“Церква може знаходити шляхи впливу як на політичне життя, так і на саму державу, не підміняючи собою ані державу, ані ціле суспільство”

Інтерв’ю з Юрієм ПІДЛІСНИМ, головою Комісії УГКЦ у справах мирян

Мирянський рух і розвиток Церкви — явища, невіддільні одне від одного. Постава мирянина нерідко визначає думку оточуючих про Церкву, до якої він належить. Кожна Церква вибудовує свою концепцію праці з мирянами, свою філософію погляду на участь мирянина в житті Церкви. В Українській Греко-Католицькій Церкві, зокрема, цими справами займається Комісія у справах мирян.

Нижче пропонуємо розмову з її головою Юрієм Підлісним, доктором філософії, який також є директором Інституту родини та подружнього життя Українського Католицького Університету.

— Розпочнемо з історії створення та діяльності Комісії УГКЦ у справах мирян. Які цілі покликали її до життя?

— Комісія УГКЦ у справах мирян була заснована у жовтні 2006 року. Головною її метою є координація діяльності загальноцерковних мирянських організацій та єпархіальних комісій у справах мирян.

Навіщо була створена ця комісія? Починаючи з 1998 року, коли відбувся собор УГКЦ на тему мирян, постала необхідність кращої координації діяльності, спрямованості діяльності мирянських організацій та мирянських активістів. У зв’язку з цим 2003 року Синод єпископів УГКЦ затвердив положення про єпархіальну комісію у справах мирян, а також про так звану міжєпархіальну комісію у справах мирян. Я тоді, зокрема, очолив комісію Львівської архиєпархії. Саме на основі досвіду єпархіальних комісій мирян Предстоятель УГКЦ Патріарх Любомир (Гузар) створив Комісію УГКЦ у справах мирян.

Першими кроками цієї Комісії став збір бази даних про те, які існують мирянські організації загальноцерковного масштабу, або ж такі, чия діяльність поширюється більше, аніж на одну єпархію. Другим завданням було зібрати єпархіальні комісії і спільно виробити план діяльності. Починаючи з перших кроків у нашій роботі, ми побачили, що існує потреба в методологічній допомозі у праці як деяким мирянським організаціям, так і самим єпархіальним комісіям, а зрештою – і багатьом парохам. Тому наша Комісія підготувала методичний посібник на тему, як організувати мирянське життя на парафії, автором якого став секретар Комісії Ігор Леньо.

Комісія так само запланувала низку семінарів, круглих столів духівників мирянських організацій, щоби виробити певну стратегію роботи з мирянськими організаціями. Частина з них уже відбулася, інші готуємо.

Одним з найґрунтовніших до цього часу видів діяльності Комісії стала презентація мирянських організацій по єпархіях 2007 року: Бучацькій, Самбірсько-Дрогобицькій, Тернопільсько-Зборівській, Коломийсько-Чернівецькій. Це відбувалося таким чином: ми відвідували єпархії з представниками певних мирянських організацій, представляючи там працю, специфіку діяльності цих організацій. Ми намагалися обрати найбільш успішні мирянські організації. Одним із яскравих останніх наслідків такої презентації є той факт, що організація, яка діє у Коломийсько-Чернівецькій єпархії, «Діти світла», ознайомившись зі специфікою діяльності руху «За життя», вирішила приєднатися до такої активності. Ще один приклад — це презентації мирянських організацій у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії, внаслідок яких започатковано створення студентського товариства «Обнова».

— З якими труднощами зустрічається Комісія у праці з мирянами, в організації мирянського життя УГКЦ?

— Особливих труднощів немає. Просто в кожній єпархії є різна кількість мирянських структур. Відповідно до цього проблема може полягати в тому, що важко знайти більше структур в єпархіях, чи створити їх. Це пов’язано і з деякою інертністю людей, з одного боку, а іноді — з обмеженим доступом до інформації. Проте досвід показує, що коли надати більше інформації, допомогти з організацією структури, то процес розвивається. Досвід, зокрема, маємо з Бучацькою єпархією УГКЦ, яка є досить проблемною, але з ініціативи Апостольського адміністратора, а також голови Комісії у справах мирян Бучацької єпархії цей процес розвивається досить швидко.

