Церковні підсумки року: піке авторитету Моспатріархії та невизнання КП
Пропонуємо десять головних церковних підсумків року, що минає...
Повернувшись з невеликої зимової відпустки, ПЕРШОЮ пропущеною в безінтернетному періоді новиною застала те, що в Інтернет була викладена сповідь митрополита Олександра (Драбинка). Я не відкривала і не проглядала її, мені не цікава чужа сповідь, будь сповідником хоч патріарх Кирило, хоч владика Олександр. Ні я, ні хтось інший не має права втручатися в цю таємницю. Навіть якщо її люб'язно запропонували до перегляду кремлівські політтехнологи, відповідальні за церковний напрямок в Україні.
І саме з цієї новини я починаю підведення церковних підсумків року, що минає. Вона фіксує нижню межу, за яку готові зробити крок нинішні опоненти митрополита Олександра. І за 25 років створення УПЦ МП нижче цього рівня авторитет церкви не падав.
Щодо самої історії «прослушки». Загалом, митрополита Олександра писали та слухали давно. У 2014 році церковну спільноту вразила новина, митрополита Олександра в приватній бесіді теж спровокували на висловлювання, записали на диктофон, і роздруківки записів поширювали серед членів Синоду.
До речі, самі єпископи поставилися до цього несхвально. Навіть кремлівське лобі було дещо шоковане – раніше в Україні таке не практикувалося. Автором записів став відомий вчений-релігієзнавець, який на той момент підробляв церковним політтехнологом митрополита Антонія (протеже Новинського та Януковича). Його ще довгий час у церковному середовищі називали «Професор Диктофонний». Але це стало не єдиним надбанням, що з'явилося з «засіків Батьківщини» (припускаю, що з засіків нинішнього спонсора УПЦ МП Вадима Новинського).
Олександр (Драбинко)
Коли митрополит Олександр перебував під конвоєм у готелі Опера, йому прислали єпископа Климента (члена нинішньої команди митрополії, фактично його функціонал - те, чим займався раніше Георгій Коваленко), щоб той сповідався. Климент Вечеря не був йому ні другом, ні духовним авторитетом, але митрополит Олександр прийняв пропозицію про сповідь, незважаючи на те, що владика Климент приїхав з паном Коряком.
А ось зараз, за два роки, сповідь спливла. Каналом зливу став Анатолій Шарій, який співпрацює з російськими спецслужбами. Обхідними шляхами: чи то зашифрованими каналами зв'язку, чи, можливо, тим самим приватним чартером, яким Новинський літає на Афон, порушена таємниця сповіді злітала до Москви, полежала там у сейфі, а потім потрапила в Європу до Шарія і звідти була презентована українському глядачеві.
Ті, хто слухав запис, кажуть, що опубліковані лише розмови, які супроводжують її до і після неї, сам владика поставився до цього, як до розголошення таємниці сповіді. Порушення таємниці сповіді, по-моєму, гірше, ніж сепаратизм священства. Тому що в другому випадку - це злочин перед співгромадянами та державою, це порушення Конституції, а у першому - це порушення священних постанов Церкви.
Вадим Новинський
Одним з кураторів ув'язнення Драбинка, який перебуває на свободі, є Вадим Новинський. Тому і сам митрополит, і журналісти схильні бачити в цій спецоперації руку «православного олігарха». Хоча називати його православним слід тільки в лапках. Православні люди ніколи б не пішли на такий крок, страх гріха та покарання елементарно переміг би бажання звинуватити опонента. Ці найгірші з радянських практик ніколи раніше не застосовувалися в українській церкві періоду незалежності.
Цікаво, що деякі аналітики розглянули в цьому кроці помсту Вадима Новинського за позбавлення його депутатської недоторканності. (Вадим Владиславович помилково за усіма автокефальними рухами всередині УПЦ МП бачить руку Драбинка, а не руку Господа).
І це я назвала ДРУГИМ за важливістю в церковних подіях. В Україні з парламентських мільярдерів недоторканність зняти ну майже неможливо. Ну Лазаренко, ну Клюєв, Онищенко (ох, як непросто було) і ось тепер - Новинський. І це, незважаючи на щедрі пожертви останнього депутатам, фракціям і одному конкретному комітету. Позбавлення депутатської недоторканності стало хоч якимось кроком правосуддя у справі тиску на покійного блаженнішого Володимира. Як бачимо, Вадим Владиславович не може вгамуватися і продовжує деструктивну, руйнівну для авторитета церкви роботу. Хоча для нього відкриті прекрасні перспективи на інших територіях. Наприклад, в ОРДЛО його пропонують зробити кандидатом у президенти від слов'янської нації. (Правда не уточнюється, де саме мешкає слов'янська нація, яка її географія і чи є у неї окрема держава).
