Капеланство починається з “бути людиною і бути поруч”, — о. Юрій Хамуляк

Нині він є капеланом 24 ОМБр імені короля Данила, і, як сам каже, навіть коли їде на кілька днів додому, до сім’ї, то це не означає, що перестає бути капеланом, який завжди має бути поруч зі своїми бійцями.

Ми самі в цьому переконалися, бо постійно під час нашої розмови до нього хтось телефонував. При чому, на більшість знайомих викликів він не відповідав, щоби не переривати інтерв’ю, а на інші знайомі і незнайомі відразу. І навіть збоку було зрозуміло, що це його служіння. Деякі дзвінки були такими, які не лише зупиняли нашу розмову, але й впливали на неї — наприклад, звістка про загибель бійця, тіло якого побратими навіть не могли винести з поля бою, та необхідність о. Юрію повідомити про це брату загиблого, який сам воює в іншій бригаді, фактично примусила нас завершити розмову.

До Львова він прибув з важливою місією: щоби взяти участь у врученні орденів родинам загиблих з цієї бригади, а також подарунків від св. Миколая дітям, чиї тато чи мама полягли за їх майбутнє.

— Отче Юрію як так склалося, що Ви стали військовим капеланом, Ви мали парафію у Львові та багато справ на місці?

— Під час Революції Гідності, після того, як почалась війна в 2014 році, я кожного місяця їздив до хлопців і підтримував. У нас був волонтерський центр в церкві св. Климентія, де ми робили сітки та все, що було потрібне. Їздив більше як волонтер, звичайно, проте я бачив та відчував, що хлопцям потрібна постійна розрада, підтримка, розмова. Я відчував, що маю бути там якнайбільше часу. І коли почалась повномасштабна війна, я зрозумів, що точно маю бути там.

— В чому полягає служіння капелана на фронті?

— А в чому для Вас взагалі полягає служіння священика, от саме для Вас?

— Духовна опіка людей, ведення їх до спасіння, допомога їм, спілкування з ними.

— Це такі високі матерії, але воно починається з чогось простого — бути людиною і бути поруч, вислухати, підтримати. Власне, от це і є специфіка капелана.

Щоб стати добрим капеланом, хлопці мають відчути, що ти є людина. Якщо у них немає цього відчуття, то ти не зможеш виконувати місію капелана. Тобто вся суть священнослужителя, який проповідує Бога: ти будеш робити це гарно і по-богословськи правильно, але це не буде сприйматися.

— Власне раніше Ви були волонтером, а вже 3ій рік постійно з військовими. Яка різниця між одним і другим служінням?

— Коли я був волонтером, я зазвичай приїжджав до хлопців, які мене не знали. Я знайомився вже за другий, за третій рази, вже тоді більше знав бригади, які до того були чужі. І специфіка була в тому, що важко здобути довіру, яка здобувалась через рік-два волонтерського служіння. Вже тоді тебе бачили як священика, просили на духовні розмови. Зараз я в бригаді майже 2 роки. І у нас вже налагодились ці стосунки, люди мене знають і тому мені набагато простіше виконувати ці функції, бо я вже власне здобув довіру, а вона відкриває мені дорогу до мого служіння. Власне я от можу реалізовувати себе як священик в армії, розповідати їм про Бога і вони пробують його відчувати, особливо в складних, екстремальних ситуаціях — тоді вони Його ближче уявляють, торкаються.

— І на що власне є найбільший запит? Чи є якісь виклики з таких, можливо, що люди відмовляються від Бога, не хочуть Вас бачити чи взагалі не розуміють навіщо Ви там є?

— Звичайно що є. Дуже часто і дуже багато. Виникає певний бунт, коли людина бачить терпіння, хоронить свого товариша, бачить родину загиблого, тих дітей. Тоді закономірно з'являється бунт, на рівні людської свідомості: де був Бог? чому Бог це допустив? І от тоді важливо бути поряд таких людей.

Часом хлопці-капелани, коли приходять, вони путають свою місію, вони думають, що їхня місія — все розповісти про Бога. Там так не діє, там ти маєш бути поряд навіть, коли людина бунтується проти Бога, кричить, що не хоче знати того Бога, що Він для неї чужий. Проте приходить втихомирення, осмислення, а ти весь цей час повинен залишатися поруч, не відходиш від цієї людини, не відштовхуєш, не докоряєш, що ти грішна, що ти не правильно робиш, а просто по-людськи залишаєшся поряд. І тоді ось це відчуття присутності людини, яка поряд, священика, який не вчить, не навертає, а просто разом з тобою переживає ту втрату, смерть твого товариша — це заспокоює і той бунт зазвичай зникає. Я говорю про той осмислений бунт, коли людина відчуває певну втрату.

Є багато хлопців, які приходять молоді, які виросли в інший субкультурі, для яких християнство — це взагалі не їх релігія, наш Бог — не їхній Бог. І навіть за тих обставин, в тих ситуаціях дуже часто за певний час хлопці все-таки повертаються до Бога.

