Нове дихання. Нову пасіонарність. Нові смисли. Українська Церква може стати «свіжою кров'ю» для давньої і місцями застарілої структури. Кров'ю, яка раніше до неї просто не «дотікала» через бар'єри, що їх створило російське православ'я. Але чи не стане вона новою РПЦ?
З іншого боку, це звернення зайвий раз сплутує карти. По-перше, було б простіше, якби розділова лінія залишалася чіткою та однозначною: з одного боку «українська Церква», з іншого — «московські попи». По-друге, деякі пропозиції, висловлені в зверненні, доволі схожі на «мірумірну» риторику керівництва конфесії, за якою, насправді, ховається бажання зберегти все як є після Томосу і незважаючи на Томос.
Це звернення, дійсно, легко інтерпретувати саме як #зраду. Ті, хто надає перевагу швидким рішенням і простим відповідям на складні питання, так і зробили. Пропозицію про «співіснування юрисдикцій», наприклад, було витлумачено як маневр Московського Патріархату. Бо ж це означатиме, що «московські попи» і далі будуть вільно почуватися на українській землі і перековувати орала на мечі. Так, як вони це роблять наразі. Юрисдикція повинна бути одна, українська Церква — єдина і національна. А всі, хто лавірує, як маркітантський човен, — агенти Москви.
Чому б їм просто не приєднатися? Все ж було би так просто: є національна Церква, вона отримає Томос, стане канонічною, «московські попи» згинуть, як роса на сонці, а разом з ними і релігійні конфлікти. Так, в масах вже сформувалася така от утопічна картина того, що Томос — свого роду чудо, яке вирішить майже всі наші проблеми. Особливо міцна ця впевненість серед людей світських, впевнених в тому, що Церква — це просто громадський інститут, який або «за нас», або «проти нас». Загалом, на війні як на війні — або у нас буде «національна Церква», або нас з'їдять «московські попи».
Це, дійсно, було би просто — «московські попи» версус «національна Церква». Але все — на щастя чи на жаль — значно складніше. «Московські попи» — зручний мем, який не відображає всього спектру позицій і переконань серед вірних і духовенства УПЦ (МП), що також є українськими громадянами, як і прихильники «національної Церкви». А прихильники «національної Церкви» в більшості своїй не мають чіткого уявлення про те, що це означає — «національна Церква», як її будувати і хто може (і хто не може) брати в цьому участь.
Немає нічого дивного, що ті, хто з різних причин не готовий приєднуватися до того національного церковного проекту, який просуває влада спільно з УПЦ КП, нервують і вважають за потрібне «записати окрему думку». Адже йдеться зовсім не про те, подобається їм Москва чи ні. Їм просто може не подобатися той церковний проект, який їм наразі пропонують — проект одночасно розпливчастий і безальтернативний.
Такий стан справ може не влаштовувати не тільки їх самих. Своїм виступом Мережа відкритого православ'я дає Вселенському Патріарху ту зачіпку, якої йому, можливо, бракувало. Поки з боку УПЦ (МП) — ні в цілому, ні по частинах — не було ні найменших сигналів про готовність вести діалог про єдність, автокефалію і т.д., ситуація, справді, виглядала доволі просто: є одна церковна сила — УПЦ КП — яка хоче і готова взяти Томос і стати канонічною помісною Церквою в Україні.
Але Вселенський Патріарх може почуватися за таких умов не надто впевнено. Він всіляко давав і дає зрозуміти, що його втручання в українські справи спрямоване, найперше, на подолання розколу. Саме розкол, який ніхто навіть не намагається «вилікувати» протягом вже чверті століття — ось що легітимізує порушення писаної/неписаної конвенції, за якою Україна перебуває у винятковому канонічному підпорядкуванні Москві. Москва не справляється — і навіть не думає справлятися. Отже, саме час втрутитися, нагадавши про те, що Київ, взагалі-то, був переданий Москві тільки «в користування», а не «у власність».
