Одне з головних завдань Церкви ― дбати про духовне зростання людини. Згромадження святого Івана Боско буквально зробило це своїм головним завданням. Отці-салезіяни завжди в колі молоді, в потребах своїх братів і сестер у Христі. Вони першими в Україні почали проводити канікули для дітей, відкрили кілька католицьких закладів освіти тощо.
Цьогоріч на подвір’ї Ораторії святого Доменіка Савіо при церкві Покрови Пресвятої Богородиці у Львові так само гамірно й весело, як і у попередні роки. Уже з травня тут тривають канікули з Богом, відбуваються заняття й ігри для дітей, а ще ― молитовні вечори.
Відчувається, що велика увага звернена на спортивні активності — відразу під стінами храму Покрови є майданчик для мініфутболу. А на стіні бачимо цікавий напис: “Добрі християни — чесні громадяни”.
Отець Тарас Милян, священник-салезіанин, відповідальний за Ораторію святого Доменіка Савіо і духівник команди з амп-футболу «Покрова», каже, що це один з базових принципів засновника салезіян св. Івана Дон Боско. Коли ми зустрілися, сам отець Тарас одягнутий у спортивний костюм, бо перед тим був з дітьми. Про них спочатку і мова.
― Збираємося з дітьми у трьох локаціях: на Личаківській, на вул. Медової печери й на Тракті Глинянському. І так починаючи з травня: вечорами ми молилися до Богородиці, а потім мали забави. Лише за травень учасниками таборів на цих локаціях стали понад 300 дітей. Всього впродовж літа лише в Ораторії при церкві Покрови заплановано 5 тижневих таборів, які охоплять приблизно 800 дітей і до яких задіяно 52 аніматори. Всі зустрічі мають певні тематики. А цього року, наприклад, наші аніматори були також катехитами, не лише отці, — розповідає отець Тарас Милян.
Для нас, салезіян, у духовності й вихованні головне ― бути поруч з вихованцями. Це про присутність, про асистенцію. Це основа запобіжної системи виховання святого Івана Боско. Бути з дітьми, з молоддю ― це те, що глибоко та якісно впливає на формування особистості. Присутність, не наказова, а постійна, випереджає багато речей. Діти вчаться саморегуляції та контролювати свою поведінку.
Зараз на багатьох парафіях тривають «Веселі канікули з Богом». Це і час духовного виховання, і катехизації, й ігри біля храму. Проводять усе це отці й аніматори ― молодь, яка проходить спеціальну підготовку. Присутність надійних дорослих формує хлопців і дівчат. Через гру, майстер-класи, моторику, командотворення, сценки, банси (групові короткі танці) і слово Боже діти вчаться та зростають.
― Ідея таких канікул прийшла до України в 1991-му році з отцем Василем Сапеляком, владикою Андрієм Сапеляком, отцем Василем Королем. Коли до салезіян почали приходити перші хлопці й виявляти бажання щодо богопосвяченого життя, саме вони почали формувати й усього вчити. Нас відправляли на формацію в Італію, Словаччину. А я, зараз здивуєтеся, був під Москвою. Там салезіяни також заснували формаційний дім. А в Україну приїхали на служіння після виходу УГКЦ з підпілля.
Отець Тарас пояснює, що вся діяльність, якою сьогодні займаються салезіяни, почалася у ХІХ столітті в Італії. Бідна молодь, діти й підлітки не могли здобути освіти, тинялися вулицями. Їх використовували як дешеву робочу силу. Те саме складне дитинство переживав і майбутній святий Іван Дон Боско (1815-1888). Малим він втратив батька і мама виховувала його сама. Іван мав дивний сон, у якому побачив чоловіка в білому. Той казав: «Я дам тобі вчительку. Вона тебе навчить, як любов’ю перетворювати хлопців». Нею була Пресвята Богородиця. Боско зрозумів своє покликання і втілював його все життя.
