У гостях веб-конференції — Анатолій БАБИНСЬКИЙ, головний редактор греко-католицького аналітичного видання "Патріярхат"
Запитання від Іван Петренко
Пане Анатолію, що змінилося в редакції Вашого часопису після переїзду до України? І чому саме така провідна тема?
Дякую за запитання, пане Іване. Справа в тому, що переїзд редакції з США до України відбувся 10 років тому, у 2002 році. І тоді у Львові головним редактором став Петро Дідула. В нього було доволі нелегке завдання - "привити" часопис на новий ґрунт. Мусів відбутись процес адаптації, оскільки розширювалась аудиторія часопису, це по-перше, а по-друге, епіцентр церковних подій, які стосувались УГКЦ, на той час вже також знаходився в Україні. Відповідно мінялась і перспектива огляду життя Церкви. Слід сказати, що це перенесення відбулось без особливих провалів, хоч і не без певних труднощів, яких годі було уникнути. Але Петро Дідула зробив максимально, що міг, щоб тих проблем таки було менше. Головне, на мою думку, що тут варто додати, це те, що журнал, який раніше був невід'ємною частиною церковного життя української греко-католицької діаспори у цілому світі, з приходом в Україну став такою ж невід'ємною частиною життя УГКЦ і тут в Україні. Часопис зайняв своє місце, яке в принципі, без нього б залишалось пустим. З іншого боку, журнал зберіг свою аудиторію за межами України і на сьогодні це єдиний часопис УГКЦ, який поширюється по цілому світі, там де є вірні УГКЦ. Я ж долучився до редакції тільки у 2008 році, спершу як помічник Петра Дідули, а на весні 2009 року перейняв обов'язки головного редактора. Завдання, які поставило мені Українське Патріархальне Товариство - це розширення читацької аудиторії в Україні, над чим ми ці роки і працюємо. Серед цілей, які я собі поставив, були певна "модернізація" часопису та розширення тематики часопису. Ці цілі на мою думку повинні сприяти також і цілям Патріархального товариства.
Щодо теми цієї веб-конференції, то вона співзвучна із тими ідеями, які можна прослідкувати не тільки в самому Патріархальному русі, але й в цілій нашій Церкві. Спершу ідея патріархального устрою включала досить такі революційні чи радикальні нотки, це відображалось навіть в самій назві журналу "За Патріярхат". З такими революційними настроями можна було стикнутись і в інших середовищах нашої Церкви. Але з часом практично всі дійшли до розуміння, що ми повинні жити тим патріархальним устроєм, а не просто вимагати вивіски "Патріархат". Відповідно до цього і мінялись настрої в журналі, зокрема, і в Церкві загалом. Для мене це сьогодні відображається в розширенні тем, які підіймає журнал. Ми говоримо про наше богослов'я, про соціальну діяльність, культуру тощо. Тобто говоримо про зміст, а не про форму. Я думаю, що всім сьогодні вже зрозуміло, що ніхто не може проголосити патріархат там, де його немає, декрет Римського єпископа чи якийсь інший не може встановити жодного патріархату, "вивіска" може тільки увінчати те, що вже є в дійсності. Тому треба зосередити на змісті, треба жити патріархальним устроєм. І щоб ця дійсність не залишалась тільки виголошенням титулу Патріарха за літургією. Тому, власне, тема веб-конференції має таке формулювання: "від боротьби до будування".
Запитання від Олександр Пащенко
Слава Ісусу Христу! Пане Анатоліє, час від часу читаю часопис, який Ви редагуєте. Чесно кажучи, він є трохи заскладний для пересічного парафіянина. Часом підіймаються такі богословські теми, які потребують більших знань, мабуть. Можливо Вам варто трохи понизити планку матеріалу і зробити його більш популярним? І друге питання: чи є у Вас проблеми через критику тих чи інших процесів в Церкві?
Слава навіки! Пане Олександре, дякую за непрості запитання. Спершу щодо статей. Я не знаю, чи я зможу означити чітко, хто такий "пересічний парафіянин" УГКЦ. Я б скоріше розрізняв різні зацікавлення різних груп вірних в Церкві. І мабуть термін "пересічний" — це не надто вдалий термін. Так от, серед різних зацікавлень наших вірних і справді теми, які порушує журнал, не надто популярні. Я це дуже добре усвідомлюю, оскільки ми робили кілька експериментів протягом останніх років. Наприклад, номер журналу, який розповідав про процедуру уневажнення шлюбу чи взагалі проблеми пов'язані із розлученнями у подружжі, розійшовся як "гарячі пиріжки в базарний день". Це було для нас прямим свідченням, що все таки, журнал читає мало людей не через те, що вони його просто не хочуть читати, а через теми, про які він говорить. Як тільки підняти популярну тему, то ситуація міняється. Це об'єктивний факт.
З іншого боку є люди, зацікавлення яких пересікаються із нашою тематикою. Їх є менше, але вони є. Ось це є наша читацька аудиторія. І вона не мала. Головне наше завдання — це знайти всіх цих людей. Разом із ними журнал, підіймаючи певні теми, ще й формує чи виховує певне коло читачів: вчора комусь питання літургіки були нецікаві, а після номеру "Молитва Церкви" в нього з'явилось бажання почерпнути ще трохи знань.