Втім, просто видати Томос УПЦ КП — це виглядало би дещо зухвало. В такий спосіб Вселенський Патріарх наразив би себе на критику з боку московських союзників, які вже заздалегідь підняли крик про «легітимізацію розколу». Патріархові Варфоломію важливо мати підтвердження того, що це не «легітимізація», а навпаки, крок до подолання розколу. І не просто якоїсь його частини — між УПЦ КП і УАПЦ (це було б вже не стільки «подолання розколу», скільки допомога одній «розкольницькій групі» підібрати ту частину, яка залишилася від іншої «розкольницькою групи»). До того ж, обидві групи вважаються за «розкольницькі», і надання їм автокефалії, навіть якщо вони об'єднаються, все одно можна критикувати як «легітимізацію розколу». Аби уникнути таких звинувачень і зайвих спекуляцій, потрібна наочна демонстрація того, що кроки Вселенського Патріарха допоможуть подолати розкол тектонічний — той, що проходить по генеральній лінії УПЦ КП — УПЦ (МП). А для цього добре мати хоч якийсь сигнал від якоїсь частини УПЦ (МП) про готовність до діалогу, пошуку соборного рішення і, врешті-решт, єдності.
Отже, якщо Мережу відкритого православ’я і можна вважати «п'ятою колоною», то це, скоріше, «агенти Фанара», ніж «агенти Москви». Хоча в Україні цей виступ не привернув великої уваги — більшість очей наразі перебігає від Москви до Стамбула і навпаки — на Фанарі його, напевно, побачили й почули.
Втім, інтереси Фанара — це тільки частина проблеми. Головне те, що сама ідея «національної Церкви», яку наполегливо просувають у маси, викликає застереження в Україні. З різних причин, найважливіші — потенційний ізоляціонізм і ризик зростання з державою, яка буде надавати преференції «національній» Церкві. Просто на тій підставі, що ця Церква виконує важливі функції в суспільстві, стоячи на сторожі державних інтересів у світоглядних питаннях і навіть у царині державної безпеки.
У тому, що преференції з боку української влади будуть, — можна не сумніватися. Як і в тому, що ці преференції — запорука швидкого становлення Церкви та успішного поглинання «імперських пережитків». Якщо державна підтримка національного церковного проекту — в тій чи іншій формі — буде, до нього масово приєднаються. А ті, хто не приєднається, перетворяться на купку маргіналів. Ми це вже проходили в 91-му, коли не тільки ті, хто вітав незалежність, а й ті, хто про неї «не просив», ішли й отримували українські паспорти, ставали громадянами та платниками податків. Не треба патетичних жестів і голосних заяв, буде достатньо пояснити, що правила гри ті ж самі — «друзям — все, ворогам — закон» — і велика частина церковного начальства, аби увійти в число «друзів», погодяться на що завгодно, включно з «канонічною незалежністю».
Тому тих, хто з різних причин не хоче або не може приєднатися до цього розкрученого державно-церковного проекту, мучить занепокоєння. Якщо так піде й надалі і з'явиться національна Церква, яка до того ж буде користуватися преференціями з боку держави, «маргіналами» можуть виявитися не тільки справжні «московські попи». Наприклад, днями увагу привернули слова Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава: «Церква ніколи не може бути державною, а завжди має бути державотворчою». Якщо з першою частиною фрази годі сперечатися, то друга викликає подив. Яку державу створювали Христос і Його учні? Хіба був дар «творити державу» серед дарів Духа Святого, Який зійшов на апостолів у день П'ятидесятниці? Спроба проповідника обґрунтувати «державотворчість» Церкви тим, що вона насаджує принципи справедливості, також виглядає, м'яко кажучи, непереконливою — справедливість не є прерогативою ані держави, ані Церкви.
