МІСЦЯ ПОХОВАНЬ
Книги Старого і Нового Завітів містять чимало оповідей про вшанування пам’яті померлих, їх останків і місць поховань. В них, зокрема, йдеться про Авраама, який придбав у синів Хета печеру для поховання Сари, де згодом поховали і його самого та всіх наступних патріархів (Буття, 23; 25, 9—10; 49, 28—38; 50, 13); про Товіта, який важив власним життям, ховаючи викинуті на глум тіла синів ізраїльських, забитих язичниками в Ніневії (Товіт, 1:17 — 20; 2:3 — 9); про Йосифа Аримафейського та Никодима, які за іудейським звичаєм поховали зняте з хреста тіло Ісуса (Іван, 19:38—42), а також про поховання якимись побожними людьми тіла християнського первомученика архидиякона Стефана (Діяння, 8:2).
Глибока шана до померлих грунтується на безумовній істині християнського віровчення про безсмертя і воскресіння по смерті всіх людей, про тісний зв’язок і спілкування живих з тими, хто відійшов від земного життя. Іван Золотоустий писав: «Хто здатний глибоко засвоїти думку про Воскресіння, чи боятиметься смерті, чи страшитиметься чого-небудь іншого?» Григорій Палама роз’яснював: «По смерті душі, тобто після злочину і гріха, настає смерть тіла, а за нею і тління, і перетворення на порох. За тілесною же смертю йде друга смерть душі — її засудження до пекла. Так і по Воскресінню душі, яке є поверненням до Бога через сповнення Божих заповідей, буде Воскресіння тіла, коли воно знову поєднається з душею. За тим же Воскресінням настане істинне безсмертя й вічне життя з Богом тих, хто гідний того. Вони з плотських стали духовними і, подібно до Ангелів Божих, гідні жити на небі».
За вченням Церкви, на кладовищах спочивають тіла померлих, очікуючи майбутнього воскресіння, тому ці місця вважаються священними.
У ранніх віках не було спеціально визначених місць для поховання християн. Їх ховали при великих дорогах і ланах, у печерах і катакомбах. Місця поховань називалися усипальницями й за римськими законами вважалися священними й недоторканними. Переховуючись від переслідувань, перші християни не лише відправляли в катакомбах богослужіння, а й ховали там своїх небіжчиків. Найвідоміші катакомби первохристиян, останки яких збереглися до сьогодні, знаходяться в Римі. Лише в катакомбах святого Себастіана було поховано 174 000 християн, там же спочивають останки 46 римських єпископів.
Від IV ст. місця поховань християн входять до складу церковних комплексів і влаштовуються переважно на поверхні землі. Вірних стали ховати там, де вони за життя мали духовну поживу — на цвинтарі (грецьк., лат. «цеметріум» — «місце спочинку») біля церкви. За давніми церковними правилами заборонялося ховати небіжчиків всередині храмів і в межах церковної огорожі. Проте в окремих випадках і на християнському Сході, і на Заході робилися винятки. Спочатку в церквах стали ховати єпископів, а згодом, за дозволом вищої церковної влади, і високих світських осіб, священнослужителів, достойних християн. Давали дозвіл на фамільні склепи при церкві й ктиторам, тобто тим, хто жертвував гроші на зведення храму.
Що ж до православної церкви в Україні, то ще на початку XX ст. вона, так само як і Російська православна церква загалом, керувалася в цьому випадку відповідними положеннями Требника Петра Могили. Згідно з ними ніхто, окрім немовлят, не міг бути похований ні всередині вівтаря, ні між вівтарем і амвоном; місця для поховань можна було відводити лише починаючи від амвона за криласом (у напрямку до західних дверей) і на паперті.
У деяких великих храмах будували підземні каплиці — крипти (грецьк. «крипто» — «ховаю») на згадку про перші катакомбні печерні храми. Крипти також використовували як місця поховань. У крипті собору святого Юра у Львові знайшли, як відомо, спочинок останки греко-католицького митрополита А. Шептицького, кардиналів Й. Сліпого та С. Сембратовича, інших церковних достойників і близько сотні невідомих християн. Напередодні Другої світової війни тут було перепоховано останки галицького князя Ярослава Осмомисла.
Печери при монастирях також слугували місцем поховання найбільш шанованих монахів. В Україні так було в Києво-Печерській лаврі, у Святогорській Успенській пустині (між містами Слов’янськом та Ізюмом), у Гнилецькому скиті (за селом Пирогове біля Києва) тощо. У печерах Святогорської пустині аж до 1917 року зберігався звичай афонських монастирів складати до дванадцяти спеціальних печерних ніш кості всіх святогорських схимників через три роки після їхньої смерті.
Проте з розвитком міст світська влада починає відводити на певній відстані від міст і селищ спеціальні місця для поховань — кладовища. Це стосувалося й церковних та монастирських цвинтарів. Так, місцем поховання братії Михайлівського Золотоверхого монастиря був приписаний до нього скит Феофанія неподалік Києва.
В обряді поховання Церква завжди вимагала додержуватись усіх требникових приписів і засуджувала надмірності світського характеру. Особливо це стосувалося розрахованих на зовнішній ефект розкошів або намагань витратити на похорон останню копійчину. Посилаючись на святого Августина, Церква говорила і говорить, що лихому чоловікові й достойне поховання не допоможе спастись, а доброму — не зробиться злого, як не буде змоги гідно поховати його.
