Святий престол досі не відреагував на заяву Всесвітнього російського народного собору (ВРНС) під патронатом Російської православної церкви (РПЦ) про «священну війну» Росії проти України та світу. Ідеологічно-політичний наказ ультранаціоналістичного змісту, схвалений 27 березня 2024 року Московським патріархом Кирилом (Володимиром Гундяєвим), не є виключно церковним документом, щоб на нього прелатам звертати увагу? Або все ще йдеться про надмірну обачливість у відносинах з російським православним світом? Можливо, це відображає традицію ватиканської дипломатії: засудити факт агресії, але не розривати з агресором зв’язків? Чи причина криється у неготовності понтифіка взяти на себе лідерство в зусиллях із захисту християнського православ’я від його маніпуляторів?
Джерело: Радіо Свобода
Формальне пояснення факту ігнорування документа Всесвітнього російського народного собору з боку Святого престолу мала б дати його пресслужба. Попри численні звертання до керівника пресофісу Ватикану Маттео Бруні, відповіді Радіо Свобода не отримало.
Низка ватиканських оглядачів та експертів з католицького середовища категорично відмовилася від коментарів. Дехто ще не ознайомився з оновленими заявами росіян про «сатанізм» Заходу та план ліквідації української державності. Інші не наважилися обговорювати, за їхніми словами, «делікатні геополітичні питання», бо перебувають на службі у ватиканських дикастеріях.
Про посилення кремлівської воєнної риторики та оголошення Росією «священної війни» проти України й Заходу, котрий «впав у сатанізм», коротко повідомляли італійські медіа з посиланнями на англомовні видання. На цьому тлі – явний брак аналітичних матеріалів щодо оголошеної зловмисної доктрини Російської православної церкви та Кремля. Чимало оглядачів не побачили нічого нового в озвученій ідеології російської держави й церкви, тому обговорення вважають зайвим.
Документ не можна розглядати виключно церковним, а на заяви ідеологічно-політичного характеру Апостольська столиця не реагує. Так пояснює Стефано Капріо, викладач Папського східного інституту в Римі, колишній католицький місіонер в Росії та фахівець з ватикансько-російських відносин.
Він звертає увагу, що Всесвітній російський народний собор – це не суто церковне, а політичне об’єднання, котре у 1993 році заснував тоді ще митрополит Кирило (Володимир Гундяєв). Це ідеологічна структура близька до церковних кіл. З того часу, продовжує оглядач, вони поширюють послання великої релігійної політики, але ніколи не були визнані церквою.
«Дійсно, патріарх Кирило – протектор цієї організації, однак її справжній ідеолог – православний олігарх Костянтин Малофєєв. Але це не рівень, на який має реагувати Ватикан. Нагадаю, що пізніше було засідання власне синоду РПЦ, там говорили про підтримку війни, але вже іншими словами, не йшлося про «священну війну», а про «захист російської ідентичності», – зазначив для Радіо Свобода Стефано Капріо.
Втім, папа Римський Франциск вважається впливовим не тільки релігійним, а й політичним лідером. Його коментарі з цитатами про «гавкання НАТО біля воріт Росії» або поради для українців наважитися підняти білий прапор і почати переговори з агресором виходять далеко за рамки вузько релігійного контексту. За даними Радіо Свобода, відповідальні особи у Ватикані мають повний переклад тексту російського наказу, а українська сторона, відповідно, висловила їм свої коментарі. Якщо є бажання, можна все обговорювати, кажуть дипломати.
«Звісно, все можна коментувати, але традиція ватиканської дипломатії інша: реагувати на заяви виключно релігійного змісту. Так, як це було за часів Ostpolitik у 1960-х, тоді діяли дуже обережно стосовно потенційних ворогів, щоб тримати відкритими двері для діалогу. Ось нині така політика майже повернулася, – говорить експерт Капріо. – У ті часи саме такого підходу дотримувалися у ставленні до СРСР, кардинал Августин Казаролі був провідником ватиканської Ostpolitik. З приходом папи Івана Павла II ця політика, як відомо, змінилася».
На думку теолога, оголошені тези Всесвітнього російського народного собору про розширення «русского мира» дуже подібні до ісламського джихаду («священна війна» – збройна боротьба за поширення ісламської релігії).
«Це інтерпретація російського дуже радикального імперського православ’я. Власне, в Росії іслам дуже близький до православ’я, бо ж історично ці релігії поєднані у Росії», – зазначає Стефано Капріо.
Про «православний джихад» та абсолютно нереалістичну божевільну концепцію, підписану Московським патріархом, говорить історик Джованні Кодевілла, колишній викладач церковного права в університеті Трієста, автор книжок про історію відносин держави й церкви в Росії.
«Я сподівався, що ухвалені у Москві абсурдні тези будуть обговорювати тут. Але бачу за нинішнього понтифікату існує надмірна обережність стосовно російського православного світу. Папа Франциск обмежується висловами про «страждальну Україну». Так, країна дійсно потерпає, але ж важливо засуджувати саме агресора, як би це зробив Іван Павло II стосовно тих, хто вбиває або кидає бомби на лікарні та школи без будь-якої причини. Бо мета Росії – знешкодити український «неонацизм» – це ж безглуздя. Тож, Франциск прагне підтримувати відносини можливого діалогу з російським патріархатом, хоча там не мають жодного інтересу до діалогу між церквами або ж визнання УГКЦ та ПЦУ», – зауважує історик Кодевілла у розмові з Радіо Свобода.