― У святого Івана Боско було кілька доріг на вибір. Перша ― бути вчителем у багатій сім’ї, мати достатнє утримання й жити спокійно. Але він натомість обирає інше ― забирає хлопців з вулиці, витягує їх з трудового рабства. Уявіть: як це зробити? Ну скажи хлопцеві: ходи, розповім тобі про Бога. А особливо дитині вулиці. Дон Боско робить інакше. Він гуляв і побачив, як хлопці грали на гроші. Священник вкрав ті гроші й утік. Прибіг на своє поле. Хлопці хотіли його лупцювати ― він же ж поцупив їхній хліб! А Боско натомість пропонує їм… зіграти у футбол. От це й вийшли перші «Веселі канікули», перша ораторія.
Дон Боско залучив у виховання гру. Для того, щоб розповісти однолітку про Бога, він ще в дитинстві вчився ходити по канаті, робити фокуси. Вже після гри міг розповісти, наприклад, проповідь священника, яку почув на Літургії. Тобто вже з ранніх років життя покликання майбутнього святого проявлялося на повну.
― Боско також розумів, що з дітьми недостатньо бавитись. Він почав дбати про освіту. Так народилися салезіянські школи, гімназії, коледжі, інститути, університети, центри позашкільного навчання. Священник знав, що молодь треба вчити і не лише релігії, але й професії, щоб вони могли заробити собі на хліб. На той час це були друкарська справа, шиття тощо. Боско сам вчився, бо салезіяни також мали вміти те, чого вчили своїх вихованців. І це живе й досі. Якщо ми з дітьми на таборах, то маємо мати величезний досвід. А ще, крім філософської та богословської освіти, більшість салезіян мають педагогічну та психологічну.
В Україні салезіяни починали табори й канікули з вишколу аніматорів. У 1990-их ними ставала університетська молодь ― з 18-ти років. Тепер аніматорами є переважно підлітки з 14-ти років. Цілий рік триває вишкіл, під час якого молодь дізнається основи вікової психології, релігії та катехизму, крім того є курси першої домедичної допомоги.
― Цьогоріч у нас в церкві Покрови всього цього вчили мої співбрати, а також приходили ті, хто колись був аніматором. Сестра-редемптористка Катерина Молочій навчала психології, бо сама є фаховим психотерапевтом. Заняття з командотворення проводив пан Тарас Косар ― наш колишній аніматор, військовий. Він також організував кілька зустрічей щодо психологічної стабільності. Ну і, звісно, в нас постійно є молитва, ми заохочуємо молодь бути практикуючими християнами. Звісно, неможливо вимагати ідеального знання всього, бо є різні діти, з різних родин. Але наше найбільше завдання ― допомогти їм зростати у вірі. А молодь дивиться на нас.
Крім можливостей для плекання лідерських здібностей для аніматорів передбачені відпочинок, зокрема, виїзний табір в Карпатах, поїздка на молодіжний фестиваль у Меджугор’є. За словами о. Тараса, це для них є як форма подяки і заохочення для подальшого розвитку.
Серед колишніх аніматорів є люди, які згодом обрали богопосвячене життя. Більшість створили гарні християнські родини і те, що посіяли в їхні душі отці-салезіяни, проростає тепер у них. А ще досвід аніматорства є корисним у різних галузях, де працювати доводиться з людьми. Комусь досвід командотворення та співдії знадобився в ІТ, ще комусь ― у власному бізнесі. Відомий на увесь світ скрипаль-віртуоз Олександр Божик, наприклад, також був серед аніматорів. Отець Тарас згадує, як юний Олександр вдень їздив до дітей, а ночами грав на скрипці. А ведучий і актор Олег Пригода прийшов працювати з дітьми, ще коли сам був дванадцятирічним хлопчаком. Дуже добре себе проявив і досі часто бере участь у різних дитячих заходах.
Салезіяни, за прикладом свого засновника Дона Боско, продовжують плекати освіту. Однієї зі шкіл, які вони створили, є НВК «Школа-гімназія Шептицьких», заснована ще на початку 90-х років. Зараз вона є комунальним підприємством, та збереглася співпраця між засновниками, містом і державою. Також салезіяни раніше опікувалися католицьким ліцеєм «Школа святої Софії». Мріють отці заснувати ще одну школу на Сихові.