До чого ж ця словесна еквілібристика? Від нервозності. Від затамованої тривоги, яка породжує бажання зайвий раз нагадати, що УГКЦ нітрохи не менше послужила і продовжує служити інтересам держави, ніж потенційна «єдина помісна». Цю тривогу відчувають багато причетних до церковних справ людей. Тривогу, пов’язану з дуже реальною можливістю появи державної — не де-юре, але де-факто — Церкви, яка буде користуватися преференціями. І зможе використовувати їх, зокрема, для внутрішньої експансії. Цю загрозу відчувають не тільки «московські попи», а й греко-католики — якщо не на рівні церковної політики, то «на місцях». Цю загрозу відчувають — і як можуть реагують — представники УПЦ (МП), що увійшли до Мережі відкритого православ'я.
Але справа не тільки в загрозі перетворення української помісної Церкви в державну. На тому, що цей проект не повинен бути державним, погоджується багато учасників процесу — в тому числі, і з боку УПЦ КП. Але не всі згодні також з тим, що цей проект повинен бути «національним» — у всякому разі, у вузькому розумінні слова. Є велика спокуса «бити ворога його ж зброєю» — протиставити імперському церковному проекту Росії національний церковний проект України. Але сам цей контекст дуже звужує розуміння ролі Церкви й релігії в суспільстві. Є ризик отримати в результаті “патріотичний” проект, зосереджений на «національній ідентичності» й «традиціях», замкнутий на самому собі, який поглинає сам себе і не має наміру ані впускати щось нове всередину, ані давати щось від себе світові.
Вселенському Патріархові, звісно, хотілося б завдати удару у відповідь Москві за ледь не зірваний Всеправославний собор — але цим, сподіваюся, не вичерпується його рішучість щодо українського Томосу. Не вичерпується вона й намаганням зруйнувати гегемонію Росії, скоротити її вплив у будь-якій частині світу — це бажання не тільки й не стільки Вселенського Патріарха, скільки його світських союзників у Вашингтоні та Брюсселі. Патріарх, на відміну від них, піклується (принаймні, має це робити) не так про геополітику, як про долю світового православ'я. Що може дати йому українська Церква? Крім переформатування політичних блоків, зрозуміло. Нове дихання. Нову пасіонарність. Нові смисли.
Українська Церква може стати «свіжою кров'ю» для давньої і місцями застарілої структури. Кров'ю, яка раніше до неї просто не «дотікала» через бар'єри, що їх створило російське православ'я.
Окрім суто «домашніх» думок про те, як нам облаштувати своє внутрішнє церковне життя, треба думати про те, що ми можемо запропонувати світові. Це амбітна думка, яка, може здатися, нам “не за міркою”. Але щоб домогтися хоч якогось успіху, треба ставити перед собою великі цілі. Тут я погоджуся з Мережею відкритого православ'я: Томос — не є такою метою. Він взагалі не може бути метою — тільки засобом. Засобом для досягнення чогось по-справжньому важливого — і для країни, і для Церкви. Не для «національної» Церкви, а для Церкви в її повноті. «Відкритість» — це не тільки «брати», а й віддавати щось світу. Власне, це неодмінна умова для успішної реалізації будь-якого справжнього «національного проекту» в сучасному світі: той, хто нічого не дає (не хоче або не може), той не впливає, і так і залишається тільки об'єктом чужих інтересів.
Таку «відкритість» навряд чи можна реалізувати в рамках будь-якої з українських Православних Церков, які існують наразі — УПЦ (МП) і УПЦ КП. Обидві вони — кожна у свій спосіб — «закриті», спрямовані всередину власного (або не власного, але все одно закритого) проекту. Обидві — кожна у свій спосіб — пручаються відкритості. Обидві зосереджені, переважно, на інституційних інтересах.
Але хто не ризикує — той не виграє. Український церковний проект або знайде в собі сміливість бути універсальним, або рано чи пізно стане суто державним. Не де-юре, то де-факто. У цьому легко переконатися. Досить подивитися на РПЦ.