Слід говорити з усіма, саме з усіма – про це правило ватиканської дипломатії нагадує знаний теолог-єзуїт Антоніо Спадаро, заступник секретаря ватиканської Дикастерії з питань культури та освіти. Він відмовився надати коментар щодо останньої доктрини росіян про «священну війну», але додав, що його попередні пояснення про механізм дії ватиканської дипломатії є актуальними й стосовно останніх подій.
У статті 2022 року про російське вторгнення в Україну відомий католицький публіцист наголошує, що ватиканська дипломатія дивиться не лише на сьогодення, а й на найближче майбутнє.
«У цьому сенсі вона (дипломатія Ватикану) чітка у своєму засудженні, та має намір ткати й шити, а не різати. У чіткості засудження агресора не повинно бути жодних сумнівів. Терміни, які використав Франциск: «неприйнятна збройна агресія», «насильницька агресія проти України», «огидна війна», «безглузда різанина», «вторгнення в Україну», «варварство», «святотатство». Однак папи не атакують релігійних чи політичних лідерів. Франциск, як і його попередники, закликає до вирішення конфліктів і засуджує зловмисні політичні дії», – пише Антоніо Спадаро.
Спадаро також зауважує на непорушності дії принципу папи Пія XI, який 1929 року сказав: «Коли йдеться про порятунок кількох душ, щоб запобігти більшій шкоді кільком душам, ми наважимося говорити із самим дияволом». За висновками богослова, Франциск, як і його попередники, супроводжує процеси так, щоб залишався простір для примирення, яке, на жаль, видається далеким.
Засуджуючи використання релігії у політичних цілях з боку Московського патріархату та Кремля, ватиканський теолог наводить слова Франциска до патріарха Московського Кирила під час відеоконференції 16 березня 2022 року. «Церква повинна використовувати не мову політики, а мову Ісуса, тобто мову примирення, миру і любові», – сказав тоді папа Римський.
Жестом примирення мав би стати візит Франциска до України й неодмінно до Росії, вважає Антоніо Спадаро. Та, на його переконання, якщо папа Римський поїде лише до Києва, то це поглибить протистояння і поїздка виглядатиме прогулянкою. Опоненти такого бачення кажуть, що, ймовірно, візит папи до Києва не зупинить Володимира Путіна, та Франциск як справжній пастор мав би таки поїхати й засвідчити безпосередню близькість із народом, який страждає.
Документ під назвою «Сьогодення і майбутнє російського світу» американський католицький теолог Джордж Вайгель назвав поєднанням ідеології з богохульством. Ігнорувати такі тези – неприпустимо, вважає письменник. На його думку, у світлі цієї останньої заяви про геноцидні наміри Росії заклики до мирних переговорів в Україні не мають жодної мети, окрім як ще більше засмітити глобальний інформаційний простір.
«Якщо ватиканські лідери хочуть зробити свій внесок у вирішення кризи нового світового безладу, за який несуть відповідальність цар Путін і патріарх Кирило, Святий престол повинен докласти зусиль, щоб згуртувати міжнародних християнських лідерів для засудження єретичного твердження про те, що Росія бере участь у «священній війні», засудити геноцидне твердження, що Україна є просто «Малоросією», а не нацією з власною культурною та політичною ідентичністю, і засудити богохульне твердження, що «русский мир» має унікальну, месіанську місію у XXI столітті», – вважає богослов Вайгель.
У підсумку він дає зрозуміти, що скептично налаштований щодо можливого дієвішого кроку Апостольської столиці. В цьому сенсі пропонує краще готуватися до нового понтифікату.
«Готовність взяти на себе сміливе лідерство в таких зусиллях із захисту християнського православ’я від його експропріації викрадачами дітей та військовими злочинцями також має бути критерієм при оцінці кандидатів на папство майбутнього», – радить Джордж Вайгель.
Чому Ватикан ігнорує доктрину про «священну війну» РПЦ та Кремля? Якщо це питання спробувати підіймати в Італії серед католицького духовенства, то у відповідь не під запис можна почути: «На сьогодні Ватикан у своєму антизахідному маренні прихильний до того, хто проти Заходу. Росія виступає проти західних країн – значить у Ватикані налаштовані проросійськи».
Теолог Стефано Капріо не виключає й наявності особистих проросійських сентиментів у чинного глави Святого престолу, який родом з Аргентини.
«Папа Франциск завжди був шанувальником Росії та російської культури, – стверджує він. – До повномасштабного вторгнення понтифік планував здійснити багато ватикансько-російських заходів. Це все закрили, бо папа засудив російську агресію проти України й захищає український народ. Але водночас він не заперечує і не відкидає російської традиції та сподівається, ймовірно, на можливе відновлення відносин після завершення збройного протистояння й ворожості».
Стосовно ефективності ватиканської дипломатії протягом останніх двох років співрозмовники Радіо Свобода визнають: Святий престол залишається моральним авторитетом, але не є дуже впливовим органом на світовій арені. Наприклад, відзначають невеликі успіхи у питанні обміну полоненими між Росією та Україною та поверненні депортованих Москвою українських дітей. При цьому зауважують на складності міжнародної ситуації, коли у світі саме моральних авторитетів не так багато.
Дон Капріо пояснює докладніше: «ООН дискредитована, бо не спроможна запобігти воєнним конфліктам, Європа й США неспроможні мати єдиного впливового голосу. Європа слабка, неспроможна виробити сильну позицію. А за Ватиканом ще залишається хай лише моральна репутація, коли інші такої не мають. Проблема не у Святому престолі, а в тому, що у світі бракує орієнтирів, чим скористалася Росія, нав’язавши себе у цій ролі світові, котрий змінився. На сьогодні відсутні міжнародні інструменти впливу».