Буддизм в Україні: історія, проблеми та перспективи розвитку
Незважаючи на те, що буддизм у його поверхневих формах був відомий в Україні досить давно завдяки регулярним контактам українського козацтва з калмиками, що сповідають буддизм, інтерес до буддизму в його філософсько-етичних аспектах виник в Україні в середовищі культурної і наукової інтелігенції лише в XIX столітті.
Історія поширення буддизму в Україні
Незважаючи на те, що буддизм у його поверхневих формах був відомий в Україні досить давно завдяки регулярним контактам українського козацтва з калмиками, що сповідають буддизм, інтерес до буддизму в його філософсько-етичних аспектах виник в Україні в середовищі культурної і наукової інтелігенції лише в XIX столітті. Глибше ознайомлення українців із буддизмом було перервано в радянський період, коли переслідувався будь-який інтерес до духовних учень, що бодай якось відрізнялися від комуністичної ідеології. У результаті, такий інтерес не міг бути повноцінно вдоволений, а тим більше перерости в певні організаційні форми. Тому перші в Україні відкриті систематичні лекції з буддизму, духовні проповіді й наставляння з буддійських практик відносяться до 1989 року, коли силовий та ідеологічний тиск радянської системи значно послабшав. Тоді ж в Україні пройшли перші буддійські посвяти та з'явилися перші мирські послідовники буддизму, що пройшли канонічний обряд прийняття буддійського Прихистку в Трьох Коштовностях – Будді, Вченні (Дхармі) й Громаді (Сангсі).
Ця діяльність велася, в основному, в трьох областях Східної України: Донецькій, Луганській і Харківській. Саме такий територіальний розподіл імовірно був обумовлений найменшим впливом традиційної християнської культури на масову свідомість мешканців цих індустріальних регіонів. Це підтверджується, зокрема, й тим фактом, що наразі саме в цих областях зосереджена найбільша кількість громад і релігійних центрів неправославних конфесій: протестантських (різних течій), мусульманських, іудейських та буддійських.
Перша в Україні офіційно зареєстрована буддійська громада була організована в м. Донецьку в 1991 році. На сьогодні в Україні існує близько сотні буддійських громад і груп, 38 з яких мають офіційну реєстрацію і статус юридичної особи. Найчисленніші громади й групи належать до тибетського напрямку буддизму – тантричної традиції Ваджраяна ("Діамантова Колісниця"). З них найбільш поширені громади Карма Каг’ю, головного відгалуження тибетської школи Каг’ю-па. Вони об'єднані у всеукраїнський релігійний центр "Українська Асоціація Буддистів Школи Карма Каг’ю". В Україні духовна практика цього центру орієнтована винятково на мирян. Громади й групи послідовників цього напрямку є майже в усіх обласних містах України. Офіційним друкованим органом "Української Асоціації Буддистів Школи Карма Каг’ю" є часопис "Буддизм сьогодні".
Наступною за кількістю як громад, так і послідовників є також тибетська школа Нінгма-па, перші українські громади якої об'єдналися в 1993 році з метою максимально ефективного поширення буддизму в Україні у всеукраїнське духовне управління "Буддійський духовний Орден Лунг-жонг-па" (у перекладі з тибетської "Охоронці Заповідей"). Діяльність цієї школи в Україні орієнтована як на мирську, так і на традиційну чернечу модель буддійської духовної практики, саме тому в селищі Ольгинка Волноваського району Донецької області будується буддійський монастир. Громади школи Нінгма-па були першими в Україні, що почали систематичну проповідь буддизму й одержали офіційну реєстрацію. Офіційним друкованим органом буддійського духовного Ордену Лунг-жонг-па" є газета "Левовий рик", виданий також перший номер буддійського просвітницького часопису "Дао". Також ця організація має свій веб-сайт "Нінгма в Україні" (www.ningma.agava.ru та www.ningma.kiev.ua), який на сьогодні є однією з найдокладніших російськомовних інформаційних баз з питань буддизму і входить у міжнародне кільце буддійських сайтів "Dharma-net".
Третьої за кількістю послідовників і громад в Україні є школа Дзогчен, яка, як окрема школа буддизму, оформилася на Заході наприкінці XX століття зусиллями Чог’яма Намхая Норбу, тибетського лами в еміграції . Як і Карма Каг’ю, ця школа в Україні орієнтована на буддистів-мирян.
Ці три школи наразі є основними осередками поширення буддизму в Україні.