— Чи були у Вас яскраві випадки навернення?

— Звичайно були. Наприклад, я як сюди їхав, мені передзвонив хлопчина з Дніпра, який зараз в лікарні. Колись він говорив, що Бог далеко, “Він не мій”, “я такого Бога не знаю”. Ми з ним дуже довго розмовляли. А це був його перший бій, після якого він виходить живий, але дуже покалічений, поранений. І от він мені дзвонить, а номер мені незнайомий, я не знав хто це телефонує, і він з таким захопленням говорить: “Дякую, що ви казали, бо це правда. Я відчув, що Бог є, що Бог мене перевів, що без живого Бога, про якого ви казали, я би звідти не повернувся. Я за нього згадав, коли я думав, що вже звідти не повернусь, і тоді я почав цього незнайомого Бога просити, Бога, про якого ви мені розказували, і Він мені допоміг, Він мене звідти вивів, довів, що Він є”.

Це одна з дуже багатьох таких різних ситуацій, але це остання, про яку я почув, повертаючись сюди на нагородження.

— Навіть зараз, поки ми досить коротко говоримо, я бачу, що до Вас постійно дзвонять. Бо бути поруч — це також і таким чином, хоча реально на відстані. Чи є такі випадки, що телефонують щоб попрощатись?

— Моя дружина нервується, бо коли я приїжджаю сюди на 2 дні, і навіть їх я не можу бути з нею, бо справді багато телефонують.

Я вже пішов з парафії, але я тут був довго на кількох парохіях, а тому є багато людей, для яких я залишився священиком, з яким вони хочуть поговорити, отримати підтримку. І коли вони взнають, що я сюди приїжджаю, то намагаються десь зустрітись, побачитися на пару хвилин і також розмовляємо по телефону. І тому весь час ці розмови. Але моя дружина до такого вже звикла.

Хтось телефонує, щоб щось спитати, хтось щоб виплакатись, інший за духовною порадою, хтось просто хоче щось розповісти, про бунт свого життя, наприклад, про неправильне ставлення командирів чи ще щось. Але в цьому і є суть служіння, що ти всіх слухаєш і тоді вже Господь тобі підказує як ти маєш цю людину підтримати.

— Отче, а як Ви думаєте, як це бути дружиною капелана не який туди-сюди їздить, а капелана, який є стало там, ближче фронту, і лише деколи приїжджає?

— Дивіться, насправді, мені здається, що це не залежить від капеланського служіння чи якогось іншого служіння. Це таке священиче служіння. І коли людина погоджується служити Богу як священик, то вона має усвідомити від початку, що коли до свячень зустрічається з дівчиною, беручи її за дружину, має пояснити їй, що на неї буде чекати. Дружина священика — це та, яка тримає дім, і, зазвичай, яка дуже часто сама. Я на парафіях був дуже багато часу, але часто я приходив ночувати і зранку вставав та йшов. Якщо приходив, коли діти вже спали, то вставав і йшов, коли діти ще спали. Вона була свідома, я дружині про це говорив, про цю візію свого священства, яку я мав ще з першої миті свого покликання. Я був з нею чесним. І насправді я дуже вдячний своїй дружині, адже вона дуже гідно це сприймає та дає собі раду.

— Зараз, дуже важка ситуація на фронті. І ми говорили про роботу капелана з солдатами, але як спілкуватися з офіцерами, які приймають рішення і несуть відповідальність?

— Це все починається з того самого фундаменту, що й з солдатами, з людяності і з бути поряд. Офіцери довше придивляються, довше розпізнають. Але коли вони в тобі бачать людину, яка готова служити, підтримувати, жертвувати собою заради інших, тоді вони також відкриваються і до них можна промовляти. Навіть на якісь їхні вади, чи з мого погляду капелана неправильні речі, їм делікатно вказувати, але робити це так, щоб вони справді прислухались до вас. Не для того, щоб відштовхнути, принизити чи сказати, що ти робиш не так, а показати якісь наслідки слів, дій чи рішень, негативні, болючі для інших людей. Усвідомлення, що інші люди також є людьми , які переживають, яких болить, які терплять — саме ці речі спрацьовують. Скажімо в моєму випадку дуже часто справді спрацьовують.

— Чи є у Вас якісь приклади для наслідування? Чи брали Ви з когось приклад, коли готувались стати капеланом? Що потрібно робити священикам, які хочуть стати штатним військовим капеланом?

— Бути священиком! Для мене ніколи не було такого розуміння служіння в армії чи покликання для капеланства.

Був коронавірус — я намагався бути в лікарнях, там де люди вмирали, де інші боялися ходити.

Можливо хтось має особливе покликання, щоб бути військовим капеланом, але у мене його немає, як ви можете собі уявити. Я знаю, що зараз найтяжче людям, які є в зоні бойових дій, яких ворог просто винищує різними методами. Їм справді там найважче і я там маю бути, це такі мої відчуття як священика, саме це мене підштовхнуло до капеланського служіння.