Я розумію певну вузьку "нішовість" видання і його "немасовість", але ті, інші, теми будуть підіймати інші журнали. Не можуть всі писати про все на світі.
Але це тільки частина проблеми, яку я б хотів означити. Інша проблема полягає в тому, що наша церковність є доволі традиційною. Що я маю на увазі? Традиційна греко-католицька церковність зосереджена навколо трьох речей: проща, Служба Божа і так звані "треби". В такій системі координат преса взагалі не потрібна, ніяка. І це відчувають на собі всі видавці (окрім тих, які працюють на неї). Я не збираюсь "громити" цей уклад, оскільки сам виріс з нього. Але ця традиційна церковність перестала давно "працювати" - в неділю всі в храмі (у нас в Галичині), чи на прощі в Зарваниці, а з понеділка можна дурити і обдирати ближнього до нитки, ближнього, з яким стояв поруч в храмі. Але ми хочемо з цього вийти, шляхом який на загальному рівні називається "новою євангелізацією" чи в нашому локальному випадку "живою парафією". Так от в цьому ключі преса є конче необхідною, без неї ніяк. А чим глибше люди пізнаватимуть свою віру, то вони будуть шукати і різного роду матеріали, зокрема, пресу і наш журнал в тому числі.
Щодо критики. Проблем вистачає і без критики. Але тут є два нюанси. В нас немає кому критикувати і в нас немає здорового сприйняття критики тими, кого критикують. Щодо першого, то хочу зауважити, що не все то критика, що нею зветься. Є люди, які більше нічого не роблять (чи не вміють робити), як тільки критикують. А якщо під їхніми текстами будуть не їх імена, то вони і їх (тексти) розкритикують. Критика має дві складові: аналіз і пропозиція виходу. Зробити це може тільки фахівець. Тому я для себе давно постановив, що друкую критику тільки того, хто в цій сфері, про яку говорить, зробив хоч щось. Проблеми, про які Ви говорите, виникають з іншого боку. В нас, як я сказав вище, не вміють сприймати критики. І це звісно бувало відбивалось і на журналі (хоч я визнаю, що і журнал не завше второпно брався за деякі теми). Але це не знімає жодних проблем, журнал можна заборонити продавати десь, але ж явище залишиться. З іншого боку, що приховувати? В Церкві (не тільки в нашій) повно всякого пліткарства, критикують всі і всіх, священиків, єпископів, главу Церкви та й вірних. Критикують чи обґрунтовано і необгрунтовано. Це створює часто дуже нездорову атмосферу, отруєну атмосферу від якої страждають всі, але недопустимо хоч щось винести на папір... Думаю це дуже і дуже нездорова ситуація, яка може закінчитись з гіршими наслідками ніж можуть бути від певних явищ.
З іншого боку, в Церкві є теми, в яких отак просто і не розберешся. Це потребує дуже довгого аналізу і досліджень. Не можна будь-яку проблему, як тільки вона десь з'явиться, взяти і розтрубити на весь світ, не розібравшись. Цим мусять займатись добрі фахівці, а їх мало, нажаль. Щодо того все ж, чи були в нас проблеми, то так, були. Одного разу ми навіть зовсім не були причетні, але все одно постраждали...
Запитання від podkarpatsyj rusyn
Можна купити "Патріярхат" на Закарпатті? І де?
Дякую за запитання. Я не можу сказати точно, але мені здається, що на Закарпатті журнал не продається. Точно знаю, що ми його туди не возимо, хіба можливо хтось це робить з власної ініціативи. Але я знаю людей, які передплачуюють його через пошту. Я знаю особисто двох таких людей, бо вони часом пишуть свої відгуки на ті чи інші статті. Нещодавно на Святоюрській горі я зустрів невелику групу священиків з Закарпаття, серед яких був і ректор Ужгородської Богословської Академії. Я їм подарував кілька примірників журналу і духівник семінарії попросив, щоб ми висилали журнал для семінарії Мукачівської єпархії. Я думаю, що теми, які ми підіймаємо, можуть бути цікавими і на Закарпатті. І там також можуть бути наші читачі. Мені здається, що на сьогодні інтенсивність контактів між єпархіями УГКЦ і Мукачівською єпархією є далекими від ідеального, чи хоча б необхідного рівня. Але Мукачівська єпархія є дуже цікавою і, я б сказав, "творчою" — вона могла б багато чим поділитись з сусідами та й щось від нас взяти. Я не дуже знайомий з пресою із Закарпаття, але регулярно переглядаю інтернет-канал "Логос".
Запитання від bopa1
Актуальні особливості 2011-2012 рр розбудови Патріархату в документах Блаженішого Святослава. Складнощі їх реалізації в Україні.
Мені здається, що достатньо назвати програмний документ "Жива парафія - місце зустрічі з Христом". Без парафії не буде деканату, не буде єпархії і митрополії, а в кінці-кінців і патріархату. Церква це не самоціль, погано, коли вона стає самоціллю, коли структури є заради самих себе. Структура, чи це деканат, чи це єпархія, чи митрополія і, зрештою, патріархат — це засіб для кращого функціонування Церкви, яка покликана вести людей до однієї єдиної мети - зустрічі із Христом воскреслим і з Христом у своєму ближньому. Спершу є ця зустріч, а тоді вже всі ці структури повинні сприяти, щоб вірні глибше переживали своє християнство у спільноті своїх братів і сестер, через спільну Чашу, через спільну молитву і діла милосердя.
