Церковний погром 1920-х на Черкащині
Під час голоду 1921–1923 років радянський уряд прагнув використати боротьбу з ним для обкрадання церкви.
Відразу ж після завершення громадянської війни більшовики почали розробляти плани "радикального розв’язання" проблеми існування православної церкви в радянській державі. Церкву вони розцінювали як ворожу силу, яка, до того ж, мала значні матеріальні цінності...
Ще в декреті радянської влади від 26 жовтня 1917 року, прийнятому ІІ Всеросійським з’їздом рад, йшлося про те, що земельна власність, включно з монастирською і церковною, стає "здобутком народу". 23 січня 1918 року Ленін підписав декрет Раднаркому "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", який позбавляв церкву права володіти рухомим і нерухомим майном. Храми і необхідні для богослужіння предмети передавали громаді віруючих за договором з місцевою владою.
Улітку 1921 року на півдні України спалахнув голод. Від посухи дуже постраждали сім губерній південної та середньої смуги: Миколаївська, Одеська, Запорізька, Кременчуцька, Катеринославська, Донецька та Полтавська, які зібрали з восьми головних хлібних культур лише 75% посіяного зерна. На Черкащині у 1921 році теж був зафіксований великий недорід, особливо це стосувалося повітів, що входили до складу Кременчуцької губернії.
Офіційною версією тяжкого голоду завжди була посуха 1921 року. Але основні причини масової загибелі людей в Україні – політика більшовицької партії і методи її здійснення, насамперед – продрозкладка, яка й далі діяла в українських селах. Крім того, посиливши руйнівну та спустошливу дію природних явищ (посухи та неврожаю) численними конфіскаціями продовольства, офіційна центральна влада фактично вперше випробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху, яким було охоплене українське село. За офіційними даними, наприкінці 1920 – на початку 1921 років тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тисяч осіб. Конфіскуючи продовольчі "рештки" навіть у селян постраждалих губерній, більшовики допомагали природному лихові розправитися із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод впорається з повстанцями краще, ніж каральні загони.
Церква одразу відгукнулася на велику трагедію. 22 серпня 1921 року Патріарх Тихон видав послання, в якому закликав віруючих усіх конфесій – як у Радянській Росії, так і у всьому світі - допомогти голодуючим. Скрізь у церковних громадах почалося створення комітетів допомоги голодуючим. Церква вирішила пожертвувати й цінностями, які не мали богослужбового значення.
У Державному архіві Черкаської області зберігається "Воззвание благочинного Золотоношского уезда", який у цій листівці писав: "Страшный голод, постигший многие местности нашей страны, вынуждает правительство обратиться к средствам церквей на борьбу с голодом. Патриарх Тихон благословил взять для сей цели золото, серебро и другие ценности, изъятие которых не может умалить и стеснить самое богослужение. Прошу вас, отцы и братья, отнестись благожелательно к сей жертве".
Для більшовиків голод став зручним приводом, щоб завдати церкві нищівного удару, а заодно й поповнити державну казну. Прикриваючись лихом, можна було провести конфіскацію церковних цінностей, не настроюючи проти себе селян. У березні 1922 року в секретному листі, опублікованому в 1990 році в "Известиях КПСС", Ленін писав Молотову та членам Політбюро ЦК ВКП(б): "Нам, щоб то не стало, необхідно провести вилучення церковних цінностей найрішучішим і найшвидшим чином... Взяти в свої руки фонд у декілька сотень мільйонів золотих карбованців, а можливо, й декілька мільярдів, ми повинні що б то не стало. А зробити це з успіхом можна тільки тепер. Усі міркування вказують на те, що пізніше зробити це нам не вдасться, бо жодний інший момент, крім відчайдушного голоду, не дасть нам такого настрою широких селянських мас". У листі – жодного натяку на необхідність підтримати голодних...
У декреті ЦВК від 23 лютого 1922 року акценти зміщуються з участі церкви у справі допомоги постраждалим від голоду на примусове вилучення владою церковних цінностей. На місцях створювалися спеціальні комісії, які обшукували церкви і приймали рішення про вилучення цінностей. А щоб нейтралізувати значимість ініціатив священнослужителів самостійно надавати допомогу голодуючим, 24 березня 1922 року ЦК КП(б)У ухвалило рішення, за яким духовенство могло організовувати їдальні для голодуючих виключно "під вивіскою комісій допомоги голодуючим". А 3 квітня Політбюро ЦК КП(б)У прийняло до виконання в Україні директиву ЦК РКП(б) про заборону брати з церков замість коштовностей гроші або продовольство.
Патріарх Тихон закликав віруючих не здавати церковні цінності. В місцеві та центральні радянські органи стали надходити численні скарги щодо конфіскацій. Натомість влада ухвалила постанови, за якими особи, які приховували цінності або інвентарні описи церковного майна, підлягали кримінальному покаранню аж до розстрілу.
Як свідчать документи Державного архіву Черкаської області, вилучення церковних цінностей на лівобережній Черкащині розпочалося в лютому 1922 року. В описі церковних цінностей, вилучених у двох храмах Драбівської та Білоусівської волостей, значаться срібні чаші, хрести, дарохранительниці, лжиці і дискоси (ложки і тарілки) для приготування причастя, звіздиці, обкладинки та срібний "брухт" з Євангелій та ікон, кадильниці, лампади тощо.
Наприкінці липня 1922 року кампанію з вилучення церковних цінностей було завершено. За офіційними даними, по Україні держава отримала більше 3 пудів золота, понад 3 тисячі пудів срібла, 858 діамантів (загальна вага 1469 каратів), інші коштовні камені та метали. Все це було оцінене у 834 тисячі карбованців золотом...
Тетяна ГРИГОРЕНКО