— Щораз більше в суспільстві говорять про необхідність вчитися спілкування з військовими: як починати говорити з військовими, які тут є на реабілітації, які в такому стані, що вже не зможуть повернутися на фронт. Як потрібно з ними поводитися, що говорити?

— Ми дуже часто пробуємо якісь речі чи проблеми вирішити науковими чи психологічними підходати — тобто: як казати, чого не казати. Воно напевне є важливим, але це є другорядним. А найперше це та сама людяність, коли людина відчуває поруч іншу людину, яка зранена, яка вийшла з фронту, яка втратила руку чи ногу, яка потребує відчувати, що біля тебе є той, хто готовий вислухати, кому ти не байдужий, який справді тебе може десь підтримати. Чи навіть просто вислухати. І от це є перший крок чи в священстві, чи в будь якому іншому служінні.

Для мене першим і єдиним пріоритетом, на якому побудовано все, — це просто бути людиною, а все інше якось здобувається, ти вчишся, можливо на помилках, але вони вже не такі важливі.

Якщо ти людині хочеш допомогти, то Господь якось так діє, що Він вже сам керує, він сам дає тобі необхідні знання, і слова тобі вкладає, які ти маєш сказати, і навіть твою поведінку в тій чи іншій ситуації скеровує. Тобто, для мене, фундаментом будь якого служіння, яке має приносити результат, є людяність.

— Ви більше часу є на фронті, але Вам доводилось і хоронити своїх бійців. Що є найважчим для Вас у цій справі?

— На початку мого священства, я пам’ятаю, приходила на Літургію щоранку жінка з маленькою дитиною і кожного дня приступала до Причастя. Потім ця дитина захворіла на рак. Довго я був з тими батьками в лікарні, проте дитятко померло. І я вже тоді почав просити Бога, торгуватися з Ним, говорив, що буду робити все, що Ти скажеш, піду будь де, тільки не давай мені пережити от це терпіння батьків чи дітей. Але потім досить часто Господь це допускав…

Не родинам, сім’ям, жінкам — я розумію, що це є дуже великий біль для всіх. Але саме бачити очі таких дітей — це те, що не дає мені “позбиратися” довго. Коли я приїжджаю на нагородження наших сімей загиблих, і виходять забирати ті ордени 3-ох, 4-х річні дітки, після того мені дуже важко відходити.

— А чи батькам щодо дітей легше? Коли батьки хоронять своїх дітей, які загинули на фронті?

— Дивіться, це є завжди шалена біль. Неправильно, коли батьки хоронять своїх дітей, бо природніше, що діти мають хоронити своїх батьків. Але є така ситуація. Проте і батьки вже є дорослими людьми, які мають певний досвід, здобули певну відпірність на біль. Завжди залишається рана і для кожного цей похорон — це поділ в житті на до і після. Старші можуть навчитися з цим жити, десь Господь допоможе зарубцювати цей біль. А діти — це зовсім інше. Діти мусять виховуватись в тій атмосфері любові тата і мами. І коли виривають от того тата і ту атмосферу — це шалене каліцтво для тих діток. І коли ти усвідомлюєш, що ця дитина ніколи не притулится до свого тата, інші діти будуть йти в школу, тримаючи тата за руку, а вони тата тримати за руку не зможуть — от власне ця біль є найбільша для мене. Будь-яка біль є шаленою, але мене найбільше гнітить і найважче заживає ось ця біль — бачити скривджених діток…

І ще одне хочу сказати. Як на мене, найстрашніше зараз не просто смерть військовослужбовця. Це дуже страшно звичайно, але коли людина загинула, віддавши життя за країну, його хоронять з почестями, достойно, гідно. Після похорону люди вчаться жити без нього, усвідомлюючи, що його вже немає. А найстрашніше, коли людина ніби загинула, а тіла забрати не можуть і по всіх офіційних документах він вважається безвісти зниклим. Навіть коли ти знаєш, впевнений, що він загинув, але поки не мають тіла, цього ніяк не можуть довести. І родичі, які вже більше року не знають, — вони відчувають, підозрюють, що людина загинула, проте мають ще надію і вона в цьому випадку цих людей розбиває і не дає, щоб ця рана загоїлась. Це найстрашніша ситуація для родини, коли вони знають, що вже померлий, але тіло забрати не можуть. В нас дуже багато таких родин.

— Якщо б у Вас зараз був вибір, де б Ви хотіли служити?

— В мене є вибір. Кожен з нас має вибір. Я хотів би все ж таки померти священиком. Тобто це своє життя віддати цьому служінню. Коли я Богу давав цю обіцянку, що я хочу бути священиком, — то ж хочу і зараз це повторити: я хочу бути Його священиком — це означає, що я хочу бути там, де людям найтяжче.