Церква на кривавих землях

10.10.2014, 13:24
Церква на кривавих землях - фото 1

Майбутнє України висить на волосині: як політичне виживання моєї нації, так і моральний і духовний етос мого народу. Чого потребує сьогодні, не тільки Україна, але й кожна пострадянська країна, це церковного керівництва, яке добре усвідомлює небезпеки занадто тісного зв'язку між християнським свідченням та державною владою, який призводить до заміщення богослов’я ідеологією.

о. Кирил ГоворунПублікація о. Кирила Говоруна є українським перекладом статті, яка була надрукована у жовтневому числі відомого американського журналу First Things. Стаття вже перекладена декількома мовами і вперше публікується в Україні. Назва статті містить алюзію на книгу відомого історика з Єльського університету Тімоті СнайдераКриваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним”.

Україна розколота внаслідок громадянського протистояння. Антиурядова демонстрація на головній площі Києва, відомій як Майдан, яка тривала протягом трьох зимових місяців 2014, призвела до вимушеної відставки українського президента Віктора Януковича, який перебував на посаді протягом чотирьох років. За цими подіями відбулася анексія Криму Росією та де-факто війна на сході країни, яка все ще триває.

Це більше, ніж політичні події. Вони торкаються найфундаментальнішого людського досвіду сумління і гідності. Вони відображають пробудження громадянського суспільства – і протилежну реакцію, яка прагне повернути країну до схеми, в якій державна влада панує в суспільному житті. Майбутнє країни висить на волосині: як політичне виживання моєї нації, так і  моральний і духовний етос мого народу. Чого потребує сьогодні, не тільки Україна, але й кожна пострадянська країна, це церковного керівництва, яке добре усвідомлює небезпеки занадто тісного зв'язку між християнським свідченням та державною владою, який призводить до заміщення богослов’я ідеологією. Водночас найнеобхіднішим імперативом сьогодні є стимулювання і ангажування у розвиток громадянського суспільства.

Українська Православна Церква в єдності з Московським Патріархатом (УПЦ (МП)) є найбільшою Церквою в країні, і також єдиною визнаною всіма Православними Церквами світу. Другою конфесією в Україні за кількістю парафій є Київський Патріархат (УПЦ КП), яка була заснована в 1992 році. Найменша – Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), була заснована у 1918 році в період після російської революції. В Україні діє також Українська Греко-Католицька Церква, яка є в єдності з єпископом Риму і дотримується східнго обряду.

З часу розпаду Радянського Союзу, кожна з цих Церков не багато зробила для стимулювання розвитку громадянського суспільства. В останні роки всі вони в тій чи іншій мірі співпрацювали з режимом Януковича. Ніхто не відійшов надто далеко від тієї моделі відносин між Церквою і державою, яка притаманна пост-імперському православ'ю і, яка до цих пір переслідує мрії про Візантійську симфонію: ідеал, коли Церква і держава працюють разом.

Ця модель вбачає у потужній державній владі незамінний засіб впливу церковних лідерів на суспільство. Вона стимулює формування стосунків між Церквою і владою без огляду на саме суспільство: якщо ми підтримуємо ваші політичні амбіції, ви будете підтримувати наші церковно-будівельні проекти та інші духовні ініціативи. Деякі з Церков, як УПЦ (МП), зблизилась з державою більшою мірою; деякі, як УПЦ КП, менше. Навіть Греко-Католицька Церква – із найбільш розвинутим соціальним вченням і відповідними ініціативами – не турбувала державну владу своїм моральним вченням. У підсумку: українське християнство в значній мірі підтримувало традиційну православну презумпцію, що держава є єдиним партнером Церкви. Громадянське суспільство в такій моделі фактично ігнорувалось.

Проте Майдан змусив всі Церкви переглянути такий підхід. Після того, як велика кількість людей з різних верств суспільства зібралися, щоб виявити свою ідентичність як громадян і виступити проти державного апарату Януковича і його поплічників, виникла нова форма соціальної ідентичності. Демонстранти Майдану утворили соціальний організм, спроможний протидіяти державі заради утвердження гідності кожної людської істоти. Вони породили незалежне громадянське суспільство, яке зростатиме відповідно до власних умов. Зіткнувшись з формуванням громадянського суспільства, Церкви вже не могли далі вважати, що вони можуть знайти своє місце в суспільстві, маючи справу тільки з державними чиновниками.

