Священик Ігор Тарас про перспективи УГКЦ на півдні України
Більша частина греко-католицьких громад сконцентрована здебільшогов Галичині. Проте чимало парафій останнім часом з’явилися і в інших регіонах України – на Сході та Півдні. Доволі велика громада УГКЦ діє і в Одесі. Щонеділі на Службу Божу у переобладнаний під храм міський будиночок збирається кількасот одеситів. Це лише невеличка кількість із тих, хто ідентифікує себе вірним УГКЦ. Бо, як стверджують тамтешні священики, у південній Пальмірі близько десять тисяч осіб визнали себе греко-католиками.
Чому ці тисячі номінальних „уніатів” ігнорують Літургії, хто формує ядро парафії та як ставляться до УГКЦ представники інших Церков? На цю тему ми вирішили поговорити з о. Ігорем Тарасом, настоятелем храму Андрія Первозваного м. Одеси.
--Отче, коли на теренах Одещини з’явилися перші громади греко-католиків?
- Перша громада греко-католиків існувала в Одесі ще на початках ХХ століття. Її організація і діяльність пов’язана з іменем о. Іллі Кливака. Сам священик родом із Тернопілля – Гусятинського району. По закінченні Першої світової війни він опинився на засланні в Сибіру. А 1917 року хотів повернутися в Західну Україну. Проте польська влада, проти якої отець виступав, не впустила його в Галичину. Тоді о. Ілля їде в Одесу, куди масово емігрували в ті часи волиняни і там започатковує греко-католицьку громаду. Спершу моляться у римо-католицькому храмі. А потім митрополит Андрей Шептицький допоміг священикові придбати земельну ділянку під забудову храму у Херсонському сквері в Одесі. Відомо, що о. Ілля душпастирював там усього рік, а потім повернувся в Західну Україну. У 1944 році його арештували і вивезли в Горький, де священик і помер.
- Як тепер священики потрапляють в Одесу? Коли ви вперше приїхали до цього міста?
- Я родом із Тернопільщини. У Кракові закінчив семінарію у Папській академії теологічній і 2004 року зголосився їхати душпастирювати в Одесу. Раніше тут ніколи не бував, а тепер кращого міста, ніж Одеса, не уявляю. Греко-католицька громада у цьому місті існує із 1992 року. Священик і віряни в ті час молилися у помешканні Мирослави Гладіної – жінки, яка, власне, розпочала діяльність парафії. Цю активну мирянку у повоєнний час депортували із Західної України. Вона оселилася в Одесі і зберегла віру. Тут, до речі, чимало є людей з подібними біографіями. В Одеській області, наприклад, є цілі села із Галичини.
- Вони, мабуть, і становлять ядро греко-католицьких громад півдня України?
- Не зовсім. Половина вихідців із Західної України - половина місцевих людей. В останніх УГКЦ викликає все більше зацікавлення. Декого з місцевих привели до нас галичани, які не соромляться свідчити про свою Церкву. Дехто прийшов до нас із УПЦ МП, бо ми більше уваги відводимо людям. Є у нас на парафії одесити, які колись були протестантами. Тож ядро нині вже не формують вихідці з Галичини. На наших Богослужіннях, зазвичай, молиться приблизно 300-400 осіб. А коли в Одесу привезли мощі Миколая Чудотворця чи коли вичитував молитви священик-екзорцист Василь Пантелюк із Донецька, то до нас прийшло кілька тисяч людей.
- Чи велика відмінність між галичанами і тамтешніми людьми у релігійно-духовному плані?
- Галичани, щоб там не казали, народ побожний і завжди горнувся до Церкви. УГКЦ дуже багато вклала у християнську формацію людей. В Одесі, на превеликий жаль, до такого рівня ще далеко. Люди тут відкриті, щирі, але вони духовно непросвітлені. Упродовж багатьох років вони були позбавлені добрих душпастирів. Зараз серед одеситів помітний активний пошук духовного. Але УПЦ МП не може охристиянізувати народ. Зверхність їхніх священиків відштовхує від Церкви людей. Через це миряни не мають можливості глибше пізнати і полюбити Бога. Бо нині не можна зводити роль Церкви до рівня контори з надання ритуальних послуг. Хоча й ці послуги тут коштують так дорого, що дехто вже не хоче брати шлюб і хрестити людей. Ми це розуміємо і тому намагаємося продемонструвати зовсім інше ставлення між мирянами та духовенством. Тому той, хто приходить у наш храм навіть із цікавості, змінює своє ставлення до УГКЦ.
- Якою мовою відправляєте Служби Божі?
- Тільки українською. Більшість людей тут розмовляють російською, але всі, хто приходить до нас, легко сприймають українську і кажуть, що вже не уявляють, як можна молитися якоюсь іншою мовою.
