16 грудня в календарі латинської традиції відзначене як день пам’яті старозавітного царя і пророка Давида, з чиїм іменем пов’язують політичний розквіт Ізраїлю та Книгу Псалмів.
Через те, що з роду Давида вийшов Ісус Христос, візантійська традиція вшановує його разом з апостолом Яковом, братом Господнім та св. Йосифом Обручником в першу неділю по Різдві.
Жив Давид близько тисячі років до Христа. Він походив з коліна Юди, був наймолодшим сином Єссея. В подальшій біблійній історії та літургійній традиції імена “Давид” і “син Єссея” стають взаємозамінними. Відомим є пророцтво Ісаї: “І вийде паросток із пня Єссея, і вітка виросте з його коріння” (Іс. 11, 1), яке пов’язує рід Єссея та Давида з майбутнім приходом Месії.
Юність Давида проходила в батьківському домі за випасанням отари. Саме тривала війна Ізраїля з філістимлянами, а очільник вибраного народу цар Саул все більше відходив від Бога.
На це Господь сказав до пророка Самуїла: “Докіль ти будеш вболівати над Саулом, що я його відкинув, щоб він не царював над Ізраїлем? Налий ріг твій олією та йди в дорогу. Я пошлю тебе до Єссея, вифлеємця, бо я наглянув собі царя між його синами” (1 Сам. 16, 1).
Самуїл так і зробив — помазав наймолодшого Єссеєвого сина на царство. “І дух Господній зійшов на Давида з того дня й на майбутнє” (1 Сам. 16, 13). Певний час він був при Саулі, і як тільки того мучив злий дух, Давид грав йому на “κινίρα” — музичному інструменті, назву якого перекладають як цитра, гусла, псалтир (звідси й назва книги молитов, значну частину яких приписують Давидові), і цареві ставало краще.
Давид відвідував своїх старших братів на полі бою, де вони в лавах військ царя Саула обороняли ізраїльську землю від філістимлян. З рядів противника виступав передовий борець Голіят, глумився над ізраїльтянами та закликав виставити з ним на прю когось із їхнього війська. В разі його перемоги філістимляни мали стати рабами Ізраїля, або повністю підкорити вибраний народ, якщо переможе Голіят.
Давид, почувши це, запалав гнівом і сказав: “Хто він, той філістимлянин, той необрізаний, що сміє так зневажати бойові лави живого Бога… Нехай ніхто не падає духом заради нього! Слуга твій виступить і буде битися з тим філістимлянином!” (1 Сам. 17, 26. 32).
Відмовившись від царських обладунків, взявши лише палицю, пращу і п’ять камінців, Давид виступив проти Голіята, повний довіри до Духа Господнього: “Господь, що врятував мене з левиних та ведмежих лап, врятує мене і з рук цього філістимлянина” (1 Сам. 17, 37).
Так і сталося. Давид каменем із пращі влучив у перенісся Голіята, повалив його на землю і, видобувши його меча, відтяв філістимлянинові голову. З тих пір образ Давида супроти Голіята у світовій думці використовується на позначення перемоги видимо слабшого над переважаючою силою, не виключаючи оборони України перед московською агресією.
Після перемоги над Голіятом Давид зажив серед народу слави. Саул, як і обіцяв, видав за нього свою доньку Міхаль. Давид заприязнився з царським сином Йонатаном. Але ця слава не давала спокою Саулові. Сповнений заздрощів, він переслідує Давида, так що тому доводиться постійно втікати.
Двічі переслідувач опиняється в незручному становищі, і Давид отримує нагоду поквитатися з ним, однак виявляє свою шляхетність та не наважується підняти руку на Господнього помазаника. Не зважаючи на це, Саул все більше морально скочується, і кінець його царюванню й життю приходить в одній із битв проти філістимлян.
Царем над Ізраїлем стає Давид. Він здобуває перемоги над зовнішніми ворогами. Об’єднує усі дванадцять колін в одну державу. Встановлює серед народу мир і забезпечує йому добробут та процвітання. Зробивши столицею Єрусалим, звівши у ньому царський палац, має намір побудувати в ньому і храм живому Богові, централізувати серед Ізраїля його культ, але Господь у видінні каже, що цю місію він доручить його синові.
Давид втішається славою не тільки воєначальника, управителя та реформатора, а й морального авторитета, харизматичного лідера, котрий під натхненням Духа Божого пророкує, з чого народжуються псалми.
Однак, як це притаманно біблійним текстам, їхні герої далекі від наївної ідеалізації. Поряд з чеснотами Святе Письмо змальовує і низьке падіння Давида, забезпечуючи таким чином цілісність образу. В певний момент свого царювання Давид не йде на війну, а залишається в збудованому ним палаці. Він проходжується ним і помічає Ветсавію, дружину хеттита Урії, свого воїна. Цар розпалюється до неї пожадливістю та вчиняє розпусту. Коли дізнається, що Ветсавія вагітна, обманом викликає з війни Урію, але той відмовляється входити до дружини, знаючи, що його побратими зараз воюють. Тоді Давид намовляє своїх воєначальників поставити Урію в бою на найнебезпечнішу позицію, і той гине. Після цього цар спокійно бере Ветсавію собі за дружину.
На той час приходить до нього пророк Натан і розповідає притчу: “Було собі два чоловіки в однім місті, один багатий, а другий убогий. В багатого була превелика сила овець і корів, а в бідного не було нічого крім овечки, однісінької, маленької, що він її купив і годував, і вона росла в нього разом з його дітьми. З його хліба вона їла й з його чаші пила, спала на його лоні й була йому як дочка. Якось прийшов хтось у гості до багатого чоловіка, та цей пожалував узяти зо своїх власних овець і корів, щоб зготувати подорожньому, який прибув до нього, і він забрав овечку в убогого чоловіка й зготував її чоловікові, що прийшов до нього” (2 Сам. 12, 1-4).
Давид скипів гнівом і вигукнув, що чоловік з розповіді гідний смерті. Тоді Натан сказав: “Ти — той чоловік!” (2 Сам. 12, 7) і викрив царя в усьому його грісі. Давид проявив глибоку покору і каяття при цьому. Один з найвідоміших псалмів — п’ятдесятий (“Помилуй мене, Боже…”) — вважається складеним Давидом у цьому пориві покаяння.
Бог прощає Давидові гріх, але до кінця свого життя він не має спокою. Син, котрого народила Ветсавія, помирає. Інший його син Авесалом розпочинає війну проти батька, щоб посісти його царство. Так що Давидові доводиться втікати. Цар, як і його попередник, виявляє непослух Богові, і йому доводиться робити через те нелегкий вибір покути. Так на народ спадає пошесть.
Перед смертю Давида ще один його син Адонія намагається захопити царство. Однак його наступником стає Соломон, син Ветсавії. Про них згадує євангелист Матей в родоводі Ісуса Христа: “Єссей був батьком царя Давида, Давид — Соломона від жінки Урії” (Мт. 1, 7).
Так Давид і його нащадки увійшли в рід Спасителя, зробивши акцент на тому, що Христос прийшов задля покаяння грішників. В Євангеліях Ісус часто виступає як “син Давида”. Він народився в родинному місті царя — Вифлеємі, як провістили пророки. А в Давидових псалмах неодноразово трапляються алюзії на прихід Месії. Тому різдвяний період і став приводом для того, щоб у різних традиціях серед старозавітних праведників вшанувати й царя Давида.