У часі найбільших випробувань людина (віруюча або й ні) найчастіше взиває до Господа. Мовляв, де Ти? Хіба не бачиш, що з нами діється? Або ж прохає сили й витривалості, щоб пережити випробування. Порятунку й мудрості. Так, мабуть, і кожен українець неодноразово взивав до Всевишнього за ці два роки повномасштабного вторгнення Росії.
Глава УГКЦ Святослав Шевчук разом з польським журналістом, редактором Католицької агенції інформаційної (КАІ) Кшиштофом Томасиком відвідали Південь нашої держави, що постійно страждає від російських атак. Висновок, який вони зробили: Бог не покинув Україну. У Польщі вийшла однойменна книжка з роздумами Блаженнішого про історію стосунків України й Росії, про незламність наших людей і те, чому такими важливими є світло й надія, які несе Церква. В Українському католицькому університеті видавництво «Свічадо» презентувало її український переклад.
Блаженніший Святослав Шевчук є Главою Української Греко-Католицької Церкви вже тринадцять років. За цей час Україна змінилася кардинально: відбулася Революція Гідності, пережили пандемію коронавірусу, вже десять років триває війна з Росією, з яких два роки ― повномасштабне вторгнення ворога. Як діяла в цих умовах Церква? Як у цьому всьому почувався її очільник? Про це в розмові з Блаженнішим питає Богдан Трояновський, директор видавництва «Свічадо».
― Нас мало не бути, вже майже два роки тому. А ми є. І своєю присутністю здатні один одного надихати, відкривати нові горизонти. Тому я дуже дякую за цю можливість сьогодні бути з вами. Питання пана Богдана складні. Над ними ми з паном Кшиштофом Томасиком намагаємося задумуватися в цій книжці. Ця книжечка ― обширне інтерв'ю, яке було записане в конкретному моменті нашої історії, в конкретному місці та часі. Коли почалася повномасштабна війна, наші владики та священники, у тому числі і я, в різних частинах земної кулі одразу опинилися на передовій інформаційної боротьби. Ми говоримо від імені України та українського народу не тільки до внутрішнього українського слухача, але й до світу. І ось те служіння слова, яке несе Церква, знайшло широкий відгук у серцях багатьох людей.
Якщо говорити за тих 13 років, то що мені приходить на гадку? Десятки тисяч інтерв'ю: упродовж багатьох годин, різними мовами, в різних країнах світу. Коли від імені держави, народу, який воює, говорить президент, головнокомандувач чи політик, його сприймає світ по-одному. А коли від імені свого народу говорить громадський активіст, звичайна людина, говорить представник Церкви ― голос простих людей через уста душпастиря, то вони промовляють до сердець людей в цілому світі по-іншому, ― каже владика Святослав.
Блаженніший додає, що після початку повномасштабної війни польський народ відгукнувся на біль України по-особливому. Десятки журналістів просили про коментар. Власне, спільно з Кшиштофом Томашіком Глава УГКЦ вже видав книжку «Діалог лікує рани». Журналіст став тим, хто приїхав в Україну в часі повномасштабної війни й разом з Блаженнішим проживав нашу реальність.
― Він постійно дзвонив до нас і питав, як ми. То я й сказав: приїдь і подивися. Спробуй тут все розказати. І він приїхав. У жовтні 2022-го я здійснив пастирський візит до Одеського екзархату. І він їхав зі мною. У цей непростий момент своєї пастирської діяльності я мав свідка, який постійно зі мною їздив. Ми вирушили з Києва 14 жовтня 2022-го року ― у День українського війська. Звідти почався наш візит. Ми не знали, чи повернемося назад. Жовтень 2022-го року ― це був специфічний момент. Одеський екзархат переживав складні часи. Херсон ще був окупований. Миколаїв ― знищений і без води. Одеса ― в стані стагнації. Жовтень ― це був початок енергетичної кризи, але ми їдемо, ― згадує першоєрарх УГКЦ.