- Духовенство УПЦ МП, очевидно, негативно ставиться до того, що в греко-католицьку церкву ходять корінні одесити? Не звинувачують вас у переманюванні їхніх вірян?
- Загалом це дуже болюча тема. Духовенство Московської патріархії вкрай негативно ставиться до нас, забороняють людям мати з нами контакти, вигадують усілякі нісенітниці. І знаєте, найбільш негативно проти УГКЦ налаштовані ті священики, що вийшли із Західної Україні і чиї батьки колись були греко-католиками.
- Маєте якесь пояснення такій позиції?
- Їхню логіку важко зрозуміти. Можливо, десь там на підсвідомому рівні вони відчувають провину і в такий невдалий спосіб намагаються виправдати себе. Священиків-галичан чи закарпатців УПЦ МП тут, до речі, чимало. Вони дуже бояться, що ми зведемо в Одесі храм. Тому бунтують проти нас людей. До мене, скажімо, приходила одна жінка і казала, що нізащо не дасть збудувати церкву – кістьми ляже, помре, але храм не дасть звести. Так нещасну накрутили проти нас. Багато „корисної” інформації про УГКЦ одесити можуть почерпнути із газет та інтернет-сторінок проросійських організацій. Зокрема, така собі організація „Отєчество” на своєму сайті друкує матеріали на кшталт, що унія - це зрада православ’ю, греко-католики - це націоналісти. Вони навіть покритикували митрополита Агафангела за те, що дозволив греко-католикам провести в Одесі засідання постійного Синоду УГКЦ. Це, мовляв, на їхнє переконання, є великою поразкою митрополита УПЦ МП.
- Представники антиукраїнських організацій не погрожували священикам УГКЦ фізичною розправою?
- Ні, такого не було. Вони пишуть собі в Інтернеті проти приїзду Любомира Гузара, про уніатів. Це, звісно, неприємно. Але ми щодня відправляємо Літургії. Церкви наші стоять, ми молимося. УГКЦ на цих теренах розвивається, бачимо для себе дуже великі перспективи.
- Тож скільки храмів має УГКЦ в Одеській області?
- Наразі небагато. В Одесі під храм ми пристосували звичайне приміщення будинку, є ще каплиця морського апостоляту. Плануємо будувати невеликі каплички у військовій частині на заводах, там є наші парафіяни. Також є невеличка церковця в місті Іллічівську, каплиця в Южному, там же будуємо храм. Маємо церкву в Роздільній, Іванівці, Березинці. Загалом 10-11 храмів.
- Під час перебування в Одесі Блаженніший Любомир Гузар звернувся до влади з проханням виділити земельну ділянку для будівництва кафедрального храму Покрови Пресвятої Богородиці. Як думаєте, прислухаються чиновники?
- Вони, може, й прислухаються, але виділення земельної ділянки залежить від багатьох чинників. Міська влада погоджується, але не все від неї залежить. На міськраду теж тиснуть. Йдеться про ті ж проросійські організації та духовенство УПЦ МП. Людей проти нас накручують. Кажуть, що в 90-х роках ми забирали храми на Західній Україні, це бандитська Церква. Тому є великою небезпекою, щоби Церква-загарбниця існувала в Одесі. Вони не вибирають слова, вважають, що для досягнення мети всі засоби добрі. Ми ж собі таке допустити не можемо. Дехто з одеситів таким твердженням вірить. А влада цей чинник враховує, адже це їхні виборці. З іншого боку, в місті теж є чимало греко-католиків. Згідно з соціологічними дослідженнями, такими себе визнав один відсоток населення Одеси. Для мільйонного міста це десять тисяч. Цифра поважна. Однак люди ці зрусифіковані, у більшості не проявляють належної ініціативи. Тож перед нами завдання повернути їх у лоно батьківської Церкви. Бо якби ті десять тисяч нічого не боялися, піднялися, висловили свою думку, то землю нам давно вже б дали.
- Скільки коштує сотка землі в Одесі?
- У центрі міста 50 тисяч, на околиці - десь 10 тисяч доларів.
- Що львів’яни можуть зробити, аби УГКЦ успішно розвивалася на цих теренах?
- Якщо будемо будувати храм, то хотіли б отримати матеріальну допомогу. Це нормально, бо затрати будуть великі. Але я не сказав би, що нам так погано. Блаженніший не є байдужий до наших справ. Нас активно підтримують монаші спільноти, приїжджають до нас, проводять реколекції. Тож даємо собі раду. А галичани можуть підтримати нас тим, що на весь світ скажуть, що на півдні України є наша Церква, за яку молимося, яку любимо. І це буде для нас велика допомога.
Юрій ОЛЕНЕЦЬ