить від випадковостей. Таке щастя, за вченням Ісуса Христа, є Вічне Блаженство.

Можна говорити багато, але не знаю чи ми собі ставили питання хто є той Бог? Знаючи хоч трохи метафізику, теодицею можемо вже говорити, що Бог – абсолютне буття, чистий акт, першопричина всього, першооснова всього тощо. Але Бог філософів як сказав Б. Паскаль: "Це зовсім не живий Бог християнської віри, що відкривається серцю людини як "Бог Авраама, Ісака та Якова". А що зробив Кант? Він залишив заперечення Паскаля без уваги і заявив, що Бог не пов'язаний причинно з нашим світом, тому що категорія причинності потрібна для пояснення зв'язку явищ між собою, а не явищ з Вищою сутністю; звідси Бог - чиста ідея розуму, загальний принцип пізнання, а не його об'єкт; існування Бога - не більш ніж необхідна вимога практичного розуму.

А мене цікавить хто такий Бог у думці простої людини. Коли я був малий мені казали, що Бог старий дідусь з сивою бородою, а біля нього багато ангелів. І цей образ закарбувався у моїй свідомості до сьогодні. Звісно я не бачив Бога, бо у Святому Письмі написано – І Він промовив: «Ти не можеш побачити лиця Мого, бо людина не може побачити Мене і жити» (Вих. 33, 20). Тому, жодна людина не бачила лиця Бога. Якщо поспостерігати за навколишнім середовищем, то зрозуміємо, що Бог це інтелектуально розвинена особа, все створене працює по закону, як єдиний гігантський механізм. Також ми побачимо, що Бог – творча особа і всі творіння Бога є прекрасним. З Біблії ми дізнаємося, що Бог має почуття, він проявляє любов, милість, милосердя, силу, ревність , співчуття, справедливість та інші характеристики свого характеру.

Доказом, що Бог існує маємо його творіння: світ, людину. Маємо різні докази богословів, філософів про існування Бога. Але все одно часто спостерігаємо недовіру у людей до Бога. Я і сам, коли подивлюся на історію мого життя, то можу подумати, що і в мене є всі підстави, щоб не довіряти Богові! Чому Він допустив різного роду страждання у моєму житті? Біблійні автори теж замислювалися над цим. І дійшли висновку, що історія про первородний гріх, про початок недовіри до Бога, пояснює не тільки подію, яка одного разу відбулася, а й звичайний стан людини: недовіра до Бога живе в кожній людині. Вона з самого початку визначила історію людства й передається з покоління у покоління.

«Безумний говорить у серці своєму: немає Бога» (Пс. 52.2). Нам подобається гармонія і краса цього світу: гори, моря, ліси, поля, річки, зірки, звірі, птахи, люди – і багато вважає, що все це з'явилося само собою. Можна багато перераховувати речей, наприклад людина не хоче виконувати Заповіді Божі, але не хоче щоб дружина (чоловік) була перелюбниця (був перелюбником), щоб син був п'яницею, щоб дочка стала блудницею, щоб обікрали, щоб обманювали, щоб ненавиділи, щоб вбивали ... та багато іншого. Не хочеться говорити, але як пише Книга Мудрості Соломона 13, 1: "Справді марні за природою всі люди, у яких не було знань про Бога, які з видимих досконалостей не могли пізнати Сущого і, дивлячись на справи, не пізнали Винуватця".

Не потрібно нарікати чому так, а чому не так. Бог створив увесь світ з нічого, одним Своїм словом. Він може зробити, що забажає, а ми грішні люди своїм розумом цілком збагнути Його не можемо. Ісус Христос із превеликої любові Божої зійшов на землю і дав нам знання про Бога, відкривши таємницю, що Бог один, але триєдиний в Особах. Перша Особа – Бог Отець, друга Особа – Бог Син, третя Особа – Бог Дух Святий. Це не три Боги, а один Бог у трьох Особах, Трійця, єдиносущна і нероздільна. І цю велику тайну, яку відкрив нам Бог про Себе, – таїну Святої Тройці, наш слабосилий розум не може вмістити, збагнути. Св. Августин каже: "Ти бачиш Трійцю, якщо бачиш любов". Це означає, що таїну Пресвятої Тройці швидше можна зрозуміти серцем, тобто любов`ю, аніж нашим слабким розумом.

І це дійсно так, любов’ю і вірою, надією можна розуміти Триєдиного Бога. Тому хочу закінчити словами чеського філософа і богослова о. Томаша Галіка: «Віра, надія і любов – це три аспекти нашої терпеливості щодо Бога, три способи, як собі порадити з досвідом Божої прихованості. Вони пропонують зовсім інший шлях, ніж той, який пропонує атеїзм, релігійний фундаменталізм та «дешеве вірування». Треба читати святе Письмо та переживати віру і з перспективи нашої солідарності з людьми, що перебувають у пошуку, в тому числі з тими, котрі прагнуть віри, але не можуть зупинитися на жодній із релігій, з якими вони досі зустрічалися».

Отже, прочитавши «Теологічно-політичний трактат» видатного філософа-пантеїста Бенедикта Спінози, та роздумуючи над його пантеїстичним поглядом тотожності Бога та природи як єдиної, вічної та нескінченної субстанції, можна сказати, що вчення Спінози – це помилкова філософська система, але не атеїстична, бо він говорить, що Бог всемогутній, досконалий, первоначало з якого все постало і нічого, що постало не існує без Бога. Він є необхідно існуючий. Спіноза – людина свого часу, яка, як зображають численні свідчення була правдивим мудрецем, який безкорисливо присвятив своє життя знанню. Тому що неможливо осягнути духовний світ одним розумом. Скільки б ми не розкривали Біблію, ми завжди будемо відкривати для себе нове і нове, а людина, котра хоче проаналізувати Писання своїм розумом, буде ще більше плутатися в написаному і через десятки літ його вивчення нічого не втямить. Нам не варто торкатися своїм розумом високих істин, а треба мати міцну віру у Бога. Читати Святе Письмо, переживати дар віри і ділитися ним з іншими, показуючи її прикладом свого християнського життя. Тому я не осуджую Спінозу, але читаючи книгу «Незгасаюча любов», невідомого автора, я натрапив на таку думку: «Люди, які намагаються заглибитись у найрізноманітніші вчення та науки або аналізувати Святе писання, шукати різних пояснень, - це або маловіри, або зовсім невіруючі. Бо коли ти відкриєш Євангеліє і від прочитаних рядків у тебе потечуть сльози, і ти скажеш: «Я нічого не розумію» - тоді ти будеш по-справжньому щось відчувати, і вже будеш наближатися до істини». Не хотілось б так думати про Спінозу, але дивлячись на його життя і читаючи його твори, можна припуститись до такої думки.

Теги: #Релігійна філософія