В чому складність реалізації? Я думаю у формальному відношенні до будь-яких послань чи декретів. На низу все є приблизно так: є документ, проведемо пару катехизацій, ну кілька паломництв, для "галочки". Але це погані приклади, але ж є і добрі. І саме ці добрі приклади можуть зрушити все з місця. В нас є справді "живі парафії" і вони створюють свого роду конкуренцію "мертвим". Люди до них тягнуться, потім вони діляться зі своїми знайомими, розповідають, що на цій парафії є ось так: є "позалітургійне життя", люди збираються на чай після Служби, спілкуються, допомагають одні одним, діляться своїм досвідом життя і віри, а не просто приходять на службу, відбувають і по домам. З часом вірні з інших парафій чи інших міст, навіть, можуть почати активізовувати життя і в себе на парафіях. Це не обов'язково повинно початись із священиків, послання написане для всіх. Я думаю таке "вірусне" поширення "живої парафії", може стати найбільш ефективним. Мені розповідав один священик із Івано-Франківська, що в них в місті є парафії, на які люди їдуть через все місто, щоб послухати проповідь, побувати саме на конкретній парафії, хоча в них під боком є своя. Таке явище, думаю, буде змушувати прокидатись тих, хто ще спить.
Запитання від Олександр Прокопчук
Пане Анатолію, на сторінках Вашого часопису йдеться не лише про УГКЦ. Як я зауважив, у Вас багато пишуть про православних українців. Чи це якось можна пов'язати з ідеєю Патріарха Йосифа про Київську об'єднану Церкву?
Так, ми пишемо і про життя Православних Церков в Україні, і за її межами також. Часом пишуть і самі православні автори. Православні читають журнал, я це чув навіть від єпископів. А одного разу мені зателефонували від одного православного єпископа зі Сходу України, щоб передплатити журнал. А потім навіть він сам задзвонив і я був дуже вражений таким дзвінком. Він мені розповів, що йому дуже цікаво читати, як греко-католики пишуть на ті чи інші теми... І звісно ми пишемо про православних і запрошуємо писати православних для того, щоб пізнавати одні одних.
Про ідею єдиної Київської Церкви я б говорив, починаючи від XVII століття. Я не можу судити точно на такій далекій часовій відстані, але мені видається, що тоді не вистачило зовсім трохи часу і зусиль, щоб відбулось об'єднання. Сьогодні до такої перспективи православні ставляться доволі скептично, а греко-католики часом занадто оптимістично. Я чув навіть, що спільний греко-католицько-православний Патріарх з'явиться в Києві ще за нашого покоління. Не знаю, може і таке станеться. Але якихсь логічних передумов наразі я не бачу і близько. Налаштування православних в цьому питанні не залишають мені жодного оптимізму. Ми, греко-католики, можемо скільки завгодно про це мріяти, але реальність є іншою. Але це тільки пів картини. З іншого боку, стосунки наші набагато кращі, ніж були 10 років назад чи 20. Це видно і на офіційному рівні, і на неофіційному. Я не беру тут до уваги інтернет-воєн, це взагалі інша реальність, в якій комфортно хіба кільком людям. Я говорю про живе спілкування, воно набагато тепліше і, я думаю, буде ставати що раз кращим. А це і є шлях об'єднання, багато в чому ми вже в єдності, так би мовити, просто треба її поглиблювати. А чи це завершиться якоюсь єдиною структурою? Думаю це не суть аж так важливо, структура може бути і не уніфікована.
Запитання від V.
Як ви відслідковуєте свою аудиторію, як аналізуєте, прораховуєте її вподобання? Зрештою, хто є вашим читачем? Яким його бачите і яким би хотіли бачити? Ну і спокушає мене одне питання. Єпископат і редакція: наскільки автономний у плаванні "Патріярхат"? Пишу з найкращими побажаннями успіхів та творчого росту!
Дякую за такі непрості запитання і за побажання. Частину аудиторії складає українська діаспора, прихильники чи учасники українського патріархального руху. Це в основному третя хвиля еміграції та їх нащадки. Серед четвертої хвилі ми не маємо багато читачів, нажаль. Але це більш комплексна проблема, яку тут і не поясниш коротко. В Україні частину аудиторії ми "отримали" від попереднього редактора - він сформував кістяк цих читачів, так би мовити. Це є люди, як правило, з вищою освітою, які потребують більше знань про свою віру і Церкву, глибше цікавляться життям Церкви, її історією. Серед них є науковці. Мені не раз доводилось чути, що з журналу вони черпають інформацію про життя УГКЦ, яку використовують в своїй науковій діяльності. Серед читачів багато духовенства. Точно читають деякі єпископи. Але це не є загальне правило, часом я зустрічав людей, які ламали мої стереотипи щодо наших читачів.
Як ми їх "відслідковуємо"? Як правило через особисте спілкування. Часто трапляються нагоди познайомитись з читачами і на основі цього можемо робити певні загальні висновки. Яким ми бачимо свого читача? Це люди, яким замало тільки побувати в неділю на Літургії, люди, які хочуть знати, розуміти зміст віри і всього, що пов'язано із Церквою.
