Часті питання щодо стосунків української влади з Українською Православною Церквою Московського патріархату і спроби відповісти на них
“Чому в Україні забороняють УПЦ МП? Чи може, вона вже не МП? Це вже репресій проти свободи совісті, чи ще боротьба за національну безпеку України? УПЦ полякають і залишать у спокої, чи таки “дотиснуть”?
Такі запитання часто ставлять ті, хто намагаються збагнути, що саме відбувається між українською владою та УПЦ МП.
Аби кожного разу не давати розлогу відповідь, ризикуючи забути чи пропустити щось направду важливе, я вирішила скласти докупи такий собі коротенький збірник “частих питань”.
Англійською читайте на Out of Unholy Rus`
— В Україні направду існує конфлікт між владою та Українською Православною Церквою Московського Патріархату?
— Так. Конфліктна ситуація виникла у 2014 році з початком гібридної війни Росії проти України (і, до речі, з приходом на Київський престол митрополита Онуфрія Березовського). Після початку повномасштабного вторгнення (24 лютого 2022) цей конфлікт загострився. Влада України та велика частина громадян підозрюють УПЦ МП в тому, що ця Церква відіграє роль агента впливу колишнього імперського центру.
Відповідно, влада намагається примусити УПЦ МП розірвати стосунки з Москвою. В іншому випадку існує загроза того, що ця Церква буде заборонена в Україні.
1 грудня 2022 року президент Зеленський підписав ухвалу про заборону діяльності Церков, які мають керівний центр у Росії. УПЦ МП не згадується у цьому документі, але зрозуміло, що нова норма має стосунок саме до цієї конфесії. В такий спосіб керівництво країни намагається змусити УПЦ МП до розриву стосунків з Москвою.
Окрім того, Служба безпеки України провела (і проводить) обшуки в деяких структурах УПЦ МП. Відкриті кримінальні провадження проти священнослужителів цієї Церкви, які відкрито підтримували російську ідеологію або стосовно яких є підозри в колаборантстві.
Міністерство культури та інформаційної політики ухвалило рішення про припинення договору оренди між заповідником Києво-Печерська лавра та Свято-Успенським Києво-Печерським чоловічим монастирем УПЦ МП, який впродовж багатьох років користувався цією святинею.
Прагнення президента Зеленського до розриву церковних зв’язків з Москвою підтримує більшість громадян України. Про це свідчать результати соцопитувань (результати).
— В Україні дійсно відбуваються гоніння на Церкву?
— Залежить від того, що розуміти під “гоніннями”. В Україні немає переслідувань ані за релігійні переконання, ані за належність до певної церковної структури.
Втім, українська влада намагається примусити Українську Православну Церкву Московського Патріархату до політичного рішення про вихід з підпорядкування керівному центру, який знаходиться в Москві. УПЦ МП зберігає канонічну єдність з Російською Православною Церквою та Патріархом Московським Кирилом, який дієво підтримує війну Росії проти України.
УПЦ МП завжди проповідувала єдність між Україною та Росією в межах ідеології так званого “русского міра” (“Святої Русі”). В такий спосіб УПЦ МП підживлювала російські імперські інтереси в Україні. При тому роль РПЦ у “приростанні російських земель” (тобто у колоніальній політиці Росії) чесно визнають і в РПЦ, і в російському політикумі.
Зважаючи на це, а також на той факт, що очільник Церкви – Патріарх Кіріл — повністю керований з Кремля, українська влада та суспільство роблять висновок про те, що УПЦ МП у її нинішньому статусі становить загрозу для національної безпеки України.
В Україні немає жодних переслідувань християн і жодних переслідувань за сповідування православ’я – в Україні діє величезна кількість конфесій та деномінацій, включно з православними. Те, що московські пропагандисти називають “гоніннями за віру”, є намаганням української влади зменшити імперський вплив на громадян колишньої колонії. Цей вплив досьогодні транслюється церковними каналами.
— Чого саме українське суспільство та українська держава вимагають від УПЦ МП?
— Чесного та повного розриву стосунків з Москвою.
Такого, який зробив би неможливим повернення УПЦ МП до статусу місцевої філії РПЦ. Просто зараз УПЦ МП лишається зручним інструментом для маніпуляцій суспільною думкою колишньої колонії в руках Кремля. Отже і влада, і громадяни воліли би мати гарантії того, що УПЦ МП припинить працювати в інтересах Москви.
Окрім того, українці роздратовані тим, що УПЦ МП протягом тривалого часу відмовляється визнавати відповідальність за чисельні факти колаборанства серед її священнослужителів, а також за транслювання кремлівських наративів під час гібридної війни. Громадяни хочуть від УПЦ МП публічного визнання помилок, яких припускалася УПЦ МП. Це визнання мало би стати гарантією того, що УПЦ МП найближчим часом не повернеться до кооперації з РПЦ та Кремлем.
