17 січня християни візантійської і латинської традицій відзначають пам’ять засновника пустельницького монашества Антонія Великого (251-357).
Житія преподобних часто видаються нудними для читання і далекими для більшості християн. Тим паче, якщо збереглося хіба що ім’я певної особи, що “просіяла в монашому подвизі”, а деталі цього подвигу затерлися в ході історії чи через його специфіку взагалі не були знаними оточенню. Тоді наступники, котрі за будь-яку ціну прагнули зберегти пам’ять про когось, накладали на нього своє “суперего”. І виходило або банально, або фантастично.
Цілком інша річ, коли за життєпис преподобного бралися ті, хто знав його особисто, або не дуже віддалені від нього в часі й просторі люди, до котрих могли дійти ще більш-менш достовірні дані.
“Житіє Антонія Великого” зблизька
Постать преподобного, котрого почитають 17 січня, зобразив у своєму творі “Житіє Антонія Великого” його приятель та сподвижник св. Атанасій Олександрійський. Він не тільки знав св. Антонія зблизька, а й формувався та вів духовну боротьбу під його керівництвом. Гнаний аріанами, Олександрійський єпископ навіть знаходив у нього прихисток і духовну розраду. І потім поширював славу про святість свого друга для збудування інших.
“Житіє Антонія Великого” написане св. Атанасієм для одного з його духовних синів, котрий прагнув “шляхетного суперництва з монахами Єгипту, щоб зрівнятися з ними, а то й перевершити їх у вправлянні в чеснотах”. Приклад св. Антонія Великого мав би слугувати йому для утвердження в цьому рішенні. Олександрійський єпископ зізнається своєму учневі, що йому доводиться писати про св. Антонія в поспіху, на основі тих знань про нього, які тримає в пам’яті, і для повнішої картини життя подвижника радить звернутися до єгипетських монахів, котрі постійно жили поряд з ним.
А втім “Житіє Антонія Великого” таки вийшло доволі великим за обсягом і детальним за змістом. Його розповідь розгортається у Єгипті, звідки був родом Антоній, і де потім здійснював свій подвиг цілковитого відречення від світу.
Пильна бджола у збиранні меду чеснот
Виріс він у заможній християнській родині. З ранніх літ відзначався прагненням простоти, вдоволенням тим, що давав йому Бог, послухом батькам. Коли у віці близько двадцяти років осиротів, то заопікувався молодшою сестрою. Відвідування богослужінь та читання Святого Письма були невід’ємною складовою його життя.
Одного разу дорогою до церкви він роздумував над біблійними фрагментами про те, як апостоли кинули сіті (свій промисел) і пішли за Ісусом, та як ранні християни продавали свої маєтки та виручені за це кошти віддавали на потреби спільноти. Відповіддю на ці роздуми стали слова євангельського читання у храмі: “Піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі” (Мт. 19, 21).
Юнак, не гаючись, виконав цей заклик Ісуса буквально. Землі, які дісталися йому у спадок, розділив між односельцями, гроші роздав бідним, а сестру віддав на виховання до однієї спільноти побожних жінок.
Постало питання, що йому робити далі. Монашество в Єгипті на другу половину ІІІ ст. ще не було добре організованим. Люди, котрі намагалися вести самітницьке життя, були розкидані по пустельних просторах. Певний час юнак приглядався до життя такого самітника поблизу свого села. А далі став шукати по околицях інших людей, від яких міг би перейняти ту чи іншу чесноту.
“Житіє” у цьому пошуку порівнює Антонія з бджолою, яка, щоб дати мед, перелітає з квітки на квітку, беручи з кожної щось корисне. Так і він в когось переймав покору, в когось терпеливість, в когось строгість побуту задля впокорення тілесних пристрастей тощо. Щоб прогодувати себе і постійно давати милостиню бідним, займався ручною працею. Перебував у неустанній молитві. Святе Писання запам’ятав з надзвичайною точністю, так що під час свого усамітненого життя читав його з пам’яті, немов із книги.