Загалом, коли створюються мирянські організації, то вони вже мають перед собою чітку мету, ставлять конкретні завдання. Коли йдеш на зустріч з ними, знаєш, що це люди мотивовані, тому труднощів не виникає.

Про труднощі можемо говорити тоді, коли існує певна важкість у налагодженні контактів, коли йдеться про віддаленість конкретної парафії від наукових чи адміністративних центрів. Це може бути пов’язано і з тим, що один священик обслуговує декілька парафій, тому він не може (чи не хоче) приділити кожній з них достатньо уваги.

— Мирянський рух і політика. Як поєднуються ці «види діяльності»?

— Що стосується політики і мирянського руху, то тут слід розділяти деякі речі. Мирянський рух є представником Церкви, уособленням Церкви, тому його участь у політичному житті у прямому значенні цього слова — участь у діяльності місцевих органів влади чи політичних партій — стає дещо проблематичною, оскільки успіхи чи неуспіхи органів влади на різних рівнях, політичних партій одразу кидають тінь на Церкву. Тому цього слід уникати.

Хоча сама участь мирян у політичному житті, на мою думку, є необхідною для того, щоб можна було змінювати обличчя суспільства і держави. Мирянські структури, мирянські лідери зобов’язані своєю активною участю — чи то своїми заявами, чи якимось акціями — втручатися у політичні процеси, але виключно для того, щоб привернути увагу до проблемних питань, чи показати шляхи їх вирішення.

На мою думку, участь в політиці мусить мати місце у мирянському житті, але з урахуванням того, щоб не нашкодити Церкві. Що ж до духовенства, то, як ми знаємо, Церква ухвалила певні рішення щодо неучасті духовенства у політичному житті: у діяльності партій чи органів влади.

— Як мирянський рух може долучитися до екуменічного руху? Які перспективи «екуменічного руху мирян»?

— Питання екуменічної співпраці на рівні мирян є дуже слушним. Така співпраця вже здійснюється на рівні деяких організацій. Свідченням тому може бути і круглий стіл — «Досвід Церков у побудові громадянського суспільства», який нещодавно пройшов у Києві з ініціативи Комісії у справах мирян УГКЦ.

Проте в цьому напрямку інколи відчутними є певні труднощі, пов’язані зі стереотипами — погляди представників однієї Церкви на іншу стають іноді стримуючим фактором. Я відчув це на собі, будучи в мирянському русі з 1990 року: які я мав стереотипи, які щодо мене мали стереотипи.

Попри те, гадаю, перспективи для такої праці є, і поле для неї теж є. Зокрема, це дуже гарно накладається на тези Патріарха Любомира про те, що в Україні ми поки що, на жаль, є свідками розколу колись єдиної Христової Церкви, яка бере початок від Володимирового хрещення. Це недобре.

Працювати для виправлення ситуації потрібно як на рівні єрархів, так і на рівні клиру та мирян. Останнім часом з’являється все більше нагод, на які відгукується і наша Комісія, а також інші конфесії, для проведення різних акцій. Як приклад, можна навести діяльність організації «Християнська Україна» (швидше громадської, аніж мирянської в повному сенсі слова), яка щомісяця проводить в Києві та деяких інших регіонах міжконфесійні молитви. Можливо, у цьому напрямку зроблено ще не так багато, але, на мою думку, процес рухається у правильному руслі.

— У своїй статті («Патріархат», №1 (404), січень-лютий 2008) Мирослав Маринович висловлює думку про те, що «церковне життя в східних та південних парафіях часом є інтенсивнішим за церковне життя в утверджених галицьких... У житті УГКЦ останніх років уже проявився важливий феномен, що свіжою духовністю східних і південних парафій збагачується уся Церква». Як Ви б охарактеризували активність «східних» та «західних» мирян УГКЦ?