Друге питання і складне, і просте одночасно. Єпископат нас не фінансує, в цьому плані ми є автономні. Але, наприклад, наш офіс знаходиться в приміщенні біля собору Святого Юра. І ми там є з люб'язного дозволу митрополита, звісно. Єпископи не втручаються в редакційну політику часопису. Ми самі обираємо теми, авторів і статті. З іншого боку, звісно на території єпархії ми не можемо з'явитись з презентацією журналу "в обхід" єпископа, ми узгоджуємо завжди свої дії. Але з іншого боку, існує передплата через редакцію чи через пошту і це можна зробити в будь-якому куточку України. Зрештою є інтернет-версія, для якої не існує кордонів. Ми саме зараз тестуємо нову версію сайту, який буде набагато кращий, ніж попередній. Зокрема ми будемо виставляти всі старі номери журналу, починаючи від 1967 року. Ось такі є нюанси в цій справі.
Але я б хотів тут дещо додати. Ми все ж існуємо в Церкві і для Церкви. Ми не є ворогами ні єпископам, ні священикам, хоча дехто з духовенства сприймає нас так, (і не тільки наш журнал) ніби ми маємо якісь відмінні цілі, ніж ті, які є в них. Мене часом дивує, коли священик каже: нам на парафії не треба журналу. Хочеться спитати, а чому Ви за всіх говорите? Парафія (і Церква) це ж не приватне підприємство! Може Ви не хочете читати, але може хтось з Вашої парафії хоче читати, чому не дати такої можливості їм? Ми хочемо бути співпрацівниками і священикам, і єпископам, хочемо служити "друкованим словом". Кожен в Церкві покликаний чимсь послужити іншим. Мене турбує давно одна річ і я думаю, що всім, хто видає в УГКЦ хоч якусь пресу треба об'єднатись і звернутись до Глави УГКЦ і Синоду з пропозицією створення якогось "ринку преси". Щоб періодику можна було налагоджено доправляти без проблем в єпархії, щоб наші журнали і газети можна було купити в будь-якому місці. Мені розповідали, що в Хорватії ви можете прийти в будь-який храм і побачити на стенді всі видання з цілої країни і обрати собі, що ближче до душі. Це такий крик душі, бо часом просто руки опускаються, видається, що твоя робота нікому не потрібна, приходить розчарування. Багато талановитих людей через такі речі часом взагалі полишають будь-яку активність в Церкві і переходять на режим "недільної Літургії"...
Запитання від о. Ігор
Слава Ісусу Христу! Перечитав Ваші відповіді в яких досить коректно розкритиковані різні наші проблеми. Тут і образитись немає на що. Хоч я не можу погодитись зі всім, але такої спокійної розмови ми дуже всі потребуємо. Питання я маю іншого характеру. Я читав журнал, який був присвячений богослов'ю УГКЦ, мені сподобались і стаття о. Гірника, і пана Чорноморця, і Ваша колонка, є над чим подумати. Не знаю чи у Вас буде відповідь, але, думаю Ви міркували над питанням "Де наше богослов'я?", коли виносили його на обкладинку. Дякую. І бажаю успіхів у праці!
Слава навіки!!! Я розумію, що зі мною не всі погодяться, також, можливо, я в чомусь не правий. Але роблю Вам зустрічну пропозицію: написати статтю про те, з чим Ви не погоджуєтесь, і ми її надрукуємо в журналі. І до цього закликаю всіх. Бо часом мені говорять, що не погоджуються з тією чи іншою статтею в журналі, то я у відповідь пропоную написати статтю й історія закінчується на цій незавершеній ноті.
Щодо Вашого питання, то мабуть на нього відповідати мав би не я, чи навіть так: я не той, хто мав би знати на нього відповідь. Я не богослов, хоч і маю "папір" про базову богословську освіту. Мене цікавлять певні теми, я поглиблюю про них знання і далі, але я не маю достатньо часу, щоб ними займатись "професійно". Тому я, скажімо так, "любитель". Мені моєї освіти вистачає, щоб бути редактором релігійного видання, без неї було б важко (наприклад, щоб взяти інтерв'ю треба хоч трохи знати предмет, про який будемо говорити). На Ваше питання я можу відповісти "на хлопський розум" і прошу пробачити мені помилки, якщо такі знайдете. На мою думку, треба розрізнити між "академічним богослов'ям", яке твориться в бібліотеці і дуже часто є не богослов'ям, а просто історією богословської думки і власне самою "богословською думкою", яку через пару десятків років знову будуть вивчати в бібліотеках. Бо для мене книжка чи праця, заголовок якої звучить приблизно отак: "Тра-та-та в творчості Тра-та-та, як феномен Тра-та-та" — це ще не богослов'я. Я не заперечую необхідності таких праць, але вони дуже часто цікаві тільки тим, хто цим "Тра-та-та" цікавиться чи вивчає. Є дослідження, які цікаво читати і ширшому колу людей. Одним словом, є серед них надзвичайно цікаві праці. Я підозрюю, що окрім такого виду досліджень може бути ще й тип якогось синтезованого богослів'я. Наприклад, я передбачаю, що можна сісти в бібліотеці і з сотень богословських ідей синтезувати щось нове. Сісти і розпрацювати далі певну тему, певного богослова чи "зхрестити" двох. Як на мене, тут криється небезпека голого теоретизування, жонглювання поняттями та ідеями. Ці всі системи будуть відірвані від реальності. Вони будуть знову ж таки цікаві тільки побратимам, які займаються чимсь схожим.