Крім них існує також кілька громад і груп інших буддійських традицій:
- школа Сон – корейське відгалуження школи Чань або ж Дзен;
- Нітірен-сю – японська школа, представлена в Україні духовним Орденом Ниппондзан-Меходзі;
- групи й громади, що не мають чіткої орієнтації на ту чи іншу буддійську школу і заявляють про себе як про таких, що належать до традиції Махаяна ("Велика Колісниця").
Наші спостереження протягом більш як п'ятнадцяти років показали, що як в Україні, так і на всій європейській частині пострадянського простору існує кілька основних мотивацій, згідно з якими люди починають цікавитися буддизмом:
- інтерес до екзотики, прагнення підняти особисту значимість шляхом приналежності до чого-небудь "таємного", "езотеричного", "тантричного". Як правило, велика частина людей з подібною мотивацією втрачає свій інтерес до буддизму, коли стикаються з його вимогами серйозної особистої практики;
- ставлення до практики буддизму, як до частини психологічної підготовки в різних видах східних військових мистецтв, хоча це й не зовсім правильно з погляду розстановки пріоритетів. Проте більшість із людей, що прийшли до буддизму на підставі цієї мотивації, переймаються буддійськими практиками досить глибоко й серйозно; саме групи східних єдиноборств є тими основними центрами, через які буддизм найчастіше проникає в молодіжне середовище;
- інтерес до буддійських психотехнік як до методів зміни своїх психологічних якостей, рішення особистих психологічних проблем. Ця мотивація була й залишається однією з основних у країнах Західної Європи й у США. В Україні також спостерігається тенденція до збільшення числа людей, що приходять до буддизму з цією мотивацією.
Останнім часом ми спостерігаємо значне посилення інтересу до буддизму саме як до системи, що дає практичні плоди вже в цьому житті, "тут і зараз", а не в загробному чи потойбічному світі. Те, що це саме практичний інтерес до філософсько-психотехнічних аспектів буддизму, а не звичайне прагнення людей до "екзотики", свідчить той факт, що ні серед керівництва буддійських громад, ані серед маси звичайних буддистів практично немає представників національних меншин, що проживають в Україні (буряти, калмики, корейці, китайці, тувинці) і для яких є традиційним сповідання буддизму в його ритуально-обрядовій формі.
Ми вважаємо, що це дуже важлива тенденція, оскільки вона веде до усвідомлення в суспільстві реальної цінності буддизму як загальнолюдського надбання, а не як екзотичного східного культу.
Проблеми розвитку буддизму в Україні
Однією з головних проблем поширення буддизму не тільки в Україні, але і взагалі в західному середовищі, є, з одного боку, його вимогливість до особистої практики Вчення. Це вимагає досить високої культури мислення й прагнення до самовдосконалення. З іншого боку, незвичність буддійської символіки й ритуалів (особливо в їхній тантричній версії) для західної людини часто створює певні перешкоди для розуміння сутності Вчення Будди.
Відсутність, на відміну від країн Західної Європи й Америки, досить великої діаспори вихідців із країн, де буддизм є традиційною релігією (Японія, Китай, Корея, В'єтнам, Таїланд, Індія) чи, на відміну від Росії, де є досить численні національні меншини компактного проживання, що традиційно сповідають буддизм (буряти, калмики, тувинці) – ставить перед буддистами України завдання, що в інших західних країнах не стояли настільки гостро.
Необхідні тривалі свідомі зусилля як традиційних буддійських Учителів, так і їхніх українських послідовників для адаптації символіки, термінології та ритуалів до культури, ментальності й сучасного способу життя в Україні. Оскільки одним з основних постулатів буддизму є неприхильність до суто зовнішніх форм поширення Вчення, то це завдання є цілком здійсненне й певна робота в цьому напрямку вже досить давно ведеться деякими українськими буддійськими організаціями.
Значним гальмом у розвитку і поширенні буддизму в Україні є практично повна відсутність вітчизняної наукової школи буддології і, як наслідок цього, відсутність української буддійської термінології, що значно утруднює переклад буддійських канонічних і філософських текстів на українську мову. Це тим більше сумно, що сусідня Росія переживає "ренесанс" вітчизняної науковий буддології: щорічно перекладаються й видаються праці буддійських Учителів, ведеться серйозна науково-дослідна робота, систематично здійснюються закордонні контакти з традиційними буддійськими центрами, саму Росію щорічно відвідують і дають наставляння всесвітньо відомі буддійські Вчителі.
