13 січня римо-католики відзначають пам’ять одного з найвидатніших латинських Отців Церкви Іларія з Пуатьє (Піктавійського), котрому вдалося зупинити поширення єресі аріанства на Заході. А перейняті ним зі Сходу методика коментування Святого Письма та деякі богословські думки сприяли у зближенні двох частин Церкви, що на той час вже віддалялися одна від одної, тому Іларій є також знаний як “перший екуменіст”.
Народився Іларій 315 р. в м. Пуатьє (лат. Піктавіум) на заході Галлії в сім’ї язичників. Здобув освіту ритора, після чого певний час працював за цим фахом. Вивчав філософію, особливо неоплатонізм. Окрім того цікавився питаннями життя і смерті, на що в язичницькій філософії не зміг знайти задовільної відповіді.
До рук Іларія потрапило Євангеліє від Йоана. Читаючи його Пролог, чоловік зацікавився, що ж це за Слово (Логос), що було споконвіку, і було з Богом, і було Богом (пор. Йо. 1,1). Шукаючи відповіді на це питання, Іларій все більше заглиблювався у книги Святого Письма і врешті у Пасхальну ніч 345 р. прийняв хрещення разом зі своєю дружиною та донькою Аброю, котру пізніше Церква проголосила святою.
На той час і на сході, і на заході Римської імперії ширилося вчення олександрійського священика Арія про Ісуса Христа як Боже творіння. Хоч 325 р. Вселенський Собор у Нікеї засудив аріанство, після смерті імператора св. Костянтина Великого 337 р. його син Констанцій ІІ реабілітував це вчення. Він повернув з вигнання Арія і засудив св. Атанасія Олександрійського, котрий зайняв оборону постанов Нікейського Собору. У багатьох містах на єпископські катедри призначили аріан.
Коли Іларія 350 р. висвятили на єпископа рідного міста Пуатьє, аріанське кільце навколо стискалося. Катедри в Арлі та Медіолані обійняли аріани Сатурнін та Оксентій відповідно. У цих містах провели синоди, які засудили св. Атанасія. Однак Іларій їх не підтримав, а став гуртувати навколо себе тих єпископів, котрі зосталися вірними ортодоксальному вченню. Написав до Констанція ІІ три листи на захист св. Атанасія.
356 р. Іларія відправили на заслання до Фригії у Малій Азії. Тут він знайомиться з богослов’ям східних Отців. Зокрема, вивчає твори Орігена і переймає від нього методику екзегези. Через чотири роки, коли Іларій повернеться із вигнання, він поширюватиме концепції східних Отців на Заході і сам писатиме коментарі на книги Святого Письма. Намагатиметься зблизити богослов’я Східної і Західної Церкви, між якими поступово поглиблювалися розбіжності. Через те Іларія Піктавійського називатимуть “першим екуменістом”.
Інша назва, яка закріпилася за єпископом Пуатьє, це — “Атанасій Заходу”. Під час свого перебування на засланні у Фригії Іларій написав трактат з дванадцяти книг “Про Трійцю”. Тут він обстоює ідею, що Син єдиносущний з Отцем. Споконвічно народжуючи Сина, Отець не втрачає нічого зі своєї природи, а й Син посідає ту саму Божественну природу, що й Отець. Звідси випливає їхня рівність. Іларій також обстоює Божественну природу Святого Духа, хоч і не вживає ще терміну “Особа Божа”.
Як виявиться з написаного згодом Іларієм трактату “Про собори”, на момент написання “Про Трійцю” він не був детально знайомий з вченням св. Атанасія. Так що богослови сформулювали ідентичні позиції незалежно один від одного.
Чужими для Іларія залишаються спроби примирення прихильників Нікейського Собору з аріанами. Компромісний символ віри, який деякі єпископи спільно з ними намагалися укласти 357 р. в Селевкії, він засудив як святотатський.
Близько 360 р. Іларій повернувся до Пуатьє. Його віднайшов св. Мартин Турський і врешті отримав довгоочікуване благословення на створення монастиря Лігуже поблизу Пуатьє. Цей монастир став першим у Галлії.
На зміну імператору-аріанину Констанцію ІІ до влади прийшов Юліан Відступник. Він намагався в Римській імперії відродити язичництво і залишався цілковито байдужим до дискусій всередині самого християнства. До нього звернувся Іларій Піктавійський з проханням провести публічний диспут із Сатурніном, проте згоди не отримав. Як і щодо того, щоб відправити у вигнання іншого аріанського єпископа на Заході Оксентія.
Зрештою 361 р. Іларій скликав у Парижі собор, на якому засудив Сатурніна. Не залишалася довго в руках аріан і Медіоланська катедра. 374 р. Оксентій помер, і на його місце обрали св. Амвросія.
Іларій Піктавійський помер 367 р. Мощей святого майже не збереглося. 1562 р. його останки знищили кальвіністи. Окремі реліквії є в Сен-Дені (Париж) та в храмі св. Георгія (Пюї).
Зате Іларій залишив по собі багату творчу спадщину. Тому 1851 р. Папа Пій ІХ проголосив його Вчителем Церкви. Крім вже згаданих трактатів, Іларій писав екзегетичні (найвідоміші коментарі на Євангеліє від Матея та Книгу Псалмів), догматично-полемічні, історично-полемічні твори, літургійні гимни.
Багато писав Іларій про кінцеву мету християнського життя. Вона, себто Небесне Царство, завжди повинна бути перед очима християнина у всіх його земних справах. Зупинившись лише на них, він ризикує потрапити в язичництво і розминутися з Христом. Так, як це сталося з нерозумними дівами в Ісусовій притчі. Вони “були ліниві і неуважні, турбувалися тільки про минущі справи, не пам’ятаючи, що Бог казав, і не уповали на надію Воскресіння” (Коментар на Євангеліє від Матея).
Однак есхатологічне очікування не означає бездіяльності на землі. Іларій закликає “старанно взятися до праці, оскільки приготовано світлицю для великого шабату” (Коментар на Книгу Псалмів). Під цією працею він розуміє добрі справи та яскраво ілюструє їхню необхідність тією ж притчею про десятьох дів. Коли відбуватиметься поправка світильників, тобто “повернення душ у свої тіла”, тоді Христос вимагатиме світла - “усвідомлення доброго діла, яке міститься в посудинах наших тіл”.
Публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проект.
##DONATE_TEXT_BLOCK##