Британський історик: Побувавши в Україні, я зрозумів, що найбільшою загрозою для «русского мира» є не Захід, а сам Путін

Тімоті Ґартон Еш,
британський історик

Ця думка прийшла до мене нещодавно, коли я побував в українському місті Львів і поспілкувався з українцями, котрих путінська війна зробила біженцями у власній країні. «Я була російськомовною до 24 лютого», – розповіла студентка факультету мистецтвознавства Аделіна з нині окупованої росіянами Нової Каховки. За словами дівчини, росіянам не вдалося знищити українську культуру, тому тепер вони її вбивають. Ще кілька українських студентів розповіли мені, що в українській літературі знаходять «дух свободи», а в російській – дух підкорення владі.

Біженка з нещадно розбомбленого й понівеченого міста Маріуполь Тетяна жила під постійними обстрілами в підвалі без опалення, світла й води, на її очах російська ракета вбила її подругу, а потім вона пережила травматичний досвід, коли тікала з рідного дому. Ця жінка не тільки говорить російською краще, ніж українською, – її матір, свекр і свекруха з Росії. Російський президент назвав би її росіянкою. Тож я запитав, що б вона хотіла передати Путінові. Вона відповіла, що хоче його вбити.

На кожному кроці, у кожній розмові я бачив цілковитий протест не тільки проти російського диктатора, не тільки проти Російської Федерації як держави, а проти всього російського, проти кожного росіянина. Згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, 2013 року близько 80% українців ставилися до Росії позитивно; а станом на травень 2022 цей показник становив лише 2%. Викладач університету розповів мені, що його студенти пишуть слово «росія» з маленької літери. «І я їх не виправляю», – додав він.

Мабуть, у цьому немає нічого дивного, адже йдеться про Україну, яка потерпає від російської війни, спрямованої зараз переважно проти цивільного населення. Однак те саме відбувається на більшій частині території колишньої Російської (а згодом Радянської) імперії, яку з початку 2000-х років Москва намагається переосмислити й перетворити на «русский мир».

Не дивно також, що запеклий протест проти неоімперіалістичної Росії спостерігався в Грузії, адже 2008 росіяни окупували приблизно п’яту частину суверенної території цієї держави (в Абхазії й Південній Осетії). Однак після повномасштабного вторгнення в Україну ворожість поширилася на майже всіх росіян. За іронією долі, від цього ставлення зараз потерпають десятки тисяч росіян, які втекли в Грузію, аби уникнути мобілізації на путінську війну проти України. Грузини обурюються: «Чому ви не протестуєте в себе вдома?» Або, як писалося на одному банері, «Поки Путін убиває людей в Україні, росіяни їдять хачапурі в Грузії».

Протестні настрої також спостерігаються в центральноазійських країнах, що досі мають тісні зв’язки з Москвою. На ютубі є відео розгромної відповіді казахського журналіста Армана Шураєва, який бездоганно володіє російською, задерикуватому російському послу в Казахстані Алєксєю Бородавкіну. «Русофобія – єдине, чого ви досягли своїми дебільними діями, – сказав Шураєв. Якщо Росія вторгнеться в Казахстан, так само як в Україну, «увесь казахстанський степ буде всіяний трупами ваших мобіків… Ви ідіоти, ви людожери, які поїдають самі себе». У підсумку Шураєв звертається особисто до посла: «Бородавкіне, якщо ти хочеш побачити нацистів і фашистів у Казахстані, подивись у дзеркало, і ти побачиш найголовнішого фашиста і нациста. Слава Україні! Алґа Казахстан!».

Коли 24 лютого Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, українська журналістка Ольга Ворожбит намагалася пояснити індійській громадськості, що відбувається: «Уявіть собі, що Британія раптом заявила б, ніби Індія належить до її імперії… – писала українка в Indian Express – Це й робить зараз Росія». Цю аналогію можна продовжити. Уявімо, що реваншистська, мілітаристська британська диктатура виправдовує своє нове вторгнення в Індію культурним концептом «англомовний світ». Саме так і вчинив Путін.

Концепцію «русского мира» було відроджено і переосмислено наприкінці 1990-х років як таку собі «м’яку силу» Росії (слово «мир» російською означає «світ» і водночас «мир»). У 2007 році указом президента РФ було створено Фонд «Русский мир» – мовляв, російський відповідник Британської Ради або німецького Ґете-Інституту. Та згодом Путін перетворив цю концепцію на зброю, виправдовуючи нею нову колоніальну війну в Україні. Він власне саме цими словами й пояснив дії своєї держави в промові на підтримку анексії Криму у 2014 році.

Тож результат вийшов цілком передбачуваним: відраза до путінських колоніальних війн поширилася на решту складових російськомовного світу. Очевидно, порівняння з англомовним світом не в усьому доцільне. Британська імперія була заморською, а Російська охоплювала сусідні території на суходолі. Ідеологія «русского мира» була завжди тісно пов’язана з російським імперіалістичним проєктом, Російською Православною Церквою (котру нині очолює войовничий Патріарх Кірілл) й автократією. Якби Британія знову вторглася в Індію, Британська Рада теж не користувалася б популярністю. Ті, хто виправдовують свої війни культурою, не повинні дивуватися, що їхня культура сприймається як ворожа.

Російська культура стала мимовільною жертвою самопоглинаючого канібалізму Путіна.

Таким чином, російська культура стала мимовільною жертвою самопоглинаючого канібалізму Путіна. Росія мала альтернативне майбутнє, в якому її культура, так само як англомовна, збагачувалася б письменниками й митцями з усіх її колишніх колоній. Якою б була сучасна англійська література без авторів з Індії, Африки й Австралії? Зрештою чудові сучасні українські письменники, як-от Андрій Курков, пишуть (чи радше писали) російською.

Та головне для нас – не забувати про основну трагедію. Путін намагається відхопити частини колишньої Російської імперії за допомогою грубої сили й терору. Нещодавно він похвалився, що Азовське море стало внутрішнім морем Росії, і додав, що навіть Петрові Великому довелося воювати за доступ до нього. Тимчасом свої домівки втратили близько 14 мільйонів українців, тобто третина населення країни. Це небачена в Європі трагедія з 1945 року. Навіть у Львові, розташованому на далекому заході України, я став свідком частих багатогодинних вимкнень електрики, що є результатом знищення Росією 50% енергетичної інфраструктури країни.

Чого найбільше потребує Україна? Усі, з ким мені вдалося там поспілкуватися, відповідали одне: зброї, зброї і ще раз зброї. Забезпечте нам засоби боротьби, а ми свою справу зробимо. Тож так нам і слід вчинити.

Зрештою, Владімір Путін увійде в історію не як правитель, що не зміг відродити Російську імперію, а як той, хто знищив «русский мир».