— Цілком погоджуюся з думкою Мирослава Мариновича. Однією з причин такої ситуації є те, що на східних теренах України ми маємо, фактично, неофітів: або тих, які навернулися до християнства зовсім недавно, або ж тих, які не мали можливості бути активними мирянами, кого у важкі часи радянської влади вивезли на Схід. Але тепер ситуація змінилася – вони стають тим мотором, який, до речі, і нас запалює.

Я чітко побачив це, куруючи один з наших мирянських рухів — «За життя», який виїжджав з семінарами в Харківську, Одеську, Донецьку, Миколаївську Херсонську області. Представники руху привезли свідчення того, що люди на цих територіях потребують від нас — християн із Заходу — певного стимулу. Хоча, можливо, це і різко сказано, та їхнє християнство є якесь глибше і щиріше.

Я не виключаю того, що з часом саме Східна, Центральна та Південна Україна можуть стати тими територіями, які надихатимуть нас, які стануть моторами поширення християнства.

— Пане Юрію, хотілося б детальніше дізнатися про вже згадуваний круглий стіл «Досвід Церков у побудові громадянського суспільства». Які Ваші думки та враження після його проведення?

— Ідея цього круглого столу зародилася в середовищі Комісії у справах мирян УГКЦ, але дбаючи про те, щоб ця подія не стала вузькоконфесійним заходом УГКЦ, ми вирішили зробити таке обговорення екуменічним. Адже досвід кожної з конфесій на цю тему справді великий, можна навіть сказати — колосальний.

Однією з причин проведення круглого столу стало те, що на сьогодні представники фактично усіх органів влади навперебій заявляють, що ставлять собі за мету побудувати в нашій державі громадянське суспільство. Проте усі ініціативи в цьому напрямку свідчать про те, що у більшій своїй частині державні мужі, що проголошують такі гасла, просто не орієнтуються в тому, що таке громадянське суспільство. Хоча загалом увага до цієї проблематики з боку держави є позитивним явищем.

Під час заходу ми вирішили поговорити як про основи самого громадянського суспільства: що це таке, на чому воно ґрунтується, так і представити досвід Церков у цьому питанні. Лише говорячи про досвід УГКЦ, бачимо його колосальність, особливо з кінця ХІХ століття і в міжвоєнний період ХХ століття, коли Митрополит Андрей Шептицький своєю жертвенною та харизматичною діяльністю створив власне те, що ми називаємо громадянським суспільством. У цей час створювалися як громадські та мирянські організації, так і фінансові, кредитні установи, промислові підприємства, які витворили те, що стало зрештою прообразом Української держави.

Коли у міжвоєнний період Польська держава спробувала якимось чином «втихомирити» українське населення, яке почало все більше говорити про відновлення своєї незалежності, зокрема ЗУНР, вона наштовхнулася на кілька спротивів. Це був не лише спротив ОУН, а й суспільний спротив загалом, спротив масовий. Він став можливий і завдяки діяльності Греко-Католицької Церкви.

Митрополит Андрей (Шептицький), говорячи про свою активність у цих питаннях, зазначав, що «мене називатимуть політиком на митрополичому престолі, або націоналістом у рясі, та дарма – мені ніколи не будуть чужими жодні аспекти суспільного життя мого народу». Це свідчить про те, що Церква може знаходити шляхи впливу як на політичне життя, так і на саму державу, не підміняючи собою ані державу, ані ціле суспільство. Цей досвід є важливим не лише для УГКЦ, а й для інших конфесій, а також в контексті цілої держави.