Для того, аби розставити крапки над і, Державна служби з етнополітики і свободи совісті сформулювала умови для УПЦ МП:
— Громадяни України підтримують санкції влади щодо УПЦ МП?
— В більшості, так.
Згідно з соціологічним опитуванням Центру Разумкова та “Дзеркала тижня” в травні 2023 року, лише 6% українців вважають, що УПЦ МП треба дати спокій та дозволити вільно працювати в Україні. 45% вважають, що УПЦ МП має бути заборонена.
Опитування, зроблене КМІС навіть більш категоричне: 66% респондентів висловилися на користь заборони УПЦ МП.
На запитання “Чи припустимо втручання влади у церковні справи включно з ліквідацією церковних структур”, 63% респондентів опитування “ДТ” дали позитивну відповідь. Респонденти КМІС і тут виявилися радикальнішими: 85% опитаних висловилися на користь втручання влади у діяльність УПЦ МП.
— Влада позбавляє УПЦ МП власності. Це законно?
— Часом так. Часом ні.
Не все, чим користуються українські церкви – зокрема, УПЦ МП – є їх власністю. Відповідно до законів України, пам’ятки історії та культури національного значення завжди залишаються у власності держави. Вони можуть бути лише надані у користування.
Саме така ситуація – з Києво-Печерською лаврою. КПЛ – визначна пам’ятка архітектури – перебуває у власності держави, яка надала приміщення у користування монастирю УПЦ МП. Така угода за законом супроводжується підписанням спеціального охоронного документа, згідно з яким користувачі пам’ятки зобов'язуються виконувати певні умови, спрямовані на збереження пам’ятки. Якщо користувач порушує охоронну угоду, власник може розірвати й угоду про оренду пам’ятки.
Саме це трапилося у випадку з КПЛ: Мінкульт розірвав угоду оренди, оскільки монастир не виконував охоронну угоду. Принаймні, такою є офіційна позиція держави щодо КПЛ та УПЦ МП.
Це рішення УПЦ МП може оскаржити в суді. Що вона вже й робить. Щоправда, поки що безуспішно.
Щодо інших епізодів позбавлення УПЦ МП майна – це часом буває протизаконно. Наприклад, у випадках, коли місцева влада вирішує конфіскувати в громад УПЦ МП храми чи землю під храмами. Без будь-якої законної підстави для цього – виключно орієнтуючись на настрої своїх виборців. Які, в більшості своїй, виступають проти УПЦ МП. Згідно з опитуванням DT.UA, 60% українців підтримують рішення місцевих влад, спрямовані на позбавлення УПЦ МП приміщень та землі. Проти таких рішень виступають 14,4% опитаних.
— УПЦ МП є найбільшою і «головною» церквою в Україні. Чи ні?
— Здебільшого це міф.
Більшість церковних будівель в Україні УПЦ МП успадкувала від радянських часів, коли законною була лише РПЦ. Крім того, ця конфесія завжди отримувала щедре фінансування від російських спонсорів, і користала з політичної підтримки російської влади. Це допомогло УПЦ МП розширити свою мережу в Україні та контролювати головні православні монастирі в Україні – Києво-Печерську та Почаївську лаври.
За розміром мережі, тобто кількістю парафій, УПЦ МП до початку війни (2014 р.) справді була найбільшою церковною структурою в Україні.
Однак зараз це не найчисленніша і не найпопулярніша церковна структура в Україні. У всякому разі, такий висновок можна зробити з соціологічних опитувань.
Так, згідно з результатами опитування Центру Разумкова та DT.UA у травні 2023 року, лише 8,2% респондентів вважають себе вірянами УПЦ МП. Для порівняння, вірянам її головного «конкурента» – Православної Церкви України (ПЦУ) вважають себе 34% респондентів.
Предстоятелю УПЦ МП митрополиту Київському Онуфрію довіряють близько 7% респондентів. Тоді як предстоятелю ПЦУ митрополиту Київському Епіфанію довіряють 27% респондентів.
Отже, виглядає на те, що УПЦ МП наразі не є ані найчисленнішою, ані найвпливовішою церквою в Україні.
— Чи правда, що УПЦ МП є єдиною канонічною Церквою в Україні?
— Зараз це просто популярне російське пропагандистське кліше.
