“Це загальноосвітній навчальний заклад, тому тут мають дотримуватися всі освітні стандарти, і уроки математики чи географії не підмінюються навчанням катехизму”

Інтерв’ю зi священиком Романом НЕБОЖУКОМ, керівником Бюро УГКЦ для зв’язків з державними органами влади

Приводом до цієї розмови стало те, що 26 червня на засіданні розширеної колегії Міністерства освіти і науки України за участю представників Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) було підтримано законопроект депутатів В.Стретовича і В.Марущенко (ХДС) про надання релігійним організаціям права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів.

Проте для багатьох громадян України такі школи є своєрідним «котом у мішку», що викликає у них побоювання, упередження і перестороги. Але, знаємо, що в Україні вже є досвід таких шкіл, зокрема, є школи, засновані під патронатом УГКЦ.

— Отче Романе, що це за школи: яка форма і програма викладання і яке тут місце Церкви в процесі виховання і навчання?

— Справа в тому, що в Україні приватні школи існують ще з перших років української незалежності. І в рамках мережі цих приватних шкіл є приватні загальноосвітні школи, які на перше місце поставили систему християнського виховання, де поряд із освітнім процесом стоїть завдання сформувати християнську спільноту в школі і над якими має патронат УГКЦ. У таких школах більше уваги, ніж у державних чи муніципальних, приділяють питанню передачі дітям християнських культурних і духовних цінностей. Я знаю, що подібні загальноосвітні школи існують у кількох містах України під опікою православної, протестантської, єврейської, мусульманської релігійних спільнот.

Можемо назвати наступні навчальні заклади, які діють під патронатом нашої Церкви: школа І-ІІ ступенів ім. Василія Великого (м. Івано-Франківськ), школа І-ІІ ступенів ім. Св. Софії (м. Львів), колегіум ім. Священомученика Йосафата (м. Бучач, Тернопільської обл.), ліцей ім. Патріарха Йосипа Сліпого (м. Тернопіль), колегіум-інтернат «Знамення» (с. Зарваниця, Тернопільської обл.), ліцей ім. блаж. Климентія Шептицького (м. Львів).

Серед цих шкіл немає окремого навчального закладу з першого по третій ступінь, але загальний досвід, як бачимо, охоплює всі вікові групи.

Законопроект депутатів Марущенка і Стретовича має легазізувати ситуацію, яка вже де-факто багато років існує у нашій освіті.

— Чим відрізняється навчальна програма в школі, яка знаходиться під опікою Церкви, від програми звичайного навчального закладу?

— Першочерговою метою заснування цих шкіл не є навчання катехизму, чи виховання їх у вірі. Для цього Церква відкриває суботні чи недільні школи. Мета цих шкіл – дати якісну загальну освіту. Але процес здобування цієї освіти відбувається у християнському середовищі. Тобто загальноосвітній стандарт у наших школах безумовно забезпечується. Контроль з боку органів управління освітою виконувався і має виконуватись. І цього не ставлять під сумнів ні батьки, ні Церква. Бо нашим завданням є інтеграція дитини в суспільство, щоби вона могла продовжити здобування освіти в українських чи закордонних вищих навчальних закладах.

Сучасні батьки по-різному визначають свої пріоритети стосовно того, що вони хочуть забезпечити своїм дітям через шкільне навчання. Віруючі батьки на перше місце часто ставлять якісне шкільне виховання, щоби дитина виховувалася християнським середовищем, аби моральні і культурні цінності, якими живе християнська сім’я, не переривалися на порозі школи, але щоби школа продовжувала і доповнювала те, що дає родина і Церква. Тому вони шукають можливості віддати дітей у такі загальноосвітні школи, які будуть відповідати на ці їхні потреби.

Тут постає ще одне запитання: чи не досить того, що вже існують окремі загальноосвітні навчальні заклади? На початковому етапі становлення таких шкіл може цього було й досить. Але… По-перше, за нашими плечима цінний вітчизняний досвід – від початку християнізації Київської Русі і аж до радянського періоду нашої історії, коли відбувалася насильницька атеїзація освіти. Українська педагогіка збудована на досвіді християнських педагогів Памфіла Юркевича, Костянтина Ушинського, Софії Русової, священика Юліана Дзеровича, Григорія Ващенка.