Книжка «Бог не покинув Україну» описує цю подорож. Пан Кшиштоф усюди ходив з диктофоном і записував рефлексії Блаженнішого Святослава. Спершу відвідали Одесу, яка ніби вмирала, бо зупинялося її серцебиття ― порт, не було й туристів. На під’їзді до міста стояли кілометри вантажівок зі зерном. Тижнями чекали, щоб його розвантажити.
― Коли я запитував тоді заступника очільника області як живе місто, він казав, що місто вмерло. Єдина сфера, яка працювала, ― бюджетна. Я запитав тоді очільника Одеської ОДА, чим можу послужити. Він мені каже: «Знаємо, що Ватикан є членом міжнародної організації ФАО, яка займається боротьбою з голодом у світі. Поможіть нам не закрити порт Одеси». Тоді Росія якраз хотіла розірвати угоду про зерновий коридор.
За словами Блаженнішого, Миколаїв теж був страшним видовищем. Ракета розтрощила ОДА. У цьому пораненому місті, де люди не мали не те що всього необхідного, а просто питної води, відбулася знакова розмова з головою ОДА Віталієм Кімом.
― Я запитав, що потрібно для Миколаєва. Знаємо, що треба води, будемо намагатися зробити ще свердловини, здобути фільтри. А пан Кім так на мене дивиться і каже: «Так, нам бракує води, нас бомблять кожного дня. А знаєте, що мені потрібно в Миколаєві? Вашої церкви, щоб не зачерствіло людське серце». Мені мороз по шкірі пішов. Це вперше в історії незалежної України на тих теренах, де повно Московського Патріархату, в умовах війни очільник державної інституції каже, що потрібна УГКЦ.
Між Миколаєвом і лінією фронту на той час залишалося з якийсь десяток кілометрів. Владика згадує, як поблагословив блокпости військових. І з Божою допомогою через місяць українські захисники звільнили Херсон.
Наступним пунктом був Южноукраїнськ (місто ще не перейменоване ― ред.). Це місто, яке утворилося довкола атомної електростанції. Більшість населення ― росіяни за походженням.
― Ми побачили, що серцем громади Южноукраїнська є наша парафія. Коли російські колони вже підходили до міста і казали здаватися, місто вийшло боронитися. Наша парафія стала центром волонтерства. Цікаво, що АЕС збудувала на своїй території церкву, але вона була мертва (церква Московського Патріархату ― ред.). Зустріч з очільниками міста відбулася напередодні великої енергетичної кризи, коли всі запасалися генераторами. Наші енергетики ― справжні герої, вони були головною мішенню. Ми бачили, як російська ракета впала буквально за кілометр від атомного реактора. Ви собі уявіть, що було б з тим містом, якби ракета влучила у свою ціль.
Наш візит закінчився в місті Балта майже на кордоні з Придністров'ям. У кожній парафії люди мені вручали списки їхніх чоловіків, синів, які вже тоді були в полоні.
Пан Кшиштоф був з Блаженнішим усюди, ставив складі питання. Бо, каже владика, в таких обставинах болю, трагедії відкриваються найглибші задуми людських сердець, маски падають, колишні стосунки обнуляються. Все починається спочатку і людина проявляється у всій своїй наготі, зокрема свого внутрішнього світу. І питання: як бути християнином в часі війни?
Книжка вийшла в Польщі рік тому. Але вона є важливою для рефлексії українського суспільства.
― Часом ми пізнаємо Бога, присутнього у нашому житті, через історію. Спочатку щось переживаємо, тоді починаємо усвідомлювати, що з нами сталося, і бачимо: там був Бог. Тоді ця подія переходить поза межі простору й часу.