Крім того, у Львові працює Центр професійної освіти «Боско», який поєднує професійну освіту, християнське виховання, спорт та підтримку молоді з вразливих категорій. У цьому закладі є кілька напрямків навчання, зокрема ІТ, сфера гостинності, автосправа. Отець Тарас Милян каже, що їхні студенти дуже легко знаходять роботу після навчання. Тут же, в родинному домі «Покрова», живуть близько 70 хлопців-сиріт з усієї України.
У світі салезіянські освітні заклади також готують добрих фахівців-комунікаційників і медійників. Отець Тарас зауважує, що навіть в Ораторії у Львові найкращий відділ, який працює серед дітей, ― SMM. Аніматори-волонтери знімають діяльність, пишуть тексти, розвивають соцмережі. Їм це подобається. Тут також працює гурток професійної журналістики.
― Ми сподіваємося, що з дітей виростуть фахові журналісти, які будуть якісно подавати інформацію. Я переконаний, що треба перейматися не тим, аби серед молоді плекати максимальну кількість монахів чи монахинь, а тим, щоб дитина зростала в людяності, побожності, в любові до Бога і до людини. А все інше ― в руках Господа. Якщо Він захоче комусь дати покликання до богопосвяченого життя, то це відбудеться. Бо все це ― про щастя людини. Коли чоловік любить жінку, а жінка ― чоловіка, вони щасливі, хоч часом і сваряться. Так само й правдивий монах ― це той, хто має труднощі, але щасливий там, куди його покликав Бог.
Католицькі школи, якими опікуються салезіяни, діють ще в Одесі, Житомирі, Запоріжжі. Остання виникла за ініціативи владики Максима Рябухи, також салезіянина. Звісно, легше було б засновувати освітні заклади в місцях, де відносно безпечніше. Однак з дітьми потрібно бути всюди, де вони залишаються.
― У Запоріжжі все одно є діти. Їхні сім’ї не хочуть їхати зі своєї землі. Навіть якщо з ризиками, але є можливість робити добрі справи на місцях, то чому ні? Важливою є не лише будівля, а сама система, форма виховання. За ними стоїть ім’я святого Івана Боско.
Навчання в католицьких школах платне. Однак батьки розуміють, що отримують інший тип освіти, ніж у державних закладах. Це і постійна присутність священників-вихователів з дітьми, діюча запобіжна система виховання Дона Боско.
― Тепер у державних школах присутня поліція, тому це теж про безпеку. Однак у католицьких закладах є ще асистенція, наприклад, у часі перерви. Вчитель не ховається у класі чи в учительській, а постійно з учнями ― в коридорах, надворі. Це така проста, здавалося б, особливість салезіян. Але вона має величезне значення для формування в дитини людяності, гідності і вміння давати собі раду. Важливою частиною є позашкільне навчання. А ще наші школи це завжди про релігійне середовище. Молитви ми не відкидаємо ніколи. Робимо акцент на позашкільному спілкуванні, чого значно менше в державних школах: різні виїзди, таборування, реколекції.
Конфесія не відіграє жодної ролі при вступі дитини до католицької школи. Однак батьки й діти мають розуміти, що є речі, з якими вони погоджуються або будуть змушені відмовитися від навчання в цьому закладі. Це молитва, релігійне виховання, реколекції. Про рівень освіти свідчить черга на вступ ― не всі охочі можуть вчитися в католицькій школі, бо їх більше, ніж місць.
Салезіяни не відмежовуються від тієї реальності, у якій живемо. Одним з найбільших викликів і потрясінь, які переживаємо як суспільство, і з якими також стикається молодь, є війна. При церкві Покрови знайшли свій спосіб відповісти на ті запити й травми, які зараз є серед військових і їхніх сімей. І ним став спорт — його тут дійсно багато, не даремно Дон Боско також починав з нього.
При церкві Покрови вже кілька років існує команда з ампфутболу (адаптивний вид футболу для людей з інвалідністю, ампутаціями або порушеннями функцій кінцівок. Польові гравці грають на спеціальних ліктьових милицях без протезів, а воротарі мають ампутацію або порушення верхньої кінцівки). Отець Тарас Милян, який є духівником команди, згадує, як виникла ідея. Військові з пораненнями, з ампутаціями повертаються додому, а їхнє життя вже виглядає зовсім інакше. Біль, реабілітація, нерозуміння, що робити далі. Як допомогти? Більшість чоловіків грали у футбол чи любили дивитися матчі. Отці-салезіяни, будучи у Швейцарії, побачили, як люди грають у футбол на милицях. І отець Михайло Чабан, провінційний настоятель отців Салезіян УГКЦ в Україні, подумав, що було б добре запровадити таке в нас.