Факт відсутності української наукової буддології прикрий ще й тому, що буддійська філософія зробила (і робить донині) помітний вплив на різні західні філософські течії. Отже, вивчення філософії у вищих навчальних закладах не може вважатися, на мій погляд, повноцінним без знання основ філософії буддизму.
Також великою проблемою є і те, що в наукових колах ще нерідко зустрічається недостатнє розуміння буддизму як системи у першу чергу, психотехнічної, де всі ритуально-обрядові, морально-етичні та філософські аспекти підлягають винятково одній мети – зміні й очищенню людської свідомості, приведення його до найвищої точки досконалості й гармонії, що умовно йменується Просвітлінням.
Вузько спеціальний філософський, культурологічний чи історичний підхід не дає повноцінної картини ні самого Вчення Будди, ні розуміння суті діяльності окремих буддійських Учителів як давнини, так і сучасності, ні механізмів різних течій і шкіл буддизму, ні динаміки розвитку й поширення буддизму в сучасному світі.
Наукові дослідження в цих галузях також не можуть вважатися повноцінними без достатнього рівня компетентності в питаннях буддизму, історії і культури країн Південно-Східної Азії, де буддизм зробив найістотніший вплив на всі сторони життя.Ще однією проблемою, що серйозно сковує поширення буддизму в Україні, є фактична нерівність в Україні різних конфесій. Незважаючи на те, що як українська Конституція, так і Закон України "Про свободу совісті і релігійні організації" декларують рівність різних конфесій, у дійсності ця рівність розглядається державними структурами за принципом "усі рівні, але деякі – рівніші". І мова тут іде не тільки про буддизм – подібні проблеми виникають, особливо в областях Східної України і в Республіці Крим, і в різних протестантських Церков, ба навіть у православних Київського Патріархату та в греко-католиків. Так, наприклад, Державний комітет України у справах релігій відмовив греко-католицької церкви заснувати в Донецькій області єпархіальне управління лише на підставі того, що донецька держадміністрація вважала це "недоцільним", і це притому, що в Донецькій області існує кілька десятків греко-католицьких громад. Знадобилася публічна заява кардинала Гузара, щоб це рішення було переглянуто. На підставі такого ж формулювання про "недоцільність" Державним комітетом із справ релігій відмовлено в офіційній реєстрації єдиному в Україні буддійському духовному навчальному закладу – Буддійської академії України. Причому, незважаючи на рішення Верховного Суду України про незаконність цього відмовлення, Держкомітет у справах релігій і до сьогодні під різними приводами відмовляється реєструвати цей навчальний заклад.
Подібна ж історія триває вже протягом восьми років із реєстрацією буддійського монастиря Шейчен-лінг у Донецькій області. Незважаючи на те, що він був освячений і de faсto діє з 1993 року, і Донецька рада у справах релігій, і Державним Комітетом зі справ релігій відмовляються реєструвати його на підставі того, що (цитую витримку з офіційної відповіді Донецької облдержадміністрації) "За останньою інформацією Державного комітету України у справах релігій віронавчальна доктрина буддійської громади "Храм Шейчен-лінг" включає деякі ще недостатньо відомі в Україні методи трансформації свідомості і внутрішніх енергій". І це при тому, що ця громада належить до школи Нінгма-па – широко відомої і найдавнішої зі шкіл тибетського буддизму, одним із верховних ієрархів якої є Його Святість Далай-лама XIV.
Особливо приголомшливий випадок сваволі з боку державних структур стосовно буддійської громади відбувся в місті Харкові: у буддійської громади Ордену Ніппондзан-Меходзі був забраний діючий більше двох років монастир, що був у цьому місті. При цьому робилося це не за рішенням суду, а за рішенням місцевої держадміністрації.
Незважаючи на те що стаття 161 Кримінального Кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за "образу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями", у пресі зустрічаються публікації, де буддизм обзивається "сатанізмом", а буддисти – "екстремістами" і "терористами".