За десять років ми пережили Януковича, Революцію Гідності, всі ці роки триває війна з Росією. Нам треба над усім цим рефлексувати і відчувати Бога присутнього між нами. Я знайшов одну фразу святого Августина, яку помістив на своїх дверях. Кожного разу, коли виходжу з кімнати, то читаю цю фразу: «Усе для Тебе, Господи». Віддалятись від Нього ― означає помирати, а зближатися ― означає воскресати, перебувати у Ньому ― означає жити, а бути з Ним ― означає жити вічно.
За словами Патріарха УГКЦ, у моменти найбільшого болю люди потребують живої зустрічі. Це завжди обмін енергією, силою, смутком. Але теж і надіями.
― Коли в Южноукраїнську я відвідував наших поранених хлопців, один контужений солдат на мене дивиться і каже: «Ти мене не боїшся?» Кажу: «А чого я маю тебе боятися?» «Бо я небезпечний. Я воюю проти всіх, навіть проти самого себе. І нас таких буде багато». А я кажу: «Якби я тебе боявся, то до тебе не прийшов би. Розкажи мені, звідки ти є, як ти називаєшся?» Він почав говорити, і той хижак перетворився на зранене дитя. Можливо, у лікарні не завжди хотіли почути його особисту історію. Наші люди мають глибокі рани, але Господь Бог перебуває саме в них. І не залишає Україну.
За час, коли писалася ця книжка, сталося чимало змін. Рани України поглиблюються, руйнування зростають, війна триває. Блаженніший був на звільнених територіях Херсонщини й бачив наслідки приходу російських «визволителів» ― сама розруха й жахи. Одеса руйнується щоденно через ракети й шахеди, які постійно прилітають у місто. Навіть Преображенський собор, який належав Московському Патріархату, розбомбили російські військові. Трохи краща ситуація в Миколаєві ― бодай вдалося відновити водопостачання.
― Я намагаюся постійно рухатися. Щоразу більше відчуваю, що я тільки обмежена людина, яка живе в часі та просторі. Всюди одночасно не можеш бути. Але те, що справді відчувається, ― що біль зростає, наших втрат більшає. Ми знекровлені, змучені цією війною, але ми нескорені. І коли ви хочете набратися почуття патріотизму, їдьте зі Львова на Схід. Побачити тих людей. Щоб жити в зоні, яка постійно є під ударами, треба мати відвагу й шукати окремого змісту. Небагато людей відвідує ці зони.
Я бачу, як Київ теж руйнується на наших очах. Бо коли падає чергова бомба чи ракета, щось нищиться і поки що не відновлюється. Ти бачиш, як методично на твоїх очах нищать ту Україну, яку любиш, для якої живеш. Мені дуже тяжко психологічно бути поза Києвом і читати, що там знову щось прилетіло. На місці бути легше. Відгриміло, вийшли, обтрусилися, живі ― працюємо далі. А тут ти починаєш дзвонити, що там було. Фантазія може бути нашим ворогом, бо ми думаємо собі на гірше. Золотоверхий Київ, подиву гідний, стоїть. І наші державні інституції працюють, медики лікують людей, енергетики латають енергосистеми. Тому життя продовжується.
Блаженніший згадує, як у часі, коли до Києва з усіх боків підступали росіяни, він спілкувався з мером Віталієм Кличком. Тоді в столиці залишилося менше мільйона мешканців (до війни у місті лише офіційно мешкало майже 3 млн. — ред.). Лише налагоджувалися логістика, доставка гуманітарної допомоги.
― Тоді я спитав пана Віталія, чим може послужити зараз Церква? І тоді він сказав: «Більше ніж хліба й одягу від Церкви ми потребуємо слова надії». Наша Церква то слово надії мала і має. Воно не є людське, а Боже.
Можливо, частинка того слова надії закотилася в книжку. Господь Бог є з нами, Він є джерелом нашої надії. Той, хто не вірить в Бога, не має надії. Християни є тими, хто проєктує позитив. Люди змучуються, деколи занепадають духом, бо це природно. Але мусимо знати, де є джерело, з якого можна почерпнути. Для нас це Господь, який надихає. Тоді ми можемо творити простір надії довкола й перемагати в безнадійних обставинах, як то було на початку повномасштабної війни.
