У Львівській Духовній Семінарії Святого Духа з березня 2014 року кожних шість тижнів відбуваються зустрічі родин Героїв Небесної Сотні. Здебільшого це родини із Львова та Львівщини. Остання зустріч була в суботу, 7 лютого. І на ній вперше побували родини загиблих в АТО.
Вже майже рік минув від трагічних подій на Майдані, де загинула Небесна Сотня, захищаючи свою і нашу свободу та право гідно жити у власній Батьківщині. У Львівській Духовній Семінарії Святого Духа з березня 2014 року кожних шість тижнів відбуваються зустрічі родин Героїв Небесної Сотні. Здебільшого це родини із Львова та Львівщини. Остання зустріч була в суботу, 7 лютого. І на ній вперше побували родини загиблих в АТО.
Традиційно зустріч розпочалася із спільної Служби Божої. Очолив Літургію отець Ігор Бойко, ректор Духовної Семінарії. Позаду мене стоїть старша жінка, вона зодягнута у чорну хустину. Поки триває Служба Божа та панахида жінка постійно схлипує. Попереду стоїть молода мати із двома маленькими синами. Голова її покрита чорним шарфом. Молодший із її синів крутиться на всі боки, не може всидіти на одному місці. Попри свою енергійність за більш ніж годину Служби Божої хлопчик Михайло усміхається лише кілька разів. Але усміхається тільки вустами, очі залишаються сумними, вони уже надто дорослі на його вік. Сім’я три місяці тому в зоні АТО втратила батька і чоловіка.
Родини загиблих у зоні АТО сьогодні тут вперше. На спільну зустріч запросили близько 30 таких родин. Після Служби Божої — обід. Час, коли знайомі обіймаються із знайомими. Незнайомі знайомляться. Серед родин панує затишок та дружня атмосфера. Згодом для запрошених родин виступає отець Арнальдо Панграцці.
У своєму зверненні до родин, які втратили рідних на Майдані та в АТО, отець Арнальдо говорить про фізичні, емоційні, духовні, ментальні прояви втрати. Сльози, безсоння, біль у грудях, запаморочення, втрата фізичних сил, смуток, самотність, депресія, труднощі із зосередженням, закритість та інше — це природня реакція на втрату. «Якщо ви це переживали, чи переживаєте, ви нормально реагуєте на втрату. Проте варто розуміти — біль не буде тривати вічно, але він може стати великим ресурсом. Він може спонукати стати зраненими цілителями. Допомагати іншим, щоб допомогти собі, допомогти собі, щоб допомагати іншим», – пояснює отець Арнальдо.
Аби горе з природнього не перетворилося у хронічне потрібно перед собою поставити низку завдань. Потрібно прийняти втрату, примиритися з тим, що трапилося, вміти висловлювати своє горе, пристосуватися до життя, що змінилося, вкладати у нові стосунки та інше. Це не легко, але потрібно заради свого майбутнього, своїх дітей, батьків, рідних та близьких. У цьому можуть допомагати сім’я, друзі, церква, психологи. «Сам час не лікує, він потребує нашої співпраці», – пояснює отець Арнальдо.
Говорячи про прояви втрати, отець Арнальдо запитує присутніх що є найважчим у їхній втраті. Хтось із залу говорить: «Самотність…»
Отець Ігор Бойко, один із ініціаторів спільних зустрічей родин Героїв Небесної Сотні, пояснює причини організації цих спілкувань: «Ці люди є зранені одним і тим же горем: вони втратили своїх рідних на Майдані і на війні. Це горе для них є спільне. Тому, приходячи сюди, коли поруч є люди, які теж втратили рідних, вони діляться своїм горем. Молитва під час якої ми згадуємо всіх, кого вони втратили є дуже сильним сцілюючим моментом».
«Наше завдання – супроводжувати людей, які втратили своїх рідних на Майдані, чи на війні. Ми не даємо відповіді на страждання, ми його не замінимо, але ми можемо бути тими, які є поруч. Ті, які супроводжують і які дарують їм нагоду бачити вихід, світло в кінці тунелю, дарувати їм надію, – розповідає отець Ігор. – Можливо, з цієї надії може щось народитися. Хтось з них, я не виключаю, може бути тим, хто організовуватиме зустрічі з іншими особами, які втратили рідних».
Отець Ігор за рік бачить колосальні зміни. Адже спочатку, коли люди приходили на ці зустрічі, вони були закриті в своєму горі, плакали, були зодягнуті в чорний одяг, не хотіли спілкуватися між собою. Проте друга, третя зустріч змінюють людей. «Люди приходять, можуть усміхнутися, можуть тебе обійняти, можуть по-іншому на тебе реагувати. Тобто за цей період часу сльози вже в минулому. Є спогади, тяжкі моменти, але люди після цих зустрічей психологічно стають цілком іншими».