Можна з упевненістю говорити про те, що в Україні існують два види закону стосовно так званих "нетрадиційних" конфесій: один вид – це офіційні законодавчі акти, покликані показати обличчя владних структур у привабливому для української і міжнародної громадськості демократичному світлі, і другий вид – неписані закони реальної практики виконання законодавчих актів. Суть цієї практики стосовно "нетрадиційних" конфесій досить ясно сформулював у своєму інтерв'ю газеті "Кримська правда" голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів Республіки Крим В. А. Малиборський, що на питання кореспондента про рівність у правах усіх конфесій, зафіксованому в українському законодавстві, відповів: "Гадаю, законодавці поспішили саме з таким підходом. Результат бачимо в наявності, як то кажуть. Треба було вивчити досвід Європи. Є чимало повчальних прикладів. Наприклад, у Греції православ'я є, по суті, державною релігією. Щоб побудувати культовий будинок іншої конфесії, не православної, треба крім державних архітектурних погоджень одержати "добро" головного православного архієрея. Прозелітизм – переманювання віруючих з однієї конфесії в іншу – вважається в Греції злочином і карається законом". Не дивно, що при фактичній наявності в Криму біля десятка буддійських громад, жодна з них не зареєстрована офіційно.
Проблема складних взаємин між буддійськими громадами в Україні й українською владою пов'язана, на мій погляд, насамперед з тим, що з падінням комуністичної ідеології українські владні структури залишилися без ідеологічної опори, звідси і прагнення створити нову обов'язкову для всіх ідеологію, однією зі складових якої є "панівна роль" традиційного православ'я. Ідеї ж демократії для владних структур України абсолютно далекі, оскільки найбільший відсоток чиновників – це старі кадри, виховані на комуністичній ідеології. Особливо яскраво це видно в середовищі чиновників, що мають відношення до Державного комітету України в справах релігій і до обласних Рад у справах релігій: практично всі керівники цих структур були причетні до придушення релігійної свободи в Україні в радянський період. Досить наочним є такий факт: головним релігієзнавчим експертом Держкомітету в справах релігій є пан Козловський І. О. – відомий у релігійних колах Донецької області як людина, що активно фабрикувала в радянський час за замовленням КДБ релігієзнавчі експертизи, на підставі яких вироблялися масові арешти й осуди віруючих різних конфесій. Сьогодні ця людина готує нові кадри релігієзнавців на базі Донецького державного інституту штучного інтелекту. Навряд чи світогляд цих новоспечених “релігієзнавців” будуть відрізнятися особливою віротерпимістю й демократизмом.
Також дуже часто можна стикнутися з неправильним ставленням до буддизму , як до фактора, ворожого для відродження національної української культури. Особливо це відчутно в українських націонал-патріотичних колах. Таке ставлення є частиною ширшої проблеми – підхід до духовно-релігійних течій лише з вузької ідеологічної точки зору. Релігійні вчення розглядаються з погляду їхньої застосовності в ідеологічній і політичній боротьбі, у той час як завдання будь-якої духовної течії це стояти над всякою політичною й ідеологічною упередженістю, не даючи тим самим ідеологам і політикам вийти за рамки загальнолюдських духовних принципів. Історичний досвід уже показав, що всякий раз, коли релігійні принципи підкорялися швидкоплинним політико-ідеологічним інтересам – це неминуче приводило до духовної деградації тієї нації, де це відбувалося.
Мають місце і достатньо часті прояви конфесійної нетерпимості з боку представників найбільш розповсюдженої в Україні православної церкви Московського Патріархату, що користається значною підтримкою з боку органів місцевої влади і членів обласних держадміністрацій у Східній Україні. До нас неодноразово надходила інформація, що православні священики Московського Патріархату, а також і Української Автокефальної Православної Церкви в бесідах зі своїми віруючими називають буддизм не інакше, як "сатанізмом".
Ще однією істотною проблемою є спекуляція на буддизмі в чисто комерційних цілях, створення груп і сект, що прикриваються буддійською термінологією з метою експлуатації своїх послідовників. Діяльність подібних організацій типу сумно відомої "Аум Сінрікьо" чи його менш відомого вітчизняного аналога – "Білого лотоса" з центром у місті Черкаси – помітно дискредитує Вчення Будди в масовій свідомості й служить прекрасним виправданням для чиновників, що перешкоджають діяльності справжніх буддійських організацій.
Останнім часом ця проблема вже не стоїть так гостро багато в чому через працю російських буддологів і перекладачів буддійської літератури, оскільки завдяки десяткам виданих у Росії творів буддійських Учителів різних традицій уже досить проблематично спекулювати на браку інформації про буддизм.
Перспективи розвитку буддизму в Україні
Розглядаючи перспективи розвитку буддизму в Україні, варто мати на увазі, що це Вчення єдине на сьогоднішній день, що знімає конфлікт між вірою, тобто емоційним досвідом, і розумом – досвідом раціональним. Саме тому Альберт Ейнштейн ось як писав про буддизм: "Релігія майбутнього буде космічною релігією. Вона повинна буде перебороти уявлення про Бога як про особистість, а також уникнути догм і теології. Охоплюючи і природу, і дух, вона буде ґрунтуватися на релігійному почутті, що виникає з переживання осмисленої єдності усіх речей – і природних і духовних. Такому опису відповідає буддизм. Якщо і є релігія, що зможе відповідати сучасним науковим потребам, то це буддизм".