Я насмілюсь сказати, що очікувати богослов'я з бібліотек не слід. Я не хочу сказати, що богослов не повинен мати освіти і не заходити в бібліотеки. Але сказати, що все це вкрай необхідне, я теж не можу. Часом в художній літературі можна зустріти якусь таку думку, яку не завжди почуєш з кафедри. Я, наприклад, люблю читати Валерія Шевчука, знаходжу там більше поживи, ніж в деяких рафінованих богословських книгах. То де наше богослов'я? Знову ж таки насмілюсь сказати, що воно з'явиться тоді, коли наші богослови почнуть в додаток до книг читати газети. Для мене тільки те богослов'я є живим, яке закорінене в нашу реальність. Яке народжується внаслідок контакту богослова і цієї реальності. Блаженіший Святослав якось сказав, що все в Церкві повинне мати євангелізаційну мету. І богослов'я також повинно працювати в цьому ключі. А євангелізувати нам треба конкретних людей, з ХХІ століття. Не з X чи XV, а з ХХІ. Конкретних людей. Які живуть не в бібліотеках, а в конкретних умовах, звісно треба враховувати також і їхню історію та богословські ідеї наших предків, які раніше проповідували цьому народу. Звісно ми можемо використовувати богословські здобутки інших Церков: чи то Православної, чи Латинської (тут ми в чудовій виграшній ситуації), щоб наша діяльність була ефективнішою. Я думаю, що в нас є багато талановитих людей, яким це під силу. Я можливо помиляюсь, але такі мої міркування.
Запитання від Леся
Пане Анатолію, а чи підносите Ви тему місця жінки в Церкві? І як Ви особисто ставитеся до цього питання?
До цього часу ми такої теми не підносили, наскільки пригадую, була тільки одна стаття, присвячена дружинам священиків. Я, правда, не зовсім розумію Вашого запитання, я думаю, що в нас немає якогось упослідження жінок в Церкві. Жінки є дуже активні, значно активніші за чоловіків. Це видно за кількістю різних жіночих спільнот в Церкві (в тому числі жіночих монастирів). Якби було скільки ж чоловічих братств, то це було б дуже позитивне явище. Я сам ніколи дуже не цікавився цим питанням, тільки частково. Хіба одного разу взяв участь в розмові про матерів, які приходять в храм з дітьми. Це дуже цікава тема, оскільки не всі з того задоволені і дуже часто похід в храм для молодих мам - це стрес через невдоволені погляди різних людей... Але якщо хтось напише таку статтю, висвітлить, що є проблемного чи неправильного на його думку у цій царині, то ми її надрукуємо. Щодо мого особистого ставлення, то я не бачу якихось особливих проблем, мабуть тому, що я чоловік. Це краще питати жіночу половину нашої редакції.
Запитання від Ігор Скленар
Анатолію, що потрібно зробити для того, щоб ринок преси УГКЦ почав динамічно розвиватися? Ти вказав на те, що необхідна підтримка Синоду владик УГКЦ. В кінці 2009 року єпископи своїм рішенням благословиили часопис Київської Архиєпархії "Собор" як загальноцерковний, але до сьогодні він таким не став через низку обставин. Можливо, окрім рішення єпископів потрібні інші інструменти (деякі з них ти вже назвав, зокрема, усвідомлення ролі релігійної преси священнослужителями та мирянами)? Дякую за відповідь
Дякую, Ігоре, за запитання. Спершу я б хотів ще раз підкреслити, що за сучасних умов існування преси, а також, якщо такі тенденції будуть продовжуватись, то газети і журнали можуть зовсім зникнути. Залишиться тільки та, в яку будуть вкладати багато грошей і які ніяким чином повертатись не будуть. Є звісно інтернет, і його частка, звісно, буде зростати. Єдине питання, це хоча б мінімальні кошти. З інтернету їх важко отримувати. Можливо така вже наша доля? Буде інтернет з його колосальними можливостями, а друкована церковна преса просто вимре (уже сьогодні на Facebook нас переглядає більше читачів, ніж тираж журналу, а якщо додати статистику сайту, то кількість вдвічі більша). Можливо це процес неминучий. З іншого боку, ситуація не унікальна. Світська преса в нас існує завдяки власникам, які мають свої інтереси. Люди не читають скільки, скільки необхідно, щоб газета видавалась. Особливо, якщо це просто ідеологічний рупор якоїсь сили, то за таку газету платити гроші взагалі не має сенсу. З іншого боку люди просто нічого не читають, немає "культури читання". На конференції з нагоди 45-ліття "Патріярхату" Дмитро Крикун наводив статистику, я не пригадую точних даних, та вона вражаюча. Можу помилитись, але за минулий рік тільки кожен десятий українець прочитав одну книгу. Про що тут далі говорити? Ця ситуація віддзеркалюється і в Церкві, на жаль. Але ми не втрачаємо надії, поки що. Якби нашою ціллю було отримувати прибутки, то варто було б закритись вже давно. Той хто має за ціль прибутки — видає невеличкі книжечки по типу різних "дев'ятниць", які коштують 5-7 гривень. Ми ж маємо інші цілі, про які я тут не раз згадував. І це навіть відображено у другій половині заголовку. Ми хочемо допомагати у "будівництві", у формації: допомагати людям глибше пізнавати традицію Церкви та свою віру. Щодо ринку преси, то я думаю, що