Посеред села Нелипівці, що на Кельменеччині, височіє храм. Це - православна Хресто-Воздвиженська церква, яка протягом своєї історії неодноразово зазнавала перебудови.
Тетяна ТРЕБИК. – «Свобода Слова», № 27, 5 липня 2007 року
Будівництво храму, первісно дерев'яного, відносять до 1808 р. Проте за місцевими переказами, ще раніше на тому місці буцімто стояла турецька мечеть.
Для того, щоби пролити світло на цю краєзнавчу загадку, звернемося до історії краю. Як відомо, від 1715 р. у Хотинській волості старого Молдавського князівства була запроваджена турецька адміністрація, й волость стала адміністративною одиницею Османської імперії - Хотинською нахією, чи райєю. Згідно з Бухарестським миром, підписаним 1812 р. після чергової російсько-турецької війни, територія Хотинщини відійшла до Російської імперії. Хотинську райю було перетворено у Хотинський повіт, який перебував у складі Бессарабської області (протягом 1816-1873 рр.), згодом реорганізованої в губернію (протягом 1873-1918 рр.). Протягом міжвоєнного періоду Хотинщина разом із всією Буковиною була окупована боярською Румунією. Тож бурхлива минувшина неминуче наклала відбиток і на писемні джерела, у яких фігурують Нелипівці та сільський храм.
Так, у щорічнику Хотинської єпископії за 1930 р. вміщена світлина старої дерев'яної Хресто-Воздвиженської церкви в Нелипівцях із цікавою приміткою: повідомляється, що християнська святиня "перероблена з дерев'яної турецької мечеті в 1808 р.". Виходить, що передувала нелиповецькій церкві ісламська святиня - мечеть.
Втім, історики з недовір'ям сприймають це повідомлення, відносячи його на рахунок помилки укладача щорічника. Аргументується це тим, що за турецького панування мечеті будували лише в Хотині, де знаходилася резиденція турецького паші. А в довколишніх селах стояли православні церкви, у яких священики поминали Вселенського патріарха, що перебував у Царгороді-Стамбулі.
Проте історії відомі й факти переосвячення ісламських святинь у християнські. Після здобуття Хотина російськими військами 6 грудня 1806 р. було посвячено турецьку муровану мечеть у Миколаївську церкву. В цьому же джерелі, "Клірових відомостях за 1811 рік", повідомляється про ще один храм, який "змінив" свою конфесійну приналежність: "Хотинської фортеці церква Олександра Невського, кам'яна, перероблена з турецького мечета...". Можна припустити, що така доля спіткала й поодинокі ісламські святині, які могли бути і в селах колишнього Хотинського повіту, зокрема і в Нелипівцях.
У місцевому фольклорі збереглися перекази про перебування і навіть тривале проживання турків у селі. На це вказують і часті знахідки предметів старовини під час земляних сільськогосподарських робіт. І до нині нелипівчани знаходять на своїх городах та в полі фрагменти турецьких люльок, натрапляють на сліди якихось будівель, які пов'язують із турецькими складами, що колись, за переказами, були в селі. Можливо, якась історична частина Нелипівців була турецьким поселенням - кишлаком...
Місцевість, де розташоване село, здавна приваблювала поселенців родючими землями. Мальовничий краєвид, наявність численних струмочків і потічків - усе це створювало благодатні умови для заняття тут сільським господарством. Ще у грамоті 1622 р. згадано про сади у Нелипівцях. Не могли такі землі не привабити і турків, коли вони з'явилися у краї.
Одна з місцевих легенд стверджує, що в давнину власником частини нелиповецьких земель був багатій-турок. Та якось він тяжко занедужав, так що навіть не міг рухатися. Пастухи, які доглядали його табуни, порадили приймати ванни у тутешньому джерелі-буркуті. Сталося диво - турок одужав. Із вдячності він облаштував цілющий буркут, вимурувавши довкола нього криницю-чешму, і встановив тут пам'ятний камінь-знак із написом про чудесне зцілення від недуги.
Легенда легендою, вода з нелиповецьких джерел завдяки підвищеному вмісту сірководню справді має лікувальні властивості й помічна при серцево-судинних захворюваннях.