Запрошений до справи тренер Богдан Мельник почав гуртувати команду. Їздили в реабілітаційні центри й пропонували ветеранам спробувати свої сили в ампфутболі. Спочатку це виглядало як дивацтво: люди зі складними травмами, а їх кличуть зіграти у футбол. Але військові погодилися. Охочих ставало щораз більше.
― Якою приходить людина після тяжкого поранення? Знесилена, з фантомними болями, навіть з небажанням жити. Складно стати на милиці, почати бігати й копати м’яча. Ми покликали на допомогу хірурга пана Олега, реабілітолога пана Романа й почали працювати з військовими спільно. І футбол став причиною того, що хлопці почали повертатися до життя. Навіть у складні моменти, кризи тренер не залишав їх наодинці з болем і проблемами. І після тренувань хлопці світяться.
Сама система працює так, щоб максимально подбати про ментальне й фізичне зцілення наших захисників. Жодного алкоголю, регулярні тренування, чіткий план роботи й відновлення. Все це виховує дух команди.
― А хто стоїть за військовими? Дружини й діти. Футбол допоміг ветеранам не лише повернутися до життя, але й зберегти сім’ї, адже вони теж стали частиною команди, яка працює спільно. Дружини й діти їздять на турніри, залишаються з чоловіками й батьками. Це також форма реабілітації. А, крім того, служіння для дітей, які бачать свого тата чемпіоном. Він герой, який воював за Україну, він переможець на футбольному полі й над власним болем. Ці хлопці вчать мене не нарікати й не скиглити.
Два роки чоловіки грали в польській лізі, де набралися досвіду. Тим часом тренер Богдан Мельник почав просувати ідею чемпіонату України з ампфутболу через Українську асоціацію футболу. Зараз команда «Покрова АМП» вже є чемпіонкою України, а за час свого існування вона не пропустила жодного голу. Тепер в Україні діє близько двадцяти команд з ампфутболу. Ініціативу підтримує держава.
Отець Милян каже, у цьому виді спорту є свої правила. Наприклад, гра коротша, а поле менше, бо на милицях тяжко бігати довго. Менше гравців. Милиці вважаються продовженням рук, тому доторкатися ними до м’яча не можна. Правила доволі жорсткі й гра ніколи не буває лише забавою. Однак після матчу військові обіймаються й тиснуть одне одному руки.
Салезіяни також мріють розширювати реабілітаційний центр — є затверджений проєкт будівництва великого реабілітаційного центру за межами Львова. І перша робота там вже почалася. Бо є потреба в більшій кількості стадіонів, а також створенні такого простору, де ветерани можуть почуватися комфортно й отримувати все потрібне в одному місці.
― Це питання стосується не тільки ампфутболу, а взагалі створення інклюзивного середовища, в якому різні люди змогли б розвивати себе через спорт. А ще, звісно, тут точно буде багато ініціатив для молоді, бо салезіяни без молоді ― це нереально. В нас уже 20 років діють 11 дитячих і юнацьких футбольних команд. Це ціла футбольна школа національного рівня, що складає конкуренцію львівським «Карпатам» і «Рухові». Плануємо навіть садочок заснувати. Все це важливо, бо дає силу нашим людям.
Згромадження святого Івана Боско також продовжує гуманітарну діяльність. На початку повномасштабного вторгнення Росії дуже багато вимушено переміщених осіб були змушені шукати прихистку у відносно безпечніших містах. Ця реальність, на жаль, стала вже звичною для суспільства, однак проблеми й потреби ВПО не зменшилися. Досі тисячі людей потребують нового дому, забезпечення базовими речами, підтримки й розради. Салезіяни у Львові чотири роки дбають про харчування цілого містечка українців, що були змушені виїхати з окупації й прифронтових територій.