рішення глави та єпископату могло б щось зрушити, але залежно яким би воно було. Це трохи складніша проблема, яку можуть вирішити тільки всі журнали і газети разом. Поодинці ніхто нічого не вдіє. Розумієте, щоб розповсюдити двомісячник треба мати як мінімум одну людину, яка буде це робити, щоб розповсюдити місячник, треба вже маленький штат. Хто може собі це дозволити? Та ніхто. Всі видавці разом можуть створити, якесь таке невеличке бюро розповсюдження. Я вже думав, що може навіть закупити якісь стенди і пропонувати ставити на парафіях. Нам наприклад пропонували в одній дуже поважній книгарні, світській, створити стенд релігійної преси - це ж чудова ідея, тільки треба всім разом це робити. Так от, видавці повинні тут діяти спільно, а з боку керівництва Церкви і священиків ми теж очікуємо розуміння нашої роботи. З боку мирян, як думаю, розуміння буде. Є багато людей, які шукають, хочуть щось читати. Але не завжди мають можливість купити. Я це знаю з власного досвіду. Тому без розуміння з боку єпископів і священиків буде важко. Легше відразу закриватись. Щодо журналу "Наш Собор", то він справді отримав благословення як всеукраїнське видання для молоді (наскільки я пригадую), але там були зміни в редакції і він тільки зараз почав виходити щомісяця. І знайти його можна мабуть у всіх єпархіях. Але я не думаю, що в них немає проблем з розповсюдженням. Їх не може уникнути жодне видання. Треба нові, більш ефективні схеми.
Запитання від Прикарпатець
Пане Анатолію, як Ви думаєте, які може мати наслідки для УГКЦ агітація на цьогорічних виборах, що велася на Прикапатті?
Дякую за запитання. На нього можна відповісти і коротко, і більш розлого. З Вашого дозволу, відповім і так, і так. Перш за все, варто зазначити, що така агітація була поширена по всій Галичині. Зі слів знайомого соціолога, який такі речі відслідковує постійно, знаю, що вибори 2012 в цьому плані не надто унікальні. Випадки агітації духовенством траплялись і раніше. Тільки цього разу масштаб мабуть більший і більш яскравий, оскільки команди певних кандидатів зрозуміли, що використати Церкву (не тільки УГКЦ) в Галичині можна «ефективніше». Чи справдились їхні прогнози? Нехай судять соціологи.
З іншого боку, той хто звинувачує в агітації тих чи інших осіб, дуже часто був би не проти такої ж агітації, але за інших політиків. Не секрет, що певні політичні сили вважають, що УГКЦ повинна агітувати саме за них. І це на їхню думку є її моральним обов'язком. Звісно, коли з'являється фінансовий фактор, чи це славнозвісні поїздки на Святу Землю чи щось інше, то патріотичні сили, які розраховують на підтримку, як на моральний обов'язок УГКЦ, виявляються «неконкурентними». Хоча я передбачаю, що була агітація і такого плану – патріотичного.
Наслідків може бути кілька. Перший: будь-яка (я підкреслю: будь-яка і будь-за кого) агітація вносить розділення в Церкву. Я переконаний, що більша частина духовенства жодним чином не брала участі в ніяких відкритих чи прикритих формах агітації. І вони критично ставляться до своїх співбратів у служінні, які це робили. І такі критичні зауваження звучали з амвонів храмів (я знаю точно про один такий випадок у досить поважному храмі УГКЦ). Сказати, що такі налаштування одних проти одних є позитивним явищем не можна.
Другий наслідок, це втрата довіри до Церкви. Люди надзвичайно зневірені нашим політикумом і в Церкві сьогодні вони шукають опори. Вони шукають «ґрунту під ногами», а Церква може і дає цей «ґрунт». Коли вони бачать, що все довкола залежить від «сильних світу цього», і Церква в тому числі, вони можуть просто опустити голову, розвернутись і піти. Пригадайте досвід Латинської Америки: Католицька Церква там втрачає десятки тисяч вірних щотижня на користь п'ятидесятників, чи не в першу чергу через те, що Римо-Католицька Церква в тих країнах хотіла зберегти добрі стосунки зі «сильними світу цього»...
Але чи подіяла агітація з амвонів? Цим питанням треба зайнятися окремо, проаналізувати і дати відповідь на питання: кому повірили люди. Чи вони ще довіряють Церкві? Я переконаний, що Церква повинна зрощувати в людях: віру, надію і любов. Цього в десять разів більше потребують сьогодні наші зневірені люди, зневірені тією ж самою політикою. Я також переконаний, що добру людину видно "здалеку", їй не потрібно "світитись" поряд з іконостасом...
До питання довіри стосується також питання відповідальності. Мені пригадується випадок, коли ми всі обурювались тим, що нашого теперішнього президента на «трон» благословляв Патріарх Московський Кирило. Дехто, мабуть, хотів бачити там хоча б когось з українських церковних лідерів. Архієпископ Ігор (Ісіченко) дуже влучно зауважив, що добре, що ми тепер знаємо чітко, хто бере на себе відповідальність за діяльність цієї людини. У подібному випадку може опинитися й духовенство УГКЦ, котре вдавалося до агітації. Хоча про конкретні приклади я поки-що не чув. Думаю, це ключові наслідки, але є ще низка менших.
