Македонська православна церква – Охридська архієпископія перебуває в канонічній ізоляції. Це дещо схоже на те, як ще декілька років тому офіційний Скоп’є не міг вступити ні до НАТО, ні до ЄС, через позицію Греції щодо назви країни.
Джерело: Радіо Свобода
Визнання Охридської архієпископії блокує Сербська православна церква. Президент та прем’єр Північної Македонії звернулися до Вселенського патріарха Варфоломія і той натякає, що готовий вирішити кризу і надати Македонії автокефалію.
Православ’я на території сучасної Північної Македонії з’явилось ще у першому тисячолітті, а вже в Х столітті тут існувала автокефальна Охридська архієпископія. Це була мультинаціональна церква сербів, греків та болгар. Хоча останні відігравали ключову роль і вважають Охридську архієпископією першим історичним періодом Болгарської церкви.
У першій половині ХІІ століття сербська частина цієї церкви за політичної підтримки князя Стефана Душана отримала від Константинопольського патріарха автокефалію. При цьому Охридський архієпископ Димитрій Хоматіан був страшенно обурений тим, що автокефалію сербам дали «через його голову».
Сербська церква з того часу мала свою довгу історію. Її автокефалія то зникала, то з’являлась знов. Автокефалія Охридської архієпископії остаточно була скасована у 1767 році та стала частиною Константинопольського патріархату.
Після самопроголошення болгарами автокефалії у 1872 році територія сучасної Північної Македонії опинилася під юрисдикцією Болгарської церкви. А вже після Першої світової війни та утворення об’єднаного Королівства сербів, хорватів та словенців потрапила до складу Королівства.
У 1919 році відбувся надзвичайний за своїми масштабами церковний собор. У ньому брали участь одразу три автокефальні церкви: Карловацький патріархат, Белградська митрополія та Чорногорська церква. Всі вони об’єдналися в єдину Сербську православну церкву. Окрім того, до складу нової церкви увійшли єпархії Константинопольського патріархату, які внаслідок Балканських війн та Першої світової війни опинилися у складі Королівства. Серед них була і Македонська церква.
Так ось, у томосі Сербської церкви чітко перераховуються єпархії, які були відторгнуті від Константинопольського патріархату і приєднані до новопосталої Сербської церкви. Крім того, в документі зазначається, що причиною автокефалії є зміна політичних кордонів.
«Правильному влаштуванню і канонічному порядку властиво виправляти і влаштовувати кордони церковної юрисдикції відповідно до політичних змін»
У 1967 році македонці проголосили церковну незалежність в односторонньому порядку
Під час Другої світової війни територію Македонії під свій контроль повернула Болгарська церква, але після закінчення війни серби знову відновили свою владу. У 1967 році македонці, ще перебуваючи з сербами в єдиній Югославії, вже стали вимагати автокефалії. Белград відмовив, у Скоп’є проголосили церковну незалежність в односторонньому порядку. Пізніше серби піддали їх анафемі.
При цьому діяли вони ще гірше, ніж росіяни. Останні анафему наклали лише на Філарета, нині почесного патріарха, а серби сипали церковними прокляттями на усіх: єпископів, священників і навіть на македонських пересічних вірян. За більш ніж пів століття релігійну кризу не вдалося вирішити, і македонці й надалі перебувають у розколі та без контактів зі світовим православ’ям.
Які є передумови у македонців для отримання автокефалії? По-перше, томос сербам був виданий під Об’єднану церкву Королівства. Королівство вже давно не існує, а є окремі держави, в одній з яких є своя церква, що перебуває в розколі і без спілкування зі світовим православ’ям. Це прямо суперечить томосу, а саме меті видачі документа – «щоб у ньому відбувалася велика користь для христоіменитого народу».
Патріарх Варфоломій може піти українським сценарієм, оголосивши, що криза розколу Сербською церквою не вирішилася за 50 років
Очевидно, що від перебування в канонічній ізоляції македонці не отримують ніякої користі. Це може бути головним аргументом Вселенського патріарха Варфоломія на користь видачі македонцям томосу. Про що його неодноразово просили колишній та діючий президенти Північної Македонії Георге Іванов і Стево Пендаровські, а також теперішній та експрем’єр – Зоран Заєв і Олівер Спасовські.
Далі патріарх Варфоломій може піти українським сценарієм, оголосивши, що криза розколу Сербською церквою не вирішилася за 50 років і взяти ситуацію у свої руки. Умови томосу Сербської церкви можуть бути переглянуті, через те, що змінилися умови, які були при його видачі. Вселенський патріарх із причин ускладнення пастирської опіки та для повернення македонців у сопричастя може скасувати свій дозвіл на передачу македонських єпархій Сербській церкві.
А далі по «українському сценарію»: Вселенський патріарх відновлює свою юрисдикцію і вже своїй частині видає автокефалію. Не відбувається втручання на чужу канонічну територію, лише повертається своє і своїй частині видається автокефалія. Наразі це найвірогідніший варіант розвитку подій.
Однак, як в автокефалії Православної церкви України (ПЦУ) були свої супротивники, так і в автокефалії македонців є свої опоненти – просербські орієнтовані діячі. Один із таких Мартін Богатиноські нещодавно опублікував матеріал, в якому не тільки відмовляє македонцям у праві на церковну незалежність, а ще й критикує появу ПЦУ та поширює низку фейкових тез. Філософську відповідь на цей матеріал вже встигла надати професор Людмила Филипович, я ж зосереджуся лише на деяких прикладах поширення дезінформації.
Last but not least, щодо діаспори. Вселенський патріархат на підставі 28-го правила IV Вселенського собору вважає, що всі діаспори повинні бути під його юрисдикцією. Це територіальний або географічний принцип устрою церкви. Є історичні межі церков, які слідують за державними кордонами, а все, що за ними – територія першого за честю.
Інші церкви, передовсім слов’янські, а також румунська та грузинська обстоюють право на національні діаспори. Румуни – румунській церкві, грузини – грузинській, а росіяни – російській. Це етнічний принцип устрою церкви. Такий принцип зветься етнофілетизмом і був засуджений ще у 1872 році у справі проти болгар.
***
Схоже на те, що незабаром стародавня Охридська архієпископія отримає друге дихання і відновить своє автокефальне буття після 250-літньої паузи.