Окремим служінням є військове капеланство. Отець Олег Ладнюк є офіційним капеланом, дбає про формацію нових пастирів у цій сфері, роками живе на два міста — Київ та Дніпро та фронт звісно. А отець Григорій Швед виконує обов’язки капелана як волонтер ще з 2014-го року. Він постійно їздить на передову, щоб подбати про тих, з ким був поруч від початку війни.
У Києві, на лівому березі, також є монастир отців-салезіян. Там працює ораторія, є футбольне поле, аніматори. Кількадесят дітей приходили на «Веселі канікули» попри постійні російські обстріли й небезпеку. Отець Тарас каже, тут велика перспектива, яку можна розвивати. Єдине, що салезіян не так багато й охопити всю діяльність складно. Сподіваються на нові покликання й тоді можна буде говорити не лише про розвиток і вдосконалення тих проєктів, що існують, але й про реалізацію нових. На служіння в Україні приїжджають також брати-салезіяни з-за кордону (усього Згромадження представлене в 137-ми країнах світу). Але східного обряду, тобто греко-католики, ― лише в нас.
На питання, де шукають кошти, потрібні для такої масштабної діяльності, отець Тарас відповідає: Бог посилає.
― Звісно, Він робить це руками наших благодійників. Отець Михайло Чабан постійно їздить по світу й шукає підтримки. В Україні вже є компанії й бізнеси, які на постійній основі здійснюють пожертви на ті чи інші проєкти. Є чимало приватних осіб, які також долучаються до підтримки. В Україні, звісно, ще треба працювати над культурою благодійності, як це роблять, наприклад, в УКУ. Думаю, це одне зі завдань, яким нам треба зайнятися, щоб об'єднати навколо справ, які робимо, мирян, готових ділитися своїми дарами. І, звісно, нам допомагає наше Згромадження, адже воно одне з найбільших у світі й за ним стоїть величезна кількість людей.
Попри залученість у різних проєктах спільноти отець Тарас каже, що має час для себе. Адже вже є ті, хто розділяє турботи й обов’язки ― молодь. На дозвіллі священник любить зіграти у великий теніс, почитати. Особливо багато уваги приділяє Святому Письму, адже щоразу переконується в тому, що ця книга помічна в будь-який момент нашого життя. Дуже любить співати вдома й за кермом, слухати Оксану Муху, Павла Табакова, Оксану Білозір.
― Вільний час у людини є завжди. Все залежить від самоорганізації. Я не стараюся зараз робити замість, а довіряю хлопцям і дівчатам, які здатні нести відповідальність і бути співтворцями. Це все про живе спілкування. А ще, думаю, людина, яка не відпочиває, не вміє й працювати.
На завершення ще раз звертаємо увагу на гасло, яке побачили на подвір’ї біля храму — “Добрі християни — чесні громадяни”. Як пояснює о. Тарас, ця думка є метою превентивної системи виховання святого о. Івана Боско.
— Отець Боско через присутність вихователя серед дітей створив привентивну систему виховання. Вона складається з трьох пунктів. По-перше, підходимо до справи з тверезим розумом, тобто дивимося на реальність. По-друге, ми не тільки дивимось на реальність, а насамперед вкладаємо любов, яка дозволяє дітям відчути, що вони є прийняті, що вони є зрозумілі. І третя складова — це віра, благодать Божа, бо без Божої допомоги неможливе спасіння. Ласка Божа є конче потрібна для спасіння. А за цим стоять святі тайни, Служба Божа, релігійне виховання і так далі. І власне в таких умовах мають виховуватися добрі християни, які є чесними громадянами.
А основою цього всього є присутність душпастиря в житті молоді. Саме жива присутність, а не така, що я вам сказав-показав, а ви собі тепер самі будьте. Ні, ти присутній, ти є серед дітей, ти з ними бавишся, ти з ними перебуваєш. Тобто вони знають, що ти є. Я є з вами.
Якраз присутність запобігає багатьом негараздам. Там нема крику, там є любов, яка виявляється в активній присутності вихователя в процесі активностей, це живе спілкування вихователя і хлопця чи дівчини! Бути поруч — це основа основа капелана, у тому числі для дітей і молоді.
##DONATE_TEXT_BLOCK##