Блаженніший жартує, що до канцелярії Патріаршої Курії ніхто не пише компліментів. Туди надходять листи про проблеми з єпархій з усіх куточків світу. Усім потрібна допомога й підтримка. Але так само вона потрібна Главі Церкви ― Святославу Шевчуку.
― Наповнитися можна від людей, які хочуть тобі добра, хочуть усміхнутися, побути разом. Я надихаюся людьми, які вміють свій біль перетворити на добре діло. І тоді хочеться побути разом з ними. Одна дівчина волонтерить у Харкові при нашому соборі. Я спитав, чи не бачив її раніше. Вона відповіла, що прийшла недавно. Сказала: «Якби я нічого не робила, я би звар’ювала». Зранена дівчина потребує свою рану перетворити на дію.
Так само кожен обстріл Києва в мені трансформується на гіперактивність. Я тоді починаю всім докучати, всі листи перечитувати ще раз, думаю, що ми ще не зробили в тому житті. Дійсно, мені дуже потрібно розуміти, що я маю на кого опертися. А це є ви ― наша Церква, наші люди. За тебе мільйони людей моляться. Ти не сам, не у власному імені щось робиш. Ти маєш за своїми плечима велику Церкву і відчуваєш таке глибоке споріднення, емпатію. Тоді розумієш, що це не твоя приватна справа, а наша спільна. А разом нас багато і нас не подолати, як колись казали на Майдані в Києві.
Важливою є не тільки підтримка вірян, але й міжцерковна співпраця. Однак, як влучно зазначає Богдан Трояновський, для цього має бути спільний фундамент ― любов. Російська Церква, тобто Московський Патріархат, такої цінності не має. Як у тій ситуації чинити християнам?
― Блаженніший Любомир як наш духівник в семінарії завжди розповідав, якою має бути Церква ― спільнотою вірних, Тілом Христовим. Якщо вона перетворюється на гвинтик державної машини, то перестає бути справді Церквою. Інструментаризацію Церкви пережили всі: і протестанти, і католики, і православні, і мусульмани в деяких країнах. Немає такої релігійної інституції, яка б не мала таких спокус чи такої драматичної історії.
Але Церкви в незалежній Україні завжди намагалися бути частиною громадянського суспільства й долати спокусу бути державною церквою. Бо тоді ми маємо свободу. Наш Патріарший собор Воскресіння Христового є пам’ятником свободі. Ми не хотіли нічого брати від державних інституцій чи політиків або нечистих на руку діячів. Чому? Бо Церква тоді перестане бути Церквою. Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій намагалася вибороти цю свободу та можливість будувати партнерські стосунки з державою.
Коли мова йде про Московську Церкву, то це справді трагедія. Тому що не держава, не російська влада витворила ідеологію, яку накинула Церкві. Навпаки ― християнська Церква у третьому тисячолітті породила геноцидальну ідеологію, яку передала в руки злочинній владі. І не просто освятила дії, які влада планувала, а сама підказала, що влада має робити.
Блаженніший Святослав додає, що молодь питатиме християнських лідерів про те, що вони зробили, коли одна християнська спільнота породила геноцидальну ідеологію. Цим підважується вірогідність проповіді всіх християн незалежно від конфесії. Якщо християни вбивають християн і народжують нову вбивчу ідеологію, яка дегуманізує цілі народи, то постає питання: чи такій Церкві, такій релігії можна вірити? Тому очільники християнських Церков України спільно видали декларацію, у якій засуджують ідеологію «русского міра». Хоча це й виклик для всіх християн, але Україна має вакцину від пандемії «русского міра».