А взагалі, дві події показують зіткнення двох церковних традицій, першої – російської традиції, за якої можна порушити таємницю сповіді, незрозумілим чином «залікувати» або ув'язнити митрополита. І друга (яку, природно, утверджував покійний Володимир), за якої можна не поступатися тискові влади, за якої таємниця сповіді залишається священною, і за якої жертводавець церкви не перетворюється на її душоприказника.
Патріарх Варфоломій І
Подією номер ТРИ стало звернення українського парламенту до патріарха Варфоломія.
Упевнена парламентська більшість проголосувала, в тому числі, і за такі слова: «Просимо Вас як Вселенського Патріарха, Предстоятеля Святійшої Константинопольської Церкви, яка була і залишається Церквою-Матір'ю для Київської Митрополії, ... в інтересах утвердження православ'я в нашій країні застосувати всі наявні канонічні повноваження та визнати недійсним акт 1686 як такий, що був прийнятий з порушенням священних канонів Православної Церкви".
Правда, цю подію, яка займе свій рядок у церковній історії, буде супроводжувати і згадка про церковну невдачу року, що минає. Київський Патріархат так і не отримав визнання від Вселенського патріарха. Патріарх Варфоломій як і раніше боїться демаршу РПЦ, і боїться залишитися в історії православ'я, як людина, при якій стався черговий розкол. Цю невдачу я вважаю ЧЕТВЕРТОЮ подією.
Втім, незважаючи на відсутність визнання, Київський патріархат розвивається у своїй внутрішній та Небесній логіці. Близько сотні парафій зараз перебувають у процесі судових позовів за право піти від Москви. Велика цифра. Причому Москва живить ці судові тяжби, забезпечуючи і скарги до міжнародних організацій, і гонорари адвокатів, і силову підтримку. При цьому УПЦ КП «робить свій футбол». Фактично вони стали засновниками капеланської служби, і в елітних українських частинах служать тільки капелани Київського патріархату. Адже церкву, навіть невизнану, окрім усього іншого, наповнюють молитви її вірних і щирість її пастви. Тому логічним і заслуженим подарунком виглядало те, що право на служби на території Софії Київської в колисці Російської церкви на початку 2016 року отримав саме Київський патріархат. Ця подія в моєму рейтингу підсумків є П'ЯТОЮ.
До числа підсумків-невдач номер ШІСТЬ я б віднесла і те, що не вдалося прийняти закони, що полегшують зміну юрисдикції. Істерика під назвою «церковне рейдерство», інспірована РПЦ, на даному етапі перемогла у суперечці за право громади змінювати підпорядкованість та йти з-під Московського патріархату.
СЬОМИМ у списку підсумків я б назвала новий, неймовірно гострий виток загострення між проукраїнським крилом УПЦ МП і нинішнім священноначалієм, керованим де-факто митрополитом Антонієм і блаженнішим митрополитом Онуфрієм (людиною чесною, якою легко маніпулювати). Загострення виражається у різних подіях. Юридичний відділ митрополії УПЦ МП продовжує намагатися закріпачити священиків і «забетонувати» парафії під Моспатріархією. Наприклад, є така штука – статут парафії (статут єпархії та статут Церкви). Раніше існувала відносна свобода парафій, а рішення приймалися парафіяльною радою, то тепер по парафіях (нелояльних до церковної влади) вимагають переписати статут за складеним митрополією зразком, щоб зробити будь-яке рішення повністю контрольованим. Тепер кожне рішення повинно проходити через єпископа.
Таким же чином для закріпачення застосовують механізм зайнятості священика. Наприклад (цей механізм мені пояснювали священики), якщо його переводять з однієї парохії на іншу, а він не хоче або намагається знайти третю парафію, то у нього є короткий період часу – не більше місяця. У разі такої «непрописки», його виводять за штат (фактично «вовчий квиток»). Якщо священики перестають згадувати на літургії патріарха Кирила, їх викликають протеже Новинського митрополит Антоній і... вичитує. А на єпархіальних зборах, наприклад, можуть звучати найбільш провокаційні з образливим контекстом запитання митрополиту Онуфрію на адресу проукраїнського священства.
Таким чином, Москва успішно проводить шельмування проукраїнського крила, закріпачення священства і намагається «увічнити» за своєю юрисдикцією парафії.
ВОСЬМОЮ подією я вважаю те, що митрополит Онуфрій відкинув можливість проведення великого хресного ходу в 2017-му році, аналогічного тому, що пройшов у 2016-му. Я вважаю це своєрідним визнанням помилки – влаштовувати публічні заходи в такий непростий період, залучаючи таку кількість державної охорони.
ДЕВ'ЯТИМ у списку підсумків я вважаю указ президента про відзначення 500-річчя реформації.
Це був правильний жест на адресу українських протестантів.
ДЕСЯТОЮ подією можна вважати проведення Всеправославного собору, на Криті. І нехай воно публічно не переосмислювалось церковним начальством, але для активних вірних України і церковних інтелектуалів це стало важливим символом соборності Церкви.
Лана Самохвалова
