Бути людиною – це ресурс, який допомагає українцям триматися в тяжких реаліях війни. Проте це нелегко, коли ворог застосовує смертоносну зброю та підступні тактики не лише проти військових, а й проти цивільного населення. Тому для українського суспільства ключовим питанням є те, як залишатися людиною в нелюдських умовах. Про це говорили під час панельної дискусії «Людяність в часи випробувань: як знайти духовні орієнтири під час війни». Організатором заходу виступила Єзуїтська служба біженців в Україні, яка є підрозділом всесвітньої мережі однойменних організацій.
Ключовими промовцями заходу стали військовий лікар-ветеран, керівник Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій Андрій Жолоб, священик УГКЦ, викладач УКУ, співзасновник ГО «Українська академія лідерства», голова наглядової ради «Українського ветеранського фонду» Андрій Зелінський та експерт із довготермінових стратегій, директор Інституту фронтиру Євген Глібовицький. В дискусії взяли участь також колеги із інших благодійних, громадських організацій та державного сектору, які працюють із внутрішньо переміщеними особами.
На початку дискусії модераторка панелі журналістка Софія Кочмар, яка працювала над документуванням воєнних злочинів росіян в Україні, спитала Андрія Жолоба, чи він, як військовий лікар побачив людяність на війні, чи, навпаки, її там немає?
За словами промовця, за таких обставин великою мірою якраз і «працює» людяність. «Я мушу визнати, що насправді для мене як для командира медичної роти найскладніше було зрозуміти, що я відправляю своїх 51-ну людину на смерть. Бо ми їхали в дуже небезпечні місця задля евакуації поранених та загиблих... я й сам чотири рази якимсь дивом урятувався, хоча міг загинути».
«Для лікаря це досить складний момент, — продовжив Жолоб, — бо загалом військова медицина не сприймає ніякої «духовності». Тому що, певним чином, там медицина виходить на таку небезпечну стежку, яка прирівнює тебе до Бога: ти «вирішуєш», кому жити, а кому ні».
Перед тим, як стати командиром медичної роти, Андрій Жолоб був начальником приймально-сортувального відділення. В моменти, коли одночасно привозили велику кількість поранених бійців, його відповідальністю, зокрема, було швидко зрозуміти, хто вже не має шансів вижити, а кого ще можна врятувати. Це складні рішення, які в умовах війни доводиться приймати безліч разів, але вони з побратимами старались виконувати це завдання з максимальною відповідальністю. Ці моменти лікар відзначає, як час особливого досвідчення людськості.
Пояснюючи свої слова, Андрій Жолоб пригадав про початок 2022 року, коли він з іншими медиками працював на евакуаційній точній в зоні бойових дій: «Ми пропрацьовували тіла, як щойно загиблих на штурмах, так і тих, хто загинув раніше, днів п’ять перед тим. Ви уявляєте собі, що в липні, серпні, за п'ять днів, відбувається з тілом? Але ми навчилися з цим працювати. І в нас з'явилося ось це відчуття людського обов'язку — співчуття до купи розкладеної плоті, яка ще не так давно була живою людиною. І розуміння, що завтра ти можеш стати такою ж гнилою плотю». За словами медика, це глибоке пережиття, яке «збалансовує» людину, допомагає дивитись на світ під правильним кутом зору.
Зараз, коли Андрій Жолоб став ветераном, він очолює Львівський центр надання послуг учасникам бойових. Він наголошує, що важливо, аби рішення, пов’язані з ветеранами, приймали люди, дотичні до військової спільноти. Цей підхід цілковито застосовано в Центрі, де він працює. Його колеги: дружини, сестри, матері діючих військовослужбовців, ветеранів, загиблих, зниклих безвісти. Навіть на рецепції ветеранів зустрічає інший ветеран з пораненням. Це все сприяє побудові довіри до державної структури та встановленню взаєморозуміння.
У своїй теперішній роботі лікар-ветеран стикається з новими викликами. Одного дня йому зателефонував колишній військовий, авто якого щойно забрали на штрафмайданчик, після чого додав: «Я зараз буду стріляти. Я не за це воював». Щоб знизити градус напруги, медик першим ділом відповів йому: «Знаєш, братику, дякую тобі, що ти не почав стріляти, а спочатку подзвонив до мене».
За словами Жолоба, дотримання принципу «рівний рівному», коли допомогу надає той, хто добре знає, що таке війна, в таких ситуаціях є надзвичайно важливим і це те, що намагаються реалізовувати у Центрі надання послуг учасникам бойових.
За словами медика, ресоціалізація ветерана починається з налагодження людських взаємостосунків і порозуміння на одному рівні: «Стосунки це ж не лише про емпатію. Воно працює і на війні, і в тилу. Просто військові це вже зрозуміли, а цивільні ще не зовсім», — резюмував лікар.
