Коли ми говоримо про Церкву та суспільство, то здебільшого розрізняємо ці поняття. Є Церква, а є суспільство, якому вона або служить, або від якого тримається осторонь. Олександр Орищин, директор Інституту лідерства, управління та коучингу, вважає, що Церква має бути частиною суспільства.
Які основні суспільні виклики стоять зараз перед Євангельською Церквою в Україні? Як перевірити свою Церкву на периферійність мислення, що змушує її триматися осторонь процесів, які відбуваються в країні? Та чого Церква може навчитися в українського суспільства сьогодні?
Про це Олександр Орищин розповів у першому епізоді подкасту Української баптиської теологічної семінарії «Вірити та жити».
Текст інтерв’ю, в якому зібрали головне з цієї розмови, публікується на засадах інформаційного партнерства з РІСУ.
— Олександре, як би Ви охарактеризували відносини Церкви та суспільства сьогодні?
— Насамперед, варто зазначити, що ми говоримо про українське суспільство та українську Церкву, але зосереджуємося на протестантському середовищі, зокрема, на Євангельській Церкві.
В українському контексті я б виокремив три культурні підходи у відносинах між Церквою та суспільством. Перший підхід сповідують Церкви, які мають сторічну історію, включно з радянським періодом. Тоді Церква була ізольованою від суспільства. Якщо говорити метафорично, то це була наче дитина в дисфункційній сім'ї, яку постійно били. І ця дитина виросла, але через травму досі сприймає кожну підняту над нею руку, як потенційний удар. Ми живемо в демократичному суспільстві, але насправді Церквам, які пережили випробування радянською системою, дуже непросто зцілити цю травму. На це потрібен час.
Коли Україна здобула незалежність, багато Церков намагалися розпочати діалог із суспільством та робити щось корисне для людей. Це був перехід від ізоляції до взаємодії. Та все ж у цьому другому підході «церква для суспільства» є розділення на «ми» та «вони». Тож сьогодні Церква має зробити наступний крок — бути не «для суспільства», а «разом із суспільством».
— Як практично втілювати такий підхід?
— Наведу простий приклад. Перед 1 вересня багато церков організовують соціальні акції, наприклад, дарують шкільні портфелі дітям із сімей у складних життєвих обставинах. Цю ініціативу можна втілити по-різному. Церква може звернутися до соціальних служб, отримати списки дітей, підготувати портфелі, запросити дітей до церкви чи іншого місця, щоб вручити їм подарунки. У такому випадку Церква робить добрі справи для суспільства.
Церква, яка прагне бути разом із суспільством, діятиме інакше. Вона отримає списки дітей, дізнається у якій школі вони навчаються, звернеться до директора школи, отримує контакти класного керівника і разом із ним обговорить, як найкраще допомогти конкретній дитині. У такому разі Церква проявляє високий рівень емпатії, вона не лише робить діла милосердя, але й залучає громаду. Церква не діє самостійно, вона не вважає «ми благородні та знаємо, що буде найкраще для суспільства». Це інша парадигма – спільними зусиллями вирішувати проблеми, які є в нашій громаді.
— Олександре, ви є також пастором. Як давно ваша церква практикує такий підхід?
— Я є пастором вже більше 20 років. У 90-х та на початку 2000-х років, коли ми засновували церкви, це була епоха «церкви для суспільства». Тоді саме така модель існувала у моїй свідомості. Ми присвячували себе служінню, проводили багато соціальних проєктів. Переломний момент для мене відбувся у 2014 році. Мені знадобився час, щоб переосмислити свій досвід. Згодом я почав ділитися своїм новим баченням в церкві. І так наша спільнота почала поступово трансформуватися. Зараз ми намагаємося залучати до нашого служіння людей із різних сфер. Наприклад, на початку війни ми заснували гуманітарний хаб, щоб допомогти вимушеним переселенцям. З часом ми залучили до нього спільноту Львова та багатьох волонтерів. Зрештою, ця ініціатива переросла у громадську організацію «Простір майбутнього України», яка щомісяця допомагає тисячам людей. У нашій команді є члени нашої церкви, але також і люди, які до неї не належать.
— Якщо ми читаємо Біблію, але не вчитуємось у її контекст, то можемо знайти там слова апостола Павла: «Наше громадянство — на небі!», чи слова Ісуса: «Не від світу вони, як і Я не від світу». Чи є підхід, який ви пропонуєте, біблійним?
— Я розпочну з тексту, де апостол Павло пише: «Наша батьківщина на небесах». Ці слова адресовані до церкви у Филипах. Тут варто розуміти контекст: Филипи — це місто в Римській імперії, де приблизно за 100 років до приходу Павла відбулася громадянська війна. Там оселилося багато римських офіцерів, і це місто стало носієм римського права та культури. Значна частина мешканців Филип мала римське громадянство, хоча вони жили далеко від самого Риму. У цьому контексті Павло використовує ідею громадянства, знайому його слухачам. Він звертається до християн, наголошуючи: «Ви живете тут, але ваше громадянство — на небесах». Це порівняння показує, що так само, як римське громадянство давало безпеку і захист у Филипах, небесне громадянство дає християнам надію на Спасителя, який прийде, щоб відновити порядок і змінити цей світ. Важливо зазначити, що римське громадянство не передбачало втечі до Риму. Так само небесне громадянство не є закликом до втечі з цього світу, а підкреслює очікування Спасителя, який прийде змінити нас і цей світ.
Ми радіємо, що маємо Спасителя, що ми є Божими дітьми, що кожен християнин має «подвійне громадянство». Однак це громадянство не звільняє нас від обов’язків тут, на землі.