УПЦ МП могла вважатися (і вважалася) «єдиною канонічною церквою» в Україні до 2019 року. У 2018 році дві українські Церкви, які не мали канонічного статусу через небажання підкорятися Московському патріархату (у РПЦ їх називали “розкольниками”), об’єдналися в Православну Церкву України. На початку 2019 року ПЦУ отримала від Вселенського Патріарха Варфоломія Томос про автокефалію – фактичне визнання канонічної Церкви. Таким чином, протягом останніх років на території України діють дві канонічні Церкви – автономна УПЦ у складі Московського патріархату та автокефальна ПЦУ.
У Москві рішення Патріарха Варфоломія засудили як «незаконне» і розірвали з ним стосунки.
Загалом, дискусія про «канонічний статус», «канонічні території» тощо вже давно переведена з теологічної та еклезіологічної площини в суто політичну реальність. Для українців останнім часом важливим є той факт, що «канонічність» УПЦ МП забезпечується її єдністю з Москвою. А Кремль, у свою чергу, використовує цю Церкву для просування своїх політичних інтересів в Україні. А поняття «канонічна територія» трактується РПЦ та УПЦ МП виключно в контексті колоніальної політики, яку Росія завжди проводила щодо України.
— Чи справді УПЦ належить до Московському патріархату? Представники цієї конфесії стверджують протилежне.
— Статус УПЦ МП визначено грамотою Патріарха Московського Алексія II від 1990 року. Відповідно до цього статуту УПЦ МП володіє автономією — самостійністю в управлінні. Це означає, що УПЦ МП більшість рішень щодо своїх внутрішніх справ приймає самостійно, у деяких випадках звертаючись за благословенням (затвердженням рішення) до Патріарха Московського. Водночас УПЦ МП залишається структурною частиною РПЦ МП – це виражено, зокрема, в тому, що рішення Соборів РПЦ для УПЦ МП є обов’язковими. Це логічно, оскільки єпископи УПЦ МП є єпископами РПЦ і беруть участь у Соборах. Крім того, митрополит Київський є постійним членом Священного Синоду РПЦ МП і традиційно вважається другим за авторитетом єпископом РПЦ після Патріарха.
Також статус УПЦ МП проявляється у відсутності власної зовнішньої політики – всі зовнішні зносини в рамках світового православ’я та інших міжнародних майданчиків УПЦ МП здійснює через РПЦ. Отже, сама УПЦ МП не є суб’єктом світового православ’я.
— Чи змінилося щось в УПЦ МП після початку українсько-російської війни?
— Під час гібридної війни 2014-2022 років УПЦ МП загалом підтримувала московські наративи про «братовбивчу війну» та «громадянський конфлікт». У зоні прямого зіткнення та на територіях невизнаних республік фіксувалися непоодинокі випадки співпраці духовенства УПЦ МП з російськими військами та сепаратистами. Зокрема, існує свідчення Ігоря Стрєлкова-Гіркіна, який очолював перші рейди російських військ на українську територію, що вони користувалися великою підтримкою одного з найважливіших монастирів УПЦ МП – Святогірської Лаври.
У 2014-2022 роках зв'язки між УПЦ МП і Московським патріархатом зберігалися і не ставилися під сумнів.
Після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року керівництво УПЦ МП засудило російську агресію та заявило про підтримку суверенітету та територіальної цілісності України. Деякі єпархії, а також багато окремих парафій і священнослужителів перестали поминати Патріарха Кирила як предстоятеля своєї Церкви. Але офіційно це рішення не було прийняте керівництвом Церкви.
Єпископи УПЦ МП припинили участь (принаймні публічну) в житті РПЦ. Але залишається не зовсім зрозумілим, чи є це рішення остаточним чи тимчасовим, на період бойових дій.
Ідея повного відділення УПЦ МП від Московського патріархату прийшла «знизу» – її сформулювали віряни та духовенство. Але рішення в церкві приймають єпископи. І це намагалися зробити на Архиєрейському Соборі у Феофанії 27 травня 2022 року.
Радикальних рішень, всупереч очікуванням, рада не прийняла. Внесено зміни до статуту Церкви — викреслено всі згадки про будь-який зв’язок між УПЦ МП і РПЦ. Але жодних декларацій про церковну незалежність — себто про автокефалію — зроблено не було. Більш того, були попередження про можливий «розкол».
— Після Собору керівництво УПЦ МП заявило, що Церква стала «самостійною» – і це нібито було зафіксовано в новій редакції Статуту?
— Статут, незважаючи на численні вимоги громадськості, так і не оприлюднили у відкритих джерелах. Але його передали на експертизу до Департаменту етнополітики та свободи совісті Міністерства культури України.
Експертна комісія, яка проводила експертизу документа на замовлення ДЕСС, дійшла висновку, що УПЦ МП все ще є структурною одиницею РПЦ.