Тема збереження людськості у людині є центральною в служінні військових капеланів. Про це під час панелі говорив о. Андрій Зелінський, який свого часу став першим військовим капеланом при штабі АТО. З 2014 року о. Зелінський працював з військовими в районі бойових дій. Суть свого служіння він викладає у двох словах: «Бути поряд, — і додає, — аби нахилити небо до людини у військовому однострої, аби врятувати людяність воїна». Йдеться про те, щоб допомогти захиснику вберегти власну людяність в нелюдських умовах з великим масштабом агресії та жорстокості.
За словами священика: «Ворогів на війні багато, але це не лише противник, якого треба зупинити. Це також і екзистенційний виклик. Бо можна, не помітивши, знечулити людину в собі. Це анестезія, від якої можна не прокинутись. А нам треба творити майбутнє. І майбутнє належить людям, а, значить, людяності».
Отець Зелінський також зауважив, що в щоденній мові і, мабуть, мисленні люди часто ототожнюють людяність із чутливістю, емоційністю. І це, за словами отця, зменшує і спрощує поняття людяності до аморфної чуйності. Це він вважає серйозною загрозою, з тієї причини, що людина – «істота вичерпна» — коли ми постійно переживаємо загрози власному життю та смерті близьких людей, наша чутливість вичерпується, психіка пристосовується, вигорає емоційний заряд.
Тому у час війни про людяність важливо говорити. На думку капелана, визначити чіткий набір характеристик людяності складно. Не завжди вдається провести чітку лінію між добром і злом та сказати: це людяність, а це – ні. Та все ж це поняття передбачає певний етичний вимір й існує універсальна людяність, те, що нас об'єднує, універсальні параметри нашого конкретного людського існування.
Загалом війни, як говорить о. Зелінський, редукують людину до її здатності виживати фізично та психологічно. Загрози людині, і самій людяності зʼявляються з різних боків. Інколи це може бути, наприклад, з боку ворожої пропаганди, а інколи й своєї. «Людина розпочинається зі здатності певним чином осмислювати власну присутність у світі, – говорить капелан, – тому наша людяність невпинно потребує правди, добра, справедливості і краси. Система, яка не дозволяє людині критично мислити та відчувати, співпереживати з болем іншої людини, становить пряму загрозу нашій людяності. Та саме в ній знаходиться ресурс, який дає змогу далі будувати демократичну державу і суспільство вільних та гідних особистостей».
Продовжуючи розмову, модераторка перекинула місток на інший бік спектру, запитавши промовців, чи втрачаємо ми людяність, коли ненавидимо ворога?
На думку о. Зелінського, перш за все треба сфокусуватись на тому, що заради людяності необхідно зупинити збройну агресію Росії в Україні. І це має розуміти цілий світ, а не лише українці. Додавши, що існують такі види поведінки й ставлення, які нам справді шкодять. Ці речі підігріваються пропагандиськими та ідеоголічними гаслами, які просувають у медіа. Але суспільна та особиста стійкість залежать від здатності протидіяти таким динамікам. Треба відважитися мислити критично та співпереживати з болем інших людей. А також потрібно шукати шляхів для зцілення, тому що, людяність – це про свободу та гідність конкретних людей.
Чому в умовах, коли є загроза існуванню держави, потрібно дбати про людину? Чи ми будемо існувати, якщо будемо тільки захищатися, і не дбати про своїх людей? Ці питання модераторка адресувала Євгену Глібовицькому. На думку третього учасника дискусії, українська ситуація є дуже своєрідною, оскільки сучасна Україна як держава, є країною, яка не заснована чи не «перезаснована» внаслідок перемоги національно-визвольного руху. А важливість національно-визвольного руху полягає в тому, що коли країна виривається з колоніального стану, цей рух пропонує нові правила і проголошує нові стандарти. Серед яких він також дає відповідь на питання: якою є цінність людини, ким є людина в цій новій системі?
Євген Глібовицький говорить, що чим більше він досліджує обставини проголошення незалежності України, тим більше бачить те, що в християнських категоріях називається дивом. По-перше, за незалежність України проголосували комуністи. По-друге, за словами Глібовицького, саме дата 24 серпня була унікальним вікном можливостей, бо якби рішення мали прийняти 23 серпня, або 25 чи 27 серпня, то, швидше за все, нічого з того не вийшло б. Тож і невідомо, чи збереглася б українська ідентичність до того часу, коли знову з'явилося б те історичне вікно можливостей.
Проте, як говорить експерт, ціною за таке проголошення незалежності ми отримали тяглість всієї системи державних інститутів, тож усередині української держави сидить «страшне, антилюдське, тоталітарне». Тому в момент, коли наша держава потрапляє в турбулентність, невизначеність, опанована страхом, вона починає діяти за старими шаблонами.