Коли ми читаємо інші біблійні тексти, то бачимо, що пророки також звертали увагу на актуальні суспільні проблеми. Вони викривали несправедливість, зверталися до людей із закликом змінити своє ставлення до вдови, сироти, засуджували хабарі в судах, надмірне пияцтво чи спотворення цінностей, коли зло називалося добром, а добро — злом. Пророки завжди піднімали питання суспільної моралі та справедливості.
Поглянемо також приклад Ісуса. Починаючи з Його приходу в цей світ, коли Він сказав: «На Мені дух Господа, який помазав Мене принести добру новину бідним», і завершуючи Його словами наприкінці життя: «Я був у в’язниці — і ви прийшли до Мене, був голодний — і ви нагодували Мене». На кожній сторінці Євангелії ми бачимо, як Ісус закликає нас служити суспільству.
В житті Ісуса було три особливо яскраві моменти, коли Він плакав. Ісус плакав, коли помер Лазар, бо бачив страждання близьких Йому людей. Ці сльози були проявом Його милосердя, співчуття й підтримки. Вони вчать нас, що нам також має боліти, коли ми бачимо біль інших. Ісус плакав, коли в’їжджав у Єрусалим. Він знав, що від цього міста не залишиться каменя на камені. Ці сльози були проявом любові до Його народу, рідної землі та міста. Комусь, можливо, не сподобаються мої слова, але це були сльози патріотизму. Третій момент, коли Ісус плакав, згадується в Посланні до євреїв. У Гефсиманії Він, зі сльозами звершував молитву, виборюючи наше спасіння. Тож наше задання, як церкви, не тільки допомогти людям, що вони не потрапили в пекло після смерті, а в земному житті «якось вже буде». Ні, ми маємо відповідати на потреби людей вже тут і зараз.
— Як ви думаєте, що Богові «болить» в суспільних процесах, які відбуваються в Україні?
— Звичайно, відкрита рана у нашому суспільстві — це війна. Це наш найбільший та найгостріший біль. Церква в цих умовах повинна бути пророчим голосом, говорити про те, що відбувається не тільки в межах українського суспільства, але й бути рупором для всього світу. Але важливо не тільки говорити, а й бути з тими людьми, які плачуть. Кожного дня ми ховаємо наших хлопців і дівчат, які загинули на війні, і Церква має бути поряд з їхніми сім'ями, допомагати їм пройти цей шлях.
Війна збільшила проблему сирітства, бідності, особливо серед старшого покоління, посилила проблему корупції та соціальної несправедливості. Я насмілюсь сказати, що те, що ми робимо для людей, які страждають, ми робимо для Христа. Тому якщо ми хочемо служити Христу, то маємо найперше служити нашому суспільству і тим людям, які є зранені.
— Чи можемо ми запропонувати певний алгоритм, за яким можна перевірити свою церкву на наявність «ізоляційного» мислення?
— Щоб діагностувати, чи рухається моя Церква в правильному напрямку, в першу чергу потрібно звернути увагу на ті наративи, які звучать у ній. Це дуже просте дослідження, яке може зробити кожен. Ми говорили, що Ісус плакав, коли бачив страждання людей, плакав за спасіння та долю свого народу. Чи ми говоримо у нашій церкві про ці теми, чи лише фокусуємось на духовному — на нашому освяченні та спасінні. Адже те, що ми вчимо, формує світогляд, систему цінностей і поведінку. І, звісно, після цього треба перевірити нашу діяльність — чи ми зосереджуємося лише на собі, чи ми дійсно дбаємо про благо суспільства.
— Олександре, якщо ми говоримо про Церкву як частину суспільства, це означає, що не лише Церква впливає на суспільство, але й суспільство може впливати на Церкву. Чого, на Вашу думку, сучасна Євангельська Церква може навчитися в українського суспільства сьогодні?
— Часом нам здається, що Церква — це єдиний оплот істини, і лише вона має право навчати. Але чи може вона чомусь навчитися від суспільства? На мою думку, українське суспільство під час війни проявило себе дуже гідно.
І перше, що спадає на думку — це консолідація суспільства. Коли прийшла війна, суспільство об'єдналося. Я пам'ятаю ці перші півроку повномасштабної війни, коли хотілося обіймати кожну людину на вулиці, бо ти відчував велику єдність серед українців. Я думаю, що зараз настав час для Церкви об'єднуватися ради спільного блага і більшого впливу. У нас є Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, де пастори та священики різних конфесій разом обговорюють, як працювати на благо суспільства, як зцілити рани, які принесла війна. Але коли ми спускаємось на рівень помісної церкви, тут починаються проблеми. Дуже часто протестанти бачать в католиках тих, кого потрібно навернути до протестантизму, а католики бачать в протестантах тих, кого треба навернути до католицької віри. Я думаю, що це треба змінювати. Ми маємо шукати способи, щоб спільно працювати заради Божого царства, не втрачаючи своєї ідентичності.
Другий урок, який ми можемо взяти від суспільства, це адаптивність. Бізнес і громадянське суспільство швидко адаптується до нових викликів, держава — трохи повільніше, а Церкві для змін інколи потрібні роки або й десятки років. Ми не можемо дозволити собі таку запізнілу адаптацію. Церква має бути більш гнучкою. Адаптивність не означає відмову від наших переконань. Ми можемо зберігати свою деномінаційну ідентичність, але в той же час співпрацювати з іншими церквами. Нам потрібно знайти спільну мету, щоб разом діяти на благо нашого суспільства.