По певному часі таких мандрів між чеснотливими людьми Антоній повернувся на околиці свого села і став шукати способу, як здобутий від них духовний скарб зібрати докупи. Не зважаючи на свій поступ у чеснотах, він скромно ставився до своїх односельців, тож зажив від них великої пошани. Натомість життя подвижника не дає спокою дияволові, і він в різний спосіб починає напастувати Антонія.
Неприступна фортеця для нападів диявола
Спершу спокусник використовував ту саму зброю, що й проти більшості людей, — помисли-нашіптування. Далі нападав на нього вночі й удень, так що зовнішні прояви цієї боротьби ставали помітними іншим людям. Щоб звести подвижника, проти якого всі ці засоби виявилися безсилими, диявол прибирав подобу жінки, аби викликати в нього похіть. І врешті, щоб посіяти у його серці зерно гордині, відкрився Антонію у вигляді темного хлопчика та визнав його перемогу над собою. Антоній же покірно заявив, що в ньому діє Христова сила, перед якою спокусник справді є кволим.
Диявол на певний час відступив від нього. Проте Антоній і в цьому розпізнав підступ. Аби не звести себе безпечністю, він став ще строгіше постити, спати на землі і врешті перебрався жити в один з гробів біля свого села. Подвижник наказав себе там закрити і лише зрідка приносити хліб та воду. Демони накинулись на нього з іще більшою силою, так що вже завдавали йому фізичних ран. Антонія напівмертвого виносили з місця його перебування, клали в церкві, готуючи до поховання, але він вставав, повертався і продовжував боротьбу.
Святість Антонія притягувала людей. Одні приходили до нього за духовною настановою, інші прагнули наслідувати його цілковите відречення від світу. Преподобний все більше віддалявся в Тиваїдську пустелю, проте, куди б він не пішов, знаходилися охочі переймати його досвід. Не припинялася і невидима боротьба — диявол ніяк не міг змиритися з тим, що хтось цілком не підвладний йому.
Плоди самодисципліни і боротьби
Так скоро пустелі Єгипту наповнилися монахами, зробивши його одним з найбільших осередків самітницького життя. Антоній Великий, щоб впорядкувати побут монахів, підтримати їх в духовній боротьбі та заохотити до витривалості, писав для них правила і повчання, багато з яких збереглося до нашого часу. Критичне їхнє прочитання з урахуванням певних особливостей тодішньої епохи та умов проживання автора і адресатів може послужити в духовному зростанні християн будь-якого стану.
Усього Антоній Великий провів у пустелі 85 років. За цей час він лише двічі відлучався до Олександрії. Одного разу, щоб підбадьорити християн, переслідуваних Діоклетіаном та Максиміліаном. А іншого — щоб спростувати чутки аріан, буцімто Антоній підтримав їхнє вчення.
Помер подвижник близько 357 р. Учні поховали тіло Антонія Великого в пустелі і майже одразу по його смерті почали вшановувати пам’ять святого. “Житіє Антонія Великого” авторства св. Атанасія надихало багатьох Отців Церкви роздумувати над постаттю та повчаннями батька єгипетського монашества.
У V ст. св. Анатолій Константинопольський склав службу на честь св. Антонія Великого, а у ІХ ст. св. Теофан та св. Теодор Студит доповнили її. Кирило Скитопольський згадує, що у VI ст. у монастирі св. Євтимія було свято на честь св. Антонія Великого. На цей же період, близько 544 р., припадає перенесення мощей преподобного з пустелі до Олександрії. Зараз вони перебувають у Франції.
І хоч св. Антоній Великий оспівується літургійними текстами як засновник монашества, “громадянин пустині”, взірець для подвижників, все ж його досвід не є чимось далеким для кожного християнина. Адже кожен покликаний “зберігати Богообразне неушкодженим”, “ставити ум владикою над пристрастями згубними”, “сходити до того, що Богоподібне”, “плоть зробити слугинею духа”, щоб врешті “на небесах споглядати Святу Тройцю лицем до Лиця” (стихира Вечірні 17 січня).
Публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проект.
##DONATE_TEXT_BLOCK##