По закінченню зустрічі отець Ігор спілкується з гостями семінарії. До нього підходить усміхнена дівчина. Отець Ігор її обіймає, згодом знайомить нас. Дівчина схожа на ангелочка, – вона зодягнута у білу куртку та взута у білі чобітки. Дівчинку звати Ліля. Їй – чотирнадцять. Тато Лілі загинув на Майдані.
«Тато був дуже веселою та компанійською людиною. З ним було дуже весело на різних святах. Його друзі пишаються ним і завжди говорять: «От мені випала честь мати такого друга». Коли останній раз тато їхав на Майдан, я підійшла до нього, питала може він сьогодні не поїде, а завтра разом із своїм другом. Проте тато все ж вирішив їхати: «Я вже записаний, маю їхати. Ви сильні, ви триматиметеся. Все буде добре». Згодом, коли проводила до таксі, тато сказав: «Все, бувай, вернусь героєм». Таке враження ніби він щось знав», — пригадує дівчина.
Іван Бльок, тато Лілі, на Майдан їздив чотири рази. Вперше – після побиття студентів. Другий раз був 10-11 грудня, вчетверте поїхав 19 лютого. На Майдані був 20, загинув від кулі снайпера. Сім’я Бльоків із Городка. У Лілі ще є молодший брат, якому 9 років та старша сестра по татові. На зустрічі родин Героїв Небесної Сотні приїхала разом із мамою, бабусею та татовою сестрою. Вже майже рік сім’я приїжджає в семінарію. Вони тут з першої зустрічі родин. «Мені цікаво на зустрічах. Я можу дізнатися у кого як справи. В колі людей пережити втрату легше. Коли ти обговорюєш з ними, тобі стає легше», – розповідає Ліля.
«Я була в школі. Подзвонив хресний, сказав, що заїде мене забрати. Мене почало дуже трусити. Я мала два варіанти: або у тата щось з оком, або тато загинув. Була надія, що щось з оком, тоді таке часто на Майдані ставалося. Але Бог їх вибрав, так мало трапитися», – пригадує дівчинка.
Про свого тата Ліля говорить з гордістю. Після втрати стала більше поважати його. «Я дуже рада, що мені випало мати такого тата. Були старші люди, які казали:«А чого він туди поїхав? А для чого?», Ну як для чого? Тато хотів кращого майбутнього для своїх дітей. І поїхав для того, щоб ви всі добре і мирно спали і вас ніхто не зачіпав».
На зустрічі з родинами Героїв Небесної Сотні запрошують і психологів. Сьогодні тут психологи з Києва та Дніпропетровська. Команда з Дніпропетровська у Львові вдруге. На Сході вони працюють із сім’ями загиблих в АТО. Валентина Проніна, член дніпропетровської команди, ділиться своїми враженнями: «У Львові простіше, тут більш патріотичне населення. У нас серед людей часто панують сепаратистські настрої. Здебільшого гинуть хлопці із сіл. Їхні сім’ї часто не мають підтримки ні від сусідів, ні від рідних. Загинув син десантник, тато розповідає, що всі сусіди сміються: «От наші діти наркомани, вони живі, а ти свого виховував-виховував і який результат?» Люди відчувають свою самотність, почуття провини часто обтяжує їхнє горе. Ми збираємося разом, допомагаємо зрозуміти, що люди, які втратили рідних, не одні. Говоримо про те, що ці жертви не даремні».
Пані Валентина розповідає, що часто сім’ї, розуміючи, що смерть їхніх рідних не має бути даремна, йдуть працювати волонтерами. Вони допомагають хлопцям на передовій, працюють з дітьми, чи допомагають налагодити перший контакт із сім’ями загиблих. Сестра одного із загиблих приїхала сьогодні до Львова. Вона допомагає налагоджувати контакт в особливо важких випадках. Коли люди в глибокому горі відмовляються від будь-якої допомоги, вона каже: «Я розумію вас, я сама втратила брата…»
«Коли у сім’ї трапляється горе, всі намагаються заспокоїти. Люди бояться цих почуттів. І той, хто горює, відчуває, що він лякає, тому зупиняє у собі плач, замикається у своїх переживаннях. Все в собі тримати дуже шкідливо. Як правило, такі внутрішні переживання переходять у хворобу, деколи призводять до суїциду. Процес переживання горя природній. Проходить як мінімум рік. Коли людина плаче, це нормально, це навіть дуже добре. Якщо хочеш допомогти людині, яка втратила когось з рідних, просто будь поруч. Головне, щоб людина відчувала, що ти не боїшся її горя.
Люди відчувають щиру увагу та щире бажання просто вислухати. Тут найкраще мовчання – ніяких порад. В жодному випадку не можна говорити «я тебе розумію», якщо ти не пережив цей біль. Або ж казати «Бог дав, Бог взяв» – не можна знецінювати чуже горе! Не можна відволікати, заспокоювати, адже така людина не може відволіктися. Не треба говорити «ти сильний – ти витримаєш». В жодному випадку. Краще хай людина виплачеться. Потрібно бути просто поруч!»