Хотів би також тут додати: Церкві нема чого влазити в політику і процеси з нею пов'язані. Але це не значить, що вона повинна стояти осторонь будь-яких нецерковних процесів. Церква повинна стояти осторонь політики, але наступають моменти, коли треба стати на якусь сторону, інакше ця «безсторонність» стає стороною зла. В такий момент треба робити вибір. І Церква повинна стати на стороні своїх людей. Які не мають роботи, які є комахами для «сильних світу цього» від місцевого до державного рівня. Вона повинна говорити цим «сильним» – «Не кривдь!». В нашій ситуації, коли проста людина безправна і не може знайти справедливості ніде, Церква повинна стати на бік цієї простої людини. Я не говорю про радикальну «теологію визволення», я говорю про євангельський приклад слуги Божого, єпископа Оскара Ромеро з Сальвадору. Він не закликав до революцій, його протест був мирним, але і він не уникнув насильницької смерті. Він просто проповідував Євангеліє, але проповідував його дуже голосно.
Запитання від Олександр Кривуцький
Пане Анатолію, маю до вас кілька запитань.
1. Як Ви бачите розв'язок проблеми, що в Україні діють дві свого права ГКЦ?
2. Як мають реагувати миряни УГКЦ на те, що священики і єпископи масово займалися агіьтацією на виборах до Верховної Ради? Чи не мають вони вимагати у Глави УГКЦ покарати тих, хто порушив накладену заборону Синодом УГКЦ?
3. Ви очолюєте журнал "Патріярхат", який має таку гарну історію і читати його сьогодні - корисні і цікаво. А чи не думали Ви видавати бібліотеку журналу?
4. Ви також працюєте в РІСУ і навіть очолюєте "Богословський портал". Як на Вашу думку має розвиватися співпраця греко-католицьких ЗМІ?
5. Чи не здається Вам ненормальною ситуація, що УГКЦ не має жодного свого центрального пресового видання?
Дякую за щирі відповіді!
1. Як Ви бачите розв'язок проблеми, що в Україні діють дві свого права ГКЦ?
Наскільки я розумію, то Ви маєте на увазі відокремлене існування УГКЦ і Мукачівської єпархії. Це таке для мене питання, як і питання нашого богослов’я. І я, знову ж таки, не той, хто мав би знати на нього відповідь. Тому мої слова, це тільки моя приватна думка. Це питання має кілька площин, перш за все, наскільки ми на сьогодні знаємо (зрештою про це пише історик Мукачівської єпархії о. Атанасій Пекар), то ця єпархія постала як частина Київської Церкви, тобто її традиція це частина київського християнства. Але дуже рано ця територія потрапила під владу Угорщини і практично 9 століть перебувала в такому стані. Відновлення єдності з Римським престолом там відбулось пізніше, ніж загалом в Київській митрополії, проте так само було і у Львові, і в Перемишлі. Все таки перебування під владою різних держав мало визначальний вплив. Проте зв’язки між єпархіями ніколи остаточно не переривались: зокрема між Мукачівською єпархією і Перемишльською. Доля Мукачівської єпархії є дуже складною, вона зазнала сильних утисків і переслідувань і з боку держави, і з боку латинського духовенства та єпископату, зрештою, вона фактично дала початок Словацькій ГКЦ і Угорській. Звісно, що внаслідок того, що структурно єпархії Київської, а згодом Львівської митрополії розвивались за своїм сценарієм, а Мукачівська єпархія – своїм, то сьогодні ці традиції трохи відрізняються, але чи Львівська єпархія не різниться з Івано-Франківською? А Донецька раніш чи пізніше буде різнитись ще більше. І це позитивне явище, я вважаю. З іншого боку структура Церкви прив’язана до територіального принципу. Якщо є українські парафії на території Румунії, то вони є частиною Румунської ГКЦ, якщо це Ізраїль, то частиною Мелькітського Патріархату, чи на території колишньої Югославії, де є громади, які себе зараховують до київської традиції є частиною місцевих греко-католицьких структур. На цій засаді Перемишльська єпархія, одна з найдавніших єпархій Київської Церкви, не є частиною Києво-Галицького Верховного Архиєпископства, оскільки вона знаходиться за кордонами України. Якщо діє такий принцип, то справді дивно чому Мукачівська єпархія, тим паче спадкоємниця того ж таки Київського християнства перебуває у сепарованому стані. Якщо ж є наполягання на відмінності традицій, ну то доведеться перекроїти цілу еклезіологічну карту. Для початку – повернути Перемишльську митрополію в юрисдикцію Києво-Галицького Верховного Архиєпископства і т.д.. Ідея єдності не нова, нею займались вже в 90-х роках минулого століття, цим займались і ватиканські службовці, наскільки я знаю, були різні зустрічі тут в Україні. Також варто пригадати, що на момент виходу з підпілля і владики УГКЦ, і Мукачівської єпархії склали один Синод. На сьогодні Мукачівський владика бере участь в Синодах УГКЦ, але не як повноправний учасник. Проте тут слід зробити одну ремарку, якщо процеси об’єднання можуть збурити якісь конфліктні ситуації в самій Мукачівській єпархії, то об’єднання такою ціною не має змісту. Не суть творити якісь структури, головне, щоб вони сприяли для добра всіх. Треба шукати найбільш зручні моделі. Можливо майбутнє створення Мукачівської митрополії відкриє такі перспективи. Такі процеси вимагають багато часу. Треба просто поглиблювати зв’язки, розвивати те, де єдність вже є.
