Церква й скарби «Переяслава»

«Чиновники ховаються за «церковну парасольку», — каже Сергій Кролевець. — Вони прибрали непокірних людей iз керівництва музеїв, а церквою прикривають привласнення землі й взяття під контроль музейних колекцій. Мовляв, «церкві потрібне приміщення». Церкву спокусили грошима й обіцянками і вивели на манівці».

Як «служителі культу» і чиновники хитрують із законом, відбираючи в народу вікове культурне надбання

Одну з кращих колекцій Націо­нального історико–етнографіч­ного заповідника «Переяслав» викидали цього року з приміщення саме в Страсний четвер. Бо на Великдень батюшка запланував відслужити там всеношну. Адже приміщення будувалося як Михайлівська церква. І це природно, що в церкві мають відбуватися богослужіння, а не розміщуватися музейні експозиції. Утім упродовж чотирьох років, що Московський патріархат претендує на козацьку церкву святого Михайла, він так і не спромігся, згідно з чинним законодавством України, забезпечити музей іншим приміщенням. Тепер унікальна колекція розкішного старовинного одягу і килимів Середньої Наддніпрянщини, що має світову цінність, опинилася у непристосованій будівлі і переважно недоступна для відвідувачів. Чому ж церковну структуру, що «відділена від держави», не спинила дирекція Національного заповідника та Міністерство культури України?

Підробка документів

Директор Національ­ного заповід­ника «Переяслав» Віктор Ткаченко таки виступив із протестом. Він наполіг, щоб колекцію перенесли принаймні до церковної трапезної, що поряд iз Михайлівською церквою: там сухо і підтримується температурний режим. Однак і ту будівлю церковники захотіли отримати відразу. І за кілька тижнів бунтівного директора... звільнили «згори». Насправді тяганина з переданням Михайлівської церкви Московському пат­ріархатові і, відповідно, зі зміною непокірного керівництва, тривала вже кілька років. У 2007–му міністр культури в уряді Віктора Януковича Юрій Богуцький видав постанову про спільне з церковною структурою користування приміщенням Михайлівської церкви. Утім головний хранитель заповідника не погодилася, щоб у приміщенні зі стародавнім одягом палили свічки. Міністр Богуцький видав тоді наказ про тимчасове припинення своєї постанови — «у зв'язку з реставраційними роботами». А наприкінці березня цього року нинішній міністр культури Михайло Кулиняк відновив постанову про «спільне користування».

10 травня 2010 року Віктора Ткаченка звільнили з посади директора, а 12 травня призначили Павла Довгошию. За кілька днів він видав наказ: винести із трапезної колекцію Музею одягу. З підвалу ж дзвіниці до недобудованого сараю, де немає не те що стелажів, а навіть опалення і сигналізації, перенесли 30–тисячну колекцію Музею археології. «У трудовій написали, що мене звільнили у зв'язку з невиконанням умов контракту. Чого я не виконав — мені не пояснили», — розповідає «УМ» Віктор Ткаченко. Утім він не перший, кого незаконно звільнили з посади директора багатого на «антикваріат» Переяславського заповідника. У 2007–му хитрощами усунули з посади засновника й багаторічного очільника заповідника, Героя України, харизматичного Михайла Сікорського. Розповідає голова Всеукраїнської асоціації музеїв, колишній директор Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника Сергій Кролевець: «Марина Громова, нині призначена директором Києво–Печерського заповідника, тоді була заступником голови Державної служби з питань національної культурної спадщини. 7 жовтня 2007 року вона приїхала в Переяслав і вимагала від Сікорського передачі приміщення Музею одягу Середньої Наддніпрянщини під діючий храм. Річ у тiм, що в Переяславі три діючі храми належали на той час Київському патріархатові і лише два — Московському. І необхідно було «вирівняти» статистику, адже віруючих у нас рахують чомусь за кількістю парафій. А Михайло Іванович відмовився виселяти музей. Його ж, літню людину, впродовж кількох годин не випускали з кабінету, вимагаючи підписати наказ. Він під психологічним тиском у відчаї кинув їм заяву про звільнення на ім'я міністра Богуцького. Така заява дійсна впродовж місяця. То Громова підробила там дату, дописавши дві палички до римської цифри: X на XII, і цифру 2 перед 7. І вийшло вже не 7 жовтня, а 27 грудня. Хоча 27 грудня міністром був уже Василь Вовкун. І на підставі цього підробленого документа Вовкун у січні 2008 року підписав наказ про звільнення Сікорського». До речі, незадовго до того Михайло Сікорський домігся передачі заповіднику земель колишньої військової частини. Чим не ласий шматок для «розбазарювання»?