З іншого боку ми пізнаємо сучасний міжнародний досвід. Наприклад, існує ціла мережа католицьких шкіл, у яких в усьому світі навчається понад вісім мільйонів учнів. Ці школи є на всіх континентах і в більшості країн світу. Тож законопроект, про який ми говоримо, не тільки легалізовує все те, що існує, але він дозволяє, щоб в Україні такі школи об’єднувалия у власні структури, що дозволить сформувати певний педагогічний напрям і збагатити палітру навчальних закладів, та застосувати нові експериментальні підходи. Тобто створюється система, яка, звісно, інтегрована у національну українську освітню систему, але вона збагачує її досить цінним елементом, який до недавна був у нас насильно виелімінований.

— Які є приклади такого партнерства?

— Школи під патронатом УГКЦ, як правило, мають партнера – католицьку школу з Австрії, Італії чи Польщі. У рамках співпраці проводяться і спільні літні табори і спортивні змагання, молитовні і культурні заходи. Це також можливість допідготовки педагогічних кадрів і поглиблене вивчення іноземної мови, участь у міжнародних конференціях і ще багато інших різноманітних можливостей.

— Щодо педагогічного персоналу в школах під патронатом Церкви: який кваліфікаційний рівень цих людей, чи обов’язково вони мають бути віруючими?

— Підбір учителів відбувається у відповідності з державними вимогами. Іншими словами, ці педагоги повинні мати відповідну освіту і кваліфікацію, як і в інших загальноосвітніх українських школах. Але, окрім того, як правило, є ще додаткова умова – вони мають бути віруючими людьми і носіями християнських цінностей. Отже, ми повинні розуміти, що з одного боку це загальноосвітній навчальний заклад, тому тут мають дотримуватись всі стандарти освіти, і уроки математики чи географії не підмінюються уроками катехизму. Але надзичайно важливими є сама особа вчителя, педагогічні підходи, повага до особистості учня.

Щодо суто релігійного виховання, то воно відбувається поза межами основного навчального процесу. У наших школах, як правило, призначається священик, який виконує завдання духівної опіки. Відбуваються богослужіння, спільні молитви. Діти отримують навики волонтерської праці та благодійної діяльності.

— Але, все ж таки, серед нашої громадськості існують упередження стосовно навчальних закладів, які засновують Церкви чи релігійні організації. Багато хто вважає, що в таких школах навчатимуть винятково “батюшки” і “матушки”, а отже про який рівень освіти можна взагалі говорити? Як Ви думаєте, чому існують такі думки, і вони далеко не поодинокі?

— Як на мене, головна причина цих упереджень полягає у непоінформованості. Більшість наших громадян не розрізняють церковної недільної школи, яка покликана давати релігійне виховання, від загальноосвітнього навчального закладу, який діє під патронатом Церкви. Отже тут є засаднича різниця, яку ще потрібно більшості громадянам зрозуміти.

Друга причина — це упередження з минулого. Раніше розуміння принципу відокремлення школи від Церкви полягало в тому, що в освіті взагалі не повинно бути релігійного елементу. Іншими словами це упередження з минулого звучить так: релігія несумісна з наукою і освітою. Але ж світськість освіти не полягає у її виключно атеїстичному характері. Вона є якраз у тому, що забезпечує відповідь на потреби як віруючих так і невіруючих батьків і дітей. Тому, я вважаю, що наша національна система освіти повинна передбачити можливість навчання, а також середовище виховання, яке є релігійним – і за своїм викладацьким складом, і за більшістю учнів, які там навчаються.

Третя причина полягає в тому, що багато хто вважає, що це може бути додатковою загрозою для суспільства, бо там можуть формуватися закриті спільноти, які виховуватимуть релігійних фанатиків. Така небезпека справді існує, і, як на мене, то тут треба говорити не стільки про заборони, скільки потрібно дбати про суспільний контроль за школами, які засновують релігійні організації. Я переконаний, що освітній і громадський моніторинг таких навчальних закладів абсолютно необхідний. Ці школи повинні бути відкритими для уваги з боку суспільства, батьків і органів управління освітою.

— Яка система фінансування приватних шкіл, під патронатом релігійної громади?

— Звісно, фінансовий фактор у таких школах є вирішальним для їх розвитку в існуючих правових реаліях. Тому й навчається у наших школах по всій Україні лише понад вісімсот учнів – бажаючих є багато, але не всі мають можливості.