Саме ця здатність буддизму сполучати об'єктивний і суб'єктивний досвід у процесі духовної практики робить його привабливим в очах людей, чий рівень знань і внутрішньої культури переріс рамки місцевого релігійного традиціоналізму. І саме тому буддизм поширюється як на Заході, так і в Україні в середовищі насамперед студентства, культурної й науково-технічної інтелігенції. Буддизм приваблює не їхньою екзотикою, як вважають деякі, і не "утечею від життя", як проголошувала ще недавно атеїстична пропаганда, а відвертою практичністю своїх прийомів, що дозволяють вирішувати реальні повсякденні проблеми, зв'язані з високою психологічною напруженістю сучасного життя і відповідальністю за прийняті рішення.
Правильність цього твердження ілюструється тим фактом, що в Україні відбувається поширення буддійських практик класу так званої Аннуттара-йога тантри (Практики найвищої йоги), тобто практик, не обумовлених символікою і ритуалістикою, і таких, що дають швидкі плоди у сфері керування власною психікою. Ці практики вимагають високого стартового інтелектуального і психічного потенціалу адептів, що і є однією з причин того, що буддизм поширюється в середовищі, де цей потенціал є основою професійною діяльність (наука, культура, мистецтво, високі технології).
Це середовище на сьогоднішній день в Україні є незадоволене стосовно своїх духовних запитів. Це, у першу чергу, пов'язано з тим, що традиційні християнські Церкви не можуть запропонувати досить глибокого Вчення, яке б не входило в конфлікт із сучасними науковими знаннями й способом життя. Тому тенденція поширення буддизму у вищезазначеному середовищі продовжиться й надалі, причому цей процес буде йти по висхідній.
З огляду на те, що це середовище активно впливає на формування громадської думки, суспільних стереотипів і спрямованості масової культури, то надалі варто очікувати, що спрощені й скорочені елементи буддизму будуть проникати в ширші маси. Це проникнення буде йти через введення в повсякденну мову усе більшої кількості буддійських термінів (так, наприклад, слова "карма", "нірвана" і "медитація" уже щільно закріпилися в повсякденній лексиці), а також – через здобутки як серйозної, елітарної літератури та мистецтва, так і через прояви маскультури: пісні, музику, художні фільми й літературу.
Складна економічна ситуація в Україні й порівняно невелика кількість буддистів у державі навряд чи дозволять найближчим часом виникнути хоч трохи відчутному прошарку буддійського чернецтва. Причому, якщо навіть і з'являться чернечі спільноти, то вони будуть напевне дотримуватися так званої чаньскої (від назви буддійської школи Чань) моделі чернецтва – моделі активної взаємодії з мирським середовищем, мінімально обумовленої специфічними ритуалами чернечої поведінки (що притаманне, наприклад, школам Тхеравади).
У силу тих же економічних причин також малоймовірно, що в найближче десятиліття виникнуть великі буддійські монастирі чи будуть побудовані великі буддійські храми. Найімовірніше, що нові буддійські монастирі й храми йтимуть шляхом їхньої мініатюризації й економічної самодостатності.
Проте дуже перспективним виглядає створення того, що на Заході зветься Дхарма-центрами – сучасними аналогами буддійських храмів, де пріоритет відданий не ритуалу й обрядовості, а проповіді, дачі наставлянь зо різних аспектів буддизму і медитативної практики. Будучи абсолютно відкритими для всіх тих, хто цікавиться буддизмом, позасектарними стосовно різних його течій і не обумовленими обрядовістю, ці Дхарма-центри будуть ефективними поширювачами Вчення Будди в Україні.
Для людей, що бажають більш серйозно зайнятися власне медитативною практикою, в Україні, ймовірно, вже в найближчій перспективі виникнуть так звані ретритні центри – центри, спеціально пристосовані для стабільної практики медитації. Подібні центри вже є в Росії, а в США і Західній Європі вони стабільно функціонують уже більше тридцяти років. Ці ретритні центри є сучасним аналогом буддійського монастиря, де, однак, людина не приймає чернечих обітниць, дотримуючись лише мінімального зводу буддійських норм повсякденного життя, що робить ці центри привабливими для буддиста-мирянина, котрий не має можливості залишити мирські справи на тривалий час.