Оборудки з землею

Помилку виправили, шановану людину перепросили. Але відтоді Сікорський — «почесний директор заповідника». На директорську ж посаду оголосили відкритий конкурс, що тривав місяць, і обрали Віктора Ткаченка. Однак перед цим кілька днів директором заповідника побув Павло Довгошия. І відразу «заслужив» недовіру колективу, а Переяслав–Хмельницька міськрада 4 лютого 2008 року прийняла рішення, що призначення його генеральним директором заповідника «Переяслав» є «неправомірним з юридичної та моральної точок зору». Тепер же пан Довгошия став директором без ніякого конкурсу. І що ж? 15 листопада цього року оприлюднено відкритий лист колективу Національного історико–етнографічного заповідника «Переяслав», науковців та краєзнавців Переяславщини до Президента України, уряду, Верховної Ради й широкої громадськості з приводу безчинств нового директора. 14 грудня на сесії міськради прийнято одноголосно рішення про висловлення недовіри Довгошиї, враховуючи призначення на посаду в обхід чинного законодавства та брак фахової підготовки. Пан Довгошия за освітою — учитель початкових класів, друга освіта — економічна. Вченого звання не має, з історією і етнографією «не дружить», керував міським осередком Партії зелених та «захищав права споживачів».

Згодом він став заступником голови Переяслав–Хмельницької міськради. І ось її рішення від 17 серпня 2007 року: «Висловити недовіру заступнику міського голови з питань діяльності виконавчих органів влади Довгошиї П.О. та рекомендувати міському голові Якименку П.О. звільнити Довгошию з займаної посади». Як пояснюють переяславці, недовіра виникла, зокрема, через незаконні оборудки з землею. Тепер же, за час директорування пана Довгошия в музеї здійснено два підпали і викрадено цінні експонати. З посад звільнено чимало досвідчених працівників, натомість приймаються, за висловом переяславців, «підозрілі особи». Сам Павло Довгошия відмовився прокоментувати «УМ» ситуацію в заповіднику. Та й працівникам забороняє спілкуватися з пресою. Не всі музейники готові відкрито протестувати проти беззаконня, адже побоюються втратити роботу. Дехто сподівається пересидіти — може, їх особисто ніхто не зачепить?

Церкву спокусили

Свого часу Михайло Сікорський зібрав у своєму дітищі–заповіднику півмільйона одиниць експонатів. І це тоді, коли загальна кількість усього музейного фонду України — 12 мільйонів одиниць збереження. Але в «Переяславі» далеко не всі фондосховища обладнані відповідною сигналізацією. «В основному фонді заповідника нині — 181 тисяча пам'яток, — розповідає головний хранитель фондів заповідника Лариса Годліна. — У нас немає комп'ютерного обліку, немає і програми для цього. Для облікової праці з експонатами потрібно, щоб до них був доступ. А їх нині складено в коробки, у непристосованих приміщеннях. Потрібне­ опалення, вентиляція, провітрювання».

За словами голови Всеукраїнської асоціації музеїв Сергія Кролевця, в Україні немає загальної бази обліку музейних експонатів. Хоча є закон, що передбачає Єдиний музейний фонд. Але в кожному окремому музеї облік експонатів здійснюється залежно від можливостей закладу. Так, у Києво–Печерській лаврі після зміни керівництва звільняють фахових працівників фондів, натомість беруть особу, яка... відбула трирічний термін у тюрмі за підробку золотих речей. «Музейні предмети нині представляють чималий інтерес, — наголошує пан Кролевець. — Можливо, через такі кадрові призначення хтось підбирається до музейних колекцій». До речі, новий директор Переяславського заповідника зініціював від імені Міністерства культури і туризму «комплексну перевірку фондово–облікової документації». Згідно з розпорядженням заступника директора з питань обліку і музейних цінностей НІЕЗ «Переяслав» Ірини Татькової було скопійовано й винесено за межі заповідника описи експонатів, які зберігають у музейних приміщеннях.

А що ж церква? Невже не прагне нагадати людям про заповіді християнського вчення? «На території ансамблю Михайлівської церкви є ще Музей архітектури Давнього Переяслава, над залишками Михайлівської церкви ХІ століття, — розповідає директор Музею археології заповідника «Переяслав» Людмила Набок. — У 1979 році ми цю пам'ятку накрили павільйоном і пристосували для огляду. Там можна оглянути шиферну й мозаїчну підлогу та стародавню кераміку. Археологи переважно засипають землею відкопані пам'ятки, а от переяславські музейники першими на теренах України музеєфікували залишки споруд часів Київської держави». Однак церковники і цю пам'ятку запраглися привласнити. Збили з музейного — не церковного! — приміщення замок, поставили свій. Самі водять екскурсії і беруть за це гроші. «Чиновники ховаються за «церковну парасольку», — каже Сергій Кролевець. — Вони прибрали непокірних людей iз керівництва музеїв, а церквою прикривають привласнення землі й взяття під контроль музейних колекцій. Мовляв, «церкві потрібне приміщення». Церкву спокусили грошима й обіцянками і вивели на манівці».

Ярослава МУЗИЧЕНКО

"Україна молода", 24 грудня 2010