Найбільш активною конфесією, яка виступила на підтримку соціальної пробудження, була Українська Греко-Католицька Церква. Київський Патріархат (УПЦ КП) спочатку неохоче ставив себе в ряд з протестуючими, але в кінцевому підсумку їх твердо підтримав, надавши їм приміщення Михайлівського монастиря під організацію польового шпиталю та притулку для протестувальників, які переховувались там від загонів “Беркуту”. Православна Церква (Московського Патріархату) намагалась зберегти нейтралітет, але деякі з її священиків прийшли на Майдан. Зрештою, після падіння режиму Януковича, УПЦ (МП) змінила свою позицію і підтримала тимчасовий уряд.

Уповільнена реакція УПЦ (МП), Церкви до якої я належу, відображає той факт, що вона є найбільшою і найбільш авторитетною православною інституцією в Україні. Вона отримала свої переваги соціального впливу після розпаду Радянського Союзу та встановила комфортні і тісні зв'язки з державною владою. Ця парадигма є загальною для пострадянських суспільств. Але й ризикованою. Коли суспільство звільняє себе від держави – як це відбувається в Україні – Церква ризикує опинитися в ізоляції. Будучи близьким партнером режиму, така Церква асоціюється з його злочинами. Коли режим падає, Церква та її християнське свідчення виявляється дискредитованим.

Це саме трапилося з Грецькою Православною Церквою після приходу до влади військової хунти у 1967-1974. Режими Януковича і “грецьких полковників” були різні, але їх методи встановлення диктатури були схожі. Обидва узурпували владу, змінили конституцію, судова гілка була наскрізь корумпованою. Ці режими також спирались на поліцію для придушення інакомислення. Хунта в Греції змусила до відставки старого і хворого архиєпископа Афін, Хризостома II Хатзіставру, і сприяла приходу на його місце молодого архимандрита Ієроніма Коцонаса; уряд також замінив канонічний Синод Церкви  неканонічним "Арістидинським" Синодом; усунув невгодних єпископів, замінивши їх лояльними.

Паралелі з Україною вражаючі. Грецька хунта впала після студентського повстання у Політехнічному університеті Афін в листопаді 1973 року. Так само Майдан увійшов в активну фазу після побиття студентів в Києві в ніч 30 листопада 2013, рівно сорок років по тому. І грецька хунта, і уряд Януковича декларували свою близькість до Церкви і називали себе захисниками її інтересів, але при цьому порушували її вчення та інтереси.

В ході своєї першої президентської кампанії в 2004 році, Янукович активно покладався на підтримку Української Православної Церкви (Московського Патріархату). Він програв ці вибори через Помаранчеву революцію – соціальне повстання, яке змусило анулювати результати виборів, які були отримані в результаті корупції і фальсифікації голосування. У 2009 році Янукович таки переміг на виборах і заявив про свою підтримку УПЦ (МП). Але 2012 року, готуючись до переобрання на чергових президентських перегонах, він почав втручатися в справи Церкви. Він вирішив замінити Митрополита Володимира (Сабодана), на того, хто, на його думку, буде більш лояльним до нього. Предстоятель, однак, не піддався і залишився на своїй посаді. Переможений, але наполегливий, Янукович призначив свого поплічника в якості “наглядача" за УПЦ (МП). Це було частиною більш великої картини, яка полягала у встановленні неофіційних наглядачів для моніторингу всіх ділянок життя українського суспільства. Така "мафіозна модель" дозволила бізнесменам, лояльним до Януковича, вільно втручатися в церковні справи.

Інші Церкви, особливо Греко-Католицьку Церкву, спіткала та ж доля. Ще в травні 2010 року було вчинено тиск на Український Католицький Університет у Львові. У січні 2014 року Міністерство культури надіслало лист Верховному архиєпископові Святославові (Шевчукові), попереджаючи його, що Греко-Католицька Церква може втратити державну реєстрацію. Так, як Янукович встановив свій контроль над суспільством, зробивши його продовженням державного апарату, Церкви, які раніше бачили себе в якості партнерів, стали жертвами влади – і всі вони отримали підстави для осуду режиму.