Також, безсумнівно, буде рости число відкритих лекцій про буддизм і кількість різних медитативних тренінгових груп, оскільки з кожним роком буде збільшуватися кількість людей, що бажають активно поширювати Вчення Будди. При цьому малоймовірно, що матимуть місце ритуально-обрядові аспекти буддизму, адже для формування середовища, де буддизм уже вважатиметься традиційною релігією і де обрядовість буде затребувана в достатній мері, повинні пройти десятиліття і вирости кілька поколінь українців, для яких буддизм був би традиційною, "сімейною" релігією з усіма атрибутами, властивими релігії.
Таким чином, поширення буддизму в Україні буде йти шляхом його адаптації, по-перше, до мирського способу життя переважної більшості українських буддистів, а це припускає і відповідну подачу буддійських психотехнік. По-друге, потрібна буде й адаптація до досить високого науково-культурного рівня мирських послідовників, що постійно вимагатимуть від буддистів-місіонерів уміння провести паралелі між Вченням Будди й останніми науковими відкриттями в області фізики, психології, біології й інших прикладних наук. По-третє, не менш важливе місце посідатиме й адаптація буддійської термінології, символіки, обрядовості і ритуалістики до близьких і значущих аналогів традиційної української культури й сучасного національного менталітету.
Не викликає сумнівів, що вже найближчим часом у середовищі буддистів України підсилиться тенденція одержувати інформацію про буддизм не опосередковано – із книг, а запрошуючи в Україну авторитетних буддійських Учителів різних буддійських традицій. Це дозволить одержувати компетентні наставляння з різних аспектів буддійської філософії та практики безпосередньо від корінних носіїв Учення. Зараз більшість духовних контактів українських буддистів із буддійськими Учителями відбувається в Росії, буддійське співтовариство якої значною мірою численніше і фінансово забезпеченіше, у силу чого має змогу регулярно запрошувати Вчителів у свою країну.
На сьогоднішній день питання про запрошення авторитетних буддійських Учителів в Україну вже не раз піднімалося в різних українських буддійських громадах і єдиною перешкодою до його позитивного вирішення є недостатні, поки що, фінансові можливості цих громад.
У майбутньому повинно бути також вирішене питання про відправлення представників буддійських громад України на навчання в традиційні східні буддійські центри. Це дозволить українським буддійським громадам мати надалі в Україні своїх компетентних фахівців у питаннях Учення (як його мирської, так і чернечої галузі).
Ще одним важливим завданням, що стоїть перед буддизмом в Україні і яке виходить за рамки власне буддизму, є розвиток вітчизняної наукової буддології. Наукове вивчення буддизму просто приречено на розвиток в Україні, оскільки без цього, як уже було зазначено вище, неможливий ні повноцінний розвиток філософської думки, ні вивчення історії й культури народів Південно-Східної Азії.
Розвиток вітчизняної український буддології і розробка української термінологічної бази для перекладів буддійських текстів бачиться цілком здійсненним завданням, з огляду на наявність в Україні достатнього наукового потенціалу. У цій справі дуже перспективним може бути співробітництво учених-буддологів і практикуючих буддистів, компетентних у питаннях Учення. Також дуже перспективним у цьому плані має стати як проведення професійних наукових конференцій на теми буддизму , так і семінарів для студентів, що вибрали ті сфери науки, де знання буддійської філософії, історії і психотехнік можуть виявитися корисним.
Вирішення цих завдань для України є надзвичайно актуальним і з того боку, що наразі практично вся інформація про буддизм іде в нашу країну з Росії, що робить буддизм ще одним своєрідним “агентом” російської культурної експансії.
Перспективним убачається також і участь представників буддійських громад України в іноземних і міжнародних буддійських заходах. Подібна діяльність може значно підвищити популярність України на Заході й підняти імідж нашої країни на міжнародній арені як держави дійсно демократичної і такої, що реально, а не на словах дотримується принципів свободи совісті.
Підсумовуючи все вищесказане можна з досить великим ступенем упевненості говорити про те, що буддизм уже пустив корені на українській землі й що він має досить обґрунтовані перспективи для подальшого розвитку й поширення в Україні.
Дорже Жамбо Чойдже-лама
керівник буддійського духовного Ордену Лунг-Жонг-па в Україні, настоятель монастиря Шейчен-лінг, Донецька область, Волноваський район, селище Ольгинка