Проблема в тому, що в Україні приватна школа практично прирівняна до прибутокових бізне-структур, тому вона не має жодних пільг щодо оподаткування доходів, забезпечення підручниками, плати за комунальні послуги чи оренду приміщення, або земельної ділянки. Держава, фактично, не визнає соціальної ролі приватних шкіл, у тому числі й тих, якими опікується Церква. Щоправда, особливістю шкіл під патронатом Церкви є те, що вони мають додаткові можливості дофінансування. Це, насамперед, пожертви з боку батьків, це додаткова фінансова допомога, яку надають окремі громади чи структури нашої Церкви, це співпраця з міжнароними благодійними фондами християнського характеру – разом вони й забезпечують той мінімум, який дозволяє виживати нашим школам. На жаль, про розвиток поки що не йдеться і основна причина — фінансова.

Хоча тут криється глибока суспільна несправедливість. Тому що, з одного боку, Конституція гарантує обов’язкову загальну середню освіту, а з іншого — ті батьки, які доплачують навчання дітей, є громадянами України і платниками податків. Проте держава на навчання їхніх дітей нічого не виділяє з бюджету тільки тому, що вони вибрали приватну школу. Тож, увесь тягар фінансування лягає на плечі батьків. Наша позиція полягає в тому, щоби держава забезпечила фінансування обов’язкового освітнього стандарту, а вже ті додаткові можливості, які створює така приватна школа, звичайно, мали би фінансуватися Церквою і батьками.

— Навчання у приватній школі — задоволення не з дешевих, а отже, яка пільгова система передбачається для тих учнів, батьки яких не в змозі оплачувати таке начання?

— У католицьких школах кожен навчальний заклад — адміністрація і батьки — самі вирішують, які умови прийому до даної школи. І, відповідно, при цьому враховується чинне закодавство держави. Тому якихось загальних пільгових правил не може бути. Але тут діє система стипендій для обдарованих дітей з малозабезпечених сімей. Звісно, вона не може охопити всіх дітей, але 10-15% учнів мають різні форми дофінансування їхнього навчання. Таким чином ми хочемо змінити пануючу думку, що приватні школи лише для дітей багатих батьків. І школи під патронатом Церкви відкриті для обдарованих дітей.

Джерелами дофінансування є або окремо створені фонди, або це допомога Церкви, або ж допомога благодійних організацій. Зараз також розробляється ідея створення загальноосвітнього благодійного фонду, який би дофінансовував потреби дітей у школах, заснованих УГКЦ.

— Ви батько. У Вас троє дітей. Як би Ви мали вибір віддати дитину у державну загальноосвітню школу, в приватну чи у приватну, яку заснувала Церква або релігійна організація, якій школі надали б перевагу і чому?

— Це питання теоретичне, бо в реальному ситуація є іншою – у Києві ми ще, на жаль, не маємо школи під опікою нашої Церкви. І, взагалі, про такий вибір на більшості території нашої держави, на жаль, не можемо говорити. Проте для мене як батька важлива, не тільки церковна приналежність школи, але щоби вона була відкритою на багатство релігійної палітри України, її багатоконфесійність. Тому що дитину потрібно виховувати на своїй традиції, але її потрібно виховувати до життя і в такому конфесійному зрізі, яким є наше суспільство.

Я бачу завдання і покликання батьків не в тому, щоби відгородити дитину від загалу, а, навпаки, — інтегрувати. Інтегрувати через прищеплення дитині кращих якостей, які має християнство і які має українська культура. Ось у цьому я вбачаю завдання батьків і таких шкіл. А реально я вважаю, що зараз найбільш оптимальним і доступним варіантом у Києві є муніципальна чи державна школа, але з додатковим фінансуванням, яке забезпечують батьки через благодійні фонди. У Києві маємо великий вибір приватних шкіл, але, знову ж таки, через фінансову причину вони є не доступними для майже дев’яноста відсотків наших дітей.

Тому моя активність і активність нашої Церкви та однодумців, яких ми маємо в інших середовищах – і освітян, й інших Церков, спрямована на те, щоб законодавчо забезпечити право для релігійних організацій виступати засновниками шкіл. Це по-перше.

По-друге, щоби держава частково забезпечувала фінансування, а не весь тягар перекладала на плечі батьків.

І по-третє, щоби приватних шкіл в Україні було набагато більше, тому що це створення можливостей для вибору учнів та батьків, для підвищення якості освіти, для налагодження соціального партнерства суспільства і школи, для розвику нашої національної системи освіти.

— Дякую за розмову.

Розмовляла Світлана ЯРОШЕНКО.
Київ, 4 вересня 2008 року