«Зокрема ми це бачимо в поведінці ТЦК. І в тому, яким чином “Беркут” розганяв демонстрації. Ми це бачимо в багатьох бюрократичних проявах нечутливості до людей. Іншими словами, це накопичена радянська культура, яка, власне, є нелюдською», — наголошує Глібовицький.
Зараз наші військові і люди в окупації проходять через пекло. Але попри все, як говорить Глібовицький, це дещо легша версія того, через що пройшли наші предки. Зовсім інша ситуація, коли ми знаємо наших загиблих, можемо знати їх імена, тіла яких можемо знайти. Натомість під час Голодомору були мільйони непохованих, які просто зникли. Також маємо страшні наслідки Другої світової війни, найжорстокіша фаза якої була на території України, а також наслідки дій радянського репресивного механізму, який безслідно знищував цілі суспільні прошарки.
«На мою думку, ми єднаємось не через походження, не через мову, не через приналежність до тої самої конфесії, а через те, що відчуваємо біль один одного. Бо всередині кожного українця сидить біль, через який ми лучимось як суспільство», — говорить Глібовицький.
Він також зазначив, що його найбільший страх це ресентимент, який є найсильнішою зброєю в політиці. Ресентимент береться з глибокого, переважно обґрунтованого, почуття ображеності, яке легко передається у спадок, передається через виховання, і може існувати десятиліттями, поколіннями, століттями. Зараз, каже Глібовицький, ми маємо міцно засіяне зерно антизахідного ресентименту, яке буде підтримане болем великої кількості тих людей, які мусили своїм життя і здоров’ям компенсувати зволікання з постачанням зброї, що пізніше буде так само трансформуватися в те, що Захід нам винен.
Ми спостерігаємо культурне нерозуміння, каже Глібовицький. Тому що ми існуємо в умовах дефіциту безпеки, а західні суспільства існують в умовах надлишку безпеки, вони інтоксиковані безпекою. І вони самі тільки починають доходити до того, що з їхньою культурою щось не так. Бо вони мали безпеку, за яку навіть не платили. Яка, в основному, була забезпечена американцями, і три покоління сформувалися в цих умовах.
Євген Глібовицький застерігає, що на цьому ґрунті може постати Україна, як така собі «Угорщина на стероїдах», і це справді страшно. «Тому, мені здається, що одна з частин нашої людяності це також весь час тримати себе в рамках. І щоденно ставити собі питання: чи я не є тим, хто з найкращими намірами чинить кривду, чи я не є тим, хто перетнув межу? Тому що за тою межею продовження конфлікту», — підсумував Євген Глібовицький.
На завершення панелі о. Зелінський звернув увагу, що в Україні існує певна схильність ототожнення людяності з державою. Але це, за його словами, не тотожні речі: «Держава в сучасному світі це єдиний спосіб інституційно захистити людяність, бо інституції мають функціонувати на основі певних цінностей, серед яких також людяність».
Як наголосив капелан, радянська ментальність з'їла в нас відчуття нашого людського потенціалу, яким ми володіємо незалежно від держави. Це речі, які існували задовго до будь-яких форм державності: право жити, право на свободу, на приватну власність. Тож ми не потребуємо дозволу держави для користування цими правами, це наш особистий потенціал. «Та інколи ми відчуваємо себе настільки кволо і наскільки слабкими, що чікуємо, аби хтось з висоти якоїсь посади сказав: ну, все маєте право: на свободу, на совість, право на життя, на працю. Але, боронь Боже, так робити».
Для цього, за словами отця Зелінського, необхідно сформувати нове покоління українців. І, можливо, окопи – одна з добрих шкіл життя. Бо там з’являється чітке розуміння того, що коли ти зумовлений різними інституційними директивами чи нормами, ти можеш втратити життя. І навпаки, людяність, як ми її переживаємо в конкретній ситуації, може допомогти нам і відчувати правильно, і думати стратегічно, і досягати конкретних цілей. «Адже найкращі ідеї є продуктами пережитого болю, страхів і втрат. – говорить о.Андрій. — Люди не гайнували часу, сидячи в окопах. Хтось писав, хтось мріяв, хтось думав, чи над такими інституційними проектами, як Європейський Союз, чи текстами, які пізніше стали основоположними філософськими творами для ХХ століття».
Отже людяність уже є в нас самих. А далі це тривалий процес розкривання нашого самопотенціалу, становлення особи, тобто пошук нових шляхів і способів, як можна переживати власну людяність в конкретних умовах сьогодення. На думку Зелінського, це якраз один з найважливіших алгоритмів, який пояснює, як не вигоріти. Капелан каже: «Це наш з вами час. Час ставати сильнішими. Відкривати свої сили і суперсили. А для цього нам потрібно бути до кінця людьми».
##DONATE_TEXT_BLOCK##