Щодо місцевих звичаїв в обряді похорону, то православна Церква в Україні, навіть будучи тривалий час у складі Російської православної церкви, зберігала й додержувалась власних традицій. Так, професор, протоієрей Сергій Булгаков у «Настольній книзі священнослужителя» (1913) серед багатьох інших прикладів наводить і такий: «При проводі небіжчика від церкви до кладовища в Київській єпархії священик тримає лівою рукою хреста зі свічкою, а правою — кадило й читає дорогою заупокійні зачала Св. Євангелія, виголошуючи опісля заупокійну єктенію. У Києві зупиняються біля кожної церкви, що трапляється на шляху, на перехрестях та перед сходженням на гору Щекавицю. Звичай цей місцевий, давній у південно-західному краї і суворо додержується православним населенням. Але він абсолютно невідомий у Великоросії, де покійника проводжають, як правило, без хреста, Євангелія, а лише з кадилом».
На кладовищах нічого іншого не повинно було зводитися, окрім храмів і каплиць. Над могилами Церква завжди радила ставити хрести, оскільки звичай цей є виключно християнським і сягає найдавніших часів. На Сході надмогильний хрест вперше з’являється близько IIІ ст. в Палестині й остаточно утверджується за часів імператора Костянтина, який наказав поставити на гробі святого апостола Петра хрест зі щирого золота вагою до 150 фунтів.
На Русь звичай увічнювати пам’ять померлих хрестами над могилами прийшов з Греції. І вже в Уставі князя Володимира Великого під церковний суд підпадають ті, хто «мерців сволочат, хреста посєкут».
Церква не забороняє портрети на надгробках, але зобов’язує священиків роз’яснювати своїм парафіянам несумісність цього звичаю з християнською традицією, його язичницьке походження. Натомість радять ставити над могилами ікони тих святих, чиї імена носили небіжчики. Хрест над могилою кожного і храм над усіма спочилими на кладовищі — прадавня традиція християнського Сходу.
«У порівнянні з тими пам’ятниками, що дійшли до нас у спадок від християнської давнини, якими ефемерними і нікчемними, іноді навіть шкідливими для тих, хто помер, є пишні монументи, що їх зводить людська суєта, навіть марнославство і гординя,— окрім, однак, особливих пам’яток, зведених щирою і непідробною вдячністю нащадків. Завжди варті осуду розкіш і марнотратство, а над гробами і прахом померлих вони особливо недоречні. Достойна благоговіння любов чоловіка і жінки, братів, рідних, близьких і знайомих до пам’яті спочилого. Але треба, щоби ця любов була розумною і благокорисною. Безмежно краще, коли багатство, що кидається у прах, посвячується Богові — на зведення храму Господнього, на милостиню, на спомин душі». Ці слова з повчань архиєпископа Херсонського і Одеського Никанора, сказані ще наприкінці XIX ст., якнайкраще окреслюють церковне бачення поведінки рідних і близьких стосовно збереження пам’яті спочилих.
КАПЛИЦІ
Каплиці — це невеличкі церкви без вівтарів. Походження своє вони ведуть від звичаю ранніх християн ставити над гробами мучеників «Божі доми» (грецьк. — «мартирія») для спільних молінь та жертвоприношень Богові. У країнах латинської культури або там, де мав місце її вплив, зводилися переважно приватні або напівприватні (напівпублічні) каплиці. У східній християнській традиції перевага надавалася каплицям для спільної молитви. А проте і на Сході, і на Заході ставили каплиці всіх трьох типів, відмінним було лише їх співвідношення.
Перші каплиці зазвичай використовувалися для приватних, часткових богослужінь. А на спільну молитву вся громада мала йти до єпископського чи парафіяльного храму. Однак і за тих часів єпископи, королі, князі мали у своїх палатах приватні каплиці, які були наділені правами парафіяльної церкви. Перший виняток із загального правила було зроблено на І Никейському соборі (325 р), коли чернечим спільнотам було дозволено відправляти богослужіння у монастирських церквах.
До приватних каплиць вхід було дозволено тільки певному колу осіб. Зводилися вони у приватних будинках за дозволом верховної церковної влади і за умови, що в домі може бути тільки одна, належним чином опоряджена і прикрашена каплиця, відокремлена від інших частин будинку. Відправляти літургії у ній дозволялося щодня, окрім найбільших церковних свят, коли всі мусили йти до парафіяльної церкви. Певні обмеження накладалися і на здійснення в каплицях Таїнств.
Напівпублічні каплиці зводилися для потреб окремих спільнот — у духовних навчальних закладах, монастирях, шпиталях, в’язницях, а також в єпископських і царських палатах. Дозвіл на богослужіння в таких каплицях надавала вища церковна влада, за умови непорушності права парафіяльної церкви.
При зведенні так званих публічних каплиць — для спільної молитви всіх, без будь-яких обмежень, вірних, вплив стародавніх «мартирій» полягав у тому, що закладалися вони переважно на місцях поховань: понад входом до підземного цвинтаря або до храму, який стояв над гробами мучеників. Така каплиця була своєрідним надгробним пам’ятником, а також вказувала на місце розташування престолу в підземному храмі. Нерідко каплиці зводились і на спомин найважливіших подій у житті Церкви і народу, видимих проявів чудодійної Божої сили.
У народній розмовній традиції каплицями часто називали хрести або невеличкі будівлі з образами святих, що ставилися при дорогах або біля осель. Звичайно, це були місця лише для приватної молитви, а не богослужінь, бо вони не мали престолів. Для їх зведення не потрібен був дозвіл церковної влади. З доброї волі кожному осібно або громадам було вільно поставити чи знести таку капличку, що їх і донині чимало збереглося та й зводиться на шляхах України. Церква висуває єдине застереження: аби ці каплиці утримувались у доброму стані й слугували славі Божій.
Людина і світ. — 1995. — №5. — С. 35-38.