Про турецьку минувшину нагадує і романтична легенда про трагічне кохання молодого турка до місцевої красуні, яку переказують у народі. Потрапила до турків у полон місцева дівчина неймовірної вроди. І запала вона в око турецькому юнакові. Тож намислив він допомогти їй втекти з полону. Однієї темної ночі випустив молодий турок красуню з печери, де її тримали в ув'язненні. Але вартовий помітив втікачку і переслідуючи вбив її. Юнак не зміг перенести втрати коханої і покінчив життя самогубством. Вмираючи, благав батька поховати їх разом. Відтоді стоять на пагорбі в Нелипівцях дві могили. На одній, де похована дівчина, росте ірис, а на іншій, юнаковій, стелеться барвінок.
А ще побутують легенди-перекази про турецькі скарби, які загарбники награбували у місцевого люду й заховали у підземеллях на околиці села, так і не встигши забрати із собою. З плином часу частина тих підземель обвалилася, зберігся лише вузенький прохід. Проте селяни боялися заходити туди. Бо, за переказами, хто побачить ті скарби, на того очікує страшне прокляття. Згодом, під час землетрусу, вхід до підземелля перегородив великий камінь, а далі зсув цілком сховав від людського ока те прокляте місце.
Втім, від давнини збереглися і писемні свідчення. Метричні записи за 1811 р., які вів священик Хресто-Воздвиженської церкви у Нелипівцях о. Михайло Демидовський, містять відомості про народження і хрещення дітей у селі, вінчання молодят та померлих нелипівчан. Отець Михайло зазначив, зокрема, що небіжчиків ховали "на старому цвинтарі".
Місцеві старожили пригадують, що в селі справді було старе кладовище на невеликому схилі. За радянських часів надгробні плити були вивезені звідти, а схил розорали під сільськогосподарські угіддя. Пам'ятають і як під час оранки схилу трактор провалився у якусь яму і його витягували аж двома тракторами. А нелипівчани середнього віку можуть розповісти, як дітлахи після дощу знаходили на місці колишнього кладовища різноманітні прикраси, вимиті водою з поховань.
Можливо, на цьому місці й був "старий цвинтар", про який згадується у метричних записах 1811 р. А, може, це було кладовище представників іншої конфесії, які колись проживали у селі, - турків-мусульман. В одній праці з Хотинщини, яка з'явилася у 80-х роках ХІХ ст., зазначено, що колись у Нелипівцях була турецька мечеть і ще зберігся турецький цвинтар.
На початку тих же 80-х років ХІХ ст. у Нелипівці переселилося багато селянських родин із сусіднього Поділля. Збільшення кількості парафіян змусило місцеву громаду розбудувати церкву, яка первісно була однокупольною. В 1887 р. було розширено передню частину храму, над якою звели другу баню.
На початку 1960-х, у розпалі чергової атеїстичної кампанії, комуністична влада вирішила закрити церкву й у Нелипівцях. У 1962 р. настоятеля храму о. Анатолія та церковного старосту войовничі атеїсти викликали до сільради і примусили підписати документ про згоду закрити святиню. На той час у сільраді чергував Лев Твердохліб. Дізнавшись про підступні наміри радянської влади, він зібрав односельчан, які вирішили не дати закрити церкву. Чергували біля храму Божого і вдень, і вночі. Й таки домоглися свого - влада не наважилася всупереч волі селян закрити церкву.
Завдяки тому, що храм увесь час залишався діючим, громада постійно дбала про належний стан будівлі. У 1976 р. було проведено капітальний ремонт церкви, під час якого з даху зняли стару дранку і перекрили храм бляхою. У 1989 р. церкву поштукатурили ззовні.
Із відродженням у нашій країні християнської духовності жителі села, як і всієї України, отримали змогу вільно молитися Богу. В таких умовах нелипівчани вирішили збудувати новий храм, більший і просторіший. Роботи розпочалися 1992 р. під керівництвом настоятеля храму о. Анатолія Ткача. Нову церкву будували довкола старої, яка ще кілька років продовжувала служити громаді. Кошти на будівництво зібрали всім миром, а колгосп і цукровий завод допомогли з будматеріалами. Прикладом ентузіазму слугував о. Анатолій, який працював на будові, а потім покривав позолотою іконостас.
Новозбудований храм освятили наприкінці серпня 1995 р. Це стало великим святом не лише для жителів Нелипівців, але і для прочан із довколишніх сіл. В урочистостях взяли участь понад два десятки священиків, а службу Божу відправив владика Онуфрій. Новий храм освячено на честь одного з великих церковних празників - Воздвиження Животворящого Хреста Господнього. В такий спосіб збережено майже двохсотлітню традицію й пам'ять про стару церкву, яка слугувала нелипівчанам ще від турецьких часів.