УПЦ МП відмовилася делегувати свого представника в експертну комісію. А потім почала критикувати та дискредитувати саму комісію, окремих її членів та її висновки.
Не лише «зовнішні» експерти сумніваються в справжній незалежності, яка нібито прийшла після Собору у Феофанії. У цьому сумніваються навіть у самій Церкві. Священнослужителі УПЦ МП звернулися до свого архиєрея за роз’ясненнями — організували ініціативу під назвою «10 питань». Відповіді на які мали прояснити правду та межі незалежності УПЦ МП від РПЦ. Але замість відповіді одному зі священиків-ініціаторів отцю Андрію Пінчуку заборонили служити.
Можливо, такою була відповідь єпископів. На всі 10 питань одразу.
— Переслідування цілої Церкви через злочини окремих єпископів і священнослужителів – це колективна відповідальність?
— Так. І ні.
По-перше, розповіді про «гоніння на церкву» і навіть «гоніння на віру», про які час від часу можна почути в прес-релізах УПЦ МП, є явним перебільшенням. Немає ніякого «переслідування церкви» – є переслідування людей і структур, які, на думку влади, вчиняли кримінальні дії та становлять загрозу національній безпеці. Простіше кажучи, ніхто, як у Стародавньому Римі, не буде переслідувати людей за те, що вони вірять у Христа, сповідують православ’я чи навіть належать до УПЦ МП. Спроба розірвати зв'язок однієї церковної структури з іншою не є «руйнуванням церкви».
По-друге, немає «колективної відповідальності». У всякому разі, в правовому полі. Українська держава покладає відповідальність на близьких до УПЦ МП священнослужителів, єпископів та активістів не за приналежність до цієї Церкви, а за їх неправомірну поведінку та порушення чинного законодавства.
Але якась «колективна відповідальність» дійсно існує. Втім, вона перебуває в дещо іншій площині — моральній. Це відповідальність будь-якої особи, яка належить до групи — партії, команди, організації — за власним вільним вибором. Ми всі відповідальні за те, що ми обираємо, і за те, що ми робимо. Навіть якщо ця відповідальність не має нічого спільного з кримінальним судом.
Проблема УПЦ МП і всіх порядних і чесних людей в УПЦ МП така ж, як і проблема «рядових партійців» у комуністичній партії СРСР. Вони не можуть і часто навіть не намагаються щось змінити у своїй Церкві. Знаючи, хто в їхніх лавах справжній монах, а хто "сучий син", вони навіть не намагаються розділити ці дві категорії. І якось позбутися останнього. У цьому випадку колективна відповідальність стає частково виправданою — той, хто покриває злочинця, сам перетворюється на співучасника.
— Чому герої-фронтовики іноді підтримують УПЦ МП? Чи може вірянин УПЦ МП бути українським патріотом?
— Так. В УПЦ МП є воїни ЗСУ, волонтери, порядні, інтелігентні, освічені люди — як серед парафіян, так і серед духовенства. У цьому немає нічого дивного: Церква є досить помітною частиною українського суспільства в цілому. Абсолютно неправильно думати про Церкву лише як про єпископську корпорацію. І як усе українське суспільство, Церква не є однорідною. У цьому її сила.
В УПЦ МП багато проукраїнських священиків і вірян. Але вони не впливають на політику Церкви в цілому. Вони лише страждають від його наслідків. І вони не відстоюють своє право належати до Московського патріархату. Вони відстоюють право на збереження звичного церковного життя.
Віряни УПЦ МП не хочуть нічого змінювати у своїй Церкві. Вони звикли, що політичні питання вирішують єпископи, а простих членів Церкви не хвилює нічого, крім спасіння власної душі. Однією з видимих рис російського православ'я є прагнення максимально дистанціюватися від «політики», як досить брудної справи. Подібна доктрина передбачає, що духовне життя є справжньою і єдиною сутністю Церкви. Все інше негідне уваги дійсно духовної людини.
Можливо, це відповідь на запитання, чому монахи Києво-Печерської лаври, інколи – освічені й порядні люди, які не відчувають особливих симпатій до Москви, не намагаються навести порядок у власних монастирях і позбутися владик-“менеджерів”, які псують репутацію Церкви.
По-друге, у нас, українців, дуже загострене відчуття «своєї спільноти». Ми завжди готові кинутися захищати «своїх» від «чужих», навіть не знаючи, хто правий. По-третє, для переважної більшості вірян Церква є «зоною стабільності» (і «зоною комфорту», звичайно). Зрушення, зміни, потрясіння в цій сфері сприймаються дуже болісно, особливо в умовах війни, яка залишає в нашому житті надто мало «острівців стабільності».
— Ще запитання є?