― Ненависть захлинає сьогодні не тільки наших ворогів, а й Україну. Про ненависть мене почали питатися від самого початку війни. І я пригадав цікаву ідею Томи Аквінського. Він говорив що злостивість ― це природній інстинкт. Коли бачимо злодія, або коли нас намагаються вбити, то ненависть і злість є природним інстинктом щодо нього. Але, як і кожен інший інстинкт, християни мають особливу здатність і силу його трансформувати на чесноту. Та чеснота ― мужність. А нам так треба бути мужніми.
Окрім вищевказаних викликів, українці мають ще одну дуже важливу місію ― виплекати дітей, які були змушені покинути свої домівки, які зараз є розкидані по всьому світу. Патріарх згадує нещодавній візит до Канади, до української школи. Там він спілкувався з дітьми, які походять з усієї України.
― Я так дивлюсь на тих діточок. Під час спілкування відчуваєш, наскільки вони зранені. Школа перетворилася на середовище зцілення ран тих дітей. А ще завели мене до дитячого садочка. А з тими дітьми не так легко. У певний момент ми знайшли спільну мову. І так я сів між ними, почали говорити. Третина російськомовні, ну але нічого, я почав з ними говорити їхньою мовою. І вони коло мене зібралися як курятка. А вчителі стоять за дверима і через віконце дивляться. Виходжу, а вони мені кажуть: «Слухайте, ми вже думали, що ви запишетеся вихователем».
Так собі думаю: яке майбутнє тих дітей? Як ми зможемо їх зберегти для України, для нашого народу, для культури, для Церкви? Їх, які виїхали поза межі України, сьогодні мільйони. 14 мільйонів українців змушені були залишити свої домівки. 6 мільйонів виїхали з України. Але коли чуєш цифри, то нічого не розумієш. Якщо ми ту статистику перетворимо на людські обличчя, то лише тоді зможемо зрозуміти, ким є та людина ― українець, українка, дитятко, яке Господь Бог довірив нашій опіці.
Війна стає часом не лише жорстокості й смерті, але також часом формації суспільства, народженням нових ідей і сенсів, ґрунтом для зростання культури, освіти тощо. Звісно, не завдяки, а радше всупереч. Важливо цю хвилю піднесення зберегти й опісля закінчення війни. Патріарх згадує, що його попередник ― Блаженніший Любомир Гузар в контексті Майдану казав так: «Сьогодні Україна не ділиться на східняків і західняків, українськомовних і російськомовних. А ділиться на тих, хто любить Україну, і тих, хто її не любить».
― Усього, що робить людина свідомо та добровільно, вона мусить вчитися. Любов ― це вчинок, чеснота, яка захоплює розум і волю. Ми мусимо постійно вчитися любити. Кожного дня мусимо зростати у своїй здатності любити, робити вчинки любові. У часі війни це є окремий виклик. Зараз з'явилися нові лінії напруги. Вони побудовані вже не так на регіональних, культурних, мовних відмінностях різних частин України, а на тому досвіді війни, який пережила та чи інша людина, родина, те чи інше місто чи село. Ми себе взаємно не розуміємо, бо перебуваємо в різних сейсмічних точках цієї війни. Це проявляється, наприклад, коли хтось отримав досвід бойових дій і вертається додому. А дружина його вже не розуміє. Нелегко також зрозуміти переселенця, біженця, який втратив все і з порожніми руками йде в нікуди.
Так само ми нарікаємо, що нас не розуміють за кордоном. Поки та «хвиля» дійде до них, ми вже далеко попереду. Мусимо вчитися як суспільство розуміти одне одного. Бо на лініях непорозумінь багато хто захоче паратизувати. Як Церква мусимо розуміти, чим живе наше суспільство, бо ми є його частиною. І маємо в те суспільство вносити світло надії, ту євангельську «закваску», «сіль землі», яку ми маємо як Церква. Бо ніхто інший цього не може дати.
Владика Святослав зазначає, що християни України є різношерстими й поділеними. Але всі вони відповідальні за майбутнє міжконфесійних і міжрелігійних стосунків. Налагодити їх може допомогти спільне відчуття добра і зла.