Однак не всі з них зробили це оперативно. Протягом довгого часу Українська Церква (Московського Патріархату) дуже слабко виявляла свою незгоду з режимом. Так було навіть тоді, коли поплічники Януковича почали придушувати протести.

На жаль, така поведінка перегукується з вже згадуваним прикладом Грецької Церкви, яка закривала очі на численні порушення законів і прав людини, гадаючи, що більш розумно підтримувати хунту. В результаті, після відставки уряду, Грецька Церква втратила свій авторитет в грецькому суспільстві. Навіть після сорока років її як і раніше звинувачують у співпраці з диктатурою. Я боюся, що в найближчі роки УПЦ (МП) може спіткати та ж доля в Україні. Такий результат, однак, не є неминучим. Більш позитивне майбутнє є можливим, якщо УПЦ (МП) черпатиме натхнення від Майдану і трансформуватиме традиційну форму церковно-державного партнерства у стосунки перш за все із громадянським суспільством, і в такий спосіб впливатиме на державу.

Сьогодні, однак, УПЦ (МП) не завжди сприяє покращенню ситуації. Її парафії та монастирі підтримують озброєних повстанців на сході України, іноді відкрито, іноді приховано. Офіційно моя Церква виступає за цілісність країни і засуджує будь-який вид насильства. Однак вона не накладає дисциплінарних покарань на священиків та інших осіб, які потурають і навіть заохочують сепаратизм і тероризм.

На кону більше ніж моральні принципи, які так само важливі. "Російська весна" на сході це революція патерналізму. Її ідеал, часто невиразний - всебічна, організована державою, система соціальної організації, яка захищає людей від ризиків свободи. Він відображає ностальгію за часом, коли держава брала на себе відповідальність за всі аспекти життя, за часом, коли держава сама репрезентувала суспільство. Було б неправильно інтерпретувати цю ностальгію як просто бажання відновити стару радянську систему. Нео-радянська ідеологія суттєво відрізняється від старої комуністичної ідеології, яка офіційно сповідувала атеїзм. Сьогодні ностальгія за безпечним, стабільним минулим отримує натхнення також від вже давно забутої російської імперської ідеології.

Це виявляється в триваючому повстанні, яке підтримує Російська держава, і яке виражає себе через символи і ключові поняття православного християнства. Ідеологія «русского мира» стала мобілізуючою силою для сепаратистів, щоб вбивати і застосовувати тортури. На ресурсі YouTube, наприклад, розміщене відео, на якому монах вчить новобранців з "Російської Православної армії" яким чином використовувати свою зброю: "”Антихрист приходить на Святу Русь. Те, що ми бачимо зараз – це в першу чергу духовна війна, бо антихрист йде на Святу Русь, проти Православ'я”. Тоді монах переходить до практичної частини: як виграти війну проти антихриста, якого він, мабуть, пов'язує із Заходом і з українськими православними християнами, які прагнуть зберегти територіальну цілісність своєї країни: "Я буду вчити вас, як ви повинні правильно заряджати зброю, щоб кулі потрапляли в ціль, щоб знищити ворога." Він продовжує: "Святі отці вчать нас, що, коли ви берете патрон і заряджаєте вашу зброю, необхідно вимовити такі слова молитви: Пресвята Богородиця, спаси нас. Святий Отче Миколай, молись за нас, Царю Миколо ІІ, моли Бога за нас...».

Таке викривлене використання молитви показує, як ідеологія "русского мира" засвоює потужну традицію православного християнства, але по суті вступає в суперечність із християнською істиною. Це демонструє, як віра була інструменталізована і політизована. Довга православна традиція критики західної теології, деякі аспекти якої є виправданими, інші перебільшеними, була перетворена в нехитру анти-західну програму. Це ідеологія Сходу проти Заходу спричиняє людські жертви задля геополітичної ідеї. На жаль, багато церковних єрархів в Україні і в інших Церквах поділяють ці ідеї і не наважуються чітко сформулювати належну моральну оцінку війни на сході нашої країни.