На мою думку, саме завдяки відновленню цього досвіду в УГКЦ, ми спостерігаємо певний імпульс і в інших конфесіях. Зокрема, коли проводився Перший з’їзд мирян УГКЦ на тему «Відповідальність мирянина за долю Церкви і держави» – лютий 2006 року, – то бачимо, що аналогічні заходи на подібну тематику відбувалися за кілька місяців в інших конфесіях.

Примітним є те, що до роботи круглого столу долучилися представники державних органів влади, громадських та мирянських організацій. Як на мене, цей круглий стіл вдався. Зараз готується видання матеріалів цього обговорення.

— Відомо, що Комісія у справах мирян цьогоріч планує провести Другий З’їзд мирян УГКЦ. Які питання розглядатимуться там, які очікування від його проведення?

— Другий з’їзд мирян проходитиме під назвою «Моя участь у житті парафії, Церкви і суспільства». Головний наголос у цьому обговоренні буде зосереджено саме на парафії. Адже на сьогодні надзвичайно важливою потребою є відродження у вірних почуття відповідальності за свою парафію . Тому на З’їзді ми говоритимемо про особисте зростання у святості — як я, конкретний мирянин, конкретна людина відповідаю на невпинний поклик Бога — «Будьте досконалі, як Отець Небесний досконалий». Також, говорячи про відповідальність кожного за свій власний духовний зріст, наголосимо також на очевидності того факту, що душі свої поодинці ми спасати не зможемо – це утопія. Тим більше, слід пам'ятати, щоб відкупля і спасає сам Христос. Від нас вимагається співдія. Тому ми можемо і повинні робити це спільно зі своїми ближніми і з парохом.

У зв’язку з цим виникає логічне питання — яка моя участь у тому, щоб ця парафія була здатною привести мене до святості; яка моя особиста роль в цьому, а яка роль пароха? Тому ми говоритимемо про компетенції як мирян, так і пароха на парафії. З цих тем, як наслідок, ми виходимо на усю Церкву і на все суспільство, оскільки для багатьох людей парафія часто репрезентує цілу Церкву і навіть... ціле суспільство, вона, так би мовити, є уособленням як церковного, так і державного виміру для цих людей. Тому, розбудовуючи парафію, ми творимо обличчя цілої Церкви.

Планується, що за результатами роботи цього З’їзду, його учасники приймуть декілька Звернень: «Від З’їзду мирян до самих мирян» (зі спонукою до активнішого християнського життя), «Від З’їзду мирян до священиків», а також «Від З’їзду мирян до Синоду Єпископів УГКЦ» (з викладенням пропозицій мирян щодо механізмів, які дозволять втілити в життя те, що обговорюватиметься на З’їзді). Захід проходитиме в Києві, але остаточна дата стане відомою після консультації з Предстоятелем УГКЦ. Знаємо лише, що З’їзд планується провести у проміжку між 14 жовтня та 21 листопада.

— Останнім часом дедалі частіше порушується тема Патріархату УГКЦ. Як, на Вашу думку, миряни можуть долучитися до реалізації Патріархату? Як Ви бачите їх роль у цьому питанні?

— Перш за все важливо, щоб ми усвідомили, хто ми є. Патріархат — це не мета, а спосіб існування Церкви, засіб для освячення. Він не матиме ніякого значення, якщо не буде активного мирянського життя, освячення себе, якщо ми не будемо іти так, як нам вказав Христос – «Візьми свій хрест і йди за Мною».

Активність мирян може лише опосередковано посприяти проголошенню Патріархату – коли своєю активністю ми покажемо обличчя Церкви, покажемо те, що в ній є не лише наукові інституції, не лише розбудована адміністративна складова, навчальні структури та ЗМІ, а й щоб було очевидно, що ця Церква має структурований, зрілий мирянський рух, що вона вже дозріла до того, щоб бути Патріархатом. Але Патріархат не може бути ціллю діяльності ні Церкви, ні мирян.

— Дякуємо за розмову.

Розмовляла Тетяна ЛУЦИК
Львів, 11 березня 2008 року