― Сьогодні екуменічного діалогу в Україні немає ― є певні міжконфесійні стосунки. Але коли я бачив, як ми спільно рятували людей з Бучі, з Ірпеня, як об'єднувалися православні, протестанти, мусульмани, юдеї, то побачив справжнє людське обличчя наших релігій. А коли стояв перед відкритою братською могилою в Бучі, то зрозумів, що там ми всі однакові ― католики, православні, протестанти, юдеї, мусульмани. І питання: «Чому їх убили, а я ― живий?» всіх нас турбує однаково. Я переконаний, що коли ми будемо не теоретизувати, а дієво відповідати на спонтанне відчуття добра і зла, тоді знайдемо спільний фундамент, щоб оцінювати й розв'язувати будь-які складні проблеми. І будемо вчитися поважати одне одного.
Зараз Україна вчергове переживає страшні часи. Але в нас є сила. Вона проявляється в мужності. У голосі люблячої особи, який дарує життя. У словах надії. У вірі.
― Будьте певні, Україна переможе. Так сказали мені воїни нашої самооборони, які з автоматами в руках відбивали напади російських ДРГ на Патріарший собор. Вони в цьому впевнені, бо в очах полоненого російського десантника, битого вовка, який пройшов Лівію і Сирію, побачили панічний страх. Страх перед хлопцями, які своїми грудьми закривають свою церкву.
Ті слова незворотно, невпинно здійснюються. Як завжди після бурі на морі наступає штиль, як після ночі зійде сонце ― так само прийде світла хвиля перемоги України, яка освітить всі наші теперішні сумніви, темряву, страждання.
Про книжку: “Бог не покинув Україну” — це книжка-інтерв'ю Блаженнішого Святослава Шевчука і редактора КАІ Кшиштофа Томасика про російсько-українську війну, виклики, які постали перед Україною, Церквою та всім цивілізованим світом, про минуле і майбутнє. Як зауважує у передмові до україномовного видання Мирослав Маринович, дисидент, правозахисник і громадський діяч, однією з головних смислових осей розмови є відповідь Глави УГКЦ на згадані вище слова мера Києва: “Сьогодні більше, ніж хліба чи одягу, ми потребуємо від Церкви слова надії”. Вона звучить і у думці, що “Церква — це не лише бюро соціального обслуговування. Це спільнота, що несе в собі силу Слова Божого, силу Євангелія”, і у заголовку самої книжки.
Також дуже важливою є думка, яка широко розкривається у книжці, це оцінка ролі РПЦ у цій війні, її доктрини “русского міра” — цієї “нечуваної мутації так званого політичного богослов’я”, яка не має нічого спільного з християнством. Блаженніший Святослав зазначає, що він намагався донести до католицьких інституцій світу і Риму зокрема, яке зло йде від цієї доктрини, але далеко не всюди його зрозуміли.
“Було доконечно потрібно, щоб із цілою низкою висновків автора щодо війни Росії проти України ознайомилися як у Ватикані й загалом у європейських столицях, так і в країнах Глобального Півдня”, — наголошує Мирослав Маринович. — “Бо всюди у світі навіть на другому році війни не завжди усвідомлюють, що, за словами Блаженнішого, це “справжнісінька колоніальна війна” і що “не можна симетрично думати про війну, яка є асиметричною. Є злочинець — є жертва”. Той факт, що у світі панічно бояться війни, цілком зрозумілий: українці також її боялися. Проте якщо страх перед війною стає визначальним, то християнство підміняють пацифізмом. І тоді добросердне людинолюбство європейців і загальне прагнення миру будь-якою ціною чаїть у собі небезпеку, оскільки справедливого миру не досягають ціною зречення правди, ціною етичної поразки”.
Книжку можна придбати у крамницях видавництва “Свічадо” у Львові та онлайн на сайті svichado.com
##DONATE_TEXT_BLOCK##