2. Про вибори і Церкву я відповідав вже вище в попередньому питанні. Щодо того як мають реагувати миряни, то я б це питання розширив. Миряни не просто повинні реагувати на процеси в Церкві, а великою мірою їх формувати і багатьом задавати тон. Владика Венедикт, єпископ-помічник Львівський, колись сказав, що миряни (хоча, на мою думку, "миряни" це не дуже вдалий термін) складають більш ніж 95% всієї Церкви. Вражає, правда? Миряни повинні бути активними у розвитку Церкви, у ширенні Слова Божого, Благої Вістки – вони на це "рукоположені" у таїнствах хрещення і миропомазання. Ці таїнства не просто запрошують, а зобов’язують нас усіх до максимальної активності. Кодекс Канонічного Права Східних Церков у пункті 15 говорить про право мирян, і навіть обов’язок, виявляти пастирям Церкви "свою думку в справах, які стосуються добра Церкви". Для цього звісно вони повинні добре розуміти життя Церкви її особливості, традицію. Тобто мати певний рівень знань, компетенцію. Для цього вони повинні поглиблювати розуміння своєї ролі, традиції Церкви, своїх обов’язків і відповідальності за Церкву. Чим глибше ставатиме це усвідомлення тим менше буде негативних явищ на всіх рівнях. Якщо б в храмі люди чітко знали чому вони туди прийшли: побути в спільноті братів, послухати Слово Боже та добру проповідь, причаститись Тіла і Крові Христа і нести мир Христовий у світ. Повірте, в такій ситуації священику язик не повернеться говорити про щось інше, аніж про "церковне". Тому на питання: як реагувати? Я відповім: брати також на себе відповідальність за Церкву і жити нею, а не просто обурюватись.
3. Теоретично ми можемо це робити. Але самостійно це важко втілювати. І фізично, і фінансово. Простіше у цьому питанні співпрацювати з якимсь видавництвом. Як наприклад отці-єзуїти видають свою чудову серію у видавництві "Свічадо". Можливо це колись стане і для нас реальністю. Чим більше буде читачів тим вона буде швидшою. Серед наших авторів є багато таких, які готові писати більші праці, ніж статті в журналі.
4. Праця в РІСУ і Богословському порталі це одне і теж, оскільки БП це частина моєї роботи в РІСУ. І однооосібно портал я очолюю тимчасово, ми зараз з групою богословів хочемо його докорінно реорганізувати. Але це інша тема. Як би повинна була відбуватися співпраця? На рівні друкованих видань це мала б бути тісна співпраця у сфері розповсюдження, для початку. Я про це вже кілька разів тут говорив. Щодо співпраці між електронними виданнями і друкованими чи радіо, то я думаю, потрібно розвивати взаємну рекламу. Може навіть створювати різні авторські програми на дружніх платформах. Наприклад аналітична програма РІСУ може бути на радіо "Дзвони" в Івано-Франківську, а програми "Дзвонів", як подкасти на РІСУ… чому ні?
5. Дякую і Вам за цікаві запитання! Ідея такого видання давно витає у повітрі. Питання в його концепції. Я не маю ніякого відношення до тих обговорень, тому можу висловити тільки свою приватну думку. Головне питання в концепції такого видання. Від цього багато залежить. Якщо це мало б бути видання, яке треба поширювати в примусовому порядку зверху до низу (а офіційні видання часто змушені обирати саме таку форму розповсюдження), то, думаю, такого видання ми не потребуємо. Це марна трата грошей. Для "офіціозу" сьогодні цілком достатньо електронного видання у pdf форматі. А якщо знайти таку форму офіційного видання, яке б люди очікували і бігли його купувати, бо воно відповідає на їхні питання, а не ті на які хочуть відповідати редактори, то це було б потрібне видання. Проте виглядає, що поки такої концепції немає і невідомо чи буде. Тому, я думаю, треба активно розвивати офіційні інтернет-видання – робити електронні розсилки. Зараз навіть старші люди багато користуються інтернетом. Я це спостерігаю за своїм батьком, який є людиною дуже "старих правил" – у його щоденному інформаційному раціоні інтернет присутній значною мірою. Знайомий священик нещодавно відкрив мені польське домініканське видання "W drodze", я його ковтнув від обкладинки і до обкладинки, і відразу виписав електронну версію на Amazon. Чим воно мене "купило"? Щирістю, воно підіймає такі питання про, які в нас не прийнято відкрито говорити (я не маю на увазі тут якихсь "брудних справ", воно пише про Віру). А ті процеси, які тривають в Польщі рано чи пізно з носака виб’ють і наші двері (і нам, і нашим братам православним). Дивно, що це мало хто помічає. Я впевнений – таке видання в нас мало б популярність. Варто зробити хоча б інтернет майданчик подібного штибу разом із римо-католиками.