Наслідки є смертельними. На сході України, де триває збройний конфлікт,  мали місце численні викрадення і вбивства інославних християн. Греко-католицький священик Тихон Кульбака, секретар обласної ради Церков, був викрадений, та зазнав знущань з боку "Російської Православної армії". Згодом його було звільнено внаслідок широкої суспільної кампанії. Менше пощастило чотирьом членам протестантської церкви “Преображення Господнє”, які були викрадені 8 червня і убиті наступного дня. У знаковому одкровенні, старший радник так званої "Донецької Народної Республіки" Ігор Друзь розповів ВВС, що повстанські сили стратили беззбройних людей, заявивши, що це злодіяння допоможе побудувати нову "соціальну державу" на основі "християнських цінностей”.

Великий Інквізитор Достоєвського у “Братах Карамазових” представляє типового правителя нео-радянської держави. Він бере тягар свободи від своїх підданих. Оскільки більшість людей в пострадянських суспільствах вважають за щастя залишатися під сильною рукою патерналістської держави. Церкви часто благословляють таку примусову практику пострадянських "Великих інквізиторів". Вони вчать, що свободою, як правило, зловживають. Щоб обмежити зловживання свободою, від неї слід відмовитись. Це зміцнює авторитаризм і сакралізує не прозору культуру державного контролю, що дозволило процвітати клептократії. Після Майдану, однак, Церквам в Україні необхідно повернутися до євангельської науки, або, принаймні, до вчення Достоєвського, про свободу. Вони повинні заявити, що відмова від свободи є гріхом. Цей гріх руйнує наші відносини з Богом і нашими ближніми. Це також призводить до численних порушень проти прав і гідності людей. Пострадянські Церкви повинні стати "школами свободи", які вчитимуть громадян, як її реалізувати відповідальним чином, що веде до довіри і спільної мети в житті громадянського суспільства.

3 січня 2014, The Guardian опублікувала лист, підписаний багатьма провідними інтелектуалами світу. "Сьогодні український Майдан демонструє ті найкращі європейські якості, які багато мислителів минулого та сьогодення вважали фундаментальними європейськими цінностями". Продовжуючи свої міркування, автори листа пишуть, що «Україні необхідний новий «план Маршала», який би забезпечив її трансформацію в напрямку повної демократії і гарантування суспільству повноти громадянських прав”. Важливо пам'ятати, що оригінальний план Маршалла був більш, ніж фінансовою допомогою. Він передбачав осуд ідеологій, які привели до фашизму і нацизму. Україна сьогодні потребує аналогічного осуду клептократичних практик нео-радянщини і її ідеології контрольованого державою громадянського суспільства.

Цього буде не легко досягти в країні, яка спершу деградувала в комуністичні часи, а потім протягом двох десятилітть була деморалізована корупцією, кумівством, і нео-радянською ідеологією. У своїй книзі Aufbrüche zu neuen Ufern (Прорив в новий вимір), Хайке Шпрінгхарт показує шлях вперед у такому соціальному контексті, який був глибоко скомпрометований у минулому. Вона описує роль, яку християнські Церкви відіграли у перевихованні повоєнного німецького суспільства. Хоча більшість німецьких Церков співпрацювали з нацистською партією, наприкінці війни вони були єдиною установою в країні, у якої була можливість залікувати рани, нанесені нацизмом. Вони представляли "незаплямований простір", які залишився в німецькій душі. В Україні, Церкви можуть відіграти таку ж роль. Вони можуть служити цим “незаплямованим простором” в українській душі, в якому можливо буде спроектувати нове майбутнє. Питання лише, чи захочуть вони цього, чи ні.

Архимандрит Кирило Говорун є науковим співробітником Єльського університету. Працював головою Відділу зовнішніх зв'язків Української Православної Церкви та першим заступником голови навчального комітету Московського Патріархату. Фахівець з патристики і еклезіології.

о. КИРИЛ (Говорун)